А Стюарт Фiнчлi гукнув:
– Ау, Грiфiтс!
Але нiхто не вiдповiв.
Клайд був досить далеко вiд берега i не мiг чути цього крику, але вiн все-таки повертався до табору, – правда, повiльно й обережно. А Мейсон, зробивши висновок, що вiн десь недалеко i, звичайно, нiчого не пiдозрюе, вирiшив зачекати кiлька хвилин. Все-таки вiн доручив Суенку пiти вглиб лiсу, – якщо вiн випадково зустрiне там Слека або ще кого-небудь iз своiх, нехай скаже, щоб одного розвiдника послали вздовж схiдного берега, другого – вздовж захiдного; сам Суенк повинен човном податись до готелю у схiднiй частинi озера, – нехай звiдти сповiстять усiх, що в цiй мiсцевостi переховуеться чоловiк, пiдозрюваний у вбивствi.
А Клайд був у цей час за яких-небудь три чвертi милi на схiд вiд них, i щось усе ще пiдказувало йому: «Тiкай, тiкай, не гайся!» – i все-таки вiн гаявся i думав: «Сондра! Це чудове життя! Невже так i пiти звiдси?». І вiн казав собi, що, мабуть, буде ще бiльшою помилкою пiти, нiж залишитись. А може, цi пострiли нiчого не означали, – просто мисливцi стрiляли дичину, – i через це вiн втратить усе? І все-таки, нарештi, вiн знову повернув, сказавши собi, що, мабуть, краще вернутись не зараз – в усякому разi не ранiше сутiнок: треба зачекати, подивитись, що означали цi дивнi пострiли.
І знову вiн спинився, нерiшуче прислухаючись: щебетали лiсовi пташки. Вiн тривожно озирався, вдивляючись у хащу.
І раптом, не далi як за п’ятдесят крокiв вiд нього, з довгих коридорiв, утворених високими деревами, назустрiч йому безшумно i швидко вийшов рослий, худорлявий чоловiк з бакенбардами та пильними, проникливими очима – справжнiй лiсовий житель; на ньому був коричневий фетровий капелюх, вигорiлий, дивного кольору мiшкуватий костюм, що вiльно висiв на його сухорлявому тiлi. І так само раптово вiн крикнув, – почувши цей окрик, Клайд вiд страху весь похолов i спинився, немов прикипiв до мiсця.
– Одну хвилину, пане! Нi з мiсця! Ваше iм’я часом не Клайд Грiфiтс?
І Клайд, побачивши гострий, настiйливий i допитливий погляд незнайомого i револьвер в його руцi, спинився; поведiнка цього чоловiка була така рiшуча i недвозначна, що холод пройняв Клайда до самих кiсток. Невже його справдi-таки спiймано? Невже по нього з’явились представники закону? Господи! Нiякоi надii на втечу! Чому вiн не втiк ранiше, чому? Вiн зразу знесилився, – i одну мить вагався, чи не вiдповiсти «нi», щоб не викрити себе, – але, отямившись, сказав:
– Так, це я.
– Ви ж з компанii, яка розташувалась тут табором?
– Так, сер.
– Чудово, мiстер Грiфiтс. Пробачте за револьвер. Менi наказано затримати вас при всяких умовах, от у чому справа. Мене зовуть Краут, Нiколас Краут. Я – помiчник шерифа округу Катаракi, i у мене е ордер на ваш арешт. Треба гадати, ви знаете, в чому справа, i спокiйно пiдете за мною?
І м-р Краут ще мiцнiше стиснув свою важку, грiзну на вигляд зброю i твердо, рiшуче подивився на Клайда.
– Але… Але… нi, я не знаю! – безсило вiдповiв Клайд; вiн зразу зблiд i змарнiв. – Зрозумiло, якщо у вас е ордер на арешт, я пiду за вами. Але я… я не розумiю, – його голос злегка затремтiв, – чому ви хочете мене заарештувати?
