Унія

7

Вони встигли до Корсуня якраз перед вітряними дощами, що перетворюють шляхи на болото. Саме місто справило на сина підстарости гнітюче враження. Майже три чверті його займав погар, вцілілі будинки здавалися сплющеними і вбогими, й тільки під захистом Корсунського замку перебувало з півсотні капітальних споруд. Над цитаделлю гордо стриміла свіжа костьольна вежа, а над бастіонами підняті були шатри і знамена, увінчані золоченими сферами.

Мечислав ще на під’їзді відчув, що знаходиться поряд з військовою резиденцією. Далеко перед Корсунем їхню валку перехопили роз’їзди з містових козаків, які перевірили глейти та попередили, що при міській брамі пильнують жовніри, котрим наказано ретельно шукати зброю. З того часу, як комісар наклав обмеження на служби в грецькому обряді, не проходило й ночі, щоб у землях Корсунського полку не знаходили вбитих. Старший роз’їзду доповів новому військовому писареві: вже тиждень розшукують збойців, що припинили життя ліценціату Вепровському.

– Серед вас латинніків не бачу, – глянув козак на дроги. – Проте не варто легковажити. Містом швендяють гультяї. Одного садять на палю, а десять балують.

– Комісар у замку? – поцікавився Виговський.

– Три дні тому, пане писарю, з панцирною хоругвою й двома сотнями лейстрових58 рушив до Переяслава, – рапортував козак, стишив голос, пояснив: – Паланкові бунтують.

– Хто в місті за старшого?

– Полковник Чиж.

– Вартове гасло?

– «Заремба».

– Звідки таке?

– На брамі жовніри підротмістра Ковалевського герба Заремба.

– Шемберг не ставить козаків в караули?

– Не довіряє, пане писарю, – похмуро глянув старший. – Ні на мідь, ні на залізо не довіряє. Всі козаки і попи в нього «курви». При гарматах і в казематах самі поляки.

Виговський кивнув, злагодив шапку з білим старшинським башликом, виїхав в авангард валки. Знаменний з немиричевих підняв сенаторського бунчука.

Так вони й минули браму, не дозволивши обшуків та зберігши походний порядок. Вже залишили за спиною пожарище і посадські новобудови, коли на замкових бастіонах помітили бунчук та привітали сенаторську мосць пострілом з мортири. Цієї миті вітер розсунув хмари, виглянуло березневе сонце.

«Добрий знак», – вирішив Виговський, пришпорив іноходця й помчав просто до замкових мурів, аж багно стрибнуло з-під копит на паркани і низькі дахи.

Мечислава і Зорка місцеві спрямували до фарного двору, де з часу пожежі давали притулок підтвердженим козацьким сиротам та різного штибу кандидатам. Отримавши від сина підстарости шестак, тамтешній возний (який побажав, щоб його називали «цехмейстером») дав приїжджим ключа від горища тамтешньої кам’яниці. Оглянувши забруднене голубами приміщення, Мечислав вирішив, що як для шляхтича герба Риля подібне місце є сугубою ганьбою, проте як для втікача воно достатньо просторе, тепле та віддалене од сирітського вавилона. Свою кобилу, яку подорож геть знесилила, він поставив до військової стайні, де довелося давати залог одразу за тиждень фуражування.

Ледь вони з Зорком розклали свій скарб, «цехмейстер» навідав їх та поцікавився, як кандидатів записати. Довелося збільшити його денні прибутки ще на таляр, після чого син підстарости став козачим сином Максимом Завадою, а внук трактирника – козачим сином Мелетієм Побіяшним. «Цехмейстер» завірив обох, що справжніх імен їм у писарствах називати не доведеться, адже в самому Корсуні для таких, як вони, приблуд так чи інак посад не буде. Втім на Запоріжжі, або ж у полкових канцеляріях, казав він, тутешній запис їм сильно поможе. Мечислав підозрював, що возний дурить їх, як циган цорку, проте за таляром не шкодував.

Адже невідомо, розважив він, коли саме пан сенатор з паном писарем звершать свої високі справи та подбають про своїх молодих клієнтів. А до того не виглядало мудрим ходити майданами та шинками під сімейними іменами. Тим більше, що Корсунь аж кишів комісарськими нишпорками, шпиками Потоцького та просто любителями заробити на ближньому.

