Такi нав’язливi повторення ми називаемо персеверацiею. Це винятковий допомiжний засiб з розпiзнання афективного забарвлення. Згадаймо, наприклад, обурену промову святого Петра проти свого недостойного заступника на землi з Дантового «Раю»:
Той, хто загарбать зважився мiй трон,
Мiй трон, мiй трон, що перед Божим Сином
Стояв порожнiй, i зламав закон,
Ще й цвинтар мiй залляв смердючим плином…[75 - Рядки з Дантового «Раю» подаемо у перекладi Є. Дроб’язка.]
Якби не згнiчення афекту у Леонардо, то згадане мiсце у щоденнику могло б мати приблизно такий вигляд: «Сьогоднi о 7-iй ранку помер мiй батько, синьйор П’еро да Вiнчi, мiй бiдолашний батько!»; але перекручене персеверацiею на байдуже повiдомлення про смерть, на визначення години смертi, воно видаляе з запису весь пафос i дозволяе нам здогадатися, що тут було щось таке, що треба замаскувати i згнiтити. Синьйор П’еро да Вiнчi, нотарiус i нащадок нотарiусiв, був людиною енергiйною, чим зажив поваги i здобув добробут. Вiн одружувався чотири рази; двi його першi дружини померли бездiтними, тiльки третя подарувала йому першого законного сина у 1476 роцi, коли Леонардо було вже двадцять чотири й вiн давно помiняв батькову домiвку на майстерню свого вчителя Вероккйо; вiд четвертоi, останньоi дружини, з якою батько побрався у своi п’ятдесят, вiн мав ще дев’ятьох синiв i двох дочок[76 - Схоже, в обговорюваному мiсцi щоденника Леонардо помилився також у кiлькостi своiх братiв i сестер, що дивним чином суперечить його позiрному педантизму (прим. авт.).].
Батько цей, звiсно, теж вiдiграв роль у психосексуальному розвитку Леонардо – i не тiльки у негативному сенсi, внаслiдок своеi вiдсутностi у першi роки життя хлопчика, але також безпосередньо, своею присутнiстю у його пiзнiшi дитячi роки.
Той, хто в дитинствi вiдчувае потяг до матерi, не може уникнути бажання бути на мiсцi батька; вiн ототожнюе себе з ним у фантазiях i пiзнiше ставить собi за мету перевершити його. Коли Леонардо, не маючи ще й п’яти рокiв, потрапив у будинок дiда, молода мачуха Альб’ера, ймовiрно, заступила у його почуттях матiр, природно Леонардо опинився у становищi батькового суперника. Схильнiсть до гомосексуальностi настае, як вiдомо, тiльки з наближенням до рокiв статевого дозрiвання. Коли цей час прийшов для Леонардо, ототожнення з батьком втратило будь-який сенс для його сексуального життя, але залишилося в iнших, нееротичних частинах його особистостi. Нам вiдомо, що Леонардо любив розкiш i гарний одяг, тримав слуг i коней, попри те, що вiн, за словами Вазарi, «майже нiчого не мав i мало працював». Причину цiеi пристрастi ми бачимо не тiльки в його любовi до краси, але також у нав’язливому прагненнi копiювати батька i перевершити його. В очах бiдноi сiльськоi дiвчини, матерi Леонардо, його батько був шляхетним паном, i це спонукало сина вдавати великого пана, прагнення «to out-herod Herod» [переiродити Їрода], показати батьковi, що таке справжнiй аристократизм.
Митець у ставленнi до своiх творiнь почуваеться батьком. Для художньоi спадщини Леонардо його ототожнення себе з батьком мало фатальнi наслiдки. Вiн створював своi шедеври i бiльше про них не дбав, як його батько не дбав про нього [в першi роки життя]. Пiзнiшi батьковi пiклування вже нiчого не могли змiнити в цьому нав’язливому ставленнi, бо воно випливало з вражень перших дитячих рокiв, а згнiчене залишаеться у несвiдомому i не пiдлягае виправленню пiзнiшими враженнями.
