Унія
– Це зле, – гмикнув Креховецький.
– Доведеться залишити його тут, – сказав писар.
– На поталу латинникам? – похитав головою здоровань. – Не буде такого.
– Ми не маємо для нього ані карети ані котчії.
– То позичимо візка в електора. Довеземо його до Чуднова, а там або зможе їхати верхи, або залишиться в наших. Чуднов – містечко православне, латинники там не в більшості. Та й Заславські нам не вороги.
– Нам було б ближче низом, через Подолію і Брацлавщину, – зауважив Виговський. – Тепер є нова дорога з Винниці.
– Для того, щоб їхати низом, треба мати гетьманську охорону, – не погодився Креховецький. – Там тепер гуляє товариство, що було під Гунею. Кажуть, що весело гуляє, ріже всіх, хто підвернеться. Нехай пан Бог боронить, безпечніше через Чуднов.
– Я можу дати заставу за котчію, – озвався син підстарости.
– Диви, який багатій, – розсміявся здоровань. – Думаю, що пан Штефанович за оренду багато не заправить. Але годувати його кучера прийдеться за ваші, пане, гроші.
– Я готовий.
– Тоді на ранок добудемо якусь пристойну повозку. Діло я кажу, пане Іване?
– Діло, діло, – видно було, що думки Виговського далеко. – Мусимо йти.
– А якби сіли з нами за стіл, пане Іване? – запропонував Креховецький. – Та й пан Янош, бачу, ще не споживав дарів Господніх на днесь. Марічка незле куховарить.
– Нема на те часу, – похитав головою писар. – Хоча за пана Яноша казати не буду, може він й лишиться.
Виговський сам-один вийшов з обителі німфи. Джура з двома кіньми чекав на нього біля «Корабели». Ще зранку писарю передали пропозицію Немирича зустрітися в цитаделі. Виговський радше б посидів у гостинному домі електора, розповідаючи його донькам про війни та виправи, але від зустрічі в Шпитальній вежі в нього залишилось відчуття недомовленості.
Писар вже шкодував, що сказав більше, аніж варто казати людині, з якою маєш лише першу серйозну розмову. З іншого боку, сказано було не до кінця, виклад його думок збили запитання сенатора про якусь химеру на Масловому Ставі.
І наче освічений він дигнітарій, міркував Виговський, а цікавиться всяким непотребом, що його у військовому товаристві й обговорювати не прийнято. Писареві здалося, що він розуміє, звідки вітер.
Ще влітку йому розповідали київські, що серед князів Республіки відродилася давня мода на пророцтва та пошуки філософського каменю. Те, що здавалося назавжди кануло в європейську минувшину разом із добою імператора Рудольфа, тепер радо віталося в родових твердинях Конецпольських, Любомирських та Потоцьких. За повноважні дукати магнати покупали секретні трактати та алхімічні книги, нобілі завзято шукали в лісах відьмацькі хатинки, а з Валахії до східних воєводств потягнулися провидці та дивні екзоти, одні з яких називали себе ченцями лона Мелхиседекового, а інші – ревнителями Предвічної Софії. Вони провіщали воцаріння на Сході нового Тамерлана, мор, сарану та загибель Речі Посполитої.
Нова мода не обійшла православної верхівки. В одному лише Межигірському монастирі харчувалося з півдесятка перехожих пророків, предикаменти36 котрих монахи записували на цидули й таємно розсилали потребуючим розумникам. У цидулах розписані були видіння палючих зірок та архангельських військ, що прибудуть з небес покарати латинників та піднести на трони сповідників грецької віри.
На тверде переконання Виговського, освічені магнати, такі як Немирич, мали б не вникати у марення ви-жилих із глузду дідів, а щоденно дбати про зменшення лютої ненависті між католиками та православними. Чорною хвилею піднеслася вона перед повстанням Павлюка й от вже два роки ставала все вищою та чорнішою.
«А скільки сподівань було сім років тому, коли Володислав зійшов на престол, – згадав Виговський. – Як ми раділи відновленню привілеїв нашої віри, якими дифірамбами вітали сходження на кафедру Могили. Й де тепер ті сподівання?»
З цими думками в’їхав він до цитадельної брами, пройшов крізь натовп княжих клієнтів та благородних жебраків. Знайомими переходами попрямував до княжого палацу, показав охороні записку і зійшов на Шпитальну вежу.
