Аль-Хорезмi
Арабська наукова лiтература постiйно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зiджi – твори, в яких пiсля короткоi вступноi частини автори наводили астрономiчнi й географiчнi таблицi. Один з найвiдомiших – «Сабейський зiдж», написаний арабським астрономом аль-Баттанi, – мiстив перелiк 93 краiн та 200 населених пунктiв.
Наприкiнцi X – на початку XI столiття був написаний ще один всесвiтньо вiдомий трактат – «Канон Масуда про астрономiю та зiрки». Його автором був видатний хорезмський учений – аль-Бiрунi. Вiн не тiльки зробив розрахунки географiчних координат бiльш нiж 600 населених пунктiв, але й заснував новий напрямок в арабськiй географii – краiнознавство, створивши роботи «Індiя» та «Огляд Ірану», якими й досi користуються iсторики.
Поруч iз теоретичними дослiдженнями, в яких цiлi сторiнки було вiдведено пiд складнi розрахунки, iснували й iншi книжки, присвяченi видатним мiсцям та рiзним дивам всiляких краiн. Вони нерiдко були неточними, але пробуджували в читачiв жадобу мандрiв i будили iхню уяву. «Чудеса краiн» або «Дива Землi», звичайно, були розрахованi не так на обiзнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього свiту. Цi книги створювалися за розповiдями мандрiвникiв, якi побували в рiзних куточках свiту.
Обсяг географiчних знань мешканцiв Арабського халiфату був набагато повнiший порiвняно з iншими краiнами. Їм була вiдома майже вся Європа (за винятком Крайньоi Пiвночi), пiвденна Азiя, Пiвнiчна й Схiдна Африка. В книгах арабського свiту були зiбранi докладнi описи всiх краiн вiд Іспанii до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнiсей – рiчки, якi були невiдомi античним авторам.
Якщо iмена видатних европейських першовiдкривачiв сьогоднi добре вiдомi кожному, то арабськi мандрiвники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахiвцi. Ця iсторична несправедливiсть виникла тому, що сучасна цивiлiзацiя й культура вiд самого початку була орiентована на европейську науку, европейський спосiб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.
Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географiв не менше великих людей, анiж серед европейських. Ми розповiмо лише про двi постатi, вплив яких на географiчнi вiдкриття мусульманського свiту важко переоцiнити. Перший iз них – Абу Хамiд ал-Гарнатi – вiдомий насамперед тим, що вiн – единий мусульманський автор, який побував на Русi i зiбрав такi вiдомостi, яких не можна знайти навiть у росiйських лiтописах.
Абу Хамiд Мухаммад iбн Абд ар-Рахим ал-Гарнатi народився в Гренадi в 1080 роцi. (Гренада арабською – Гарната, звiдси – його прiзвисько (нiсба) ал-Гарнатi (тобто «гренадець»). Інодi його називають також за другою нiсбою – ал-Андалусi («андалузець»). Про його життя на батькiвщинi нiчого не вiдомо. Історики вважають, що вiн здобув чудову освiту в Александрii та Каiрi, спецiалiзуючись на фiкху – мусульманському правi. Проте юнак не вiдчував покликання до цiеi галузi знань, тому не дивно, що вiн обрав зовсiм iнший життевий шлях, нiж той, який вiд нього очiкували.
У Каiрi й Александрii ал-Гарнатi не тiльки слухав лекцii богословiв i граматикiв, але й з великим задоволенням знайомився з видатними мiсцями. Вiн бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину пiрамiди Хеопса, оглядав обелiск в Айн-Шамсi. Спiлкування з мандрiвниками викликало в нього iнтерес до iнших краiн.
Десь 1120 року ал-Гарнатi вирушив у Багдад, тодiшню духовну столицю мусульманського свiту. Шлях його лежав через Аскалон, Баальбек i Дамаск, в якому вiн затримався на якийсь час для викладання хадисiв – розповiдей про слова й дiяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдадi ал-Гарнатi прожив чотири роки, скориставшись гостиннiстю Ібн Хубайри, майбутнього вiзира кiлькох халiфiв. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нiчого не вiщувало, що ал-Гарнатi стане видатним мандрiвником – серед мусульманських учених, та й взагалi обiзнаних людей подорожi з метою поповнення освiти були звичайною справою. Але вiн не побажав зупинятися на досягнутому.
