Фрiда нахилилася до К., i йому аж тепер впало у вiчi, що свою легеньку кремову блузку з глибоким вирiзом дiвчина поправляла доволi грайливо. На ii худорлявому тiлi ця блузка виглядала недоречно. Потiм вона сказала:
– Ви пам’ятаете, як Ольга смiялася?
– Так, вона дуже невихована, – сказав К.
– Не зовсiм так, – примирливо заперечила Фрiда. – У неi була причина для смiху. Ви питаете, чи знаю я Кламма, а я таки знаю, – у цьому мiсцi вона випросталася й кинула на К. свiй переможний погляд, який важко було пов’язати зi сказаним ранiше. – Я його коханка.
– Коханка Кламма? – перепитав К.
Вона кивнула.
– Тодi ви, – сказав К. з посмiшкою, щоб це не прозвучало занадто серйозно, – дуже поважна особа для мене.
– Не лише для вас, – сказала Фрiда дружнiм тоном, хоча й не вiдповiла на його посмiшку. Але К. знайшов спосiб подолати ii зверхнiсть i скористався ним. Вiн запитав:
– Ви вже були в Замку?
Це не подiяло, бо вона вiдповiла:
– Нi, але хiба не досить того, що я стою тут, за шинквасом?
Їi марнославство було неймовiрним, i, здаеться, вона хотiла задовольнити його саме на К.
– До речi, – сказав К., – у цьому шинку справа поставлена добре.
– Це дiйсно так, – погодилася дiвчина. – А починала я з догляду за худобою в заiздi «Бiля мосту».
– Цими нiжними ручками? – сказав К. напiвпитально i сам не зрозумiв, чи вiн просто хоче пiдсипатися до неi, чи справдi вона його зачарувала. Їi руки дiйсно були маленькi й тендiтнi, але iх можна було б назвати й слабкими та невиразними.
– Тодi нiхто на це не зважав, – сказала вона. – Та й зараз…
К. подивився на неi запитально, але вона похитала головою i не хотiла говорити далi.
– Звичайно, – сказав К. – У вас е своi таемницi, i ви не будете iх вiдкривати комусь, кого знаете якихось пiвгодини i хто ще не мав нагоди розповiсти, що вiн за один.
Але це була невчасна фраза, вона нiби вивела Фрiду з такоi сприятливоi для К. замрiяностi. Дiвчина витягла зi шкiряноi торбинки у себе на поясi дерев’яний корок, встромила його у дiрку для спостереження i сказала К., намагаючись не показувати змiни настрою:
– Усе, що стосуеться вас, я знаю. Ви – землемiр. – І додала: – А тепер я мушу працювати.
І вона зайняла свое мiсце за шинквасом, куди пiдiйшли один за одним кiлька вiдвiдувачiв, щоб наповнити своi кухлi. К. хотiв ще раз непомiтно переговорити з нею, тому взяв iз полицi порожнiй кухоль i пiдiйшов до неi.
– Ще тiльки одне слово, панно Фрiдо, – сказав вiн, – Для того щоб пiднятися з доглядальницi худоби до шинкарки, потрiбна неймовiрна сила духу, та й сам випадок незвичайний, але хiба такiй людинi, як ви, варто на цьому зупинятися? Безглузде питання. З ваших очей, тiльки не смiйтеся з мене, панно Фрiдо, промовляе не так уже здобута перемога, як готовнiсть до майбутньоi боротьби. Та перед людиною, що прагне досягнути мети, виникае стiльки перешкод. І що вища мета, то бiльшими стають перешкоди, тому немае нiчого неприродного в прагненнi забезпечити собi пiдтримку iншоi людини. Нехай незначноi i невпливовоi, але такоi, що теж не полишае боротьби. Можливо, ми могли б спокiйно поговорити про це наодинцi, коли за нами не спостерiгатимуть стiльки чужих очей.
– Я не розумiю, чого ви хочете, – сказала вона, i в ii голосi цього разу мимоволi прозвучали не стiльки перемоги ii життя, скiльки нескiнченнi розчарування. – Чи не запраглося вам часом вiдбити мене у Кламма? О Боже! – вона розвела руками.
– Ви бачите мене наскрiзь, – сказав К. так, нiби його втомила ii недовiра. – Саме таким i був мiй потаемний план. Ви повиннi покинути Кламма i стати моею коханкою. А тепер я можу йти. Ольго! – покликав вiн. – Ми йдемо додому.
Ольга слухняно зiстрибнула з бочки, але приятелi вiдразу обступили ii тiсним колом i не вiдпускали. Тут Фрiда раптом загрозливо подивилася на К. i тихо сказала:
– То коли я можу з вами поговорити?
– Чи мiг би я тут переночувати? – запитав К.
– Так, – вiдповiла Фрiда.