Немирич чекав на нього у самому центрі круглого приміщення. З нього можна було писати картину з козаком Мамаєм – голена голова, вуса, шитий золотом буфль та широко розкинуті поли дорогоцінного каптана. Новий кальян, менший і прикрашений індійськими лалами, обмацував склепіння цівкою диму.
– Я чув, що у місті татьба приключилася, – мовив сенатор, лише Виговський переступив поріг.
– Коли благородні з’їжджаються на свято, то й гультяї до того підтягуються.
– А можна й інакше сказати: благородні підтягують гультяїв.
Виговський вирішив за краще змовчати.
Після недовгої паузи Немирич повідомив:
– Кажуть мені, що ти хочеш збойців37 на Запоріжжя вивезти.
Виговський зауважив, що сенатор звертається до нього на «ти» й не додає «пан».
– Моїх одновірців, що потрапили у халепу, – виправив він, додавши голосу належної твердості. – Й не на Запоріжжя, прошу пана, а в землі Київського воєводства. Тут папіжники на них усіх псів навішають, розбиратися не будуть.
– Але ж ти не кажеш, що вони не збойці.
– Той, кого вбили, сам був винним. Увірвався з ватагою до шляхетного дому, зчинив скандал, звинуватив православного лицаря в єресі та намагався убити його та господиню дому. Мій одновірець оборонявся, а інший рятував господиню.
– Темна історія, – Немирич повернувся до кальяну.
– Може запросите сісти?
– Сідай, – погодився сенатор.
– Пан Штефанович розбирався з цією пригодою, – на всяк випадок повідомив писар, коли зібрав розкидані подушки і вмостився на них по турецьки. Кіраса не давала зігнутися і тиснула на стегна.
– І про протекцію пана електора мені відомо, – кивнув Немирич. – Але від того сія, як ти кажеш, пригода не стає світлішою, чи не так? Князеві вже доповіли. Він у великому гніві.
– На ранок нас тут не буде.
– Не випустять, – похитав головою сенатор. – При обох брамах поставлені княжі наглядачі. Пильнують.
Виговський задумався. Краєм ока побачив, що Немирич на нього дивиться.
«Ну й навіщо ти мені це все розповів?» – подумки запитав він сенатора, а вголос мовив:
– За нами правда, Бог поможе.
– Виходить на те, що окрім Божої помочі стратегеми у вас немає, – підсумував Немирич.
– Будемо міркувати.
– Міркуйте, – сенатор заплющив очі; це, серед іншого, могло означати, що розмова закінчена.
Виговський підвівся, начепив шапку з пером й рушив до виходу.
– Поміркувати удвох не бажаєте? – кинуто було в спину.
Писар зупинився, сказав не обертаючись:
– Най діється Божа воля.
– Ще б сказали: іншалла38.
Виговський про себе всміхнувся: таки не почулося, Немирич знову перейшов на «ви».
– Якщо ви, пане сенаторе, чогось пропонуєте… – писар зняв шапку, повернувся до кальяну, розслабив ремінці на кірасі, сів на подушки й потягнув через мундштук диму.
– А якби я склав вам компанію? – сенатор випустив з рота цілу хмару диму.
– …?
– А ви б показали мені Маслов Став.
– Показав? – Виговському вперше за весь цей день стало весело.
– Кожному Донату потрібний свій Вергілій.
– Звісно. Але ж там не пекло.
– Та й ви не Публій Марон, – нова хмара диму рушила просто писареві в очі.
– Ви зможете вивезти нас з міста? – взяв бика за рога Виговський.
– І не тільки, – посміхнувся сенатор. – Вам потрібна карета для пораненого і я готовий дати вам її. Безоплатно. А ще я беру з собою охорону, що стане в нагоді, якщо ви все ж таки вирішите їхати через Подолію.
– Ви вмієте дивувати.
– Себто?
– Враховуючи, що пан Янош залишився обідати у Скибицької, ніяк не второпаю: звідки ви знаєте про Подільський шлях.
– Я б ніколи не змушував вченого шляхтича бути нишпоркою. І як ви про таке могли подумати, – скривився Немирич. – І без нього достатньо тих, хто вміє слухати через комин і борзо бігати… То як вам моя пропозиція?
– Пристаю до неї лише через те, пане сенаторе, що вчора не договорили.
– Ну й славно, – кивнув Немирич. – Дорогою знайдеться час для розмов. Ціла купа часу.
