Місячна долина

Розділ X

– Я зовсім не знаюся на конях, – казала Сексон. – Мені зроду не доводилося їздити верхи, а як деколи траплялося правувати, – завжди то були якісь кривоногі шкапи, що раз у раз спотикалися. Але коней я не боюся. Я дуже люблю їх. Мені здається, це в мене вроджене.

Біллі глянув на неї у щирому захопленні.

– Це чудово! Це те, що я люблю в жінці, – сміливість! Бо ж часом як візьму з собою яку дівчину – ну, чисто всі жили повисотує. Ох, як вони мене злостять!.. Нервуються, і тремтять, і вищать, і трясуться… Мабуть, і їздили вони тільки заради мене, а зовсім не заради прогулянки. А мені до вподоби хоробра дівчина, що любить коней. Ось ви справді наче така дівчина, Сексон, – їй-бо, така! З вами є про що побалакати. А з іншими така нудота! Мовчу, наче води в рот набрав. Вони нічого не тямлять, усього бояться… Ви, Сексон, мене розумієте…

– Може, треба народитися з любов’ю до коней, а може, це має бути у тебе в крові, – відказала вона. – Мабуть, я так люблю коні тому, що мені часто ввижається мій батько на своєму чалому. Але хоч там як, а я їх люблю. Коли я була ще зовсім маленька, то раз у раз малювала коні. Мама завжди підохочувала мене до того. Я маю цілий зшиток своїх дитячих малюнків – і там самі тільки коні та коні. Знаєте, Біллі, іноді мені сниться, що я маю коня, свого власного коня. А як часто сниться мені, що я їду верхи або правую кіньми!

– Я вам потім дам правити, – хай тільки вони трохи укоськаються. Тепер вони занадто басують… Візьміться за віжки, ось тут перед моїми руками, і міцно тримайте… Почуваєте? Звісно, – почуваєте. Чуєте, як вони тремтять? Я боюсь вам передати віжки, бо не втримаєте – надто ви легенька.

Очі Сексон засяяли; вона відчула у своїх руках тремтіння вудил і міць прекрасних, гарячих коней; а він, дивлячись на неї, загорався її радістю.

– Чого варта жінка, коли вона не годна бути рівнею чоловікові? – вигукнув він.

– Люди, що кохаються в чомусь одному, завжди легше сходяться, – відповіла Сексон, шаблоновою фразою прикриваючи свою радість: адже між ними й справді так багато спільного!

– Знаєте, Сексон, мені доводилося не раз битися, запекло битися, аби здобути перемогу, перед юрбою вічно п’яних, пропаханих куревом, огидних нікчем. Гидко згадати!.. І та покидь, що не знесла б жоднісінького удару в щелепу чи в живіт, – галасувала й ревла, вимагаючи від мене крові. Здумайте – крові! А в самих і риб’ячої крові катма! Слово честі, я волів би боротися перед одним глядачем, – хоча б і перед вами або кимось іншим, – аби він був мені до душі. Тоді б я пишався! Але битися перед отими миршавими, тупоголовими блазнями, полохливими, як кролі, і щоб вони плескали мені… мені? Невже ви дорікатимете, що я покинув оту гидоту? Та краще я битимуся перед старими спрацьованими шкапами, яким місце хіба на звалищі, ніж перед отим бидлом, у якого в жилах не кров, а вода з Контра-Кости, коли там починається дощова година.

– Я… я не знала, що бокс така… така річ, – нерішуче прошепотіла Сексон, випускаючи віжки з рук і знову відкидаючись на спинку поруч із Біллі.

– Не бокс, а юрба, що на нього милується, – раптом заступився він ревниво. – Звісно, бокс може зашкодити молодому хлопцеві, знівечити його здоров’я… Але найгірше дратує мене ця безглузда публіка. Навіть її оплески й хвальні слова принижують мене. Розумієте, що я хочу сказати? Я втрачаю свою гідність. Ви тільки здумайте! П’яниці непросипенні, страхопуди нещасні, що хворої кицьки бояться, що не годні й пальта порядній людині подати – і вони стають гопки, верещать і під’юджують мене… Мене! – Раптом Біллі зареготав: Ха-ха! Гляньте на нього! Ото пройда!

