Місячна долина
За кілька днів дорогою з пральні Сексон зустріла Чарлі Лонга. Він заступив їй дорогу, набиваючись на розмову.
– То ви тепер воловодитеся з боксером, – буркнув він. – Сліпець і той бачить, чим ця пісенька скінчиться!
Уперше в житті не злякалася вона цього здоровезного, чорнобрового парубка з волохатими руками й пальцями, що стояв перед нею. Вона показала йому ліву руку.
– Бачите цього персня? Хоч який ви там дужий, а не спромоглися вдягнути мені такого на палець. А Біллі Робертс зробив це за один тиждень. Він пошив вас у дурні, Чарлі Лонгу, і потрапив поладнати зі мною.
– А нехай вам трясця! – відрубав Лонг.
– Він не такий, як ви, – не спинялася Сексон. – Біллі – справжній чоловік, чесний і порядний.
Лонг хрипко зареготався.
– Він з вами спритно впорався!
– Із вами також! – відтяла вона йому.
– Я міг би вам багато дечого про нього розказати. Повірте, Сексон, – тиха вода греблі рве. Якби ви знали…
– Краще не в’язніть до мене, – урвала його Сексон. – А ні, то я йому все скажу, і він вам покаже, хвалько ви нікчемний!..
Лонг ні в сих ні в тих переступив з ноги на ногу, а тоді неохоче відступився:
– А ви козир-дівка! – скрикнув він, нарешті, аж трохи захоплено.
– І Біллі Робертс не згірший за мене! – засміялася вона й рушила своєю дорогою. Пройшовши кілька кроків, вона зупинилась. – Слухайте-но!.. – гукнула вона.
Здоровань коваль обернувся до неї.
– Там за рогом стоїть каліка. Підіть і почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.
За короткий час своїх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографові півдесятка власних фотокарток і мусила віддати за це свій цілоденний заробіток. Біллі запевняв, що без фотокартки коханої для нього життя стане нестерпне: на ній має зупинитися його останній погляд перед сном і перший уранці. Натомість його дві картки – одна звичайна, а друга, де він у пасастому боксерському одязі, – прикрасили її дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарівні материні розповіді про давніх саксів та про морських завойовників, що вчиняли напади на англійське надбережжя. Із старого комода, що мандрував преріями, вона часто виймала одну зі своїх священних реліквій – невеличкий материн альбом, на сторінках якого було понаклеювано багато газетних вирізок із віршами про життя піонерів у Каліфорнії. Окрім віршів, були тут і ілюстрації та репродукції давніх гравюр, теж повирізувані з журналів, що ними зачитувалися попередні покоління.
Гортаючи звичними до того пальцями знайомі сторінки, Сексон зупинялася на одному малюнкові, – скільки разів вдивлялася вона в нього! Під сірим похмурим небом, серед стрімчастих диких скель, з десяток темних, довгих і вузьких човнів з дзюбатими, наче у велетенських птахів, провами підпливає до піскуватого пінявого берега, а на човнах напівголі мускулясті вояки з крилатими шоломами на білявих кучерях. У руках вони тримають мечі й списи; одні чоловіки стрибають з човнів у воду, інші, по груди у воді, вже виходять до берега. Насупроти них – захищаючись від навали – дикуни у звірячих шкурах, зовсім не схожі на індіян; частина їх купчиться на березі, а решта, по коліна в воді, суне на ворожі човни. Боротьба вже розгорілася, і подекуди хвилі, набігаючи, змивають у море тіла забитих та поранених. Один білявий завойовник лежить, розкинувши руки, на дні човна – стріла, що стримить у нього в грудях, свідчить, від чого йому сталася смерть. Повз нього з мечем у руці стрибає з човна у воду другий, напрочуд схожий на Біллі. Таке саме, аж надто біляве волосся, такі самі риси, і очі, й уста. Навіть вираз обличчя такий самий, що й у Біллі отоді, коли він на гулянці зчепився з трьома ірландцями.