Владнавши справу з житлом, новоспечені козацькі сини рушили їсти й пити. В Корсуні шинків було утричі більше ніж у Бродах. Проте деякі з них відкривали двері лише в базарні дні, а в пристойних єрбігах59 вже сиділи гамірні зграї військовиків. Тому Мечислав-Максим, зупинив свій вибір на простацькому підвалі, де лави стояли на бочках, а глиняний посуд вкрився чорною кіркою. Тутешнє вино здалося їм розведеним, від оковитої несло бражкою, тому вони зупинили свій вибір на слив’янці.

Після недовгої кулінарної суперечки кандидати замовили вареників з кислою капустою, солених огірків, горіхів та соломахи. Поки несли закуску, молоді люди вжили з півглека палючого напою. Пили вони з легким серцем, відчуваючи наближення весни та подієву свіжість, особливо гостру у прикордонних землях. Вони зауважили напругу на обличчях корсунських обивателів, втім не надали їй особливого значення. Після повстань та реєстрових комісій козацький край вертався до мирного життя й все прикре виглядало лише відлунням бунтівного минулого.

Якоїсь миті, коли випите пустило тілом чергову теплу хвилю, синові підстарости здалося, що настав час для повного порозуміння з Зоркою. Хлопець виглядав доброзичливим і спокійним на вдачу. Він не намагався прирівняти себе до шляхтича та визнавав Мечиславову першість в знаннях. Син підстарости міркував про те, аби мати його за джуру, й лише підозра стояла між ним і рішенням.

– Так що там сталося у Замості? – запитав він, коли перед ними поставили миску з варениками.

Мечислав спостерігав, як його запитання малює знаки напруження на Зоркових вилицях. Спочатку вони спалахнули пурпуром, відтак пішли плямами. Розслаблений слив’янкою, внук трактирника не встигав збудувати міцної оборони.

Відчувши це, син підстарости рушив у лобову атаку:

– Лише не кажи, що якомусь там довбаному дидаскалові не сподобався колір твоєї шкіри. Я б скоріше подумав, що надто сподобався.

Плями на вилицях побільшали, а в очах Зорка з’явилася вперта тінь. Він сказав з незвичною твердістю в голосі:

– Я присягав не розповідати.

– Я тебе не засуджую, – кивнув Мечислав. – У Паризії зі школярами відбуваються різні пригоди й ніхто не виводить з того фатальних присудів. Людська природа, як вчать філософи, слабка і грішна. Проте, якщо наші фортуни йтимуть паралельними курсами, я б хотів знати, чого сподіватися від тебе.

– Як то «чого сподіватися»?

– Даю слово шляхтича, що все лишиться поміж нами.

– Все?

– Те, що сталося у Замості.

– Але ж я присягнув, – обличчя Зорка повернулося до свого звичного кольору.

– І кому ж?

– Писареві, – мовив після мовчання Зорка, відтак одним довгим ковтком спорожнив чарку. – Дідо на смертному ложі доручив мене пану Виговському.

– То ти тепер не в своїй волі?

– Я служитиму пану Виговському так, як служив би рідному.

– І він про тебе все знає?

– Він знає те, чого знаю я. І про що ніхто, крім нас двох, не буде знати, – син трактирника карбував слова так голосно, що на них почали обертатися.

– А, зрозуміло, – скривився Мечислав. – Либонь престрашною є тайна сія… Ну, дай пан Бог здоров’я тобі і панові писарю.

Він також випив до дна і взявся за вареники. Й лише тепер відчув, як пече йому в шлунку.

Корсунський полковник Кирило Чиж прийняв Виговського у найпросторішій із замкових світлиць. З ним були військовий осавул Буднівський, сотник Нестеренко та каламарник церковного вишколу, в сутані з дрібними срібними ґудзиками. Старшини уважно переглянули писареві папери, підписи на них і печатки.