Великий бульдог, що крався нишком через вулицю, не звертаючи жодної уваги на запряг, прослизнув надто близько від Принца, і той вищирив зуби, спустив голову й натягнув віжки, щоб схопити пса.

– Наш Принц з натури теж перебієць. Він намагається зцапати пса зовсім не тому, що якийсь дармобит його на собаку нацькував. Він робить так з власної охоти. І це правильно. Бо це природно. Але на рингу, перед тими йолопами!.. Ні, хай бог милує, Сексон…

Сексон скоса поглядала на Біллі: як вільно керував він кіньми, що неслися ранковими недільними вулицями, як дужою рукою зненацька він осадив їх і збочив, обминаючи двох хлопчиків, що вовтузилися посеред вулиці з візочком… Вона дивилася на Біллі й раптом відчула в ньому незміряну глибінь і міць, таємничу силу темпераменту, зірниці приборканих на дні душі бур, темну похмурість, – як зорі, холодну й далеку, – запеклу дикість вовка і шляхетну дикість расового коня, праведний гнів янгола і невичерпний пал вічної юності. Вона сиділа біля юнака перелякана й приголомшена, – спрагла жінка, що тяглася до нього через усі оті прірви, що прагнула його обіймами й серцем, – і шепотіла до себе, відгукуючись на це почуття всіма струнами своєї душі: «Любий, любий…»

– Бігме, Сексон, – провадив він далі, підхоплюючи обірвану нитку розмови, – часами я так ненавидів їх усіх, що мені хотілося перескочити через канат і врізатися в юрбу з кулаками, аби втямили, що то є справжній бокс! Хоч би взяти той вечір, коли я бився з Біллі Мерфі. Біллі Мерфі! Якби ви тільки знали його. Мій друг. Найкращий, найвеселіший з усіх боксерів! Ех! Ми ходили з ним разом до Дюрантської школи. Ми разом росли. Його двобій був мій двобій. Моє лихо було його лихо. Ми обоє захоплювалися боксом. Нас випускали одного проти одного, і не раз. Двічі ми закінчили внічию. А тоді – раз переміг він; другий раз я. І ось ми зійшлися з ним уп’яте, – уп’яте мали змагатися двоє людей, що люблять один одного. Він на три роки старший за мене. В нього жінка й двоє чи троє дітей, я їх теж знаю. І він мені друг. Розумієте?

Я важчий за нього на десять фунтів, але для боксерів важкої ваги це не вада. Він не відчуває часу й відстані так, як я, і я краще веду напад. Але він, зате, кмітливіший і моторніший. Я зроду не був такий моторний. Ми обоє не дамо себе скривдити. Обидві руки в нас розвинені, і ми добре орудуємо обома кулаками, – в обох нас міцний удар. Я знаю його вдари, а він мої – і ми один одного поважаємо. Шанси в нас однакові. Два змагання внічию, і по одній перемозі. Слово честі, я об тім і не думав, хто ж то переможе, – ми рівні. Отож, починається бій… Вам не прикро це слухати?

– Ні, ні! – скрикнула вона. – Мені страшенно цікаво, – ви такий надзвичайний.

Він прийняв похвалу як належне, не зморгнувши своїми ясними спокійними очима.

– Ми почали. Шість раундів, сім, вісім; ні його, ні моя не взяла. Я відбиваю його випади лівою рукою, і мені пощастило дати йому короткий аперкот правою, аж тут він як дасть мені у щелепу й у вухо – то в мене, вірите, в голові запаморочилось і загуло. Ну, виходить, усе гаразд – видно, що скінчиться знов унічию. А треба ж зробити двадцять раундів, знаєте.