5
Дві поставлені на лижви карети, сані з припасами й три десятки верхової охорони проїхали південну браму опівночі. Всупереч правилам, драби опустили міст і не поставили жодного запитання. Коли проминали караульне приміщення, загорнутий у ковдру й обкладений десятком подушок Мечислав ризикнув виглянути у віконце. Крізь нерівне скло годі було чогось побачити. Синові підстарости здалося, що у світлі сторожевих кострів промайнуло Бенахове обличчя, але роздивитися детальніше він не встиг. Підбиті залізом полози проскреготали мостовою деревиною і з’їхали на дорогу. Мечислав подивився на Демковича-Креховецького, який похропував навпроти, полегшено зітхнув та віддався на Морфеєву милість.
У більшій кареті куняли Немирич, Виговський і трансільванець. Писаря крізь дрімоту сягнула думка: як могло статися, що сенатор знехтував церемоніями і поїхав з весілля ще до того, як молодих повели до вінця. Адже ж, якщо відсутність військового писаря мало хто зауважить, то раптовий від’їзд вельможі стане темою для пліток на всю Республіку.
Він перебрав різні припущення і зупинився на тому, що в Немирича домовлено з коронним гетьманом. За цією ймовірністю тягнувся шлейф інших, й не надто обнадійливих. По-перше, Немирич міг бути чільним шведським вивідувачем, якому Виговський легковажно гарантував безпеку на військових кресах. По-друге, за спиною сенатора писар відчував присутність тіньової сили, можливо, більш далекоглядної та своєкорисної, аніж шведи, єзуїти й, тим більше, Конецпольський. Про третю та четверту ймовірності писар вирішив проти ночі не згадувати.
Він перевірив, чи заряджені короткі мушкети, що висіли на гаках за його спиною, чи, бува, не попав сніг на колесики та запальні полички, розкрутив на півоберта порохівницю й поклав шаблю так, щоб не лише миттєво витягнути її зі сховку, але й без додаткового замаху рубати кожного, хто спробує влізти до правих дверцят, або ж проб’ється крізь дах. Відтак вийняв з-під кожуха іконку з Хрестителем, склав потрійну молитву та знов повісив образ небесного патрона на груди. Заплющив очі. Незважаючи на ресори, карета скрипіла та хиталася. Треба звикати.
Він вирішив поміркувати над листами родичів і свояків, які отримав після призначення. Йому писали, що новий чигиринський полковник Закржевський забрав у нотаря ключі від церкви й грозився здати її в оренду, а черкаський полковник Гижицький привіз із собою двох єзуїтів та розкладний латинський вівтар, котрий на православне Різдво винесли перед канцелярією та правили месу. А потім повідомляли про утиснення заслужених сотників, які рубали турків ще під Цецорою. Попри скарги та тривожні новини, родичі раділи, що Комаровського змінили на Шемберга й тому, що їхній кревний Іван Остафійович займатиме чільне місце у військовій канцелярії. Попереджали його про зрадницькі розмови серед корсунських та переяславських реєстрових та жалілися на втрати майна у згорілому Трахтемирові.
Хто б сумнівався, вирішив писар, що з числа пліток найпершими будуть про вівтар та ключі від церкви. Радість родичів також зрозуміла. Сподіваються на теплі посади та дріб’язок від писаревих хабарів, натякають на те, що збідніли в останніх рокошах39. Все це варто врахувати, бо без підтримки родинного клану на кордоні не вижити. Треба буде кинути в жадібні дзьоби срібло і золото, призначити свояків до кінсонних комісій та поставити родичів біля кормління40.
А ще писали про заколоти. Про навітні листи, що підкидували під пороги полковникам та обшуки на паланках. Для Виговських заколоти не були новиною. Від часів, коли завелося реєстрове козацтво, збродні41 та інтриги серед верхівки не припинялися. На головні та старшинські місця завжди пхалися з тих фамілій, для котрих змовлятися було як дихати.
Та й прості з козаків не відмовляли собі у мистецтві доносів, оббріхування та зрад. Так було й за світлих років, а тепер, після того як жорстко скоротили реєстр та відсторонили корінну старшину, військо перетворилося на гадюче кубло.
З непевними передчуттями Виговський піддався втомі і поринув до сновидінь.
Всю ніч валка гнала подалі від Бродів і лише на світанку зупинилася в землях Руського воєводства. На перехресті стояв старий трактир, на вивісці якого намалювали червоного жеребця. За паперами заклад називався «Тлустим фарижем»42, але знавці шляхових станцій іменували його «Чворакієм» в знак того, що тут подавали настоянки чотирьох різновидів, включно з «чорною удовою», яка легко валила з ніг найзнаменитіших пияків Республіки.