– От що, не розумiете? А ви не були випадково на Бiг-Бiтернi або на озерi Грасс у середу або в четвер? Га?
– Нi, сер, не був, – збрехав Клайд.
– І ви, мабуть, нiчого не знаете про те, що там потонула дiвчина, з якою, очевидно, були ви, – Роберта Олден з Бiльца?
– Господи, авжеж не знаю! – нервово й уривчасто заперечив Клайд; справжне iм’я Роберти i ii адреса в устах цiеi зовсiм чужоi людини… це потрясло його. Значить, вони дiзнались! І так скоро! Вони знайшли ключ. Його справжне iм’я i ii також! Господи! – Так мене пiдозрiвають у вбивствi? – додав вiн знесиленим голосом, майже пошепки.
– А ви й не знаете, що вона потонула минулого четверга? Хiба ви не були з нею в цей час?
М-р Краут не вiдривав вiд нього колючих, допитливих, недовiрливих очей.
– Нi, звичайно, не був, – вiдповiв Клайд, пам’ятаючи тiльки одне: вiн повинен усе заперечувати, поки не надумае, що мае говорити i як дiяти.
– І ви не зустрiчали трьох перехожих в четвер увечерi, годинi об одинадцятiй, коли йшли вiд Бiг-Бiтерну до Бухти Третьоi милi?
– Нi, сер; звичайно, не зустрiчав… Я ж сказав вам, що я там не був.
– Прекрасно, мiстер Грiфiтс, я бiльше нiчого не маю вам сказати. Вiд мене вимагаеться тiльки одне – арештувати вас, Клайда Грiфiтса, за пiдозрою в убивствi Роберти Олден. Ідiть за мною.
Головним чином для того, щоб продемонструвати свою силу i владу, вiн вийняв пару стальних наручникiв; побачивши iх, Клайд вiдсахнувся i затремтiв, немов його вдарили.
– Вам немае потреби надiвати iх на мене, пане, – сказав вiн благально. – Будь ласка, не треба. Менi нiколи не доводилось надiвати iх. Я i без того пiду з вами.
Вiн тужно, з жалем подивився вглиб лiсу, в рятiвну хащу, де ще так недавно мiг сховатись… Там була безпека.
– Ну що ж, – вiдповiв грiзний м-р Краут, – це можна, якщо ви пiдете спокiйно.
І вiн узяв Клайда за майже неживу руку.
– Можна менi попросити вас ще про одне, – тихо i несмiливо сказав Клайд, коли вони рушили (думка про Сондру i про всiх iнших заслiпила i знесилила його.
Сондра! Сондра! Повернутись туди, до них, арештованим убивцею! Щоб його побачили таким Сондра i Бертiна! Нi, нi!). – Ви… ви хочете вiдвести мене назад у табiр?
– Так, сер, хочу. Менi так наказано. Там зараз прокурор i шериф округу Катаракi.
– О, розумiю, розумiю! – iстерично вигукнув Клайд, втративши майже все свое самовладання. – Але ви… ви не могли б… адже я йду зовсiм спокiйно… розумiете, там усi моi друзi, i це буде жахливо!.. ви не можете провести мене як-небудь повз табiр, не заходячи туди… куди хочете! У мене е особливi причини… тобто… я… о боже! Дуже прошу вас, мiстер Краут… не ведiть мене назад у табiр!
Вiн здався тепер Крауту дуже кволим i майже хлопчиком… тонке обличчя, начебто невинний погляд, хороший костюм i хорошi манери… анiтрохи не схожий на грубого, дикого вбивцю, якого гадав зустрiти Краут. Явно – людина того класу, до якого вiн, Краут, звик ставитися з повагою. І, зрештою, може виявитися, що у цього юнака е знатна рiдня. З усього, що Краут досi чув, було ясно: цей юнак належить до однiеi з кращих родин Лiкурга. І тому Краут вирiшив бути до певноi мiри чемним.
