– Так, я розумiю; але, якщо чесно, я не дуже за тебе хвилююся; менi здаеться, ти розвиваешся абсолютно природним чином.
– Та де там! – заперечив Еморi. – За пiвроку я втратив половину своеi особистостi…
– Анi трохи! – Монсеньйор глузливо поглянув на нього. – Ти втратив значну частину марнославства, от i все.
– Господи! Я почуваюсь так, нiби опинився у п’ятому класi Сент-Реджиса…
– Нi, – монсеньйор заперечливо похитав головою. – Це була невдача, але вона пiде на користь. Що б не сталося нинi – не йди тим шляхом, яким iшов минулого року.
– Я занепав духом… Що може бути гiрше?
– Само по собi, може, й так, але розглянемо уважнiше. Для тебе це – можливiсть подумати, щоб викинути старий багаж i старi уявлення про супермена i все таке iнше. Не будь-якi iдеi доконче пасують таким людям, як ти (це те, що ти намагався зробити). Якщо ми можемо не зупинятись на чомусь одному, i видiляти принаймнi годину в день на роздуми, то здатнi творити справжнi дива. Але якщо пристосовуемо якусь схему слiпо – то ми самi iз себе робимо вiслюкiв. Еморi (тiльки мiж нами), я й сам лише недавно цьому навчився. Я можу робити сто другорядних справ замiсть найбiльш актуальноi. Отож саме на цьому я й спотикаюсь – так само, як ти зi своею математикою цiеi осенi.
– Але що саме нам потрiбно? Ця «актуальна справа» менi завжди здаеться найменш важливою.
– Бо ми не персоналii. Ми – особистостi.
– Це ви гарно сказали… А що воно означае?
– Персоналiя – це те, ким ти себе вiдчуваеш, те, чим е (з твоiх слiв) Керрi i Слоун. Персоналiя – це просто фiзична iстота, вона завжди дрiбнiша, нiж людина загалом… Я бачив, як вони випаровуються майже повнiстю, скажiмо, пiсля тривалоi хвороби. Знаеш, поки персоналiя активна, вона iгноруе найактуальнiше. Натомiсть особистiсть постiйно щось накопичуе. Вона нероздiльна зi своею мотивацiею. Вона – як жердина, на якiй можуть висiть тисячi речей. Інколи це щось помiтне, як у випадку з тобою; але в будь-якому разi особистiсть використовуе цей багаж розважливо та свiдомо.
– На жаль, моi найцiннiшi надбання розлетiлись на друзки, коли були менi найбiльше потрiбнi… – Еморi охоче пiдхопив тон розмови.
– Так, у тому-то й рiч. Коли ти вiдчуваеш, що увесь твiй накопичений багаж на додачу до талантiв випирае iз тебе так, що тебе вже нiщо не здатне хвилювати – тодi ти можеш впоратись з будь-чим без жодних труднощiв.
– Але, з iншого боку, без моiх надбань я безпорадний!
– Безумовно. Ось яка iдея: зараз ти можеш почати все спочатку. З такого початку, який анi Керрi, анi Слоун нiколи не будуть мати. Ти втратив три-чотири оздоби i натомiсть вiдкинув решту. Нинi тобi потрiбно зiбрати нову колекцiю. І чим прискiпливiший ти будеш у своему виборi, тим краще. Але пам’ятай: роби те, що е найбiльш цiнним!
– Монсеньйоре, з вами все стае так зрозумiло…
Такими були iхнi бесiди, найчастiше – про них самих, про фiлософiю i релiгiю, або що таке життя – гра чи таемниця? Священик, здавалось, вгадував думки Еморi ще до того, як вони проявлялись у головi юнака – так схоже вони мислили за формою i змiстом.
– Чому я повсякчас складаю списки? – запитався Еморi одного вечора. – Списки речей рiзного характеру?
