Його найбiльшим ганджем був спорт, але як тiльки вiн зрозумiв, що це – мiрило впливу i популярностi у школi, вiн почав затято i вперто тренуватись, щоб досягнути успiху в зимових видах спорту. І хоча його гомiлки болiли, а ноги постiйно пiдвертались, вiн мужньо продовжував накручувати кола на ковзанах на льодовiй аренi Лорелей кожного дня пiсля обiду в очiкуваннi моменту, коли вiн зможе тримати ключку так, щоб вона не заплутувалась якимось незрозумiлим чином мiж його ковзанами.
Запрошення на вечiрку панянки Сен-Клер валялось весь ранок у кишенi його пальта, де прилипло до сiруватих недоiдкiв горiховоi карамелi. По обiдi вiн зiтхаючи витягнув його на свiт божий i пiсля коротких роздумiв та попереднього начерку на обкладинцi «Латини для першого курсу» Коллара i Денiела надряпав вiдповiдь:
«Моя люба мiс Сен-Клер!
Ваше люб’язне запрошення на вечiр, що вiдбудеться наступного четверга, стало надзвичайно радiсною звiсткою сьогоднi зранку. Я буду надзвичайно ощасливлений зустрiччю з Вами увечерi наступного четверга.
Щиро Ваш,
Еморi Блейн».
Отже, у четвер вiн замислено брiв вичищеним до ковзкого тротуаром i пiдiйшов до Майриного будинку рiвно пiв на шосту (затримка, яку його мати схвалила б). Вiн чекав на ганку iз меланхолiйно приплющеними очима i детально обмiрковував свiй прихiд: вiн неквапно перетне кiмнату i звернеться до мiсiс Сен-Клер iз ретельно виваженою iнтонацiею:
«Люба мiсiс Сен-Клер, менi украй прикро через запiзнення. Але моя гувернантка (вiн затнувся, усвiдомлюючи, що це непереконливо), але ми з дядьком мали важливу зустрiч. Знаете, я познайомився з вашою чарiвною донькою у школi танцю».
Потiм вiн буде потискати усiм руки, легко вклонятиметься на iноземний манер ошатним маленьким панночкам, кивне хлопцям, якi будуть стояти осторонь невеликими групками.
Дворецький (один iз трьох в Мiннеаполiсi), недбало вклонившись, вiдчинив дверi. Еморi зайшов до середини, сам зняв шапку i пальто. Вiн був трохи вражений, не почувши радiсного вигуку iз сусiдньоi кiмнати, i зробив висновок, що зустрiч, мабуть, доволi формальна (вiн це схвалив, як схвалив i дворецького).
– Але мiс Майра… – сказав вiн.
На його подив, дворецький зухвало вишкiрився.
– Ну… – процiдив той. (Вiн не здогадувався, що акцент кокнi повнiстю руйнуе ефект вiд його зовнiшнього вигляду.) Еморi холодно змiряв його поглядом. – Власне, – продовжував дворецький, голос його раптово пiдвищився, – вона зараз сама. Усi гостi поiхали.
Еморi вiдiбрало мову вiд раптового переляку.
– Що?
– Вона очiкувала Еморi Блейна. Себто вас, мабуть? Їi матiнка сказала, що коли ви приiдете до п’ятоi тридцять, вам обом доведеться доганяти iх на «паккардi».
Вiдчай Еморi досягнув апогею, коли з’явилась Майра, закутана по самi вуха в хутряне манто. Обличчя ii було вiдверто невдоволене, i вона заледве зберiгала люб’язну iнтонацiю.
– Привiт, Еморi.
– Привiт, Майро… – вiн пояснив, як йому прикро.
– Але ж ти врештi-решт приiхав?
– Так, дозволь пояснити. Ти, мабуть, не чула про автокатастрофу? – почав вiн свою оповiдь.
Очi Майри округлились.
– А хто там був?