– Гаразд, молодий чоловiче, – сказав вiн, – я не хочу поводитися з вами занадто суворо. Зрештою, я не шериф i не прокурор, я мушу тiльки арештувати вас. І без мене е люди, якi скажуть, що з вами робити. От ми дiйдемо до них, ви попросите, – може, вони скажуть, що не обов’язково вести вас назад у табiр. Тiльки от як з вашими речами? Вони, напевно, залишились там?
– Так, але це не мае значення, – квапливо вiдповiв Клайд. – Їх можна буде взяти коли завгодно. Просто я не хотiв би зараз iти туди, якщо тiльки можна…
– Гаразд, ходiмо, – вiдповiв м-р Краут.
І от вони мовчки йдуть серед високих дерев, стовбури яких у сутiнках височать урочисто, немов колони храму, – вони йдуть, як молiльники по нефу собору, i Клайд неспокiйним i втомленим поглядом стежить за багровою смужкою, яка ще просвiчуе за деревами на заходi.
Його обвинувачено у вбивствi! Роберта вмерла! І Сон-дра вмерла – для нього! І Грiфiтси! І дядько! І мати! І тi, в таборi!
Господи, але чому вiн не втiк, коли щось – однаково, що це було, – твердило йому: тiкай?
Роздiл IX
Враження м-ра Мейсона вiд товариства, серед якого бував Клайд, пiдтвердили i доповнили враження, якi виникли у прокурора ранiше в Лiкурзi й Шейронi. Цього було досить, щоб витверезити його i похитнути його впевненiсть, нiби неважко буде добитись обвинувального вироку. Все побачене говорило, що знайдуться i кошти, i бажання зам’яти такий скандал. Багатство. Розкiш. Гучнi iмена i високi зв’язки, якi, звичайно, доведеться охоронити вiд усього цього. Хiба не можуть багатi i впливовi Грiфiтси, дiзнавшись про арешт племiнника, хоч би який був його злочин, запросити найталановитiшого адвоката, щоб уберегти свое добре iм’я? Безперечно, так i буде, а такий юрист зумiе добитись яких завгодно вiдстрочок… i тодi, мабуть, задовго до того, як вiн мiг би домогтись засудження злочинця, вiн сам автоматично перестане бути обвинувачем i не буде не тiльки обраний, а й намiчений кандидатом на таку бажану i потрiбну йому посаду суддi.
Перед мальовничим колом розкинутих на березi озера наметiв сидiв Харлей Бегот в яскравому светрi та бiлих штанях тонкого сукна i ладнав свою рибальську снасть. У деяких наметах було вiдкинуто переднi полотнища – i всерединi можна було мигцем побачити Сондру, Бертiну та iнших дiвчат, що переодягались пiсля недавнього купання. Компанiя була така добiрна, що у Мейсона виник сумнiв, чи розумно з полiтичного i громадського погляду прямо заявляти про те, якi причини привели його сюди. Вiн волiв краще поки що промовчати i поринув у роздуми про контраст мiж юнiстю Роберти Олден або своею власною – i життям цiеi молодi. Зрозумiло, думав вiн, людина з кола Грiфiтсiв може так пiдло й жорстоко повестися з дiвчиною, подiбною до Роберти, i при цьому мати надiю залишитися непокараною.
І все-таки, прагнучи добитися свого всупереч усiм ворожим силам, якi можуть перегородити йому шлях, вiн, нарештi, пiдiйшов до Бегота i дуже кисло (хоч i старався щосили здаватись благодушною i товариською людиною) сказав:
– Гарне мiсце для табору!
– Атож… І ми так думаемо, – процiдив Бегот.
– Це все, напевно, компанiя з дач бiля Шейрона?
– Та-ак… Головним чином з пiвденного i захiдного берега.
– Але тут немае нiкого з Грiфiтсiв? Тобто крiм мiстера Клайда?