Тут сходилися не лише дороги, але й кордони трьох ординацій – Потоцьких, Санґушок та Вишневецьких. Ще з часів Яґеллонів магнати притримувалися неписаної угоди, згідно з якою «Чворакій» не підпадав під юрисдикцію жодного з сильних світу сього. Тут було визнане місце для зустрічей і перемовин, а господар платив лише королівські податки.
Про нього також ходили легенди. Звався він Зорка, носив на голові щось подібне до ярмулки, проте євреї Зорку за свого не визнавали. Називали його циганом та підозрювали у поганстві. Сусіди втратили лік Зорковим рокам. Діди пам’ятали, що за дитячого віку бачили його з сивою бородою. Хоча в ті часи за дідів правили й сорокарічні, Зорка без перебільшення був міцним дубом. Подвір’ям бігали його правнуки, але після смерті чергової дружини він взяв за себе тринадцятирічну і зробив з нею свіжого сина. Трактиром вже давно опікувалась родина його первістка, проте старий продовжував пильнувати справу та не забував, що там, де вичерпується сила патріарха, починаються свари і зникають гроші. А якщо в окрузі заводилася гультяйська ватага, Зорка ставав на чолі сімейного рушення, надягав мисюрку і черлену кольчугу, сідав на здоровенного огира Османа та переслідував волоцюг не згірше за шляхетську облаву.
Виговський не вперше зупинявся в «Чворакію», тут знали і його батька. Попри ранній час сам Зорка, одягнений у чорний з сріблом кунтуш, вийшов зустріти гостей. Цілий загін його онуків розбігся подвір’ям: хтось розпрягав коней та відводив їх до стайні і конов’язі, хтось розпалював велику піч у прибудові, хтось підносив чарку вершникові, хтось струшував сніг з карети – робота знайшлася всім.
На верхніх поверхах почалася жіноча біганина, розвеселилися і застрибали навколо приїжджих кудлаті пси.
Зачувши, що валку очолює цілий сенатор, трактирник наказав піднести до великої карети золотого кубка з оковитою та круглу хлібину, ще гарячу. Підносила юна дружина, котра з такої нагоди одягнула намиста та підбиту шарлатом шубу з лисячого хутра.
Немирич із доречними словами прийняв кубка, під схвальні вигуки Зоркових родичів випив до дна, широко перехрестився та закусив хлібом. За ним Виговський з Демковичем-Креховецьким та Мечиславом також спробували оковитої, лише кубки їм піднесли срібні.
– Хто там у тебе? – запитав писар у Зорки, зауваживши жеребців при конов’язі.
– Якісь севруки43, – знизав плечима той.
– Давно приїхали?
– Ще з вечора. Якраз перед вами встали з-за столу і спати пішли.
– Ще хтось є?
– Законники перехожі44, – Зорка кивнув на кріплення каретного полозу. – На лижві стояк тріснув. Треба міняти.
– Треба, – погодився писар. – А що на дорогах?
– Безладдя.
– Татари?
– Гулящі люди. Велика ватага пройшла Дністром з півдня.
– Яка велика?
– З півсотні, є і комонні.
– Далеко вони тепер?
– А хто їх зна, – знову знизав плечима трактирник і перепитав: – То я скажу хлопцям, щоб зробили вам ту лижву. Та й решту подивитися треба, – він перехопив служку з ґранню, просто пальцями узяв гарячого вуглика та припалив ним люльку. – Тепер зручніше санями їхати.
– Зручніше.
– Карета вгрузнути може, – з люльки вилетіла зграйка димних кілець.
– Може.
– Так робити?
– Робіть.
– Але доведеться чекати. Коваль запив.
– Як довго чекати?
– Ми його зараз приведемо до ладу, – всміхнувся Зорка. – Як Бог поможе, то завтра в обід поїдете.
– А якби швидше?
– Ви ж цілу ніч їхали, вашим драбам зігрітися треба. Та й коні зморені. Учора небуденного одинця45 завалили, добра буде вечеря, – трактирник кивнув на огорнену сивим димом пічну трубу. – Запечемо вам вепра з зайцями та яйцями, поки запусти46 не підійшли.
– Королівська страва, – кивнув Виговський.
– А ви далі на Поділля? – поцікавився Зорка.
– Прямуємо на Проскурів, – підтвердив писар. – Відтак Брацлавщиною через Винницю й на Корсунь.
– То не добрий план, – похитав головою трактирник. – Там тепер не одна ватага гуляє. Навіть татари того кута обходять.