– Може, я вiдразу залишуся тут?
– Вийдiть iз Ольгою надвiр, щоб я могла забрати звiдси людей, а за якийсь час приходьте.
– Добре, – сказав К. i нетерпляче чекав на Ольгу.
Але селяни не вiдпускали ii. Вони придумали танець i оточили сестру Варнави колом, час вiд часу хором скрикували, i тодi хтось один пiдскакував до Ольги, мiцно обiймав ii рукою за талiю i кiлька разiв кружляв довкола себе. Танець ставав дедалi швидшим, жадiбнi та хрипкi вигуки майже зливалися в суцiльний крик. Спершу Ольга хотiла з посмiшкою вирватися з кола, але тепер, iз розтрiпаним волоссям, тiльки перелiтала з рук до рук.
– Ось яких людей менi сюди присилають, – сказала Фрiда i гнiвно прикусила своi тонкi губи.
– Хто вони такi? – запитав К.
– Слуги Кламма, – вiдповiла Фрiда. – Вiн постiйно приводить iх сюди, це мене так дратуе. Я навiть не пам’ятаю, що я вам сьогоднi сказала, пане землемiр, пробачте, якщо це було щось неприемне; цi люди виннi в усьому, я не знаю нiкого, хто був би вартий бiльшоi зневаги i погорди, нiж вони, але мушу наливати iм пиво. Я багато разiв просила Кламма залишати iх удома, хоча б вiн мiг мене трохи поважати, якщо вже менi доводиться терпiти всю решту чиновникiв, але всi прохання даремнi. Щоразу, за годину до його приходу, вони вдираються сюди, неначе худоба в стiйло. А iм i справдi мiсце в стайнi. Якби не те, що ви тут, я вiдчинила б дверi i примусила Кламма самого iх виганяти.
– А хiба вiн iх не чуе? – запитав К.
– Нi, – вiдповiла Фрiда. – Вiн спить.
– Як! – скрикнув К. – Як спить? Коли я зазирав до кiмнати, вiн сидiв за столом i не спав.
– Вiн i далi так сидить, – сказала Фрiда. – Вiн спав уже тодi, коли ви зазирали, iнакше я б вам цього не дозволила. У такiй позi вiн спить. Урядники страшенно багато сплять, у це важко повiрити. Зрештою, якби вiн не спав так багато, чи мiг би вiн стерпiти цих людей? Тепер доведеться менi самiй iх виганяти.
Вона вихопила з кутка нагайку i одним, не надто певним стрибком, схожим на рухи молодого ягняти, скочила до танцюючих. Спочатку вони розступилися, нiби запрошуючи ii до танцю, i кiлька секунд здавалося, нiби Фрiда i справдi зараз кине нагайку, але потiм вона ii таки пiдняла.
– В iм’я Кламма! – крикнула вона. – До стайнi! Усi до стайнi!
Лише тодi вони збагнули, що справа серйозна, з незрозумiлим для К. страхом вiдступили назад, хтось штовхнув дверi, крiзь якi вiйнуло свiже повiтря, всi зникли разом iз Фрiдою, яка, мабуть, пiдганяла iх нагайкою до самоi стайнi.
У несподiванiй тишi К. раптом почув кроки iз коридору. Задля певностi вiн скочив за шинквас, бо тiльки там можна було сховатися. Йому не заборонили перебувати в шинку, але оскiльки вiн збирався тут заночувати, не варто було зараз показуватися нiкому на очi. Тому коли вiдчинилися дверi, вiн сховався пiд стiл. Існувала небезпека бути знайденим i там, але на це вiн приготував досить правдоподiбне пояснення, що заховався вiд п’яних слуг. Зайшов господар.
– Фрiдо! – покликав вiн i перейшовся кiмнатою з кутка в куток.
На щастя, незабаром повернулася Фрiда, нiчого не сказала про К., поскаржилася на селян i стала за шинквас, сподiваючись знайти там К. Тепер вiн мiг доторкнутися до ii ноги i вiдчув себе спокiйнiше. Оскiльки Фрiда не згадала про К., це змушений був зробити господар.
– А де землемiр? – запитав вiн.
Вiдчувалося, що вiн був добре вихованим чоловiком, адже йому постiйно доводилося досить близько спiлкуватися з високими посадовцями, але з Фрiдою вiн говорив iз особливою повагою, це впадало у вiчi насамперед тому, що в розмовi вiн продовжував залишатися начальником, а вона – пiдлеглою, хоча й достатньо зухвалою.
– Про землемiра я зовсiм забула, – сказала Фрiда i поставила К. на груди свою крихiтну нiжку. – Напевно, вiн давно пiшов геть.
– Але я його не бачив, – вiдповiв господар, – хоча майже весь час був у коридорi.
– Тут його немае, – спокiйно сказала Фрiда.