Раптом йому не пощастило. Ми саме ввійшли в клінч, а він мене лівим кулаком по голові як грюкне! – якби по щелепах, то так би я й звалився. Я хильнувся вперед, та не досить швидко, і його кулак бабахнув по вилиці. Бігме, Сексон, від того удару мені в очах свічки засвітилися. Але дарма, то не могло мене увередити, кістки-бо тут міцні. ‘Га за те бідному хлопцеві заріз, – він скалічив собі великого пальця, якого ще малим розбив, боксуючи на пісках Вотс-Тракту. Отож він тим пальцем як ударився об мою міцну кістку й удруге його вивихнув. Я цього зовсім не хотів. Це підступний викрут, хоч у змаганнях цілком законний, тобто ти повертаєшся так, що супротивник розбиває собі руку об твою голову. Але не між друзями. За мільйон доларів не втнув би я Білові Мерфі такої штуки. Просто стався нещасливий випадок – через мене, що я такий вайлуватий на світ народився.

А як це боляче! Слово честі, Сексон, ви собі й уявити не можете, як болить, коли заб’єш ушкоджене місце. Що мав робити Біллі Мерфі? Боротися обома руками йому вже несила. Він це знав, і я теж. Суддя це знав – а більше ніхто. Біл намагався вдавати, що з лівою рукою в нього все гаразд. Але ж насправді було не так! Кожен дотик завдавав йому такого болю, немов у руку йому впинався ніж. Він насправжки не міг ударити лівою. Чи сяк чи так – однаково болить. Отож я й не дуже відхилявся від його замахів лівою, я знав, що то порожні удари – зате йому власні удари допікали аж до серця, і щодалі – гірше й гірше.

Ну, а тепер – уявіть собі, що ми боксуємо для власної втіхи десь на задвірку, і Біл раптом розбиває пальця об мою голову? Ми, звичайно, зараз же рукавиці набік, я притьмом обмотую йому бідолашного пальця холодним компресом і гарненько бинтую, щоб запобігти запаленню. Але тут не те. Це змагання для гулящих глядачів, що заплатили гроші і хочуть бачити кров; і вони таки доб’ються крові. То не люди, то – вовки!

Йому треба було берегтися, ну і я на нього не напосідав. Я й сам збентежився – не знав, що чинити. Тільки вдавав, що боксую. А глядачі це помітили й загорлали:

«Який це бокс?!.. Шахрайство! Шахрайство! Загили йому! Стоїмо за тебе, Робертсе!..» – і всяке таке казна-що.

«Бийся! – люто шепоче мені суддя. – Бийся, а ні – то я дискваліфікую тебе – тебе, чуєш, Біле!»

Кепська справа. Нечесна. І знаєте, за віщо ми боролися? За сотню доларів. Ви тільки здумайте! Я мусив скінчити боротьбу й зробити все, щоб скалічити свого друга, бо, бачте, оті дармобити на нас гроші поставили!.. Гарно, нема чого казати! Ну, то це й був мій останній виступ. Ніколи вже нога моя не ступить на ринг!

«Годі, – кажу я до Мерфі під час клінчу, – бога ради, Біле, – годі!» – А він мені пошепки: «Не можу, Біле, – сам знаєш, не можу».

Тоді суддя розборонив нас, а юрба загаласувала й затупотіла.

«Ну ж бо, доконай його, Робертсе, катів сину!» – каже мені суддя; а я його к бісу посилаю, і знов ми з Біллі входимо в клінч, і знов Біллі забиває свого хворого пальця, і з болю йому кривиться обличчя. І це гра? Ні, таке вже годі! Думаєте, приємно дивитися в вічі чесному хлопцеві, що корчиться з болю? Адже ж ти любиш його і знаєш, що він тебе любить, а проте завдаєш йому болю, – то хіба це спорт? Я не міг того знести. Але глядачі поставили на нас свої гроші, і до нас їм дарма! Ми продалися за сто доларів і мусимо відробляти.

