Місячна долина

– Звичайно, змогли б! – ревно вигукнув Біллі.

– Але ж на лихо, – додала вона, – тих хлопців, що мене кохали, ніколи не кохала я… О, гляньте!

Трусик із пухнастим хвостиком проскочив перед ними через дорогу, залишивши за собою тоненьку хмарку куряви, немов димок від цигарки. Ще один поворот, і з-під самих кінських морд нараз спурхнуло з десяток сполоханих перепеличок. Біллі й Сексон, мов діти, тішилися кожною несподіванкою.

– Ех, – промурмотів він. – Шкода, що я не народився фермером. Людей створено не на те, щоб вони ниділи по містах.

– Та ще коли вони нашої вдачі, – згодилася Сексон. – Вона на хвилю замовкла й глибоко зітхнула. – Яка краса! Прожити тут усе життя серед природи – то був би чарівний сон. Іноді я дуже шкодую, що я не індіянка.

Біллі кілька разів поривався звернути розмову на цікаву для нього тему, але все стримувався.

– Ну, а щодо тих хлопців, яких ви, як вам здавалося, кохали?… Ви ж мені про них так нічого й не розповіли, – наважився він нарешті.

– Вас те цікавить? – спитала вона. – Далебі, вони того не варті.

– Звичайно, цікавить. Розповідайте. Ну…

– Гаразд. Слухайте. Перший був Ел Стенлі…

– Чим він заробляв гроші? – перебив майже владно Біллі.

– Він був картяр.

Біллі похмуро зиркнув на Сексон, і в його затьмареному погляді промайнула підозра.

– О, не турбуйтесь! – засміялася вона. – Мені було тоді лише вісім років. Бачите, я починаю від самого початку. Те було тоді, як моя мати померла, і Кеді взяв мене в прийми. Він мав готель і шинок, – невеличкий готель у Лос-Анджелесі. Спинялися в нього переважно робітники, навіть поденники й залізничники, і, мабуть, Ел Стенлі таки добре переполовинював їхні заробітки. Він був дуже гарний, спокійний і говорив так тихо й ніжно. Ні в кого я не бачила таких лагідних очей і таких чистих та м’яких рук, як у нього. Немов і тепер їх бачу перед собою. Він іноді грався зі мною пополудні, дарував мені цукерки й цяцьки. Він спав майже цілісінький день. Тоді я ще не знала через віщо. Мені здавалося, що він зачарований принц. А одного вечора його вбили в нашому барі, але перед тим, як померти, він убив свого вбивцю. Так скінчилося моє перше кохання.

Вдруге я закохалася після притулку – тоді мені вже минав тринадцятий рік, і жила я в брата (відтоді я ввесь час так з ним разом і живу). То був хлопчик моїх років, пекарчук, що розвозив булки. Я зустрічала його мало не щоранку, йдучи до школи. Він спускався завжди по Вудстріті й завертав на Дванадцяту. Може, мене вабив до себе не так він сам, як його кінь. У кожному разі, я любила його кілька місяців. А згодом його звільнено, чи щось, може, сталося, тільки замість нього з’явився новий возій. Так ми з ним не перемовили й словечка.

А потім, коли мені вийшло шістнадцять років, з’явився бухгалтер. Мені щастить на бухгалтерів. Адже ж то був бухгалтер з нашої пральні, отой, що його побив Чарлі Лонг. Я тоді працювала на консервні Гїкмеера; він теж служив там. І в нього теж були дуже ніжні руки. Але незабаром я побачила, що він за один. Він був… ну, та в нього були такі самі норови, як і у вашого хазяїна. Насправді я його ніколи не кохала, як перед богом – не кохала, Біллі. Я відразу відчула, що він хитрує зі мною. А коли я працювала на фабриці картонових коробок, мені здалося, що я закохалася в одного продавця. Він працював в «Універсальній крамниці» Кана, – знаєте, на розі Одинадцятої і Вашингтон-стріт. Порядний був хлопець. Але в цьому й біда: занадто порядний! Не було в ньому ні життя, ані запалу. Він хотів зі мною побратися. Та мене не вабило те анітрішечки. Мабуть-таки, я його не кохала. Був він вузькогрудий, миршавий, а руки мав завжди холодні й спітнілі. А проте – як одягався!.. Наче вискочив просто з галантерейної крамниці! Він загрожував кинутися в річку і багато всякої всячини плів, та проте я від нього відкинулась.

