Іменем сонця
– Господи, що тут відбулось? – перелякано зашепотів чиїсь голос.
– Людина не здатна на таке! Сам диявол виліз із пекельних глибин і убиває перехожих! – кинув інший жовнір, і одразу кілька голосів зашепотіли молитви латиною і слов’янською. Голоси декотрих помітно тремтіли. Було дивно спостерігати, як кремезні, заковані в обладунки й озброєні чоловіки, поводять себе на кшталт купки переляканих овець.
– Панове! – намагаючись не підвищувати голос, підняв руку Паливода. – Зберігайте спокій. Картина не з приємних, але тут не відбулось нічого містичного. Банальне убивство. А зараз я попрошу кожного з вас повернутись на дорогу до своїх коней. І головне – намагайтесь ступати власними слідами, ви й так натоптали!
– Ви чули, лайдаки! – додав вагомості словам Паливоди вигук каштеляна, який полишив теплий салон карети і стояв неподалік, на шляху. – Геть звідтам, хто не бажає канчуків!
Жовніри, побоюючись більше ніж таємничої містики гніву Ґурського, який славився своїм нестримним норовом, швидко повернулись на дорогу. За хвилину біля мертвого тіла у снігу залишився тільки Паливода.
– Дякую, пане сенаторе, – з вдячністю приклав він руку до грудей.
Ґурський буркнув щось невдоволено і почухав неголене підборіддя. Він з острахом дивився на убитого у такий варварський спосіб чоловіка, хоча й намагався не виказати хвилювання. Нарешті не витримав і похитав головою:
– Істинно мовлю, Ольховський, вони мають рацію.
– Ви про кого?
– Про жовнірів. Сам диявол залишив пекло і явив нам жах своєї сутності. Сам диявол! Спочатку у Сатанові, потім тут…
– Ви вважаєте? – Семен дістав люльку і запалив її.
– Я звик вірити власним очам!
– Тоді ви маєте знати напевне, якими вигадливими бувають деякі з людей, коли мова заходить про убивство ближнього. Стара історія, що веде свій початок від Каїна та Авеля. Тут і диявол не потрібен.
Ґурський не відповів. Натомість осінив себе хресним знаменням і зашепотів молитву. Семен зітхнув і розпочав огляд місця злочину.
Убитий лежав горілиць, широко розкинувши руки. Одразу кидався в очі той факт, що убили його в іншому місці. У глибокому снігу поблизу тіла були помітні сліди однієї пари ніг і волочіння. Ніяких ознак боротьби не було. Крім того, кривава калюжа, не зважаючи на її розміри, могла бути більшою. Скоріш за все тіло нещасного тут лише розрізали. На щастя, жовніри каштеляна, помітивши убитого, підійшли зі зворотного боку, і це, безумовно, спрощувало роботу. Тож загальну картину того, що відбулось, можна було зрозуміти. За спиною зарипів сніг, і Семен повернувся. Намагаючись потрапляти ногами у сліди своїх підлеглих, до нього наблизився Анджей Ґурський. Було смішно спостерігати, як поважний магнат з об’ємистим черевом пильно виконує настанову не натоптувати на місці злочину й кумедно перестрибує з ноги на ногу. Паливода вибив люльку об халяву чобота й заховав її у кишеню. Натомість видобув з-за пазухи жупана нотатник і олівець. Розгорнувши на чистій сторінці, заходився старанно замальовувати розташування тіла убитого, сліди ніг людини, яка притягла тіло, а також слід запряжених парою коней саней, на яких убитий і його убивці, судячи з усього, сюди прибули.
– Це вже занадто, клянуся усіма святими! – застогнав каштелян, роздивляючись труп.
Семен знизав плечами й продовжив замальовувати місце злочину. Нарешті закінчив, заховав нотатник і відповів:
– Коли здається, що вже занадто, ваша ясновельможносте, завжди залишається можливість чогось гіршого. Життя недосконале. Залишається зрозуміти, для чого він їх патрає. Я так розумію, тіла убитих у Сатанові теж мають на собі подібні розрізи?
– Єзус Марія, так! Їх убили точнісінько так, як цього бідолаху!
– Чомусь так і думав, – задумливо сказав Паливода.
Ґурський засопів. Перше приголомшення від знахідки на шляху пройшло, залишаючи місце гніву вельможного.
– Але що за наволоч насмілюється чинити це все у моїх володіннях! – розходився каштелян. – Клянуся усіма святими, я посаджу мерзотників на палю. І вони сидітимуть там, доки не розваляться на шматки. І навіть це буде милосердним кроком по відношенню до них! Я примушу їхніх дітей та онуків нести покарання за злочини батьків!
