– Автомобiль буде за десять дев’ята, сер.
Вiн повернувся до споглядання видiв з вiкна i знову й знову механiчно повторював вiрша iз Браунiнга, який колись процитував Ізабель у листi:
Неповним було наше щастя – пробач,
Згадки завмерли вицвiлим листям;
Ми сповна не смiялись, не рвав душу плач,
Ми згасли, спраглi й голоднi за щастям.
Але його життя не буде неповним. Вiн вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як вiн собi вигадав, i що бiльшого iй не досягнути, i нiхто бiльше не примусить ii задуматись. Але саме через те вона його й вiдштовхнула. Еморi раптом вiдчув, що втомився постiйно думати й думати.
– А нехай iде до бiса… – гiрко вимовив вiн. – Весь рiк менi зiпсувала.
НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ
Одного спекотного дня Еморi приiхав у Принстон i приеднався до виснаженого задухою натовпу студентiв, якi швендяли вулицями, очiкуючи переекзаменування. Це було так безглуздо – починати наступний курс iз додаткових занять у задушливiй кiмнатi, намагаючись осмислити зануднi перетини конусiв. Мiстер Рунi, мимовiльний наставник дубоголових, проводив заняття i викурював одну за одною сигарети «Пел Мел», малюючи дiаграми i виводячи рiвняння вiд шостоi ранку i до пiвночi.
– Отже, Лангедаку, якщо я використаю цю формулу, де буде точка «А»?
Лангедак випрямляв усi своi важкi фути футбольноi маси i намагався сконцентруватись.
– У… а… хай йому грець, якщо я знаю, мiстере Рунi.
– Звичайно, звичайно, не можна застосувати цю формулу тут. Ось що я хотiв вiд вас почути.
– Так, не можемо, звичайно.
– А знаете, чому?
– Думаю, так…
– Якщо ви ще не зрозумiли, то скажiть менi, я тут для того, щоб вам пояснити.
– Мiстере Рунi, якщо ви не проти – пояснiть ще раз.
– З радiстю. Отже, маемо точку «А»…
Кiмната була лабораторiею безголових – два довжелезнi столи iз зошитами, перед ними – мiстер Рунi без пiджака i десяток хлопцiв, згорблених на стiльцях: Фред Слоун, пiтчер, якому неодмiнно потрiбно було здати талони; «Сухий» Лангедак, який цiеi осенi мiг би перемогти команду Єля, якби набрав нещаснi п’ятдесят вiдсоткiв; Мак Дауелл, розбишака-першокурсник, який вважав, що бути серед цих багатообiцяючих атлетiв – то вершина досягнення.
– Шкода менi тих нещасних, якi не мають анi цента на репетитора i мусять все пiдтягати самi за семестр, – сказав вiн якось Еморi iз недбало звiшеною сигаретою в блiдих губах. – То буде дуже нудно, а протягом семестру в Нью-Йорку повно набагато цiкавiших справ. Я думаю, вони не знають, що втрачають.
І так багато було слiв «ти i я» в розмовi Мак Дауелла, що Еморi ледь не виштовхнув його з вiкна. Наступного лютого його мама буде дивуватись, чому вiн не вступив до клубу i не збiльшить йому кишенькових… маленький дурний провiнцiал…
Крiзь дим i нудотливу атмосферу, крiзь його глибоку задуму доносився чийсь безпорадний вигук: «Я не розумiю! Повторiть iще раз, мiстере Рунi!» Бiльшiсть iз них були такi туполобi i такi байдужi, що вони навiть i не визнали б, що чогось не розумiють (серед них був i Еморi). Вiн не мiг змусити себе збагнути перетини конусiв; iх спокiйна й дражлива поважнiсть зухвало проступала у задушливих кiмнатах мiстера Рунi крiзь спотворенi ним незрозумiлi анаграми.
Вiн зробив останне зусилля вночi перед екзаменом (певна рiч, iз мокрим рушником на головi), а потiм у блаженному невiданнi пiсля складання екзамену ламав собi голову, де ж подiлись усi барви й амбiцii минулоi весни? Разом iз розладом стосункiв з Ізабель успiхи на старших курсах якось уже не так сильно захоплювали його, i вiн незворушно уявляв свiй можливий провал, хоча й розумiв, що це означало його звiльнення з посади в редколегii «Принстонiвця» i кiнець усiх шансiв потрапити в раду старшокурсникiв.
Хоча йому поки щастило.
Вiн позiхнув, нашкрябав урочисту присягу на екзаменацiйнiй роботi й побрiв з аудиторii.
– Якщо ти не здав, – сказав Алек, який щойно повернувся, коли вони сидiли бiля вiкна в кiмнатi Еморi i мiркували щодо нового декору стiн, – то ти найбiльший у свiтi дурень. Твоi акцii в клубi i в кампусi впадуть, як лiфт.
– От дiдько, я знаю! До чого ще раз менi нагадувати?
– Бо ти це заслужив. Нiхто тепер не ризикне визнати тебе придатним для посади голови газети.
– Та облиш уже, – запротестував Еморi. – Почекай поки, там буде видно. Я не хочу, щоб кожен у клубi нагадував менi про це, нiби я призовий кiнь на перегонах, що не прийшов першим.
Одного вечора через тиждень Еморi зупинився пiд своiм вiкном по дорозi на Ренвiк i, побачивши свiтло, гукнув:
– Гей, Томе, е пошта?
Голова Алека з’явилась у жовтому квадратi свiтла.
– Так, твоi результати прийшли.
Його серце шалено закалатало.
– Який колiр – блакитний чи рожевий?
– Я не вiдкривав. Краще пiднiмись сам.
Вiн пiднявся в кiмнату i попрямував до столу, i раптом помiтив, що в кiмнатi були ще хлопцi.
– Добрий вечiр, Керрi. – Вiн був пiдкреслено ввiчливий. – О, мужi Принстона! – Здаеться, тут були здебiльшого друзi, отож, вiн узяв конверт iз позначкою «Вiддiл реестрацii» i нервово зважив його.
– Схоже, тут вагомий папiрець.
– Вiдкривай, Еморi.
– Але для драматизму кажу вам: якщо папiр блакитний – мое iм’я бiльше не стоятиме у списку редколегii «Принстонiвця», i моя коротка кар’ера закiнчилась. – Вiн зупинився i вперше помiтив погляд Ферренбi (вiн дивився на нього голодним нетерплячим поглядом). Еморi багатозначно поглянув на нього.
– Уздрiть примiтивнi емоцii на своему обличчi.
Вiн розiрвав конверт i пiднiс папiрець до свiтла.
– Ну?
– Блакитний чи рожевий?
– Кажи, не тягни!
– Ми чекаемо, Еморi.
– Та засмiйся вже чи вилайся!
Настала пауза… маленький рiй секунд пронiсся вмить… Вiн глянув знову, i ще один рiй секунд зринув у небуття…