А після нього… опісля не було нікого. Я, мабуть, стала занадто перебирати, і мені більше ніхто не припадав до серця. Мої взаємини з хлопцями відтоді скидалися більше на гру або боротьбу. І ніколи ця гра не бувала цілком чесна – ми хитрували, як ті шулери, що ховають у рукав значені карти. Ми ніколи не бували прості й щирі, а немов намагалися одне одного перемудрувати. Щоправда, Чарлі Лонг був чесний. І той банковий касир також. Але ніхто не викликав у мене такої огиди, як вони. Мені все здавалося, що треба їх берегтися. Я знала, що вони, коли що, мене не пошанують, тож мала себе на осторозі.

Сексон перевела дух і глянула на чіткий профіль Біллі, милуючись, як він уважно править кіньми. Його пильний зір зустрівся з її поглядом, і вона мляво засміялася, випростуючи руки.

– Ось і все, – закінчила вона. – Я вам розповіла все, все, чого я ніколи нікому не казала. Тепер ваша черга.

– Мені, власне, нема чого розповідати, Сексон. Я ніколи особливо не упадав коло дівчат, тобто – не закохувався такою мірою, щоб одружитись. Я більше горнувся до чоловіків – до таких хлопців, як, даймо, Біллі Мерфі. Та і я надто захоплювався боксом, щоб гаяти час на жінок. Що ж, Сексон, скажу по совісті, я не зовсім святий, – ви розумієте, що я хочу сказати, – але повірте, я ще ніколи жодній дівчині не казав, що кохаю її. Не відчував потягу до цього.

– Але дарма, що так, – дівчата однаково вас любили, – лукаво зауважила Сексон, а в самої мало серце з грудей не вистрибнуло від його признання, що свідчило про чистоту та незайманість його вдачі.

Він ще пильніше схилився над кіньми.

– Сила дівчат, – наполягала вона.

Biн мовчав.

– Хіба ж ні?

– Я цьому не винен, – помалу відповів він. – Якщо їм цікаво було моргати на мене, хай би моргали, – я від того не злиняю. А коли мені до них байдуже, то маю ж я право уникати їх? Ви, Сексон, і уявити собі не можете, як умлівають жінки за боксерами. Знаєте, мені часом здавалося, що дівчата й жінки не мають ані крихти сорому в душі! Я, звичайно, не цурався їх – можете бути певні, – але й не зазіхав на них. Дурний той чоловік, що попадається на їхній гачок.

– А може, ви взагалі не здатні кохати? – зауважила Сексон.

– Може, – відказав він, і Сексон посмутніла. – В кожному разі, я ніколи не міг би покохати дівчини, що бігала б за мною. Може, яким жевжикам це й приємно, але справжньому чоловікові не до вподоби.

– Моя мати завжди казала, що у світі нема нічого над кохання, – промовила Сексон. – Вона й вірші про це писала. Деякі з них було надруковано в «Меркурії», що виходив у Сан-Хозе.

– Ну, а якої ви думки про кохання?

– О, я не знаю, – викрутилась вона, знову мляво всміхаючись до нього. – Я тільки знаю, що страшенно любо жити такого дня, як сьогодні!

– Певна річ! Та ще коли їдеш на таку прогулянку… – додав він хапливо.

О першій годині Біллі збочив на зелену галявину, оточену деревами.

– Ось тут ми й підживимося, – категорично сказав він. – На мою думку, краще попоїсти тут удвох, аніж зупинятися в якійсь придорожній корчомці. Тут буде нам і вигідно й безпечно, тож перш за все я повипрягаю коні. Нам нікуди поспішати. А ви тим часом візьміть кошика зі сніданком і розкладіть усе на фартуху від екіпажа.

Розпаковуючи кошика, Сексон вжахнулася, – який же той Біллі марнотратник. Спочатку вона витягла цілий арсенал сендвічів із шинкою та з курятиною, салату з крабів, круті яєчка; далі – мариновані свинячі ніжки, оливки й пікулі, швейцарський сир, солений мигдаль, помаранчі й банани і, нарешті, кілька пляшок пива. Тут усього було донесхочу й такого різноманітного, що це збентежило Сексон: Біллі неначе завзявся закупити цілу гастрономічну крамницю.

– Нащо ви змарнували стільки грошей? – сказала вона докірливо, коли він сів на траві обіч неї. – Цієї закуски на півдесятка каменярів вистачило б.

– Але ж вона вам до смаку?

– Авжеж, – ствердила Сексон. – Тільки ж усього забагато.

– Ну, то все гаразд, – вирішив Біллі. – Я люблю, щоб усього було досить. Передусім треба прополоскати горло від куряви, правда? До речі, вважайте на шклянки. Я маю їх повернути.