Від цих войовничих рас, мабуть, і походили її та Біллині предки, думала Сексон, закриваючи альбом й кладучи його назад у комод. Хтось із її предків і змайстрував цей старовинний, порепаний комод, що колись плив солоними хвилями океану, мандрував зеленими преріями і в бою з індіянами під Літл-Медоу потерпів від кулі. Сексон ввижалися й ті жінки, що ховали в ці шухляди свої покраси й домоткані сувої, жінки тих мандрівних поколінь, до яких належали бабки й прабабки її матері. Сексон зітхнула: так, приємно бути такого доброго роду, – роду, що зазнав на своєму віку тяжкої праці й боротьби. А що сталося б із нею, якби вона народилася китаянкою чи італійкою? Які вони всі присадкуваті, незграбні, смагляві, в хустках і простоволосі, – вона бачила їх не раз; вони звичайно тягають з берега на голові важкі оберемки наплавного дерева, що його викидають хвилі. І тут вона засміялася з власної вигадки, згадала Біллі, їхній чотирикімнатний котедж на Пайн-стріт і лягла в ліжко, всоте уявляючи собі всю їхню обставу до найменшої дрібниці.
Розділ XIII
– На той час наша худоба почала падати, – розповідала Сексон, – а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сіті. Мормонам тоді ще не зле велося, і вони ставилися до нас добре.
– Ви розповідаєте так, начебто самі були там, – зауважив Берт.
– Там була моя мати, – гордо відповіла Сексон. – Тієї зими їй минуло дев’ять років.
Вони сиділи навколо столу в кухні маленького котеджу на Пайн-стріті, снідаючи сендвічами й запиваючи пивом. Була неділя; вони мали вільний день і прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, ніж на роботі: треба було обмести стіни, помити вікна й двері, вишарувати підлогу, розкласти килимки та лінолеум, розвішати фіранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозміщувати меблі.
– Далі, далі, Сексон, – прохала Мері. – Це так цікаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.
– Отож тієї зими з’явився тут Дел Генкок. Він родом з Кентуккі, але жив здавна на Заході. Він був розвідач, як і Малюк Карсон, і вони добре знали один одного. Не раз доводилося їм спати під одним укривалом. Вони бували разом у Каліфорнії та в Орегоні з генералом Фремонтом. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливців, щоб повести їх зі Скелястих гір ловити бобрів у якомусь новому місці. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, і носив шовкового пояса – перейняв ту моду від каліфорнійських іспанців, а за поясом у нього стирчали два пістолети. Жінки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що він побачив Седі, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо він отаборився в Солт-Лейку, і ні кроку звідти. Він уславився в боротьбі з індіянами, і я, ще маленьким дівчатком, чула від тітки Вілли, що в нього були найчорніші, найблискучіші у світі очі та орлиний зір. Він не раз бився на дуелях, як велося за тих часів, і нічогісінько не боявся.
Седі була красуня, вона кокетувала з ним, а він гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, – не знаю; знаю тільки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Білові. Кінець кінцем, він не міг уже далі терпіти: однієї ночі скочив на коня й прилетів до неї, мов навіжений. «Седі, – каже він, – коли ти не даси мені слова завтра взяти зі мною шлюб, я пущу собі кулю в лоб цієї ж ночі – отут за оборою». Він був би так і зробив, і Седі це знала, тому вона, врешті, й дала згоду. В них тоді з коханням не барилися, правда?
– Ну, не знаю, – пирснула Мері. – За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?
– Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, – призналася Сексон. – У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом із генералом Кастером і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі у свого вбивцю.
– Я не люблю бійок, – здригнулася Мері. – Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене – завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.
– А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, – відповіла Сексон. – Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.
– Ви дістали природженого бійця, Сексон, – запевнив її Берт. – Біллі – першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, – то тільки держися!
– Ай справді, – докинула слово Мері.
Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.
– Що тебе гризе, друзяко? – спитав Берт. – У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.
– Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…
– Нема, – відповіла Сексон. – Ми ж для неї меблів не замовляли.
– То доведеться завтра подбати.
– Нащо тобі ще й друге ліжко? – спитав Берт. – Обійдетеся й одним на двох.
– Цить, Берте! – скрикнула Мері. – Поводься як слід!
– Тпру, Мері! – всміхнувся Берт. – Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.
– Нам ця кімната зовсім не потрібна, – звернулася Сексон до Біллі. – Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку.
Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.
– Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, – в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, – мотлоху нам не треба.
– Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! – заперечила Сексон.
– Ну й хай, – кивнув він головою. – Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А нащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, доки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.
– Але ж ви можете винаймати її комусь, – порадив Берт, – Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.
– Нізащо у світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»– та й шубовсну в воду. Так, Сексон?
Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:
– Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!
– Слухай, слухай! – осміхнувся Берт до Мері. – Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.
– А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, – мовив Біллі до Сексон.
– Слухай і ти! – зраділа Мері. – Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.
– Біллі тільки влещує її, – не вгавав Берт. – Усі так кажуть, доки не поберуться.
Мері презирливо пирхнула:
– Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.
– Якщо покохаєш, то не водитимеш, – заперечила Сексон.
– Тим паче водитиму, – наполягала Мері.
Берт удав, що страшенно цим вразився.
– Ось бачите, чого ми з Мері й досі не побралися, – мовив він. – Я, мов отой упертий індіянин, – нехай мене дідько вхопить, коли я не хазяйнуватиму сам у своєму власному вігвамі так, як мені заманеться.
– Але я не індіянка, – огризнулася Мері, – і не пішла б за такого впертого індіянина навіть і тоді, коли б усі чоловіки на світі повмирали.
– Не квапся, бо ж оцей упертий індіянин, здається, ще тебе не сватав.
– Знає-бо, що на нього чекає, як посватає.
– Після цього він, мабуть, ще сім разів приміряє, заки відріже.
Сексон, аби повернути розмову на приємнішу тему, заплескала в долоні, немовби раптом щось надумала.
– О, я зовсім забула. Я хотіла вам показати щось цікаве. – Вона добула з гаманця тоненьку золоту обручку й передала її присутнім. – Це шлюбна обручка моєї мами. Я завжди носила її на шиї, як медальйон. У притулку мені не дозволили цієї обручки носити, але я так плакала, що вихователька врешті віддала мені її. Здумайте тільки! – з наступного вівторка я носитиму її на пальці! Біллі, глянь-но, що там усередині вирізьблено?
– «Д. від К. 1879», – прочитав той.
– Дезі від Карлтона, – Карлтоном звали мого батька. А тепер, Біллі, там треба вирізьбити і наші ініціали.
Мері аж умлівала від захвату.
– Ах, як хороше! – тішилася вона. – «С. від Б. 1907».
Біллі на хвилю замислився.
– Ні, це була б неправда, бо ж не я дарую його Сексон.
– А я знаю, як треба, – сказала Сексон. – Просто «Б. і С.».
– Ні, – похитав головою Біллі, – «С. і Б.», бо ти для мене перша.
– Якщо я перша для тебе, то й ти ж перший для мене. Біллі, любий, хай буде «Б. і С.».
– От, бачиш, – озвалася до Берта Мері, – вона вже й зараз водить його за носа.
Сексон відчула шпильку.
– Хай буде по-твоєму, Біллі, – згодилася вона.
Він пригорнув її до себе.
– Ми ще про це порадимось.
Розділ XIV
Сара була консервативна жінка. Навіть гірше: вона задубіла від того часу, як скінчилася її закоханість і на світ з’явилась її перша дитина. Відтоді вона застигла, як застигає гіпс у формі. Її формою були забобони з батьківської родини й погляди, набуті замолоду. Найменша зміна у звичному для неї оточенні видавалася їй мало не революцією. Томові довелося зазнати чимало клопоту через ті революції; з них три найголовніші відбулися тоді, коли вони міняли помешкання. Нарешті, його енергія зламалась, і він вирішив ніколи більше не перебиратися.