Семен присів навпочіпки біля убитого.
– Не буду сперечатися з приводу милосердя і відповідальності нащадків, пане каштеляне, – сказав задумливо. – Але спочатку їх потрібно упіймати. І саме цим нам з вами доведеться зайнятись.
– Чортівня! – не міг угамуватись каштелян. – Триклята чортівня!
Семен продовжив огляд. Судячи з усього, перед ним знаходився не шляхтич і не купець. Вкрите зморшками обличчя людини, що розміняла шостий десяток. Неохайна борода і зачіска, пошите з простого полотна спіднє. Паливода, оглянувши труп, обережно взяв його за плече і перевернув на груди. Окрім трьох вогнепальних ран на потилиці, з цього боку жодних ушкоджень на тілі не було. Він підвівся і повернувся до каштеляна.
– Пане Анджей, куди ви зазвичай доставляєте тіло у подібних випадках?
Ґурський знизав плечами.
– Відомо куди, у фортецю.
– І що з ним відбувається далі?
– Після огляду лікарем, слідства і усіх необхідних процедур віддаємо родичам, якщо такі знаходяться. В іншому випадку їх погребають коштом магістрату.
Семен відступив від трупа, зачерпнув пригоршню снігу й почав розтирати ним руки.
– Дуже добре, – сказав він. – Я прохав би вас дати наказ лікарю, який оглядатиме убитого, щоб він підтримував зв’язок зі мною.
– Неодмінно, – погодився каштелян. – Зараз він у Сатанові, очікує на нас із вами. Там про все й домовимось.
Залишивши на місці вбивства двох жовнірів і сани, загін продовжив подорож. Важкі хмари, що від ранку вкривали небо, розступились, і сліпуче сонячне сяйво залило засніжені поля обабіч шляху. Однак після ранкової пригоди настрій було зіпсовано. Певний час Ґурський мовчав, втупившись у пейзажі за вікном. Не розпочинав розмови і Семен, вирішивши побути наодинці з власними думками. Так їхали близько години. Нарешті каштелян не витримав:
– Я нічого не розумію. Це якесь прокляття! На моїй пам’яті такого не відбувалось від часів, коли Кам’янець обступили орди Кантемира-мурзи![8] – обурено сказав він.
– Що ви маєте на увазі?
– А ти не помітив? Просто так, прямо на дорозі лежить труп. Я міг це зрозуміти у той час, коли під Хотином стояли турки, а увесь край зазнав навали триклятих бусурман. Але тепер!
– Ви хочете сказати, що злочинність у Кам’янці подолано? – скептично поглянув на Ґурського Семен.
Каштелян похитав головою:
– Ольховський, ти доросла людина. Тож мусиш розуміти, я особа на королівській службі. Поставлений тут з метою дати підлеглим його величності відчути силу закону. І я виконую свої обов’язки. Незважаючи на те, що завжди поблизу може знайтись мерзота, яка вважатиме, що їй дозволено жити, нехтуючи тим самим законом. Проте у мене з ними розмова коротка: куля, шибениця або паля. Різного штибу злодії, бунтівники та інша наволоч обходять мої володіння десятою дорогою. Якщо не віриш, запитай у кого завгодно. У лотрів[9] піджилки починають трястися від самого імені Анджея Ґурського! Ще навесні мною було віддано наказ про страту кількох з них. І результат не примусив на себе довго очікувати – за останні півроку жоден не наважився украсти бодай мішок збіжжя з селянської хати. У байраках над Дністром ще переховуються кілька десятків негідників. Але мені про них відомо, і навесні уся ця наволоч висітиме на шибеницях. І раптом відбувається таке! Я просто не в змозі повірити…
Семен промовчав, похитавши головою на знак згоди. Ґурський зітхнув.
– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.
– Що ви хочете почути, сенаторе?
– Чому, чорт забирай, це відбувається?
Паливода поглянув на каштеляна і знову похитав головою:
– Не можу сказати надто багато. Звідси далеко до Сатанова?
– Два десятки верст.
– Інший шлях є?
– Навряд. Якщо й існують лісові дороги, нині їх занесло снігом.
– Тобто людина, яка вирішила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проїхати саме тут?
– Напевне. Чому ти запитуєш?
Паливода поглянув на каштеляна.
– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблі у Сатанові, ланки одного ланцюга, – сказав він.