Перекусивши, він простягся горілиць на траві, і пускаючи синій димок із цигарки, почав розпитувати Сексон про її життя. Вона розповіла йому, що мешкає тепер у брата і сплачує йому щотижня чотири з половиною долари за своє утримання. У п’ятнадцять років вона скінчила школу й пішла працювати на джутову фабрику за чотири долари на тиждень; три з них вона віддавала Сарі.

– А отой шинкар? – запитав Біллі. – Чому він узяв вас у прийми?

Вона знизала плечима.

– Сама не знаю; знаю тільки, що всім моїм рідним жилося скрутно, а тоді особливо дошкулило. Родичі самі насилу животіли. Кеді – так звали того шинкаря – був солдатом у батьковій роті; він завжди присягався ім’ям капітана Кіта, і тому його самого прозвано Кітом. На війні його поранено… Мій батько не дав хірургам відрізати йому ногу; за це Кеді ціле життя своє був йому вдячний. Готель і шинок давали Кеді чималий прибуток, і я дізналася потім, що він нам багато допомагав, платив лікарям і згодом поховав мою матір поруч із моїм батьком. Мама хотіла, щоб я перебралася жити до дядька Віла; але на той час у Вентурських горах, де містилося його ранчо, трапився якийсь заколот, кількох чоловіків було навіть убито… Ця сварка вибухла через межування землі, чи то через гуртівників якихось, але так чи інак – дядька заарештували, і він просидів довгий час у в’язниці, а коли вийшов на волю, то довідавсь, що адвокати заклали на нього позов і відібрали йому ранчо. Тоді він уже був старий і зруйнований, і його жінка теж занедужала, – тож довелося йому найнятися за пічного сторожа, дістаючи сорок доларів на місяць. Отже, годувати ще й мене йому було несила, і тоді взяв мене в прийми Кеді.

З Кеді був добрий чолов’яга, хоч він і порядкував у шинку. Жінка його була огрядна, вродлива молодиця. Люди казали, що поводилася вона не дуже статечно… Та й пізніше я про це дещо чула. Але до мене вона була дуже добра. Через те мені байдуже до людських теревенів, навіть щоб усе те й було правда. Бо, кажу ж вам, за мене ніхто так не піклувався, як вона. Після смерті Кеді вона зовсім пустилася берега, і я потрапила до сирітського притулку. Там мені жилося не з медом, але перебула я там аж три роки. На той час Том одружився, найнявся на постійну роботу і взяв мене до себе. Відтоді я почала працювати і отак працюю й дотепер.

Вона зажурено глянула в далечінь на луки, і сумний її погляд зупинився на барвистих маках, що мріли вздовж якоїсь огорожі. Біллі, лежачи в тій самій нозі на траві й милуючись м’яким овалом її дівочого личка, неквапливо простяг до неї руку й прошепотів:

– Бідолашне дівчатко!

Його пальці спочутливо стиснули її оголену руку нижче ліктя; і коли вона глянула на нього згори, то побачила, що в очах йому світяться подив і радість.

– Яка у вас прохолодна шкіра, – сказав він. – А в мене вона завжди гаряча. Ось торкніться до моєї руки.

Рука його була тепла й вогка, а на чолі його та на верхній чисто виголеній губі Сексон помітила дрібненькі краплинки поту.

– Ой, ви ж спітніли!

Нахилившись до нього, вона витерла йому своєю хусточкою спочатку губи й чоло, а тоді й долоні.

– Я, мабуть, дихаю через шкіру, – пояснив він. – Мудрагелі в тренувальних таборах та гімнастичних школах запевняють, що це ознака здоров’я. Але сьогодні я чомусь пітнію дужче, ніж звичайно. Дивно, еге ж?

Їй довелося зняти його руку зі своєї, аби витерти її насухо, але, тільки-но вона скінчила, рука його знов опинилася на старому місці.

– Знаєте, від вашої шкіри й справді віє прохолодою, – знову здивувався він. – Вона м’яка, як оксамит, і гладенька, як шовк… така ніжна-ніжна на дотик.

Провівши рукою до ліктя й назад, він спинився на півдорозі. Млосна, знесилена від ранкового сонця, Сексон уся затріпотіла від його дотику; вона сиділа й напівдрімливо думала, що ось тут поруч неї чоловік, якого вона могла б покохати… його руки й усе…

– Ну, я вже забрав з цього місця всю прохолоду. – Він сказав це, не дивлячись на неї, але вона помітила лукаву усмішку в нього на губах. – Отож мені доведеться переїхати на інше.

