У будинку лiкаря було тепло й затишно. Дворiчна дитина втомилась вiд плачу i болю. Хлопчик лежав на пелюшках i тихо схлипував, примушуючи плакати шляхетну панi Дубровицьку, а ii чоловiка Януша вигравати жовнами на червоному вiд морозу й хвилювання обличчi. Левi Сатанiвський неспiшно мив руки водою з срiбного глечика, що його тримав у руках служник. Закiнчивши, витер долонi бiлоснiжним рушником i наблизився до хлопчика.
– Дайте бiльше свiтла! – нетерпляче кинув Левi, й у кiмнатi швидко з’явилось кiлька свiчок на додаток до тих, що освiтлювали ii ранiше. Мерехтливе полум’я вiдвоювало у мороку дорогi меблi, драпованi сукном стiни, картини, кришталь i порцеляну на полицях.
– Як звуть нашого пацiента? – звернувся лiкар до Дубровицьких, якi застигли, з острахом очiкуючи на результати огляду iхнього первiстка.
– Петрусь… Його звуть Петрусь. Допоможи йому! – нарештi видихнув Януш.
Лiкар обережно торкнувся руками дитяти i швидко розпочав огляд. Хлопчик мляво зарухався i заплакав голоснiше.
– Ну-ну, – посмiхнувся Левi у свою сиву бороду. – Тебе нiхто не образить. Навпаки, я хочу допомогти. Потерпи, крихiтко.
Хлопчик почав нестримно ридати. Його лякав сивобородий незнайомець, чужi стiни й стривожений вигляд батькiв. Однак на лiкаря це не справило враження. Швидко перемацавши ручки та нiжки малого, Левi повернувся до Дубровицьких.
– Що вiдбулось? – запитав коротко.
– Вiн… вiн упав! – схлипнула Ірена Дубровицька. – Катався санчатами на кризi i послизнувся. О горе менi! Чому я особисто не доглянула за моiм хлопчиком!
– Заспокойтесь, ясна панi, – похитав головою Левi. – У тому, що вiдбулося з хлопчиком, i справдi немае нiчого хорошого, але небезпеки для життя i здоров’я немае. Вiн зламав ключицю. На жаль, досить розповсюджена травма. Я зможу йому допомогти. А вам, панi Дубровицька, як, власне, i вам, пане Януш, я рекомендував би зачекати. В iншiй кiмнатi.
– Нi! Я не покину мого хлопчика! – рiшуче похитала головою Ірена, але за хвилину дозволила служнику вивести себе з кiмнати.
– Довiряйте менi зараз, – ласкаво говорив до неi господар, – довiряйте, коли вже довiрились, здолавши шлях вiд Кам’янця до мого дому.
– О, Петрусь, дитя мое! – схлипувала панi Ірена. – Як я могла…
– Заспокойся, люба, – шепотiв Януш. – Маемо дати лiкаревi виконувати його роботу…
За пiвгодини усе було скiнчено. І хоч цей час здався Дубровицьким вiчнiстю, зрештою вони змушенi були визнати, що лiкар справдi виявився гiдним своеi слави. Швидко вправивши кiстки, вiн наклав пов’язку i на завершення напоiв малого Петруся трав’яним настоем. Хлопчик мляво схлипував близько чвертi години, але врештi заснув. Левi ретельно вимив руки i вийшов у iдальню, де на нього очiкували знервованi Януш та Ірена.
– Все буде добре, панове. Зараз йому потрiбен лише вiдпочинок. Ви коли плануете повертатись назад?
Януш Дубровицький хотiв щось вiдповiсти, але не встиг. З вiтальнi почулось рипiння дверей, завивання вiтру i притишенi голоси. Господар попросив вибачення i вийшов. За хвилину повернувся i розвiв руками:
– Панове, обставини змiнились. Надворi зiрвався вiтер, i ваш кучер доповiв, що коням потрiбна iжа й тепла конюшня. Інакше вони навряд чи зможуть здолати зворотний шлях.
– Але ми не можемо додавати вам незручностей, – розгублено сказала Ірена.
Лiкар з усмiшкою похитав головою:
– Нiяких незручностей, яснi панове. Доведеться вам ночувати у моему негустому помешканнi. Дитинi потрiбен спокiй, та й вашi люди надто втомленi. Кидатись у зворотний шлях було би верхом нерозсудливостi. Про коней i слуг подбають, а вас запрошую повечеряти. Маю надiю, ранком шлях до Кам’янця буде здолати значно простiше.
Януш Дубровицький зiтхнув. Як ревний католик, вiн був не у захватi вiд перспективи ночувати в помешканнi iудея. Але альтернативи не iснувало. Зрештою, вiн тут заради свого сина. А це найголовнiше.
– Ми вдячнi тобi, – мовив пан Януш i зiтхнув ще раз. – Я за все розрахуюсь.
Лiкар поглянув на гостей своiми розумними очима i хитнув головою:
– Грошi потiм. Я дам наказ подавати на трьох осiб.
– Я вдячна вам, лiкарю, – втрутилась у розмову Ірена Дубровицька. – Але я не голодна. Побуду з Петрусем.
