Славетний фолiант читав,
Звичайно… автор вдасть сум’яття,
А вiн – що знае всi заняття,
Самовдоволений вдавальник,
І ментор сам, i шанувальник…
А кiлька днiв тому назад
Отримав я свiй реферат
(Як поле макове, ряснiв
Вiн стрiчками коментарiв).
Писав же ти: мое навчання —
То над наукою знущання…
Не знав я, пане, що для вас
І Шоу – просто козопас!
Хоч певен я, що твiй фанат,
Тобi пiдсуне добрий шмат.
Таких, як ти, я зустрiчав
В часи шекспiрiвських вистав,
Де все давно пiшло iз тлiном
І запахами нафталiну…
А заговорить радикал —
В тобi вiн збурить гнiв i шал.
На людях праведний ти е,
І праведне життя твое.
І щоб усiм це показати,
Ти й в церкву можеш завiтати,
Ти толерантний, ти педант,
(Тобi всi друзi – Бус i Кант…)
І так живеш ти рiвномiрно,
Усiм киваючи покiрно…
Кiнець тортур… хутчiш, народ,
Бiжiмо до нових пригод!
Твоi слова поглине смiх,
Веселий тупiт сотнi нiг…
Забути б швидше, Боже милий,
Нудьгу ту, що тебе зродила.
У квiтнi Керрi Голiдей покинув навчання i поiхав до Францii, щоб вступити до ескадрильi Лафает. Заздрiсть i захват Еморi з цього приводу втонули в його власному переживаннi, яке вiн так i не змiг нiколи оцiнити, але яке, однак, переслiдувало його три наступнi роки.
ДИЯВОЛ
Вони вийшли з «Хiлi» о дванадцятiй i поiхали на таксi в «Бiстолерiс». У компанii були Фред Слоун та Еморi, Аксiя Марлоу й Феба Колем iз шоу-програми «Лiтнiй сад». Вечiр був веселий, енергii в них було – хоч вiдбавляй, i вони увiрвались в кафе, як галаслива дiонiсiйська ватага.
– Столик на чотирьох бiля самого майданчика! – закричала Феба. – Хутчiш, старенький, ми гуляти раденькi.
– Скажи iм, хай заграють «Захват»! – вигукнув Слоун. – Ви замовляйте, а ми з Фебою зараз струсонемо майданчик.
І вони змiшались iз натовпом. Аксiя й Еморi, годину як знайомi, протиснулись за офiцiантом до столика, з якого було гарно видно весь майданчик. Вони сiли i озирнулись довкола.
– А онде Фiндл Марготсон з «Нью-Хевена». – Намагаючись перекричати шум, вона гукнула: – Гей, Фiндле! Агов!
– Гей, Аксiе! – так само вигуком привiтався вiн. – Сiдай до нас за столик!
– Не йди… – прошепотiв Еморi.
– Не можу, Фiндле, я не сама! Подзвони менi завтра десь о першiй!
Фiндл, непоказний молодик iз зовнiшнiстю канцелярського клерка, вiдповiв шось незрозумiле i повернувся до яскравоi блондинки, яку намагався витягнути на майданчик.
– Справжнiй надовбень… – прокоментував зневажливо Еморi.
– Та нi, вiн нормальний хлопець. Клич нашого кельнера. Менi – «Дайкiрi».
Вiн замовив чотири. Натовп кружляв, змiнювався i перемiшувався. Здебiльшого то були студенти, кiлька другосортних молодикiв iз Бродвею i жiнки двох типiв (кращi з них були хористки). Загалом то було типове юрмисько i така ж типова вечiрка. Десь три чвертi збiговиська прийшли покрасуватися i були досить стерпнi. Закiнчували вони приблизно о п’ятiй, прощалися бiля дверей кафе i спiшили на поiзд до Єля або Принстона. Приблизно чверть присутнiх закiнчувала хтозна-коли i хтозна-де. Власне, iхня компанiя була досить безневинною. Фред Слоун i Феба Колем були давнiми приятелями; Аксiя й Еморi – ще нi. Але дивнi речi стаються навiть у пiзнiй час, i несподiване, яке найменше очiкуеш побачити в такому прозаiчному i передбачуваному мiсцi, як кафе, вже зачаiлось, щоб зiпсувати для Еморi всю передсвiтанкову романтику Бродвею. Те, як це несподiване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовiрно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоiсь туманноi трагедii, розiграна без його вiдома (а не його власнi рефлексii), але вiн чiтко розумiв, що це мало щось означати.