Пристрасно-ніжно провів він рукою вздовж її руки, а вона, дивлячись униз на його губи, згадала, яке протяжне, млосне тремтіння пройняло її всю, коли вони поцілувалися в перший день знайомства.

– Ну, кажіть далі, – озвався він після хвилин п’яти солодкої мовчанки. – Люблю дивитись на ваші губи, коли ви говорите. Це так дивно, але кожен їхній порух, наче легенький поцілунок…

Сексон до болю хотілося, щоб ця чарівна мить тривала без кінця-краю… А проте вона мовила:

– Якщо я скажу, то, може, вам це не сподобається.

– Скажіть, – наполягав він, – що б ви не сказали, мені все сподобається.

– Гаразд. По-перше, я хочу нарвати собі тих маків, що ростуть отам, коло огорожі. А по-друге, – нам уже час додому.

– Оце мені таки й справді не подобається, – засміявся він. – Але ж з уст ваших злетіло двадцять п’ять поцілунків! Я рахував. А тепер – заспівайте-но «Коли минуть жнива»… І дайте мені вашу другу прохолодну руку, – я потримаю її, доки ви співатимете, а тоді й вирушимо.

Вона заспівала; дивлячися згори, Сексон утопила погляд в очі Біллі, але він їй не в очі дивився, а на вуста. Скінчивши, вона вивільнила свої руки й підвелася. Він хотів був податися до коней, та вона спинила його, простягаючи йому свого жакета. Незважаючи на самостійність, властиву жінкам, що самі на себе заробляють, Сексон мала вроджену потребу бачити уважне до себе ставлення; крім того, вона ще з дитинства пам’ятала розповіді жінок перших американських піонерів про чемність та галантність каліфорнійських кабальєро за часів іспанського панування.

Вечірнє сонце всміхалося до них, коли вони зробили велике коло на південний схід, перебралися через пасмо пагорбів Контра-Кости і довгим схилом повз Редвудський шпиль почали спускатися до Фрутвейла. Під ними аж до самої бухти простяглася розлога рівнина, розкраєна шахматкою полів; далі плямами чорніли міста Елмгерст, Сан-Леандро та Гейвордс. Дим з Окленда сірим запиналом заслав червоне на заході небо, а з-за бухти вже мерехтіли перші вогники Сан-Франциско.

Запали сутінки, і Біллі надовго якось дивно замовк. На цілих півгодини він, здавалося, зовсім забув про існування Сексон, і згадав тільки раз, щоб щільніше натягти запону собі та їй на ноги, коли повіяв свіжий вітерець. Уже разів з десять Сексон хотіла спитати: «Про що ви думаєте?», але все стримувала себе. Вона сиділа, притулившись до Біллі. Їхні тіла гріли одне одного, і її обгорнуло почуття вдоволення й безмежного спокою.

– Чуєте, Сексон, – раптом запитав він. – Навіщо мені далі критися? Воно в мене крутиться на язиці аж цілісінький день від самого сніданку. А що, якби ми з вами побралися?

Якась невимовна радість окрила їй душу, бо зрозуміла вона, що він каже те серйозно. Проте жіночим інстинктом вона відчула, що не треба одразу давати згоди: хай він, побиваючись за нею, ще більше запрагне її, хай вона стане для нього ще дорожча. До того ж він вразив її жіночу чутливість і гордість. Вона мріяла, що чоловік, за якого вона віддасться, освідчиться їй не так просто й тверезо. Біллина прямота і безпосередність образили її. Але разом з тим Сексон прагнула його – лише тепер, коли раптом він став такий для неї досяжний, вона збагнула, як сильно його прагне.

– Ну, Сексон, чого ж ви мовчите? Скажіть що-небудь, добре чи погане; ви повинні мені відповісти. Але пам’ятайте, що я вас кохаю… Я кохаю вас над усе, Сексон, – казна-як! Якби не правда тому, то не просив би вас іти за мене, бо ще жодній дівчині такого не казав.

Знову запала мовчанка. Було так тепло й затишно під запоною! Стежачи за своїми думками, Сексон у темряві враз зашарілася.

– Скільки вам років, Біллі? – озвалася вона так само несподівано й тверезо, як незадовго перед тим Біллі.

– Двадцять два, – відповів він.

– А мені двадцять чотири.

– Немовби це для мене новина! Ви ж самі розказали, скільки вам було років, коли ви вийшли з притулку, скільки часу працювали на джутовій і картонажній фабриці й відколи служите в пральні, – може, ви думаєте, що я не вмію рахувати? Отож я знаю, скільки вам років, і знаю мало не день вашого народження.

– Але факт залишається фактом: я на два роки старша за вас.