Слово честі, Сексон, я хотів перескочити через канат і пустити кров отим крикунам, що так прагнули крові.

«Кінчай, бога ради, – шепнув мені Біллі в цьому клінчі. – Збий мене з ніг, бо не можу ж я сам упасти».

І знаєте, Сексон? Я заплакав, заплакав отам на рингу, під час отого клінчу. «Не можу, Біле», – шепочу я йому й обіймаю, як брата. А розлютований суддя розтягує нас у різні боки, і кляті вовки гарчать:

«Він у тебе в руках!», «Доконай його!», «Кінчай!», «Заціди йому в зуби, щоб гепнув!»

«Доконай мене, Біллі, не будь свинею», – благає він і дивиться на мене так лагідно, а суддя знову рознімає нас.

А вовки виють своє: «Шахраї! Шахраї! Шахраї!» – і не вгавають.

І що ж, я доконав його. Іншого виходу в мене не було. Бігме, доконав. Мусив. Я зробив удаваний випад, хутко відхилився праворуч від його лівої руки, підставив плече й зацідив йому по щелепах з правого боку. Він знав цей викрут. То йому була не первина. Він не раз і сам так робив і боронився від нього плечем. Але цим разом він не боронився. Навпаки, він відкрився, приймаючи удар. Бах! Я влучив… Він підскочив угору, повалився на бік, загріб носом, а тоді впав мерцем; голова йому зігнулася, наче він карка зламав. І це зробив я, його друг, за сто доларів для втіхи підлих блазнів, що не годні мені в слід ступити! Не довго думаючи, я схопив Біла на руки, виніс його й допоміг очутити. А дармобитам що? Вони ж заплатили свої грошики, то й одержали свою порцію крові, ще й побачили нокаут!.. А людина, у сто крат краща за них, яку я любив, лежала переді мною на матах, мов мертва, із розбитим обличчям…

Яку хвилину Біл мовчав, дивлячись просто вперед на коні, і обличчя його було суворе й гнівне. Потім він зітхнув, глянув на Сексон і всміхнувся.

– Відтоді я покинув боксувати. А Біллі Мерфі кепкує з мене. Він бокс не кидає. Але так, між іншим, – задля підробітку, бо ж у нього добра робота. Часом, як щось там набіжить – чи ремонт, чи лікареві треба заплатити, чи старшому синкові велосипеда заманеться, – Біл виступає по клубах і бере п’ятдесят чи сто доларів за вечір. Ось я колись познайомлю вас із ним. Він добрий хлопчина. Але той вечір таки дався мені взнаки.

Лице Біллі стало знову похмуре й суворе, і Сексон несвідомо зробила те, що в таких випадках, удаючи щирість, роблять жінки вищих, ніж її, соціальних верств. Її рука зненацька міцно стиснула його руку, яка тримала віжки. У нагороду за це Білові очі й губи привітно всміхнулись, коли він обернувся до неї.

– Вйо! – гукнув він. – Ото диво! Ніколи я ще не балакав про це ні з ким. Я завше тримаю язика на припоні – не базікаю про те, що думаю. Але чомусь мені хочеться, щоб між нами було все гаразд, – щоб ви мене знали й розуміли. Ось тим-то я й кажу вам усе, що думаю. А танцювати зугарний всяк!

Дорога йшла повз міську управу. Вони проминули хмарочоси Чотирнадцятої вулиці, Бродвей та Маунтен-В’ю і, повернувши праворуч коло кладовища, через Підмонтські горби вибралися до Блер-парку й раптом пірнули в зелену прохолоду Джек-Гейської ущелини. Сексон раділа й захоплювалася, що так швидко вони їхали.

– Ну ж і коні! – скрикнула вона. – Я ніколи навіть не марила, що мені пощастить їздити такими кіньми. Боюся, щоб раптом не прокинутись і не побачити, що це тільки сон. Я ж так люблю коні… Не знаю, що б я віддала, аби тільки мати колись власного коня.