Поки вони розбирали писане й тиснене, Виговський розглядав старшин. Чиж досягнув того віку, коли будь-які новини лише обтяжують чоловіка. Його вибляклі очі дивилися стомлено й без цікавості. Скалічену руку полковнику підв’язали широкою оксамитовою стрічкою. При кожному її переміщенні той морщився, можливо від болю. Буднівський виглядав на старого лиса. Його вихудле тіло губилося в розшитому шнурами жупані та просторому кунтуші. Наче якийсь товстун розвісив свій стрій на придорожному хресті та прикрутив до нього голену голову. Зате Нестеренко горою натискав на стіл, могутні м’язи під переливчастим шарлатом напиналися ядрами.

– Ну от, і на писаря дочекалися, – підсумував вивчення грамот Чиж. – Он Левко, – він глянув на Буднівського, – все боявся, що його з осавулів перепишуть на каламарника.

Військовий осавул нічим на таку заяву не відповів, натомість, не дивлячись на Виговського, сказав:

– Клейнод тобі вручить сам пан комісар. Одразу, як він повернеться, зберемо сотні і присягнеш перед військом. Решту старшин до присяги привели.

– Ти, пане Іване, останнім лишився, – кивнув Чиж.

– У реєстрі писаря не означили, – навіщось згадав Нестеренко. – Король хотів Хмеля, а гетьмани не хотіли.

– Не так все було, – махнув здоровою рукою Чиж, але не став пояснювати, як було насправді. Натомість повідомив: – Доки тебе, пане Іване, призначали, писарські справи вів пан Теодор, – полковник показав на сутанника. – Ми йому сильно дякуємо, але ще треба вивезти половину старої канцелярії з Трахтемирова. Пан комісар не хотів, щоб це робили без чинного писаря, та й сам грозив подивитися в ті папери. Тут у нас всі кричать, що записи знищують і спотворюють. Треба все зладувати, може й крику поменшає.

– Зладую, пане наміснику, – пообіцяв Виговський. – Відразу візьмуся за звірку реєстру і бенефіцій, – він глянув на двері, де нудилися джури. – Тут, пане наміснику, зі мною прибув пан сенатор.

– Щось він до замку не доїхав… – Чиж зняв з пояса бурштинову люльку, взявся набивати її тютюном. – Нам, правду кажучи, лише цього єретикала не ставало, – він ткнув соломинкою в жаровню, переніс вогонь до люльки, припалив, пустив дим. – А от чого, скажи мені, він тут забув? – і згадавши, що Виговський все ще стоїть, наче перед комісією, кивнув на порожнє крісло по праву руку від себе:

– Сідай, пане Іване, на належне тобі місце.

– Сенатор цікавиться старожитностями, – писар відчепив шаблю, сів.

– Старожитностями? – насторожився Буднівський.

– Він зі своїм стольником паном Леваї, хоче оглянути ті яри, де колись були поганські капища.

– І чого він там шукає?

– Не відаю, – знизав плечами Виговський. – Якихось скарбів, певне.

– Які там скарби, – пихнув димом Чиж. – Звідти всі скарби давно викопали.

– Всього не викопали, – Нестеренко й собі запалив люльку. – Батько знали одну відьму, що жила під Масловим Ставом. Вона казала, що є там казан у землю вкопаний. Він такий здоровенний, що в ньому одразу сім волів можна зварити, а важить як півсотні конів. Він там глибоко в землі. Татари колись його дістати хотіли, на мідь порубати. А казан той не дався нехристям, ще глибше в землю зайшов. Відьма до того казана ходила, ворожила на ньому.

– Байка, – буркнув Буднівський. – Немиричу треба не в Маслов Став. Йому треба до Лисянки, головна відьма там живе.

– Ти про старостиху? – Нестеренко марно намагався розпалити люльку.

– В Лисянці тепер живе вдова старости Даниловича, най він з миром спочиває, – пояснив Виговському Чиж. – Всі кажуть, що вона там відьмачить та дівок своїх мордує. Може Левко й діло каже. Якщо по тим справам, то кращої сенатору не знайти. Але навіщо йому те все? Кажуть, що кальвінівські відступники старим поганством бридяться.

– Коли в Лободи жінка збісилася, то старостиха допомогла, – докинув Буднівський.

– В ліс її водила, – підтвердив Нестеренко. – А з лісу та прийшла тихою. Кажуть, що вагітна тепер.

– Отож, пане писарю, – всміхнувся осавул, – передасте сенаторові: якщо треба з когось вигнати біса, то нехай їде до Лисянки.