– Це очевидно навіть для мене, – погодився Ґурський. – Але чому у такий дикий спосіб? Заради чого?
Семен підняв комір кунтуша, намагаючись врятуватись від протягів, які гуляли в салоні карети.
– Є багато пояснень навіть для того, що на перший погляд здається незрозумілим, – пригадав він. – Одного разу я зустрів святого інквізитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець і навмисне отруєння – речі несумісні. Але коли розібратись більш прискіпливо, подія набуває іншого забарвлення. Як нам оповідає історія, у Ватикані традиція труїти ближніх досить стародавня. Проте усі ми віримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуємо вірити навіть після того, як отруювачів у рясах виведено на чисту воду. Скоріш за все убивця теж вірить у щось. Принаймні має безліч аргументів для виправдання своїх дій. Можливо, дізнавшись якими є ці аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слідство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-які висновки.
– Ти говориш крамольні речі! – сказав Ґурський. – Якби твої слова дійшли до вух святої інквізиції, мав би безліч проблем.
– Вони намагались. Хоча й безуспішно. Сенаторе, у мене є до вас невеличке прохання.
– Кажи.
– Не завадило б дізнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Відрядіть кількох жовнірів у навколишні села. Навряд чи цей чоловік жив далі аніж за десять верст від місця, де ми його знайшли. Нехай дізнаються, хто він.
Ґурський, погоджуючись, хитнув головою.
– Я дам вказівку. А зараз, прошу вибачення, мої сили вичерпано. Як фізичні, так і духовні. Скоро буде трактир, там стаємо на відпочинок.
– І я буду останнім, хто вас відмовлятиме, – підвів підсумок бесіди Семен.
За чверть години дорога й справді вивела загін до селища, на околиці якого знаходився великий трактир. Ворота з рипінням відчинились, і скоро на дворищі, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамірно. Ґурський у супроводі Паливоди і ротмістра покрокував до будівлі, решта жовнірів розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обігріву й приготування їжі.
Розділ IV
Снігопад, який пройшов минулої ночі, видався на диво рясним. Тож за кілька верст від шляху, яким подорожували Семен Паливода і Анджей Ґурський, снігу навалило стільки, що лісові дороги перестали існувати, як справедливо відзначив каштелян. Білий лапатий, він йшов кілька годин поспіль, все потовщуючи й потовщуючи ковдру, якою вкутались порослі лісом схили гір і безлісі долини. А тріскучий мороз, незважаючи на снігопад, не збирався випускати околиці зі своїх крижаних лабет. Здавалось, у білій безмовності, чистій і холодній, не могло існувати жодного руху, окрім цього тихого падіння сніжинок.
Втім, рух таки був. Просікою серед засніжених ялин повільно просувались сани, запряжені парою коней. Незважаючи на те що напередодні дорога тут була гарно вторована дроворубами, які вивозили нею дрова для продажу у Кам’янець, Чемерівці, Смотрич і Балин, зараз просіка була засипана снігом завглибшки у два фути. Тож коні лише їм одним відомим чином розрізняли просіку й досі не збилися. Вони невтомно долали замети й покірно тягли свою поклажу у невідомому напрямку. Одинокий наїзник у шкіряному морському плащі, який сидів у санях, не мав чіткої мети. Він накинув на голову відлогу, заплющив очі й не помічав нічого навкруг себе, немов полинув у невідому далечінь. На соломі за спиною у наїзника була вже майже непомітною велика кривава пляма. Вона, як і все навколо, поступово зникала під білою ковдрою. І скоро зникла зовсім. Лише кілька соломинок, які стирчали крізь сніг, червоніли крихітними краплинками крові. На тлі білої пустелі краплинки виглядали кволо й беззахисно, немов травневі квіти, які раптом потрапили у зимову заметіль. Обличчя чоловіка у санях не виказувало жодних емоцій. І тільки коли раптовий порив вітру посилював вплив морозу, він кутався у свій одяг і щось говорив, звертаючись до лісу навколо співучими словами невідомої мови. А перед внутрішнім поглядом у нього пропливали чужі, далекі краї. Краї, які ніколи не бачили снігу. Лише зелень тропічного лісу й ласкавий прибій моря. Землі, що він боявся їх і ненавидів. Кораблі, дерево яких просякло смертю. Безмежжя океану і зневіри. Мить – і засніжені пейзажі південного Поділля перестали існувати в уяві Мешики. На їх місце пам’ять перемістила темний, просякнутий сопухом гниючої плоті трюм, у якому його зачинили…