Сексон знала братову, тому до останньої хвилини, коли вже не можна було довше критися, мовчала про свій шлюб. Вона сподівалася сцени, і так і сталося.
– Боксер, нахаба, халамидник! – кепкувала Сара, наголосившись досхочу з приводу безрадісних перспектив своїх дітей та себе самої, позбавлюваних надалі Сексонових чотирьох із половиною доларів на тиждень. – Не знаю, що б сказала твоя мати, якби встала з труни та побачила тебе за тим паскудником Робертсом! Знайшла цяцю! Біл! Та твоя мати була статечна жінка й ніколи б не віддалася за чоловіка, що зветься Біл! Згадай моє слово – попрощаєшся ти з шовковими панчішками й трьома парами черевичок! Незабаром будеш рада, як матимеш для параду пару шкарбанів та бавовняні панчохи – за чверть долара дві пари.
– О, я не боюся: Біллі заробить мені не на одну пару черевичок, – відповіла Сексон, гордо закинувши голову.
– Плетеш казна-що, – зловтішно зареготалася Сара. – Хай тільки підуть діти. Вони плодяться багато швидше, ніж зростають заробітки.
– По-перше, в нас не буде ніяких дітей… в кожному разі, доки ми не сплатимо останнього цента за меблі.
– Наша молодь тепер розумна нівроку! За моїх часів дівчата були соромливіші й нічого не знали про такі непристойні речі…
– Як, приміром, діти? – з лукавою посмішкою спитала Сексон.
– Атож, діти.
– Уперше чую, що діти – непристойна річ. Ой Capo, то ти ж і геть непристойна зі своїми п’ятьма! Ми з Біллі вирішили поводитися куди пристойніше. В нас буде тільки двійко – хлопчик і дівчинка.
Том корчився зі сміху, проте, щоб не накликати бурі, уткнув носа у свою чашку з кавою. Несподівана відсіч трохи спантеличила Сару, але вона була занадто досвідчений вояка і, ледве перевівши дух, з подвійним запалом кинулася в нову атаку:
– Та ще й одружуватись так ні сіло ні впало! Щось надто ви квапитесь, аж підозріло… Дівчата тепер стали на погану стежку, ані крихти сорому!.. Ось до чого призводять ваші недільні танцюльки та інші витребеньки! Дівчата тепер, як та скотина. Такої нетерплячки, такої розпусти я ще не бачила…
Сексон зблідла від гніву, але, доки Сара виливала на неї свою жовч, Том нишком моргав і поглядом благав сестру не вважати на жінку й не порушувати родинного спокою.
– Це пусте, сестричко, – потішав він Сексон, коли вони залишилися на самоті. – 3 Сарою балакати все одно, що горохом об стіну. Біл Робертс – добрий хлопець. Я чимало чув про нього. Ти можеш пишатися, що дістала такого чоловіка. За ним ти будеш, як у бога за пазухою… – Він знизив голос; обличчя йому нараз стало дуже старече й дуже стомлене, і він стурбовано мовив далі: – Тільки не бери прикладу з Сари. Не гризи його, не в’їдайся йому в печінки, хоч би там що. Будь з ним ласкава, хай він усім ділиться з тобою. Чоловіки мають добрий розум, хоч Сара цього не хоче знати. Вона ж навіть любить мене, тільки не хоче цього показати. Головне, люби свого чоловіка, хай він бачить, що ти його любиш. Будь до нього ласкава, тоді він чинитиме твою волю. Попускай йому іноді, тоді й він тобі попускатиме. Ти тільки люби його та слухайся його порад, він хлопець не дурний – і будеш як сир у маслі качатися. Я терплю, годжу Сарі, але краще було б, якби й вона шанувала мене.