У добу Вiдродження, так само як за новiших часiв, кожен художник потребував високопоставленого пана i покровителя, патрона, який давав йому замовлення i в руках якого перебувала доля митця. Леонардо знайшов свого патрона в особi честолюбного, схильного до пишноти, спритного полiтика – втiм, мiнливого i легковажного – Лодовiко Сфорци на прiзвисько Моро. При його дворi у Мiланi Леонардо згаяв найплiднiший перiод свого життя; саме тут вiн найбiльше розвинув свою творчiсть, доказом чому служать «Таемна вечеря» i кiнна статуя Франческо Сфорци. Вiн покинув Мiлан ранiше, нiж зазнав катастрофи Лодовiко Моро, який помер у французькiй в’язницi.
Коли звiстка про нещасливу долю покровителя дiйшла до Леонардо, вiн написав у своему щоденнику: «Il duca perse lo stato e la roba e liberta e nessuna sua opera si fin? per lui» [Герцог утратив своi землi, свое майно, свою свободу, i жодна справа, ним розпочата, не була доведена до кiнця][77 - За Seidlitz. L. d. V. с. 27 (прим. авт.).]. Показово, що вiн тут робить своему патрону той закид, який нащадки мали б зробити йому самому – вiн нiби хоче перекласти вiдповiдальнiсть на кого-небудь з розряду батькiв за те, що залишив незакiнченими своi твори. Насправдi, у життi, вiн не був несправедливим до герцога.
Якщо наслiдування батька зашкодило Леонардо як художнику, то антагонiзм до батька став iнфантильною умовою його – не менш значних, нiж мистецькi – наукових здобуткiв. За влучним порiвнянням Мережковського, вiн був подiбним до того, хто прокинувся зарано, коли ще темно i коли решта всi ще сплять. Леонардо наважився висловити смiливу сентенцiю, яка захищае будь-яке незалежне дослiдження: «Chi disputa allegando l`autorit? non adopra l`ingegno ma piutosto la memoria» [Хто у суперечцi спираеться на авторитети, той радше застосовуе пам’ять замiсть розуму][78 - За Solmi. Conf. fior. с. 13 (прим. авт.).]. Так вiн став першим з нових дослiдникiв природи; першим вiд часiв давнiх грекiв вiн пiдiйшов до таемниць природи, спираючись тiльки на спостереження i власний досвiд, i новi знання i блискучi передбачення стали йому вiддякою за мужнiсть. Але якщо вiн вчив нехтувати авторитетами i вiдкинути наслiдування «древнiм», а натомiсть вказував на вивчення природи як на джерело iстини, то вiн тiльки повторював у найвищiй доступнiй людини формi сублiмовану пристрасть, яка оволодiла ним, коли вiн iще хлопчиком вдивлявся у навколишнiй свiт. Якщо з науковоi абстрактноi мови перекласти мовою особистого людського досвiду, то «древнi» й «авторитети» вiдповiдають батьковi, а природа – це лагiдна годувальниця-мати. Бiльшiсть людей – так само зараз, як у давнину – вiдчувають настiльки сильну потребу триматися за якi-небудь авторитети, що iм здаеться, свiт захитаеться, коли що-небудь пiдважить цi авторитети, i один тiльки Леонардо мiг дати собi раду без цiеi опори; вiн не був би на це здатний, якби в першi роки життя не навчився обходитися без батька. Не придушене батьком iнфантильне сексуальне дослiдження дало поштовх його пiзнiшим смiливим i незалежним науковим дослiдженням, а вiдмова вiд сексуальностi сприяла подальшому розвитку цiеi тенденцii.