– Велике лихо! Якби це мало якусь вагу, я був би вас не покохав! Ваша мати казала правду: на світі немає нічого над кохання. Воно тільки й важить. Як ви цього не розумієте? Я кохаю вас і хочу, щоб були ви моя. Гадаю, це цілком природно. Я завжди спостерігав на конях, на собаках і на інших тваринах, що все природне є добре. Від цього не втечеш, Сексон; я хочу вас мати за жінку і сподіваюся, що й ви схочете мене мати за чоловіка. Може, мої руки не такі ніжні, як у бухгалтерів і крамарчуків, проте вони працюватимуть на вас, захищатимуть вас щосили й кохатимуть вас, Сексон, над усе.

Здавалося, первісний антагонізм двох статей, що завжди відштовхував Сексон від чоловіків, раптом зник.

Вона відчувала, що зараз не треба бути насторожі. Це була не гра. Настало те, чого вона так довго чекала, про що марила. Перед Біллі вона почувала себе беззбройною, і в цьому почутті була якась велика втіха. Ні в чому не могла вона йому відмовити – навіть і тоді, якби виявилося, що й він такий, як усі. Свідомість цього приголомшила її, але разом з тим породила певність, що поведінка його буде зовсім інакша.

Сексон мовчала. Палаючи тілом і душею, вона почала обережно висмикувати віжки з його лівої руки; він не розумів, навіщо це їй, але, побачивши, що вона домагається свого, перекинув віжки у праву руку і простяг їй ліву. Голова Сексон схилилася над нею, і губи її припали до його мозолястої долоні.

На мить він остовпів.

– Це навсправжки? – схвильовано промурмотів він.

Замість відповіді вона ще раз поцілувала його руку, прошепотівши:

– Я люблю ваші руки, Біллі. Для мене на світі немає рук кращих за ваші; треба було б говорити довго-довго, годинами, аби розповісти вам геть-чисто все, що я до них відчуваю.

– Тпру-у! – гукнув він на коні.

Він зупинив їх, заспокоїв своїм тихим голосом, і віжки намотав на батіг. Потім обернувся до Сексон, пригорнув її до себе й притиснувся устами їй до уст.

– О Біллі, я буду вам доброю дружиною, – прошепотіла вона, коли їхні губи роз’єдналися; неначе приглушене ридання тремтіло у неї в голосі.

Він поцілував її звологнілі очі, а тоді знов уста.

– Тепер ти знаєш, про віщо я думав і чому так спітнів за сніданком. Я не міг далі терпіти, нічого тобі не кажучи. Розумієш, ти сподобалася мені з першої хвилини, з першого погляду.

– Я теж покохала тебе, Біллі, здається, з першого дня. Я так пишалася тобою тоді на гулянці – ти був такий добрий і привітний, такий дужий, усі чоловіки ставилися до тебе з такою повагою, а дівчата всі зазирали тобі у вічі; як завзято ти бився тоді з тими трьома ірландцями, коли я сховалася за столиком. Я не могла б віддатися за чоловіка, якби ним не пишалася, а я так пишаюся тобою, так пишаюся…

– Е, та я ще дужче пишаюся собою, що спромігся здобути тебе, – скрикнув він. – Це занадто гарно, – просто неймовірно! Ну ж за кілька хвилин задзвонить будильник і розбудить мене? Але якщо й задзвонить, то треба скоріше використати ці кілька хвилин! Начувайся, коли б я тебе не проковтнув, – так-бо зголоднів за тобою!

Він стиснув її в обіймах, пригорнувши до себе так міцно, що аж боляче стало. Після тих хвилин, що видалися їй за роки раювання, руки його ослабли й випустили її; насилу він примусив себе опам’ятатись.

– А будильник ще не дзвонить! – прошепотів він, притулившись щокою до її щоки. – Навкруги темна ніч, он там Фрутвейл, а ось спокійно стоять серед дороги Король і Принц. Ніколи не думав я, що настане час, коли мені не схочеться сіпонути віжками й правити парою баских коней. Але час цей таки настав. Я не можу відірватися від тебе, а треба їхати – пізно, та й справу одну треба залагодити. Ой, не хочеться! Оце мені їхати, немов помирати, – а треба.

Він посадовив її, де й перше вона сиділа, вкутав їй ноги запоною і свиснув на коні, що почали вже непокоїтися.

За півгодини він знову гукнув: «Тпру-у!»

– Я знаю, що не сплю зараз, – але, може, все те, що було, мені лише вві сні ввижалося? Я мушу впевнитися, що то був не сон.

І він знов затиснув у жмені віжки й пригорнув дівчину.