– Бо ти медiевiст, – вiдповiв монсеньйор. – Ми обое такi, то все прагнення класифiкацii i знаходження единого типу.
– Схоже, це бажання добутися чогось визначеного…
– Це i е ядро схоластичноi фiлософii.
– А я до приiзду сюди вже почав було думати, що перетворююсь на дивака. А то все було позерство, тепер я розумiю.
– Не переймайся цим; для тебе не позувати – то е поки що найбiльша поза з усiх. Позуй…
– Справдi?
– Але визначай прiоритети.
Пiсля повернення до коледжу Еморi отримав ще декiлька листiв вiд монсеньйора, якi дали ще бiльшу поживу для його честолюбства.
«Боюсь, я налаштував тебе думати, буцiмто ти у повнiй безпецi. Але ти мусиш пам’ятати: я це зробив iз вiрою в твоi можливостi (не через безглузду переконанiсть, що ти всього досягнеш отак, без боротьби). Деякi риси твого характеру можуть видатись тобi прийнятними, але не завжди варто виказувати iх перед iншими. Ти – нечуйний i майже не спроможний на глибокi почуття. Ти проникливий, але не кмiтливий, марнославний замiсть iстинноi гордостi.
Не дозволяй собi вiдчувати себе нiкчемним; дуже часто в життi твоi вчинки будуть поганими (а тобi здаватиметься, що вони найкращi). І не страждай через втрату своеi «особистостi», як тобi це уявляеться. У п’ятнадцять ти весь свiтився, як свiжий ранок, у двадцять ти меланхолiйно сяятимеш, як мiсяць. Але коли доживеш до моiх рокiв, ти знов, можливо, випромiнюватимеш, як i я, ясну позолоту вранiшнього сонця.
Якщо ти будеш писати менi листи, прошу тебе – пиши просто й щиро. Твiй останнiй лист був схожий на трактат з архiтектури. І вiн був такий жахливий, такий мудрагельський, що менi здалось, буцiмто ти живеш в емоцiйному й iнтелектуальному вакуумi. Остерiгайся безповоротно класифiкувати людей на якiсь типажi. Адже замолоду люди стрибають туди-сюди вiд одного класу до iншого, i якщо ти будеш i далi зверхньо наклеювати на людей ярлики, то всього-на-всього впихатимеш iх у коробки. А коли у тебе почнуться справжнi конфлiкти з життям, вони вистрибнуть звiдтам, як ляльки на пружинi, i покажуть на тебе пальцем. Найцiннiшим орiентиром для тебе була б зараз така особистiсть, як Леонардо да Вiнчi.
Життя завжди тектиме вгору чи вниз (я теж це проходив замолоду), але тримай свiй розум у ясностi. І навiть якщо якiсь дурнi чи мудрагелi насмiляться критикувати тебе – не дорiкай собi занадто.
Ти кажеш, що умовностi – то единий фактор, який не дае тобi встояти в «жiночому питаннi». Але е щось бiльше, Еморi, страх, що не зможеш зупинитись, якщо почнеш втрачати контроль над собою (я знаю, про що говорю). Це те дивовижне шосте вiдчуття, яке допомагае вiдрiзнити зло вiд страху прогнiвити Бога в глибинi твого серця.
Яке б ти не вибрав ремесло – релiгiю, архiтектуру чи лiтературу, – я впевнений, тобi було б набагато спокiйнiше, якби ти мiг знайти опору у Церквi. Але я не хочу ризикувати своiм авторитетом в твоiх очах i переконувати тебе, хоча в глибинi душi я впевнений, що спокуслива прiрва романтизму невдовзi розверзнеться пiд тобою. Не забувай писати менi.
Надсилаю тобi моi найсердечнiшi вiтання,
Тейер Дарсi».
Навiть навчання зблякло для Еморi в цей перiод. Вiн заглиблювався у химернi закутки лiтератури – Гюiсманс, Волтер Патер, Теофiль Готье, – у найпiкантнiшi сторiнки Рабле, Боккаччо, Петронiя i Светонiя.