* * *Вони були зовсім поряд. І хоч Степан намагався переконати себе, що разом з ним у тісній клітці звичайні покійники, заспокоїтись не вдавалось. У примарному світлі, що потрапляв сюди крізь люк у верхній палубі, він міг розрізнити їхні темні тіла, відкриті очі, які уже нічого не бачили, а також білі зуби. У деяких із чорношкірих були розкриті роти, і їхні схожі на перлини зуби були не менш білосніжними, аніж за життя. Здавалось, вони ось-ось зарухаються і почнуть жестикулювати, благаючи води і їжі, як робили це раніше. Проте запах, який ішов від їхніх тіл і доводив Степана до стану смертельного жаху, сповіщав: вони уже нічого не бажають просити у білих людей, які стали їхніми катами. Натомість сам вигляд покійників тепер примушував благати прощення у них. Степан не спав уже більше двох діб. Як тільки втома долала, йому здавалось, що мертвяки підіймаються з просяклих нечистотами дощок трюму і повзуть до нього, простягають свої чорні руки й клацають зубами, намагаючись вчепитись у нього смертельною хваткою. У такі хвилини сон зникав, а на його місце приходило відчуття, що у голові Степана натягнуто струною тонку мотузку, яка дзвенить від напруження й ось-ось може лопнути, занурюючи його у важкий біль. Перші кільканадцять годин він намагався стукати у люк, кричав і вимагав випустити його. Нестримно лаявся або навіть плакав. Але у відповідь чув лише регіт і насмішки. Потім хитавиця посилилась і з нього уже нікому було насміхатись. Судно боролось із штормом, тож моряки зайнялись такелажем і зовсім забули про Степана. Відповіддю на його крики й благання тепер слугувало рипіння канатів, шипіння води, що падала на палубу, стікаючи клюзами, а також ледь чутна лайка боцмана.
І саме тоді мерці зарухались. Причиною цього слугував шторм, який примушував задубілі тіла перекочуватись трюмом, проте розбурхана уява Степана малювала зовсім інші картини. Йому здавалось, що вони перетворюються на страшних зомбі. Живих мерців, творіння чорних шаманів з нетрів Екваторіальної Африки. І Степан відчував, як крижаний жах все міцніше обвиває його. Це був усеохопний жах. Такий, що підминає під себе решту емоцій і думок. Примушує холодіти й тремтіти, немов у пропасниці. Виходу не було. Він залишився сам на сам з ними й знаходиться цілковито у їхніх руках. Тонка струна у голові Степана натягнулась іще сильніше, і він змушений був охопити голову руками. Після чого заволав. Волав довго і моторошно, іноді перекриваючи гуркіт буремного моря. Але його ніхто не чув. У світі навколо залишився лише він і мертві тіла чорношкірих.
* * *Мешика, немов прокинувшись від сну, озирнувся. Коні все ще йшли просікою, навколо ні душі. Він, нагадавшись про щось, похапцем стромив руку за пазуху й дістав сувій паперу. Розгорнувши, кілька хвилин вдивлявся у зображення на папері й кілька стовпчиків цифр під зображенням. Саме цифри привернули його увагу. Вуста Мешики гарячково шепотіли слова незрозумілою мовою. Зрештою він згорнув сувій і стромив за пазуху. Залишалось дванадцять ночей. Раніше вони приходили лише іноді. Можливо, раз на місяць. Обступали й намагались звести з розуму. Потім вони почали приходити щоразу частіше. Аж доки Міктлантекутлі за їх спинами не сказав, що тепер вони приходитимуть щодня. Щодня, доки сонце не зникне з небес серед білого дня. А тоді темрява заволодіє його, Мешики, душею. І потягне її у пекло! Подумавши про це, Мешика почав тремтіти. Думки не могли затриматись у його голові. Від страху, пережитого під час згадки про голос за спинами мерців, що обступали його нічною порою, вони розлітались, немов зграйки наляканих горобців. Лише одна закарбувалась у свідомості розумінням того, що він має зробити.
Боги люблять жертви.
І коли жертв буде достатньо, вони змусять страшного Міктлантекутлі відмовитись від його душі. І тоді він зможе зайняти своє місце біля багаття воїнів-орлів. Поруч з усемогутнім Мештлі.
Мешика розсміявся хрипким сміхом, від звуків якого з віт ялини зірвався у політ важкий пугач.