– А та дорога, яка на Чуднов?
– То вам не сюди, на Гостропіль треба було їхати. Але звідси можете ще звернути. За Довгим Яром стоїть хоругва Речинського, буде вам спокійніше.
– Добрі вої?
– Я Речинського знаю вже літ десять, твердий намісник. Та й хоругва в нього не збірна, всі з волинських і руських рожаїв47.
– Ми порадимось, вирішемо, – сказав Виговський і рушив до трактиру.
Вечеряли за довжелезним дубовим столом, нагромадженим наїдками та здоровенними флягами. Над всім тим панував велетенський кабан, фарширований зайцями, перепілячими яйцями, яблуками та чорносливом. Очолив стіл Немирич, Виговського посадили напроти Мечислава, а Демковича-Креховецького напроти трансільванця, але між двома останніми опинилася вепрова туша. Далі сіли старші з сенаторових охоронців – мовчазні бородаті драби в однакових чорних казакинах, шарфах та широких штанях. Товариство випило за його королівську милість та молоду королеву Цецилію, за митрополита, коронного гетьмана та козацьке військо. Потім віддали належне вепрові та його начинці й знову заповзялися казати здравиці.
Відтак розмова закрутилася навколо новин європейської війни й борзо перестрибнула на галантні справи. Тут усю увагу забрав собі Мечислав, який повів про Париж, двір Людовика та опонуючий двір Гастона Орлеанського, про тамтешні амурні баталії та альковні скандали. Розповідати син підстарости вмів, йому добре вдавалося мавпувати розмовні стилі. Немирич, який знався з оригіналами представлених Мечиславом карикатур, щиро сміявся і просив повторити.
Після чергового паризького анекдоту Виговський запитав в оповідача:
– А чим саме ви, пане, займалися у Паризії?
– Відвідував філософські диспути та вправлявся в історичних писаннях.
– В історичних писаннях, невже? – Немирич відклав ножа, яким щойно вкраяв здоровенний шмат дичини. – Цікаво, що за писання?
– Коментарі до «Іудейської війни» Флавія, – не без гордості повідомив син підстарости. – Я ще не публікував їх, але зачитував уривки в салоні Шапеля, де виступає з лекціями великий Гассенді.
– Я б теж послухав ваші читання, – запевнив його сенатор. – Колись, за молодих років, отримав істинну насолоду від Флавієвої книжки. Після незрівнянних «Записок» Цезаря вона є найправдивівшою повістю про війну. В тій царині я довіряю писанням самих воєначальників, а не мудраціям писарчуків.
– Мені більше подобаються Полібій і Фукідід, – заявив Виговський. – Не бачу приємності в читанні спогадів зрадника, що взяв собі ім’я ката свого народу.
– Радше він долучився до родового номена славетних Флавіїв, – зауважив Мечислав.
– Та як би там не було. Хоча б й тричі славетних. Йому довірили бути воєводою, а він зрадив. Те, що не вибачається простому жовнірові, тим більше не може бути вибачено воєводі або ж гетьманові.
– Йосиф Флавій був політиком, – Немирич повернувся до вепрової ноги. – Воєводою він став за політичним призначенням, бо у тодішній Іудеї не було шляхетського стану, а громадою керували священики. У вчинках предстоятелів не варто шукати аналогій вчинкам шляхтичей.
Креховецький, який спорожнював вже другу флягу й весь цей час дослухався до розмови, не витримав.
– Пан сенатор натякає на тих наших владик, що перейшли в унію з латинниками? – повільно, немов підбираючи слова, запитав він. – Пан сенатор їх виправдовує?
– Ми говоримо про давніх іудейських священиків, – ухилився Немирич.
– Але ж ми їх не виправдовуємо, чи не так, пане сенаторе? – не вгавав здоровань.
– Я лише проти того, щоб порівнювати.
– Я не про порівняння…
Видно було як Креховецький напружився на нове запитання, але надворі хтось двічі вдарив у залізо й відразу по тому пролунав постріл. Четвірка з охоронців Немирича підхопила зброю, каски й вибігла через ті двері, котрі виходили до брами. Звідти почулися крики, псячий гавкіт, відтак ще постріли. Здоровань рушив за драбами, а Леваї відсунув миски та виклав на стіл зарядженого пістоля.
– Що за пуки48? – потягнувся за зброєю сенатор.
– Подивимось, – сказав Виговський й шаблею загасив свічки на столі.