Одного тижня вiн заради цiкавостi влаштував iнспекцiю приватних зiбрань своiх друзiв i довiдався, що бiблiотека Слоуна найбiльш типовий приклад: збiрники Кiплiнга, О’Генрi, Джона Фокса-молодшого i Рiчарда Гардiнга Девiса, а ще – «Що мусить знати кожна жiнка середнього вiку», «Поклик Юкону», подарункове видання Джеймса Вiткомба Райлi. На додачу – повний асортимент пошарпаних, покреслених пiдручникiв i, на превеликий подив, його власне нещодавне вiдкриття – вибранi вiршi Руперта Брука.
Разом з Томом Д’Інвiлье вони шукали серед зiрок Принстона тих, котрi могли б стати засновниками «видатноi американськоi поетичноi традицii».
Новий набiр першокурсникiв був набагато цiкавiшим, анiж усi «фiлiстимляни» Принстона дворiчноi давнини. Все стало набагато цiкавiшим, хоча й позбавленим чару спонтанностi першого року навчання. У колишньому Принстонi вони б нiколи не вiдкрили для себе Танадюка Вайлi. Танадюк був другокурсником iз здоровезними вухами i висловлювався приблизно так: «Земля iз виром поринае вниз крiзь лиховiснi свiтила приречених поколiнь!» Вони, щоправда, заледве розумiли, про що йдеться, але нiколи не ставили пiд сумнiв, що вiн е вмiстилищем божественноi душi. Принаймнi так Том та Еморi сприймали його. Вони абсолютно серйозно запевняли його, що у нього свiдомiсть, як у Шеллi, i друкували його ультравiльнi поетичнi рими в «Лiтературному журналi Нассау». Але генiй Танадюк абсорбував усi кольори свого часу i вдарився в богемне життя, що дуже iх розчарувало. Вiн розводився про Гринвiч-Вiллiдж замiсть «полудневого мiсячного виру» i зустрiчався iз розкутими музами (зовсiм не академiчними, виплеканими на Сорок другiй вулицi Бродвею) замiсть «дiтей мрii» Шеллi, взамiн отримував вiд них належне шанування. Тож вони вiддали Танадюка футуристам, вирiшивши, що там вiн iз своiми яскравими краватками почуватиметься краще.
Том дав йому останню настанову: перестати писати два найближчих роки i перечитати повне зiбрання творiв Олександра Поупа разiв чотири. Але Еморi вважав, що Поуп Танадюковi – як п’яте колесо до воза. І вони зi смiхом пiшли, гадаючи, якою стороною випаде йому монетка: видатного генiя чи посередностi?
Еморi зневажливо уникав тих викладачiв, якi запрошували своiх шанувальникiв на вечори таких-сяких епiграм за келишком шартрезу. Його розчаровували поверховiсть i педантизм, з якими тут пiдходили до кожноi дисциплiни. Його скепсис вилився у iдку сатиру, яку вiн назвав «У лекцiйнiй залi». Вiн запропонував Томовi надрукувати ii у «Лiтературному журналi Нассау».
Здоров, Фiгляр…
Завмерли всi,
Як безпораднi дiтлахи,
По три рази на тиждень ми
Просиджуемо тут штани…
Веди нас, гурт своiх ослiв,
Пiд голос твiй в краiну снiв…
Ми чули, ти – науки брат,
Що написав якийсь трактат,
А потiм ще й навчальний план,
Древнiший, нiж сам океан;
Копав доiсторичний пил,
Що тобi нiздрi залiпив,
І випчихнув весь свiй талант
У здоровенний фолiант…
Праворуч мiй сусiд сидить,
Жагою знань увесь горить;
Із тих, що руку пiднiмае
І кожен раз тебе питае,
Всю нiч очей вiн не стуляв,