– О Томе, я робитиму все, як ти кажеш, – крізь сльози всміхнулася Сексон на його добрі слова. – Я не тільки кохатиму його – я намагатимуся зробити так, щоб Біллі кохав мене, кохав ціле життя. І я зовсім не хочу піддобрюватися до нього, щоб він робив по-моєму, – ні, він чинитиме так з кохання до мене.
– Добре надумала, сестричко. Роби так завжди й не пожалієш.
Пізніше, коли Сексон, надівши капелюшка, подалася до пральні, виявилося, що на розі її чекав Том.
– Чуєш, Сексон, – затинаючись, похапцем почав він, – не подумай з того, що я казав про Сару… що ми… що вона… ніби я нарікаю на неї… Вона добра й вірна жінка. Тільки живеться їй не з медом. Я собі краще язика прикушу, ніж нарікатиму на неї. В кожного свій клопіт. Як злидні обсядуть, то вже нема ради… еге ж?
– Ти завжди був для мене добрішим братом, Томе. Я цього повік не забуду. Та й Сара мені лихого не зичить, дарма що має таку вдачу.
– Я не зможу дати тобі весільного подарунка, – винувато провадив Том, – Сара й слухати про це не хоче. Вона каже, що коли ми бралися, нам ніхто з моєї рідні нічого не подарував. Але все ж я дістав для тебе гостинця. Ти ніколи не вгадаєш якого.
Сексон мовчала чекаючи.
– Коли ти сказала мені, що маєш побратися, мені щось спало на думку, і я написав про те братові Джорджу. І він зараз же надіслав цю річ. Я за неї не казав тобі раніше, бо боявся, що він уже продав її. Він-бо продав срібні остроги, – мабуть, йому скрутно повелося. Ну так ось, щоб не сердити Сари, я просив Джорджа надіслати цю річ мені на майстерню і вчора ввечері нишком приніс її й заховав у дровітні.
– О, це щось із батькових речей? Що саме? О, кажи мерщій!
– Його шабля.
– Та, що він мав при собі, коли їздив верхи на чалому коні? О Томе, кращого подарунка ти й не міг мені зробити! Ходім додому. Я хочу побачити її. Ми можемо тихенько пройти затильними дверима. Сара пере на кухні й розвішуватиме білизну не раніше як за годину.
– Я казав Сарі, щоб вона віддала тобі старий материн комод, – шепотів Том, пробираючись із Сексон вузьким завулком поміж будинків. – Але тут вона затялася. Завела, що Дезі доводилась мені також матір’ю, як і тобі, хоча батьки в нас різні, і що комод цей завжди належав Дезіній родині, а не родині капітана Кіта, і що, виходить, комод мій, а як мій, то й вона на нього має певне право.
– Все вже гаразд, – заспокоїла його Сексон. – Вона продала мені комод ще вчора ввечері. Коли я повернулась додому, вона зустріла мене досить грізно.
– Дивно, – після нашої розмови вона цілий день лютувала. Скільки ти їй дала за комод?
– Шість доларів.
– Та це ж грабіж! Він не вартий і половини, – обурився Том. – Старий, як світ, з одного боку геть увесь потріскався!
– Я дала б за нього й десять доларів. Дала б, Томе, скільки б Сара не заправила. Це ж мамин комод. Я пам’ятаю, що за маминого життя він стояв у неї в покої.
У дровітні Том розшукав захований скарб. Розірвавши папір, куди його було загорнено, він витяг пощерблену заржавілу важку шаблю, таку, які мали при собі кавалерійські офіцери за часів Громадянської війни. Шабля була причеплена до поточеного міллю пояса з дебелого кармазинового шовку, оздобленого важкими шовковими китицями. Сексон мало не вихопила шаблю братові з рук. Вона витягла лезо з піхов і притулила губи до холодної криці.