Один із підстрелених у трактирі драбів не переніс дороги. Немирич сам поїхав домовлятися про панахиду. Піп, що правив у Михайлівській церкві, погодився взяти до свого дому поранених та порадив сенаторові зупинитися за міськими укріпленнями, у садибі сотника Манойловича. Немирича така резиденція влаштовувала. Тим більше, що садибу укріпили не згірше від замку – обвели ровом, опасували частоколом та підняли над укріпленнями дві бойові вежі.

Сотник на все Київське воєводство славився своєю гостинністю. Цей немолодий вже, проте жвавий та санґвінічний черевань приймав іменитих подорожніх, не зважаючи на їхнє племінне походження, віросповідання та без огляду на місцевих пліткарів. Він мав впливових друзів й серед них військового осавула Ілляша Караїмовича, з яким відслужив не на одній війні. Він також був не проти у добрій компанії поміркувати про сиву старовину й терпіти не міг прихильників Длугоша. Лише зачувши про сарматське походженя шляхти, Манойлович червонів і починав суперечку. В основу шляхетського стану він ставив хазар, про яких знав все, що можна було вичитати у візантійських хроніках та бревіаріях. Свого часу він полонив знатного татарського мурзу й виміняв на нього дорогоцінну шаблю, якою нібито володів сам хазарський каган. Ця реліквія висіла у сотниковій світлиці, виблискуючи дамаською сталлю та величезним смарагдом, вмонтованим у руків’я.

Найпочесніших із гостей Манойлович садив на красне місце під шаблею. Якщо у Корсуні про когось казали, що той «впав під лезом», то мова, радше за все, йшла не про воїна, зарубаного у битві. Так звикли казати про заїжджих шляхтичів, що необачно вступили у питне змагання з господарем хазарської зброї і були переможеними міцними настоянками, тужливими піснями та сотниковим красномовством.

Священик з Михайлівської церкви, спрямовуючи Немирича до гостинного череваня, жодном словом не згадав про ритуали його хлібосольства, а інших речників сенаторові не трапилося. Тому він сів під шаблею і velis nolis втягнувся у нескінченну вервечку здравиць та цитувань візантійської премудрості. Настоянка, що її цього разу обрав Манойлович для підтримки розмови, називалася у німцях «чорною удовою», в угорських краях «зміїною жовчю» а в землях Речі Посполитої «a limine»60. Остання з назв свідчила, що настоянка мала підступну властивість дуже швидко відправляти дегустатора спочатку до царства міркувальної непевності, а відтак – до Морфеєвих обіймів.

Компанію сотникові і Немиричу склали Янош Леваї та родич Манойловича, ключар Воскресенського монастиря Трифон, славний тим, що йому двічі, або й тричі вдалося перепити сотника.

Як годиться, до світлиці запросили перебендю. Дідуган у розшитій півнями свитці заспівав про козацьку недолю:

Послухавши пісню, звеліли піднести перебенді чарку та, по молитві, приступили до застільного ритуалу.

Після здравиць на честь короля, королеви та коронного гетьмана, коли вже більш як півпінти «зміїної жовчі» опинилося в сенаторському шлунку, сотник розправив плечі, спрямував висвітлений погляд просто в очі Немиричу й запитав, що той думає про сарматів.

Сенатор дипломатично відповів, що не дуже впевнено почувався би в бесіді, яка б оберталася навколо племен настільки давніх, що від них не дійшло до теперішньої доби ані власних письмових свідчень, ані списків царів і династій.

Вислухавши таку відповідь, сотник замислився, а Трифон непевно похитав головою. Відтак монастирський ключар виголосив здравицю за достойних князів Церкви, всечесних отців та всіх обітників і постників у підсонні.

Всі випили, після чого Манойлович запитав у Трифона, чи не тішить раптом їхня достойна компанія сатану тим, що просто напередодні Великого посту вживає міцні настоянки, які звеселяють душу та відволікають стадо Христове від благочестивих розмислів.

На те монастирський ключар відповів, що до початку посту залишилося ще більше доби, а сам він давно розмірковує над відомою дозвільною формулою, яка, хоч і притаманна латинникам, втім базована на правдивій соборній основі та глибоких джерелах: liquidum non frangit jejunum61.

