Еморi вiдчув раптове пiднесення.
– Усе вже домовлено, – продовжувала Беатрiс. – Тобi варто поiхати. Я б волiла, щоб ти поiхав до Ітона, а потiм у Оксфорд до Церкви Христа. Але зараз це виглядае малоймовiрним. Наразi залишимо питання з унiверситетом вiдкритим.
– А що ти будеш робити, Беатрiс?
– Це лише Господь вiдае. Здаеться, моя доля – доживати вiку в цiй краiнi. Нi, я анi трохи не шкодую, що я американка, – бiльше того, жалкувати про це – то для дуже вульгарних осiб. Я вiдчуваю, – нi, я впевнена, – що ми – могутня, зростаюча нацiя, однак, – вона зiтхнула, – я часом думаю, що життя мое мало б згаснути ближче до древньоi, зрiлоi цивiлiзацii, землi, де лiтня зелень змiнюеться осiннiми багряними кольорами… Прикро, що ти не був за кордоном, але ти хлопець, i тобi, мабуть, краще дорослiшати «пiд крилами бiлоголового орлана» – це правильний вираз?
Еморi кивнув. Вона б не оцiнила його iдею щодо японськоi навали.
– Коли я зможу поiхати до школи?
– Наступного мiсяця. Тобi треба буде вирушити заздалегiдь, щоб здати екзамени. Потiм у тебе буде вiльний тиждень. Синку, я хочу, щоб ти декого вiдвiдав на Гудзонi.
– Кого саме?
– Монсеньйора Дарсi, Еморi. Вiн хоче побачитись iз тобою. Вiн вчився в Гарроу, а потiм у Єльському унiверситетi, став католиком. Я хочу, щоб вiн побесiдував з тобою – я вiдчуваю, це може стати тобi в нагодi. – Вона лагiдно погладила його золотаво-каштанове волосся. – Мiй любий Еморi…
– Люба Беатрiс…
Отже, раннього вересня Еморi, оснащений шiстьома комплектами лiтньоi бiлизни, плюс шiстьома зимовоi, светром, тенiскою, в’язаним жакетом, зимовим пальтом i т. д., попрямував до Новоi Англii – краю закладiв для дiбраноi молодi.
Були там академii Андовер i Екзетер зi своiм славетним минулим, велетенськi, демократичного типу коледжi Новоi Англii; Сент-Марк, Гротон, Сент-Реджис, якi набирали учнiв iз Бостона та давнiх голандських сiмей Кнiккербоккерiв iз Нью-Йорка; Сент-Пол зi своiми вiдомими спортивними аренами; Памфрет та Сент-Джордж, процвiтаючi й багато оздобленi; Тафт i Гочкiсс, якi готували цвiт заможних сiмей Середнього Заходу для подальших соцiальних успiхiв у Єлi; Павлiнг, Вестмiнстер, Чоут, Кент i сотнi iнших. Усi вони рiк за роком випускали з конвеера однотипних представницьких молодикiв, чиiм единим стимулом було скласти вступнi iспити в унiверситет. Їхнi ефемернi цiлi були регламентованi сотнями циркулярiв на кшталт: «Забезпечити доскональну розумову, моральну i фiзичну пiдготовку, належну джентльмену i християнину, розвинути в юнаковi навик вирiшувати питання свого часу та закласти надiйний фундамент наук i мистецтва».
У Сент-Реджисi Еморi пробув три днi, склав iспити iз зверхньою впевненiстю в собi, потiм повернувся до Нью-Йорка, щоб завiтати до свого опiкуна. Метрополiс, який вiн заледве оглянув, мало його вразив. Єдине, що вiн запам’ятав, було вiдчуття чистоти i високi бiлi будинки, якi вiн споглядав iз палуби пароплава, раннiм ранком на рiцi Гудзон. Насправдi вiн уже був десь далеко у своiх мрiях про спортивнi звитяги в школi. Цей вiзит мав стати лише вимушеною прелюдiею до визначних пригод. Але не так сталося, як йому гадалося.
Будинок монсеньйора Дарсi був древнiм, невизначеного стилю, стояв на пагорбi, що височiв над рiкою. Там його власник жив мiж подорожами римо-католицьким свiтом (наче король Стюарт у вигнаннi, очiкуючи, коли його прикличуть знову панувати на своiй землi). Монсеньйоровi на той час було сорок чотири, вiн злегка почав повнiти. Але був жвавий, його голову вкривало золотаве тонке волосся, вiн був дуже захопливий i загалом – блискуча особистiсть. Коли вiн заходив до кiмнати, зодягнений у своi пурпуровi шати, що палахкотiли як тернерiвськi заходи сонця, вiн привертав до себе захопленi погляди.
Вiн написав два романи: один iз них – разюче антикатолицький (але це було ще до його навернення), i п’ять рокiв по тому – iнший, де вiн змiнив своi в’iдливi насмiшки над католиками на ще дотепнiшi кпини над представниками епископальноi церкви. Вiн надзвичайно поважав ритуали, був захопливо драматичним, любив iдею Бога достатньо глибоко, щоб зберiгати целiбат, i був прихильний до ближнього свого.
Дiти обожнювали його, адже вiн сам був дитинним; молодь насолоджувалась його товариством (бо вiн сам був молодим, i нiщо його не шокувало). У якомусь столiттi й у вiдповiдному мiсцi вiн мiг би стати як Рiшелье. Але нинi вiн був просто високоморальним, дуже релiгiйним (точнiше сказати, благочестивим) душпастирем. Вiн полюбляв створювати ореол таемничостi над звичним, використовував давнi зв’язки, цiнував життя у всiх його проявах (хоча й не насолоджувався цим сповна).