– І отримаете мою рiшучу незгоду, – м’яко, але наполегливо заперечив Левi. – Хлопчик спить, а вам потрiбно пiдкрiпити своi сили й заспокоiтись.
* * *
Вечерю кухар приготував на найвищому рiвнi. Це повинен був визнати навiть Дубровицький, який швидко зняв напруження за допомогою кiлькох кубкiв угорського. А панi Ірена майже нiчого не iла i увесь час мовчала. Слуга вже подав десерт, коли у дверi постукали.
– Йозефе, друже, поглянь, хто прийшов, – звернувся Левi до служника.
Останнiй, кивнувши головою на знак розумiння, вийшов з кiмнати. Швидко повернувшись, щось прошепотiв на вухо господарю.
– Це по вашу душу, молодий чоловiче, – поглянув Левi на Януша Дубровицького. – Вейз мiр, що за люди? Невже не можна залишити у спокоi чоловiка у такий вечiр?
– Що трапилось? – насторожилась панi Ірена.
– Менi доповiдають, що до вас прибув посланець вiйта. У нього зараз перебувае хорунжий його ясновельможностi, пана гетьмана литовського. І вiн чомусь термiново бажае з вами зустрiтись.
Пан Януш вiдклав виделку.
– Чорт забирай, зовсiм вилетiло з голови!
– У чому справа, любий? – Панi Ірена вiдверто нервувала.
– Нiчого особливого, кохання мое, – Дубровицький встав з-за столу. – Дякую за вечерю. Маю на короткий час вас покинути. Службовi справи. Я швидко повернусь.
Вийшовши у сiни, Януш Дубровицький прийняв з рук слуги опанчу, шапку i пiхви з шаблею. Швидко одягнувшись i почепивши зброю, поглянув на посланця.
– Я готовий, жовнiре, веди.
– Конi очiкують, ваша милiсть.
Обидва швидко збiгли сходами з ганку, пройшли подвiр’ям, яке вкривалось чистою снiговою ковдрою, i сiли на коней. За мить опинились серед натовпу пiших i комонних мiстян, якi поспiшали у своiх справах. Януш Дубровицький спершу навiть здивувався кiлькостi перехожих.
– Що тут роблять усi цi люди в таку паскудну погоду? – запитав вiн у жовнiра.
– Сьогоднi базар, – байдуже знизав плечима той i пiдiгнав коня.
Пан Януш поспiшив за посланцем i скоро зник у натовпi. На вiдмiну вiд тихого передмiстя, тут люд вирував. Неподалiк знаходилась ринкова площа, гостинний двiр i кiлька шинкiв. Тож мешканцi Сатанова, готуючись зустрiти щедрий вечiр за столами, що мали ломитись вiд наiдкiв, поспiшали на ринок i з ринку. Бiля одного з шинкiв хрипкими голосами виспiвували кiлька п’яненьких жовнiрiв, а конюшi з гостинного двору порались бiля коней постояльцiв. Мить, i все це залишилось позаду. Десь попереду на пана Януша очiкував хорунжий, якому вiн мав доповiсти про потреби фортечноi артилерii Кам’янця, але геть про нього забув пiсля нещастя, яке спiткало його первiстка. Вiтер завивав серед голого гiлля дерев i бавився поземком на вкритих кригою вулицях. Темнiло. У сутiнках нiхто не помiтив високу постать у шкiряному плащi з вiдлогою, яка прослизнула у хвiртку, що ii не зачинив за собою пан Януш.
* * *
Януш Дубровицький повернувся до господи лiкаря за годину. Бiля ворiт вiддав коня провiднику, дочекався, доки той поiде, i постукав у ворота. Вiдповiдi не було. Темрява уже встигла поглинути мiстечко, яке зручно розташувалось серед громаддя заснiжених Товтр. Людей значно поменшало. Свiтились лише смолоскипи бiля ворiт гостинного двору, а також закiптюженi вiкна шинкiв. Ландскнехти бiля мiськоi брами неспiшно походжали, несучи свою одноманiтну службу. Пан Януш постукав ще раз i лише цiеi хвилини помiтив, що хвiртку не замкнено. Вiн зайшов на подвiр’я. Здалеку, вiд конюшнi, де кучер з форейтором чистили i годували коней, було чути тихе iржання й голоси. Браму конюшнi зачинено зсередини, щоб не напускати холоду. На дворищi анi душi. Дубровицький чомусь насторожився i поспiшив до будинку.
Дверi були вiдчиненими навстiж. Пан Януш кiлька секунд дивився на них, вiдчуваючи, як у його душi наростае неясна тривога. Залишити вiдчиненими дверi у трiскучий мороз не могли без грунтовноi на те причини. Нарештi наважився i зайшов у примiщення.
Темрява. Вона огорнула його, хоча пiд час минулого вiзиту кiмнати, коридори i вiтальня будинку були освiтленi досить яскраво – слуга свiчок не шкодував.
– Ірено! Кохання мое, з тобою усе гаразд? – покликав пан Януш.