Сотник із повагою вислухав родича, супроводив латинську формулу кількома схвальними кивками та запропонував випити за вченість, яка звільняє людину від забобонів, але при тому залишає її серед добрих овець вселенського стада.

Після тосту знову заспівав перебендя. Він завів давню чумацьку пісню про вози, що риплять із-за гори, із-за кручі.

Коли дорожня пісня вичерпалася, Манойлович знову спробував повернути розмову на сарматів із хазарами, проте наштовхнувся на ввічливий і послідовний опір як сенатора, так і трансільванця.

– Чув я, що новий писар Виговський їхав з вами, пане Юрію, від самих Бродів, – ключар повернув бесіду на іншу дорогу.

– Так, – кивнув Немирич, – ми зазнайомилися з паном писарем у замку коронного гетьмана.

– А в нашому замку кажуть, пане, що військові старшини питали у Виговського про вашу мосць, а той їм свідчив, що ви, пане, шукаєте в наших землях старосвітських скарбів.

– Невже? – зачувши щось близьке його натурі, пожвавішав Манойлович. – Хазарських скарбів?

– У вашому замку чогось не дочули, – посміхнувся Немирич. – Я лише просив пана Івана доправити мене до Маслового Ставу, місця історичного, де предки наші збиралися на ради і віча, й де вершився покон давнього козацтва.

– Давнього хазарства, – виправив сотник. – Там, там все починалося.

– Що саме? – не втримався Леваї й отримав несхвальний погляд від сенатора.

– Це місце нині зганьблене, – раптом спохмурнів Манойлович. – Там принижено козацтво, там у нас відібрали батьківські клейноди і поставили над нами худородних мазурів. Ми повинні його очистити, повернути йому славу.

– Очистити?

– Кров’ю змити нашу ганьбу…

– Бусурманською кров’ю, – уточнив Трифон.

Сотник здивовано подивився на нього. Втім за мить зрозумів і погодився:

– Бусурманською, звісно ж…

Він дочекався, поки дорівняють чарки й підніс свою так високо, що відблиск від її срібного боку впав на лезо хазарської шаблі.

– За те вип’ємо, зацне панство, щоб пан наш король Володислав підняв святого хреста над цареградською Софією! – проголосив Манойлович.

– Нехай буде так! – підтримало панство.

– Ми стоїмо на тому, що у всі віки найвищим у нас є держава, – процитував Катона Немирич й одним ковтком спорожнив чарку.

– Істинно так, пане сенаторе, істинно так, – пустив сльозу сотник й дав знак наповнити чарки. – А щодо Маслового Ставу, то я там часто полюю і з псами, і з кречетами. З радістю справив би на вашу честь, пане Юрію, – він поклав руку на серце й вклонився до сенатора, – превелику мисливську забаву, але християнам у піст заборонено проливати кров не лише людську, але й решти божих тварей.

– Я в жодному випадку не став би обтяжувати вас, пане Михайло, своїми захцянками, – так само приклав руку до серця Немирич. – Просив би лише дати мені людину, яка добре знає ті місця. Решту беру на себе.

– Поїдеш з паном сенатором? – звернувся Манойлович до Трифона.

– Я б з радістю, але ж наш ігумен… – ключар похитав головою.

– Правду каже, – кивнув сотник. – Ігумен в їхній кіновії62 зело суворий. Але ми знайдемо вам мужа вправного, котрий все в тих ярах провідав. Вам би перед тим правило63 відстояти.

– Я домовлюся, – пообіцяв Трифон. – Зранку поїдемо до монастиря.

Ранком до горища, де спали Мечислав із Зоркою, завітав джура Виговського. Він довго гримав у двері, перш ніж йому відкрили й ледве впізнав у розпатланій і геть поблідлій особі юнака, що тиждень тому залишив трактир «Чворакій». Намагаючись зайвий раз не знаходитися в напрямі Зоркового дихання, джура передав наказ писаря, зачекав, поки поблідла особа натягувала свитку, шапку і чоботи, та повів її до замкових покоїв.

Мечислав навіть не помітив, що його товариш залишив горище. Він бачив сни з Кассандрою і Каліпсо, які вимучували його кпинами та дражнили своїми принадами, крутився на прілій соломі та клично стогнав.