У 1130 роцi вiн приiздить до Абхара, великого мiста Пiвденного Азербайджану, по дорозi в Ардебiль, того ж року переходить гори й опиняеться в Муганському степу, а звiдти через Апшеронський пiвострiв потрапляе в Дербент, знаменитий своiми довгими стiнами, що замикали прохiд мiж горами i морем i захищали краiни мусульманського свiту вiд вторгнення християнських i язичницьких племен, якi мешкали на пiвночi.
Караван мусульманських прочан. Мiнiатюра ХІІ ст.
Далi його шлях пролягае до краiни хазарiв, де вiн iз захопленням i подивом бачить рiку Ітiль (Волгу), яка, за його словами, починаеться вище Булгара i впадае в море сiмдесятьма рукавами. Взимку вiн, ступаючи по кризi, вимiряв ii ширину – 1840 крокiв. До речi, вкрита кригою Волга була для арабського мандрiвника дуже дивним явищем, яке вiн запам’ятав назавжди: «І замерзае ця рiчка так, що стае, як земля, ходять по нiй конi i телята i всяка домашня худоба».
Абу Хамiд оселився в мiстi Саджсiн (на думку iсторикiв, це була нова назва хазарського мiста Ітiля), де прожив цiлих двадцять рокiв. Увесь цей час вiн збирав вiдомостi про слов’янськi землi, зробив кiлька подорожей до Волзькоi Булгарii та Русi. Арабський мандрiвник був людиною спостережливою, до того ж його цiкавило майже все. Вiн докладно описуе незвичний для нього клiмат: лiтню спеку, яка змiнюеться суворою зимою, коли вiд холоду навiть дерева розтрiскуються; розповiдае про звичаi мешканцiв Булгарii, на 200 рокiв ранiше за iнших згадуе арський народ – предкiв сучасних удмуртiв.
У 1150 роцi ал-Гарнатi з Булгара вiдправився на Русь, проiхавши якоюсь «Слов’янською рiчкою». Пiзнiше вiн залишив багато цiкавих вiдомостей про свою подорож: «Коли я поiхав у краiну слов’ян, то виiхав з Булгара i плив на кораблi по рiчцi слов’ян. А вода ii чорна, як вода моря Мракiв, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В нiй немае риби, а е великi чорнi змii, вона ними кишить, iх бiльше, нiж риб, але вони не заподiюють нiкому шкоди. І е в нiй тварина подiбна до маленькоi кiшки, з чорною шкiрою, звуть ii водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар i Саджсiн, а водиться вiн у цiй рiчцi.
Коли я прибув у iхню краiну, то побачив, що ця краiна велика, рясна медом i пшеницею, i ячменем, i великими яблуками, краще за якi нiчого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони мiж собою старими бiлячими шкурками, на яких немае вовни, якi не можна нi на що нiколи використовувати i якi зовсiм нi на що не придатнi. Якщо ж шкурка голови бiлки i шкурка ii лапок цiлi, то кожнi вiсiмнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срiбний дирхем, зв’язують [шкурки] у низку, i називають ii джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хлiб, якого вистачае сильному чоловiку…
А у слов’ян строгi порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невiльницi iншого, чи його сину, чи його худобi, чи порушить законнiсть якимось чином, то беруть з порушника певну суму грошей. А якщо в нього iх немае, то продають його синiв i дочок i його дружину за цей злочин. А якщо немае в нього родини i дiтей, то продають його. І залишаеться вiн рабом, служачи тому, в кого вiн перебувае, поки не вмре або не вiддасть те, що заплатили за нього. А краiна iх надiйна. Коли мусульманин мае справу з ким-небудь iз них, i слов’янин збанкрутував, то продае вiн i дiтей своiх, i будинок свiй i вiддае цьому купцю борг».
З Русi Абу Хамiд вирушив до Угорщини, де вчив мусульман-кочiвникiв обрядам. Деякi з них стали його учнями. В Угорщинi ал-Гарнатi прожив три роки (1150–1153), пiдiйшла старiсть, пора було виконати священний обов’язок мусульманина – зробити паломництво в Мекку. Король Геза не хотiв вiдпускати його з Угорщини (напевно, ал-Гарнатi дiйсно мав вплив на мусульман Угорщини) i погодився на його вiд’iзд лише за умови його повернення. У заставу йому довелося залишити старшого сина Хамiда. Король Угорщини дав Абу Хамiду доручення до великого князя Киiвського Ізяслава, i той прийняв його з великою повагою.