– Ну, дядько, тiтка i я, – продовжував вiн iз вiдчаем.
– І хтось загинув?
Еморi витримав паузу i ствердно кивнув.
– Невже твiй дядько? – вигукнула вона.
– Нi… лише кiнь, – сiрий такий…
Тут дворецький не витримав i захихотiв.
– Мабуть, у коня заглух мотор… – припустив в’iдливо вiн (Еморi, зцiпивши зуби, готовий був послати його на шибеницю).
– Гаразд, iдьмо вже, – сказала Майра холодно. – Розумiеш, Еморi, сани були замовленi на п’яту, i всi зiбрались тут, отже ми не могли чекати.
– Але ж я не мiг нiчого вдiяти!
– І мама наказала почекати до пiв на шосту. Ми iх доженемо по дорозi до клубу Мiнегага.
Залишки витримки покинули Еморi. Вiн уявив всю веселу компанiю на санях iз дзвiночками на заснiжених вулицях, за тим появу лiмузина, його скандальний вихiд iз Майрою, докiрливi погляди багатьох очей, його вибачливе бурмотiння – на цей раз справжне. Вiн з прикрiстю зiтхнув.
– Але, Майро… Ти впевнена, що ми перехопимо iх по дорозi до приiзду в клуб? – Вiн усе ще плекав примарну надiю, що вони зможуть непомiтно пройти до клубу Мiнегага i зустрiти компанiю так, нiби вони давно вже на мiсцi i затишно примостились бiля вогню (таким чином вiн би вiдновив свою репутацiю).
– Авжеж, звичайно, ми доженемо iх. Тiльки по-квапся.
Еморi зсудомило живiт. Коли вони сiли в машину, йому довелось блискавично впорснути порцiю дипломатii у божевiльний план, який щойно зародився в його головi. Базувався вiн на «десь хтось сказав» i «хтось переказав» у танцювальнiй школi, що вiн «страшенно привабливий i чимось схожий на англiйця».
– Майро, – сказав вiн, понижуючи голос i ретельно добираючи слова, – тисячу разiв вибач. Чи зможеш ти коли-небудь пробачити мене?
Вона спiдлоба поглянула на нього, його сповненi рiшучостi зеленi очi, його губи для неi, тринадцятилiтньоi поцiновувачки модних журналiв, були квiнтесенцiею романтики. Авжеж, Майра могла дуже легко пробачити його.
– Гадаю… так, звичайно…
Вiн знову подивився на неi, потiм опустив очi зi своiми густими вiями.
– Я жахливий… – iз сумом сказав вiн, – я не такий, як усi. Не знаю, чому я роблю стiльки дурниць. Напевно, тому, що менi якось усе збайдужiло… – Вiн додав вiдчужено: – Знаеш, я багато палю. У мене серце курця!..
Майрина уява намалювала нiчний тютюновий дебош, блiдого Еморi, вiн похитувався вiд отруених нiкотином легень. Вона вигукнула.
– О, Еморi, навiщо? Це дуже шкiдливо!
– Менi байдуже… – продовжував вiн похмуро, – у мене вже звичка. Знаеш, я робив багато такого, що якби моя сiм’я взнала… – вiн дав ii уявi можливiсть домалювати страхiтливi картини. – Знаеш, я був у кабаре минулого тижня…
Майра була у захватi. Вiн сумно пiдняв на неi своi зеленi очi.
– У всьому мiстi ти одна менi подобаешся найбiльше з-помiж усiх дiвчат. – І в поривi почуттiв вiн вигукнув: – Ти – чарiвна!
Майра не була впевнена у правдивостi почутого, але це звучало так стильно, хоча i доволi зухвало.
На вулицю спадали сутiнки. Коли лiмузин раптово завернув, ii штовхнуло до нього, i вони доторкнулись руками.
– Тобi не слiд курити, Еморi… – прошепотiла вона. – Хiба ти цього не розумiеш?
Вiн заперечливо хитнув головою.