Коли хтось, як Леонардо, уникнув у дитинствi залякувань батька i у своiх пошуках скинув пута авторитетiв, годi очiкувати вiд цiеi особи, що вона залишиться побожною i не спроможеться вiдкинути релiгiйнi догми. Психоаналiз навчив нас бачити тiсний зв’язок мiж батькiвським комплексом i вiрою в Бога i показав нам, що особистий бог, психологiчно, – це iдеалiзований батько, i ми постiйно спостерiгаемо, як молодi люди втрачають релiгiйну вiру, щойно для них падае авторитет батька. Отже, у комплексi батька ми вiдкриваемо корiння релiгiйноi потреби; всемогутнiй справедливий Бог i благодiйна природа виступають величним сублiмуванням батька i матерi – бiльше того, вiдновленням i оновленням раннiх дитячих уявлень про них обох. Бiологiчно релiгiйнiсть пояснюеться тривалою безпораднiстю дитини i ii потребою у заступництвi. Коли згодом вона пiзнае свою справжню безпораднiсть i безсилля проти могутнiх чинникiв навколишнього свiту, вона реагуе на них, як у дитинствi, i ii безпораднiсть намагаються заспокоiти вiдновленням iнфантильних захисних сил. Захист вiд невротичного захворювання, який релiгiя надае вiрянам, легко пояснити тим, що вона позбавляе iх комплексу батькiв, вiд якого залежить свiдомiсть провини, як iндивiда, так усього людства; а тим часом невiруючi змушенi самотужки долати цю проблему.
Приклад Леонардо, на нашу думку, не спростовуе цього погляду на релiгiю. Звинувачення у безвiрствi або, що на тi часи вважалося рiвнозначним, у вiдпаданнi вiд християнськоi вiри, порушувалися проти нього вже за життя i були виразно вiдзначенi у першiй бiографii Леонардо, написанiй Вазарi[79 - M?ntz. Op. cit. c. 292 i далi (прим. авт.).]. У другому виданнi «Життеписiв», що вийшло у свiт 1568 року, Вазарi видалив цi зауваги. Нам цiлком зрозумiло, що Леонардо, знаючи надзвичайну чутливiсть своеi доби до релiгiйних питань, утримувався навiть у своiх нотатках прямо висловлювати свое ставлення до християнства. Як дослiдник, вiн анiтрохи не пiддавався на навiювання Святого Письма про створення свiту, вiн ставив пiд сумнiв факт Всесвiтнього потопу i, так само впевнено, як сучаснi вченi, налiчував у геологii сотнi тисячолiть.
Мiж його «пророцтвами» е чимало таких, що мали ображати почуття побожного християнина, як, наприклад, про поклонiння святим iконам: «Вони говоритимуть з людьми, якi нiчого не слухають, у яких очi розплющенi, але нiчого не бачать; вони звертатимуться до них i не отримають вiдповiдi; вони молитимуть про милостi того, хто мае вуха i не чуе; вони запалюватимуть свiчки тим, що незрячi»[80 - Див. у Herzfeld. с. 292 (прим. авт.).].
Або про плач у Страсну п’ятницю: «По всiй Європi численнi народи оплакують смерть однiеi людини, що померла на Сходi».
Про мистецтво Леонардо говорили, що у написаних ним святих зник останнiй залишок церковного догматизму, що вiн наблизив iхнi постатi до людських, щоб втiлити в них прекраснi людськi почуття. Мутер вихваляе Леонардо за те, що той перемiг занепадницькi настроi i повернув людству право на пристрастi i радiсть життя. Нотатки Леонардо, в яких вiн заглиблюеться у розв’язання великих загадок природи, сповненi захвату перед Творцем як останньою причиною всiх цих дивовижних таемниць, але нiщо не свiдчить про його бажання закрiпити особистий зв’язок з могутнiм божеством. Сентенцii, в якi вiн вклав глибоку мудрiсть останнiх рокiв свого життя, дихають смиренням людини, яка пiдпорядковуеться ’??????,[81 - ’?????? (гр.) – Ананке (Неминучiсть), у давньогрецькiй мiiтологii мати Мойр, якi визначають долю людини. У фiлософii окреслюе поняття потреб – переважно обумовлених природою (прим. пер.).] себто законам природи i не чекае жодного полегшення вiд доброти чи милостi Бога. Тож чи варто сумнiватися, що Леонардо перемiг як догматичну, так i особисту релiгiю й своею працею дослiдника дуже вiддалився вiд свiтогляду побожного християнина.