– Чи не дивно, що і я люблю коней саме так? – відказав Біллі. – Хазяїн каже, що я на стайні народився. Сам-то нічогісінько в них не тямить, хоч має, проте, двісті здоровезних биндюжних коней, окрім цієї пари легкотяглих. А ось я не маю й шкапини.

– Але ж господь створив коні, – мовила Сексон.

– Звісно, що не мій хазяїн. Тільки чого ж тоді він має їх так багато? Здумайте тільки, – дві сотні! Він убгав собі в голову, що любить коней. Але слово честі, Сексон, усіх своїх коней укупі він не любить так, як я люблю останню волосинку облізлого хвоста в останньої шкапи з його табуна. І все ж коні не мої, а його. То чи не глум це?

– Отож-бо й є, – засміялася Сексон співчутливо. – А ось я, наприклад, дуже люблю тонкі блузки з мереживом, і все своє життя тільки те й роблю, що прасую їх для когось іншого. Це теж і дивно, й несправедливо!

Біллі розлючено стиснув зуби.

– А ще ж у який спосіб здобувають собі декотрі жінки оті блузки! Мене просто злість бере, як здумаю, що ви прасуєте їх. Ви знаєте, що я хочу сказати, Сексон. Тут нема чого в схованки гуляти. Ви знаєте. Я знаю. Всі знають. Але чомусь воно заведено, що чоловікові не годиться говорити з жінкою про такі речі. – Він майже винувато дивився на Сексон, але тон його був твердий і переконаний. – Я ніколи не розводжуся про такі речі з іншими дівчатами. Вони-бо доконче подумають, що я на щось натякаю. Мене аж злість бере, як вони в усьому завжди шукають якихось натяків. Але ви не така. Я можу з вами говорити про все, що хочу. Я знаю. Це добре. Ви однаково, що Біллі Мерфі або котрий інший хлопець. Ви розумієте.

Сексон щасливо зітхнула й мимохіть глянула на нього закоханими очима.

– Те саме й зі мною, – промовила вона. – Я ніколи не дозволяю знайомим хлопцям заводити зі мною такі розмови – вони враз перекрутили б це на інше. Знаєте, коли я буваю з ними, мені все здається, що ми брешемо одне одному або дуримось, як на маскараді. – Вона на хвилинку змовкла, а тоді повела, вагаючись, далі: – Я не сліпа… Я багато бачила й… чула. Я мала не раз нагоду відпочити від пральні… досить було б пальцем кивнути, і мала б я отакі самі гарні блузки… І все таке… і може, навіть верхового коня… Був тут один касир з банку… ще й жонатий… То він мені просто запропонував… Хто там на мене зважатиме!.. В очах його я була не порядна дівчина з природними дівочими почуттями. Я була просто ніщо. Між нами була суто ділова розмова… Від нього я дізналася всякого про чоловіків. Він сказав, що саме він зробить для мене. Він…

Її голос сумовито обірвався, і в тиші чути було, як Біллі заскреготів зубами.

– Можете не казати мені! – скрикнув він. – Я знаю. Наш світ брудний, несправедливий і розпусний! У ньому нема ні честі, ні совісті. Не розумію я його. Жінок з усім найкращим, що є в них, купують і продають, мов коней. Я не можу збагнути тих жінок. Але й тих чоловіків так само. Чоловік, отак купуючи жінку, наражається на неминуче ошуканство. Але ж це дивно, хіба ні? Візьмім ось мого хазяїна з його кіньми. Він же має не тільки власних коней, а й жінок. Він міг би, мабуть, купити і вас, бо дав би добрі гроші. Ех, Сексон, ви варті гарних блузок та всяких інших дарунків, але, бігме, я й здумати собі не можу, щоб ви за них платили такою ціною. Це був би справжній злочин…

Раптом він замовк і натяг віжки. З-за крутого повороту мчав на них автомобіль. Шофер шпарко загальмував, і машина стала. Пасажири в ній з цікавістю поглядали на молоду пару в легкому екіпажі, що загородив їм дорогу. Біллі підніс руку.