Леваї накинув на канделябра плаща. Морок з дальніх кутів стрибнув до середини зали, лише вишнево світила ґрань з комина.
– Там темно, як у чорта в дупі, – зауважив писар, обережно заглядаючи до найбільшого з вікон.
Його наче хтось почув. Зовнішній морок перекреслила смуга рудого полум’я. Новий постріл торохнув просто за вікном. Йому відповіли інші – неблизькі. Коротко просурмили larum49. Трансільванець звернувся до сенатора незрозумілою мовою, але той його різко обірвав. Цієї миті до зали забіг хтось з трактирних: у темряві було не розібрати. Сину підстарости здалося, що це один із Зоркових онуків.
– Збойці! – крикнув той. – Ватага з лісу!
Пузир, котрим затягнули вікно, лопнув. Куля дзвінко пройшлася столом, перевернула кілька кубків й глухо хлюпнула. Певне нирнула до вепрового чрева.
– До бою! – скомандував Немирич, оголив шаблю й повів решту охоронців до бічної прибудови. Вхід до неї з боку зали закривала шкіряна завіса. За нею немов вдарили у котли50 – невидимі стрільці пальнули один за одним, влучили в драбів; сенатор лише чудом уникнув кулі. Він одним замашним ударом розрубав завісу й тим викрив позицію нападників, скупо освітлену лампадкою. Збойці поставили здоровенну скриню поперек прибудови і стріляли, поклавши мушкети на її накривку.
– Це севруки! – впізнав трактирний.
Леваї майже не цілячись, першим ж пострілом розніс голову нападникові, який необачно висунувся з-за накривки – певно, перезаряджав мушкета. Виговський перехрестився на ікони, перед якими горіла помічна лампадка, й приєднався до Немирича. Вони обійшли скриню з двох боків, але за нею вже нікого не було.
– Бісів тать, – сплюнув писар, відтак насторожився: – Звідки дим?
– Треба виходити, бо нас тут спалять, – сенатор принюхався, озирнувся на залу, куди вже почали збігатися жінки і трактирні служки; потім знаком послав до дверей драба з алебардою.
Той перехопив зброю як для атаки, дико ґаркнув і вискочив у двір. Тієї ж миті, ледь розминувшись з алебардником, до прибудови влетіла стріла та встромилася в злощасну скриню. Крізь розчинені двері були видні розкидані двором смолоскипи та чиєсь розпластане на снігу тіло.
Немирич заклав шаблю за пояс й двома руками зірвав зі скрині накривку. Захистившись нею, наче щитом, сенатор вибіг з трактиру, а за ним, пригинаючись, рушили Виговський, драби, Мечислав та Леваї. Ще одна стріла пролетіла над головою трансільванця, але нікого не зачепила.
Підпалені смолоскипи лежали на стайні, але сніг не підпускав полум’я до соломи. Зате одна з карет палала, наче ватра.
«Так от звідки дим!» – зрозумів син підстарости. Через огорожу тим часом перелазили нові нападники, а перед брамою йшов справжній бій: там рубилося зо два десятки бійців, серед яких вирізнялася постать Креховецького. Мечислав лише на мить зупинив погляд на здоровані, що орудував алебардою, й побіг за Виговським. Той намагався перехопити гультяїв, що виводили зі стайні коня. Миршаві, одягнені у лахміття, вони не виглядали на воїв. Побачивши озброєних шляхтичів, ті залишили свою здобич і забігли до стайні.
Виговський обігнув ошалілого огира, підібрав смолоскип, кинувся за ними. Хтось штовхнув Мечислава, той впав, борзо перевернувся на спину й побачив Леваї. Трансільванець мовчки показав на стрілу, що встромилася в сніг поряд із сином підстарости. Мечислав кивком подякував жупанникові, підвівся й пригинаючись рушив до стайні. Він поспів туди вчасно – миршаві кидали в писаря всім, що попадало під руку, намагаючись не підпустити до себе. Метальний ніж звично ліг у долоню сина підстарости. Ніж був гладенькою рибкою – теплою, зігрітою біля тіла й, можливо, тому насиченою його, Мечислава, волею. Ніж не хотів залишати руку, але воля господаря змусила його відірватися від пальців, пролетіти кілька кроків й глибоко увійти до брудного тіла; розбійник не впав. Стояв, дивився на сина підстарости, аж поки Виговський не розрубав його шаблею. Другий спробував прослизнути під рукою писаря, але шляхтич збив його підніжкою; відтак ударом кованого чобота зламав ворогові шию.
– До брами, – наказав Виговський.