Згiдно з ранiше вже висловленим поглядом на розвиток дитячоi душi, ми можемо припустити, що перше дослiдження Леонардо в дитинствi мало своiм предметом сексуальнiсть. Сам вiн виявляе це доволi ясно, пов’язуючи свое прагнення до дослiдництва з фантазiею про шулiку. Вiн уявляе свою роботу з вивчення пташиного польоту як призначення, обумовлене долею. Одне дуже неясне мiсце в його нотатках, що мае вигляд пророцтва i присвячене пташиному польоту, навдивовижу виразно засвiдчуе афективний iнтерес, який дослiдник прив’язував до бажання самому навчитися лiтати: «Велика птаха здiйснить свiй перший полiт з хребта Великого Лебедя, сповнюючи свiт подивом i всi писання похвалами, i вiчна слава вiддячуватиме гнiздо, де вона народилася»[82 - Див. у Herzfeld, M. L. d. V. с. 32. «Великий лебiдь» мае означати пагорб Monte Сесего у Флоренцii (прим. авт.).]. Ймовiрно, Леонардо сподiвався, що саме вiн коли-небудь здiйснить цей полiт; а ми знаемо зi снiв, що мiстять це бажання, на яке саме щастя чекають сновидцi зi здiйснення цiеi надii.
Чому так багато людей снять здатнiстю лiтати? Психоаналiз вiдповiдае на це запитання таким чином, що польоти або перетворення на птаха увi снi маскують iнше жадання, до розгадки якого веде не один мiсток i словесний, i вiзуальний. Якщо допитливим малюкам розповiдають, що великий птах – лелека – приносить маленьких дiтей, якщо древнi зображували фалос крилатим, якщо в нiмецькiй мовi Vogeln [ловити пташок / злягатися] – найуживанiше позначення чоловiчоi статевоi дiяльностi, якщо у iталiйцiв чоловiчий орган називаеться просто l’uccello [пташка], то це лише маленькi ланки великого ланцюга, якi показують нам, що вмiння лiтати увi снi означае не що iнше, як бажання бути здатними до статевоi дiяльностi. Це е ранне iнфантильне бажання[83 - Згiдно з дослiдженнями Пауля Федерна i Мурлi Волда (1912), норвезького дослiдника, далекого вiд психоаналiзу (прим. авт.).]. Коли дорослi пригадують свое дитинство, воно уявляеться iм безтурботним часом, коли радiють кожнiй митi i йдуть назустрiч майбутньому, вiльнi вiд бажань, i тому дорослi заздрять дiтям. Дiти, натомiсть, якби здатнi були розповiдати про себе, дали б вiдмiннi свiдчення. Ймовiрно, дитинство не е блаженною iдилiею, якою воно нам видаеться пiзнiше, якщо бажання стати дорослими i робити все те, що роблять дорослi, змушуе дiтей до прагнення якнайшвидше пережити роки дитинства. Це бажання керуе усiма iхнiми забавами. Якщо дiти в перiод, коли iхня допитливiсть спрямована на сексуальне дослiдження, вiдчувають, що дорослi посiдають якiсь грандiознi знання у цiй загадковiй i такiй важливiй царинi, в якiй iм, дiтям, знати i дiяти заборонено, то в них прокидаеться непереборне бажання досягти того самого, що е у дорослих, i це бажання вони висловлюють увi снi у формi польотiв або готують цю замасковану форму бажання для майбутнiх снiв. Таким чином, авiацiя, що в наш час досягла нарештi своеi мети, теж сягае корiнням в iнфантильний еротизм.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