– Об’їдьте нас із зовнішнього боку, молодче! – гукнув він шоферові.

– І на думці не маю, братику, – відповів той, міряючи досвідченим оком крихку крутизну по один бік дороги і обривчастий схил по другий.

– То заночуємо тут, – весело заявив Біллі. – Я знаю правила їзди! Ці коні ніколи не бачили машини. Можете бути певні, що я не попущу, щоб вони понесли й перекинули повіз у прірву.

Пасажири в машині обурено запротестували.

– Не задавайся, хлопче, хоч ти собі й мугиряка, – відказав шофер. – Ми твоїх коней не зачепимо. Відступися, аби ми проїхали. А коли ні, то…

– Це зробиш ти, молодче, – кинув Біллі. – Ти не маєш права так говорити до товариша. Нема чого сперечатися. Катай-бо назад – угору дорогою, та й уже! Зупинишся там, де можна розминутись, і ми об’їдемо вас. Самі ви заварили, тож тепер і виплутуйтесь.

Після незадоволених переговорів з пасажирами, шофер нарешті послухав, дав задній хід, і машина зникла за поворотом.

– Невелике цабе! – підморгнув Біллі до Сексон. – Вони гадають, кількома галонами бензину та ціною машини завоювали собі всі шляхи, що їх прокладали ваші й мої предки.

– Ти що – до ночі будеш воловодитись? – почувся з-за повороту шоферів голос. – Поганяй, дорога вільна.

– Забирайся до дідька! – презирливо гукнув Біл. – Проїду, коли схочу! А як не даси мені досить місця, то переїду й тебе і твоїх дохлявих жевжиків.

Біллі злегка ворухнув віжками, і невтомні коні, мотаючи гривами, без усякого спонукання виїхали на крутий схил і обминули машину, що чахкала за поворотом.

– То на чому ж ми зупинилися? – почав Біллі, коли перед ними простяглася вільна дорога. – Ага, – тож мій хазяїн. Чого може він мати аж дві сотні коней, і жінок, і всякого добра донесхочу, а ми з вами не маємо нічого?

– Ви ж маєте красу й здоров’я, Біллі, – сказала Сексон лагідно.

– І ви також. І ми продаємо цей крам, немов шовк за прилавком, по стільки-то за ярд. Ви ж самі знаєте, на що переведетеся за кілька років, працюючи в пральні. А я? Я щодня продаю помалу свою силу. Ось гляньте на мого мізинця! – Він перекинув віжки в одну руку і показав їй другу. – Я не можу ворушити ним так легко, як іншими пальцями, – і що далі, то гірше. Цьому винен не бокс, а моя робота. Це понівечений шматок запроданого «шовку». Чи ви коли бачили руки старого биндюжника, що правував четвернею? Вони такі покручені та скривлені, наче кігті.

– За тих давніх часів, коли наші предки переходили прерії, все було зовсім не так, – озвалася Сексон. – Мабуть, і вони калічили собі руки в роботі. А проте їм нічого не бракувало, і коні вони мали, і все чисто.

– Звісно. Вони працювали на себе. І руки калічили ради себе. А я калічу свої пальці заради хазяїна. Знаєте, Сексон, його руки такі тендітні, мов у якої жінки, що зроду не працювала. А він же має і власні коні, й стайні, хоч ніколи й за холодну воду не візьметься, тоді як мені доводиться аж із шкури видиратися, аби заробити собі на хліб та на одяг. Мене обурює, чому все так улаштовано на світі? І хто крутить світом? Ось що хотів би я знати. Часи змінилися. Хто їх змінив?

– У кожному разі не бог.