Десь о першiй вони перемiстились у «Максим», друга година застала iх у «Девiнье». Слоун пив без упину i перебував у станi якогось неприродного пiднесення, але Еморi був докучливо тверезий. Досi вони не натрапили на жодного завсiдника нью-йоркських клубiв, якi зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закiнчили танцювати i протискувались до свого столика, аж раптом Еморi помiтив, що хтось за сусiднiм столиком пильно дивиться на нього. Вiн озирнувся – чоловiк середнiх лiт, одягнений в коричневий мiшкуватий костюм, сидiв сам-один за окремим столиком i споглядав усю iхню компанiю. Побачивши Еморi, вiн ледь помiтно усмiхнувся. Еморi повернувся до Фреда, який саме всiдався за столик.
Еморi швидко все зважив: вiн сьогоднi не пив i так триматиметься й далi, то можна ненадовго й продовжити вечiрку. Крiм того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здаеться, не мiг думати самостiйно. Вiн узяв Аксiю за руку, i вони гуртом втиснулись у таксi. Вони поiхали десь у напрямку Сотих вулиць i зупинились бiля бiлого багатоквартирного будинку. Вiн нiколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох бокiв тяглися однаковi кам’янi будинки, поцяткованi чорними прямокутниками вiкон; вони тягнулись, доки бачило око, i, залитi яскравим мiсячним сяйвом, здавались матово-бiлими. Вiн уявив собi, що, мабуть, у кожному з цих будинкiв е лiфт, темношкiрий портье iз полицею для ключiв. Кожен будинок мав вiсiм поверхiв, i на кожному поверсi були три-чотирикiмнатнi квартири. Йому було приемно зайти у веселу вiтальню Феби i втонути у м’якому диванi, поки дiвчата щось мудрували iз закусками.
– Феба – класна мала, – упiвголоса шепнув Слоун.
– Я всього десь на пiвгодини, – чiтко сказав Еморi. (Вiн на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)
– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спiшити.
– Менi тут не подобаеться, – похмуро заперечив Еморi, – iсти я теж не хочу.
Вийшла Феба з канапками, пляшкою брендi, сифоном i чотирма склянками.
– Еморi, наливай! – скомандувала вона. – Вип’емо за Фреда Слоуна – вiн хлопець хоч куди.
– Атож, – пiдтримала Аксiя, заходячи в кiмнату, – i за Еморi. Менi подобаеться Еморi.
Вона сiла бiля нього i схилила своi жовтi кучерi на його плече.
– Я наллю, – сказав Слоун, – а ти долий з сифона, Фебо.
Вони поставили повнi склянки на тацю.
– Готово! Будьмо!
Еморi завмер зi склянкою в руцi.
Була хвилина, коли спокуса вiйнула на нього теплим вiтерцем, уява його розгорiлась, i вiн взяв склянку iз Фебиних рук. І водномить, коли вiн це зробив i вiн глянув перед себе, та раптом побачив на вiдстанi десяти ярдiв… того чоловiка з кафе! Вiн пiдхопився вiд подиву, i шклянка випала з його тремтячоi руки. А чоловiк напiвсидячи, напiвлежачи умостився з-помiж стосу подушок на диванi. Обличчя його було нiби вкрите воском (так само, як i в кафе). То був не жовтий колiр покiйника, i не хвороблива блiдiсть – радше мужня матовiсть обличчя зрiлого чоловiка, який пропрацював десь у шахтi, або в нiчнi змiни у вологому клiматi. Еморi уважно розглядав його (пiзнiше вiн мiг би намалювати його у найдрiбнiших деталях). Рот у нього був виразно окреслений, пильнi сiрi очi повiльно, iз ледь помiтним виразом доскiпливостi, роздивлялись кожного по черзi з iхньоi компанii. Еморi звернув увагу на його руки – вони не були витонченими, скорше гнучкими i сильними… То були нервовi руки, що недбало розкинулись на подушках i постiйно нервово стискались. Погляд Еморi впав на його ноги – кров прилинула йому до голови, i вiн збагнув, чого йому страшно. Ноги були неприроднi… цю неприроднiсть вiн не усвiдомив, а радше вiдчув, як слабкiсть у порядноi жiнки, як кров на шовку, як маленький розрив десь глибоко в свiдомостi. Взутий той був не в черевики, а в щось на кшталт пантофлiв – iз загостреними i трохи закрученими догори носами (схожi на тi, що носили в чотирнадцятому столiттi). Вони були темно-коричневi, i його ноги, здавалось, якось перетiкають у цю форму… Вони були нелюдськi, жахнi…
Здаеться, Еморi щось сказав чи якось не так виглядав, бо голос Аксii раптом долинув iз глибини дивно стурбований.
– Що з тобою, Еморi? Бiдолашному Еморi зле! Його розумна голiвонька запаморочилась?