Вони з Еморi якось одразу заприязнились – товариський презентабельний прелат, який мiг затьмарити будь-який посольський бал, i зеленоокий задумливий хлопець у своiх перших дорослих штанах. Пiсля пiвгодинноi розмови вони вiдчули, що iхнiй зв’язок схожий на зв’язок батька з сином.
– Мiй любий хлопчику, я багато рокiв чекав цiеi зустрiчi. Умощуйся зручнiше i давай побалакаемо.
– Знаете, я щойно приiхав iз школи Сент-Реджис…
– Твоя матiнка згадувала про це – вона надзвичайна жiнка. Дай сигарету (я впевнений, ти куриш). Отже, пiдозрюю, ти, як i я, – ненавидиш природничi науки i математику.
Еморi радо закивав головою.
– Ненавиджу iх! Люблю англiйську та iсторiю.
– Авжеж, ти також ненавидiтимеш школу спочатку. Але я радий, що ти будеш учитись у Сент-Реджисi.
– Чому?
– Бо це школа для джентльменiв, i демократiя не заразить тебе надто швидко. В тебе ще буде цього вдосталь у коледжi.
– Я хочу вчитись у Принстонi, – сказав Еморi. – Не знаю чому, але менi здаеться, що всi випускники Гарварда – безхарактернi (я колись сам був таким). А випускники Єля – ну, вони носять великi голубi светри i курять люльки…
Монсеньйор посмiхнувся:
– Знаеш, я теж колись був таким…
– Нi, ви зовсiм iнший! Я гадаю, що Принстон – неквапний, красивий i аристократичний. Розумiете, як весняний день! А Гарвард це щось доволi закрите…
– А Єль – морозяний i енергiйний, як листопад, – закiнчив монсеньйор.
– Саме так!
І вони легко занурились у радiсне вiдчуття близькостi.
– Я завжди пiдтримував принца Карла Стюарта…
– Звичайно, i Ганнiбала!
– Так, i Пiвденну конфедерацiю. – Вiн вагався, чи визнавати себе патрiотом Ірландii, бо вважав, що бути iрландцем – це якось простакувато.
Монсеньйор, одначе, запевнив його, що Ірландiя – це романтичний втрачений шанс, а iрландцi – чарiвнi щирi люди, i цю прихильнiсть варто плекати й надалi.
Пiсля години насиченого спiлкування i ще кiлькох сигарет, коли монсеньйор Дарсi довiдався, що Еморi вихований не в католицькiй вiрi (що радше здивувало, а не налякало його), вiн оголосив, що чекае ще одного гостя. Ним виявився високоповажний Торнтон Генкок iз Бостона, екс-мiнiстр в Гаазi, автор науковоi працi з iсторii середнiх вiкiв i останнiй представник видатноi патрiотичноi i блискучоi сiм’i.
– Вiн приiздить сюди на вiдпочинок, – монсеньйор довiрчо нахилився до Еморi, нiби вони були однолiтками. – Я для нього – своерiдний прихисток вiд виснажливого агностицизму. Думаю, я единий знаю, як його холоднокровний розум губиться у хвилях житейського моря, i як прагне вiн вхопитись за рятiвний уламок мiцноi щогли, якою i е наша Церква.
Їх перший обiд став для Еморi одним iз найяскравiших спогадiв iз ранньоi юностi. Монсеньйор випромiнював шарм i якесь особливе свiтiння. Ставив запитання i робив припущення так тонко, що хлопець повiряв найглибшi пориви i бажання своеi душi, а також страхи i надii, навiть те, що викликало в нього вiдразу. При цьому були тiльки вiн i монсеньйор, а старший чоловiк, хоча i менш вразливий i менш чутливий, але, безсумнiвно, не безсердечний, iз задоволенням слухав iхню бесiду i грiвся в лагiдному свiтлi, що випромiнювали цi двое.
Для багатьох монсеньйор був наче промiнь сонця; i Еморi справляв таке саме враження (саме зараз, у молодостi, часом у роки зрiлостi, але нiколи бiльше не повторилось вiдчуття цього взаемного пориву).
«Який осяйний хлопчина, – подумав Торнтон Генкок, який свого часу побачив розкiш обох континентiв, вiв бесiди iз Парнелом, Гладстоном i Бiсмарком. А потiм, нiби мiж iншим, сказав монсеньйору Дарсi:
– Його виховання однозначно не можна довiрити школi або коледжу.
Але в наступнi чотири роки розумовi здiбностi Еморi були скерованi на завоювання популярностi, хитросплетiння соцiального устрою унiверситету й американського суспiльства (в такому виглядi, як iх презентували на чайних вечорах в Балтиморi або в гольф-клубах Хот-Спрингс).
Загалом, це був прекрасний тиждень. Весь внутрiшнiй свiт Еморi наче розiбрали на частки i витягнули назовнi. Пiдтвердились низки його теорiй, а його радiсть життя вилилась в тисячi амбiцiй. Бесiди не були схоластичними, боронь Боже! Еморi мав лише приблизне уявлення про Бернарда Шоу, але монсеньйор мiг не менш захопливо вести бесiди на тему «Улюбленого волоцюги» чи «Сера Найджела», дбаючи, щоб Еморi не почувався невiгласом анi на мить.
Але труби вже возвiстили початок першоi сутички мiж Еморi i його власним поколiнням.
– Тобi, звичайно, хочеться iхати. Для таких, як ми, дiм – це там, де нас нема… – iз сумом мовив монсеньйор.
– Нi, менi дуже не хочеться iхати…
– Не думаю! Насправдi анi тобi, анi менi нiхто у цьому свiтi не потрiбен.
– Ну…
– Бувай, синку…