– Головою ручуся, що не він. І ще одне кортить мені знати. Хто я таки, нарешті, той бог, – де він? Якщо він усім керує, – а нащо він здався, якщо не керує? – то чому дозволяє він моєму хазяїнові й отаким, як той ваш касир, мати табун коней, купувати жінок і гарненьких дівчат, що їм слід було б кохати своїх чоловіків та народжувати дітей і не соромитися їх, і взагалі жити собі щасливо, як їм припаде до вподоби?…

Розділ XI

Засапані коні, важко дихаючи й часто зупиняючись, дерлися вгору давнім кам’янистим шляхом, що вів до Морагської долини. Від перевалу через пагорби Контра-Коста дорога прикро спускалася між зелених, залитих сонцем узгір’їв Редвудської ущелини.

– Хіба ж не розкіш? – скрикнув Біл, широким порухом звертаючи увагу Сексон на мальовничі групи дерев, де дзюрчали невидимі струмки і по-літньому гули бджоли.

– Страх, як гарно!.. – погодилася Сексон. – Коли надивишся на це, то так тягне пожити на селі, хоч я й містянка зроду.

– Мене теж, Сексон. Сам я теж ніколи не жив на селі, хоч усі мої кревні – селяни.

– Тоді не існувало міст. Тоді всі жили по селах.

– Мабуть, таки справді, – кивнув Біллі. – Тож вони мусили жити по селах.

У легкому екіпажі не було гальм, і Біллі доводилося дуже уважно стежити за спуском по крутій звивистій дорозі. Сексон відкинулася на спинку й заплющила очі, цілком пройнята відчуттям спокою та відпочинку. Час від часу Біллі поглядав на її заплющені очі.

– Що з вами? – нарешті спитав він стурбовано. – Вам недобре?

– Навкруги така краса, аж мені страшно й дивитися, – відповіла Сексон. – Тут усе занадто щире…

– Як то щире? Дивно якось ви кажете!

– А чи ж ні? В мене таке почуття. Тут усе щире. В місті будинки, і вулиці, й усе, – нечесне, нещире. Не знаю чому, але це так.

– Бігме, ви, здається, кажете правду! – скрикнув він. – Коли ви це сказали, воно саме впало мені в око. Тут нема ні підступів, ні хитрощів, ні облуди, ні брехні. Оті дерева стоять собі дужі, природні й свіжі, як молоді боксери, що вперше виступають на рингу і ще не обізнані з його підлотою, інтригами, викрутами на користь тих, хто поставив більше грошей, аби пустити туману глядачам. Так, тут усе щире. Сексон, скажіть мені, – ви справді все це розумієте? – Він замовк, тільки пильно дивився на неї замисленим, лагідним поглядом, і від цього пестливого погляду вона вся радісно стрепенулася. – Знаєте, мені хотілося б, щоб ви колись побачили, як я боксую; я кажу про справжній, напружений, запеклий двобій. Я був би незмірно гордий, якби мені довелося битися для вас. Ви дивилися б і розуміли. Це був би чесний двобій, далебі, чесний. А дивно! Мені ніколи ще не хотілося боксувати на очах будь-якої жінки. Всі вони пищать, вищать і нічого не тямлять. А ось ви зрозуміли б. Їй-бо, зрозуміли б!

Згористий шлях залишився позаду. Незабаром екіпаж уже котився залитою сонцем долиною попри затишні фермерські садиби й золотисті поля стиглого хвилястого збіжжя. Біллі знову звернувся до Сексон:

– Слухайте, – ви, мабуть, уже частенько закохувалися? Розкажіть мені, що воно таке, оте кохання?

Вона поволі похитала головою.

– Я тільки думала, що закохувалася… і то це не дуже часто…

– Не дуже часто? – скрикнув він.

– Як на правду сказати – ні разу, – запевнила вона його, втішаючись нишком його мимовільними ревнощами. – Навсправжки я ще ні в кого не була закохана. Якби закохалася, то тепер була б уже заміжня. Якби я любила хлопця, то, звичайно, вийшла б за нього – а як же інакше?

– А якби він вас не любив?

– Не знаю, – всміхнулася вона напівжартома, переконано й гордо. – Мені здається, що я змогла б закохати його в себе.