Настав останній день її праці в пральні. Ввечері Сексон мала назавжди розпрощатися з цією роботою. Завтра о п’ятій годині пополудні вона піде з Біллі до мирового судді підписати шлюбного контракту. Берт і Мері будуть за свідків. Потому вони вчотирьох завітають до ресторану Барнума, щоб там в окремому кабінеті відсвяткувати урочистий день шлюбною вечерею. Після вечері Мері з Бертом підуть на вечірку до зали Міртл, а Біллі й Сексон, сівши на Восьмій вулиці в трамвай, поїдуть до себе на Пайн-стріт. Серед робітництва медовий місяць рідко справляють. Позавтра Біллі має прийти до себе на стайню, як завжди, щоб вчасно стати до своєї роботи.
Всі робітниці в прасувальні знали, що Сексон прийшла на роботу востаннє. Дехто щиро радів за неї, а були й такі, які заздрили, що вона придбала чоловіка й скине з себе ярмо тяжкої праці коло прасувальної дошки. Їй дошкуляли жартами й глузуванням – така вже була мода в прасувальні: кожну дівчину, що йшла від них заміж, товаришки обов’язково брали на сміх. Але Сексон була занадто щаслива, щоб зважати на них, та й жарти ті були переважно добродушні, хоч і досить недвозначні.
У клубах пари, що звивалися з-під її праски, і в легких хвилях мережаних та муслінових тканин, що вилітали, мов білі крила, з-під її рук, Сексон усе ввижалося, як вона господарює у своєму котеджі на Пайн-стріті; і вона ще жвавіше прасувала, стиха наспівуючи модної за тих часів пісеньки, яку вона перекрутила на свій лад:
Як щось роблю, як щось роблю,То все роблю для Біллі.Близько третьої години з полудня робота в задушливій розпареній кімнаті досягла найвищого напруження – працювати було вже несила. Старші жінки важко зітхали й сопіли, у молодих обличчя поблідли, а під очима жінкам лягли чорні тіні; проте праски так само літали в їхніх стомлених, але впертих руках. Невсипуща наглядачка стежила пильним оком, чи не настигає десь істерика, і щойно вивела з прасувальні одну вузькогруду сутулу дівчину, щоб та, бува, не зомліла.
Раптом розтявся нелюдський дикий крик. Загострене напруження людських нервів урвалося, і жінки враз припинили роботу, – одні завмерли, тримаючи праски в повітрі, а іншим вони повипадали з рук. То скрикнула Мері. Сексон злякано зирнула на подругу – на плечі в неї тріпало великими лапатими крилами якесь дивне чорне звірятко. Мері ще дужче скрикнула й присіла, а химерний звір знявся вгору й почав битися в пополотніле обличчя жінки, що прасувала за сусідньою дошкою. Жінка скрикнула й зомліла. Летюче створіння знялося ще вище, безпорадно б’ючись крилами в стелю; зчинився дикий ґвалт – збожеволілі з жаху жінки, махаючи руками, бігали по кімнаті, а інші поховалися під прасувальні дошки.
– Та це ж кажан! – прогримів голос старшої майстрині. Вона осатаніла. – Ви що – кажана вперше побачили?! Та він же вас не з’їсть!
Але ніхто її не слухав, годі було вгамувати перевтомлених прасувальниць. Декотрі жінки здалека не могли добрати, яка причина того ґвалту, але в напруженій уяві спалахнуло слово «пожежа», і вони, пойняті панічним жахом, кинулися до вузьких проходів. Їхній безглуздий, звірячий зойк тремтів на одній високій ноті, заглушуючи голос старшої, що намагалася їх угамувати. Спершу Сексон тільки здригнулася з несподіванки, однак істерична паніка захопила її теж, і вона втратила владу над собою. Вона, щоправда, не кричала, але разом з іншими, як божевільна, кружляла по кімнаті. Орда несамовитих жінок ввалилася в сусіднє приміщення, і робітниці, що працювали там, кинулися за ними, тікаючи від невідомої небезпеки. За десять хвилин пральня спорожніла – лише кілька чоловіків з ручними гранатами снували туди й сюди, шукаючи причину ґвалту.