– Ви не отримаєте мою душу, породження темряви! Навіть не сподівайтесь, – говорив Мешика. – Я подбаю про це! Так, так! Ви надто слабкі у зрівнянні зі мною, о нещасні! Тому що я той, кому призначено перемагати! Сонце любить жертви! І я дам їх вдосталь!
З цими словами він почав шарудіти у соломі позаду себе. Нарешті видобув парусинову сумку, з якої обережно витяг і склав у рядок перед собою чотири закривавлених пакунки. Погладивши їх руками як щось безмежно цінне, Мешика склав пакунки до сумки й заховав назад у солому.
– Так, я знаю! – нервово скрикнув він. – Їх надто мало, щоб зупинити темряву! Дайте мені час! Лише дайте мені час!
Поволі він почав заспокоюватись і щільніше закутався у свій плащ. Залишилось дванадцять ночей. Відтепер вони приходитимуть щоночі, сумніву не було. Перші чотири він має чим зустріти їх. Але залишається ще вісім. Від думки про це Мешика знову затремтів. Він мусить, неодмінно мусить подбати про це. Про те, що відбудеться далі, Мешика не замислювався. Коли жертв стане достатньо, сонце підкаже потрібні кроки. Зграйки стривожених горобців у голові нарешті остаточно вгомонились. Мешика повільно заглибився у той напівсонний стан, який володів ним уже кілька годин.
Раптом коні захропіли. Мешика потягнув повід і озирнувся. За кількасот кроків лісова просіка, якою він рухався досі, закінчувалась, приєднуючись до торованого шляху. До Кочубеєва залишилось менше версти. На обрії виднілися крайні хати селища, господарчі будівлі й копиці сіна. На гостинці був помітний рух. Мешика притримав коней і придивився. Після цього зіскочив із саней і, намагаючись створювати якнайменше шуму, кинувся до шляху. Борсався у глибоких заметах, здригався від снігу, який потрапляв за комір, і стискав у руках холодне руків’я абордажної шаблі. Подорожніх може бути кілька, тож пістолета, найімовірніше, за все не вистачить. Але це навіть краще. Пощерблений клинок старої шаблі може продемонструвати, що здатний попити крові на зимових українських просторах не менш жадібно, аніж робив це на палубах іспанських каравел і португальських бригантин.
Досягнувши узлісся, Мешика застиг. З боку шляху його неможливо було помітити крізь засніжені віти ялин. Натомість йому було добре видно, що там робилось. Гостинцем їхали двоє озброєних мушкетами й шаблями жовнірів, які супроводжували сани. У санях знаходився третій жовнір і прикрите парусиною тіло. З-під парусини виглядала рука зі скрюченими пальцями. Шкіра руки була зеленкувато-жовтою. Мешика прислухався.
– Куди далі? – запитав у одного з вершників жовнір, який правив санями.
– Відомо куди, у фортецю, – відповів комонник у синьому жупані, поверх якого виблискував кільчастий панцир із залізними наплічниками.
– А покійного чому рідним не залишили? Селянка так убивалась…
– Ніби ти не знаєш! – відрубав комонник.
– Накази каштеляна потрібно виконувати, – подав голос інший комонник. – Інакше по тобі будуть журитись.
– А все ж не по-християнськи, – зітхнув жовнір, зовсім ще юнак. – Привезли до хати чоловіка неживого, показали і далі повезли.
– Не патякай! – гримнув на нього старший з драгун. – Буде наказ, привеземо назад.
Мешика вискалився і стромив руку до кишені, клацнувши курком. І хоч розумів, що не здатний протистояти трьом озброєним драгунам, ледь стримався, щоб не кинутись їм напереріз. Яка різниця, чим озброєні ті нікчеми? Адже Мештлі допомагає саме йому! А це найголовніше! Втім… Ні! Вони здатні захистити себе, і може статися так, що це перешкодить виконати те, що він має виконати. А потім з’явиться Міктлантекутлі. Це означатиме крах. Мешика знову почав битись, немов у пропасниці, а зграйки горобців у голові раптом сформувались у чітке розуміння.
Йому потрібна зброя!
Зброя потужніша за ту, яку він має нині. І спільник. Той, хто допоможе.
І він повинен здобути це все негайно.
За кілька хвилин сани і драгуни Ґурського зникли за вигином дороги, й Мешика поступово заспокоївся. На його обличчі з’явилась презирлива посмішка.
– Ви думаєте, що утекли від мене? – стиха прошепотів він. – Лише цього разу. Лише цього…
Розділ V
У Сатанів удалося потрапити лише надвечір наступного дня. Перепочинок у трактирі затягся. Анджей Ґурський, перед тим як лягти опочивати, звелів принести вина й смаженого м’яса. Оцінивши якість поданих страв та напоїв, до ночі оповідав Паливоді про те, якого доброго господаря має у його особі фортеця і як жахливо його недооцінюють у Варшаві. Зрештою згадав про свої золоті вольності й почав погрожувати комусь не названому тим фактом, що має шаблю при боці й зуміє довести, що він уродзоний шляхтич. Наостанок довго співчував нещасному Янушу Дубровицькому й зізнався Паливоді, що не може вдруге дивитись на його убите дитя. Семен, щоб не затягувати бесіду, з усім погоджувався.
Наступного дня його ясновельможність зволив прокинутись, коли сонце досягло зеніту, тож виїхали далеко по обіді. До мети подорожі прибули у час, коли сутінки загасили заграву на заході, а засипане снігом містечко завмерло, вкутавшись димом з коминів і прибравшись зірочками освітлених вікон. Але тепер це була не та тиха місцина, яку нещодавно будили запряжені цугом коні Дубровицького. Біля оселі Леві Сатанівського, про події у якій поголос миттєво розлетівся вулицями, чергували жовніри й палали смолоскипи. Міщани не наважувались наближатись до живого ланцюга охоронців, тож тримались стривоженою зграйкою на іншому боці ринкової площі. Але й розходитись не поспішали. Новина про жорстоке убивство, яке сталось зовсім поруч, роздмухувала хворобливий інтерес до страшної сенсації. Жахливі подробиці, яким вдалось просочитись у місто, примушували жінок утрачати свідомість, а чоловіків полотніти. Коли прибув загін, очолюваний каштеляном, жовніри спробували відігнати цікавих ще далі, але зрештою покинули цю справу – людей на майдані помітно побільшало, і на усі спроби відтіснити його натовп відповідав несхвальним гудінням. Жовніри, серед яких уже не було голландських мушкетерів, почувши про прибуття каштеляна, спробували продемонструвати міщанам, хто тут є господарем становища. Однак досить швидко зазнали фіаско і лише чудом у Ґурського і Паливоду не потрапили гнилі овочі, шматки ганчірок й іншого непотребу, якими мешканці Сатанова «вітали» владу, що виявилась неспроможною захистити місто від невідомих убивць.
– Ти бачиш, що вони вчинили? – гукнув каштелян до Семена, намагаючись перекричати гудіння натовпу.
– Вони перелякані й роздратовані, – відповів Паливода.
Ґурський відшукав серед ланцюга жовнірів старшого – здорованя в обладунках і бургундському шоломі.
– Хорунжий!
– Слухаю, ваша ясновельможність!
– Що тут відбувається?!
– Міщани, ваша ясновельможносте… Хтось розпустив плітки, що убивця все ще у місті. Вони вимагають знайти його.
– А ми, чорт забирай, чим, по-вашому, займаємось?
– Не можу знати, ваша ясновельможносте!
Ґурський почав утрачати терпець.
– На рани боскі! Виженіть їх звідси, у мене болить голова від криків!
Хорунжий поквапився виконувати наказ, а Семен у супроводі Ґурського вирушив до господи лікаря. Ворота за ними зачинили, і гул натовпу став менш чутним. Ґурський щось бубонів, відхекувався і ніс своє об’ємне черево подалі від брами, через яку все ще могли щось пожбурити. Зупинився лише на ґанку, де на нього очікував стрункий чоловік років двадцяти п’яти, зодягнений у розхристаний жупан, під яким була ліврея зеленого англійського сукна, короткі бриджі й білосніжні гетри. На ногах мав чорні шкіряні черевики з блискучими срібними пряжками, а увінчану пером широкополу шляпу тримав у руках. Паливода одразу звернув увагу на відкрите приємне обличчя незнайомця і проникливий погляд його сірих очей.
– Вітаю, ваша ясновельможносте! – відчеканив чоловік у лівреї.
– А, Адаме… – Ґурський вказав на незнайомця. – Знайомся, Ольховський. Це наш гарнізонний лікар Адам Костенко. Я тобі про нього розповідав. Він повідає про усе, що тут сталось.
– Вітаю, – простягнув у привітанні руку Костенко. І хоч могло здатись, що його усмішка не відповідала ситуації, Семен не здивувався. Судячи з усього, перед ним знаходився знавець своєї справи, для якого смерть людини давно стала простою роботою. Як і для самого Паливоди.