З Киева Абу Хамiд повернувся через половецькi степи до Саджсiна, а звiдти попрямував до Хорезму i далi – у Мекку. В Угорщину вiн так i не повернувся – залишився в Багдадi у старого друга Ібн Хубайри. Розповiдi ал-Гарнатi були такими вражаючими, що тi, кому довелося iх почути, вмовили його написати книжку, яка стала вiдомою пiд назвою «Ясний виклад деяких чудес Магрибу». Книжка вiдразу ж мала великий успiх, що надихнуло ii автора написати ще один твiр – «Подарунок умам i вибiрка з чудес». Вiн був прочитаний протягом кiлькох лекцiй, що закiнчилися 22 березня 1162 року. Слухачi цих лекцiй дiстали особистий дозвiл ал-Гарнатi на поширення його записiв. Пiсля того як книжка була написана, ал-Гарнатi переiхав до Сирii, де помер у 1169 або 1170 роцi. Його книжки охоче переписувалися, а оповiдi про чудеса навколишнього свiту стали дуже популярними.
Пiд час своiх мандрiв Абу Хамiд вiдвiдав Киiв, який вiн називае «Куйав». На жаль, опис мiста дуже стислий, оскiльки у той час арабського мандрiвника бiльше цiкавили проблеми вiри: вiн навчив мiсцевих мусульман п’ятницькiй молитвi. Абу Хамiд згадуе тiльки, що мешканцi мiста розмовляли «по-тюркськи».
Розповiдаючи про досягнення арабських географiв, слiд обов’язково згадати ще одну видатну постать – Абу Абдаллаха Мухаммеда Ібн Баттуту (1304–1349). Цей арабський мандрiвник i географ особисто зiставив 69 мап, якi вiдбили основнi географiчнi уявлення того часу.
Ібн Баттута народився 24 лютого 1304 року. Його юнiсть минула на африканському березi Гiбралтарськоi протоки в мiстi Танжерi, iсторiя якого налiчуе кiлька тисячолiть. Свiдчень про його дитячi та юнацькi роки не збереглося. Єдине джерело, з якого можна дiзнатися про цю надзвичайну людину, – це його «Книга подорожей».
Другого числа мiсяця раджаба 725 року хiджри мусульманського мiсячного календаря (14 червня 1325 року) Ібн Баттута вирушив у путь з намiром здiйснити паломництво в Мекку i побувати на могилi Магомета в Медiнi. Вiн писав: «Я вирушив на самотi, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозi, без каравану, до якого мiг би приеднатися; мене спонукала рiшучiсть, i сильне прагнення душi, i жагуче бажання побачити шляхетнi святинi. Я твердо вирiшив розстатися з друзями – чоловiками i жiнками, залишити батькiвщину, як птахи залишають своi гнiзда. Батьки моi були ще тодi в узах життя, i я, так само як i вони, зазнав багато скорботи, залишивши iх; було менi тодi двадцять два роки».
Шлях, обраний молодим прочанином, проходив через найважливiшi центри африканського узбережжя Середземного моря. Перший етап подорожi охоплював пiвнiчнi райони територiй нинiшнiх арабських держав Пiвнiчноi Африки – Марокко, Алжиру, Тунiсу, Лiвii, Єгипту i завершувався в Каiрi.
У Тунiсi Ібн Баттута приеднався до каравану прочан, що йшли в Мекку. Пiлiгрими вiдразу ж звернули увагу на його глибокi пiзнання в мусульманських науках i обрали його своiм кадi. Коли караван досяг Сафакуса, Ібн Баттута уклав шлюбний контракт iз дочкою одного тунiсця, але незабаром, на шляху з Тунiсу в Александрiю, розлучився з нею i одружився з дочкою одного з прочан.
Навеснi 1326 року караван прибув в Александрiю, найбiльше мiсто Середземномор’я. Потiм караван рушив до Каiра. Оглянувши визначнi пам’ятки Каiра, а також докладно ознайомившись iз системами державного i мiсцевого керування i судочинства в Єгиптi, Ібн Баттута попрямував далi на пiвдень, до узбережжя Червоного моря, щоб звiдти через море дiстатися до Аравii. Караван прибув у порт Айзаб, але тут на мандрiвника чекала перешкода. Переправитися через Червоне море було неможливо – мiж египетськими вiйськами i повсталими бедуiнськими племенами йшла вiйна. Довелося повертатися в Каiр.
Абу Абдаллах Мухаммед Ібн Баттута
У тi часи до Мекки можна було дiстатися i в iнший спосiб: через Малу Азiю, Палестину й Сирiю. Пiлiгрими вирiшили йти у Дамаск i там приеднатися до великого каравану прочан, якi щорiчно вирушали звiдти в Мекку. Пiд час подорожi Ібн Баттута записував своi враження вiд давнiх мiст, що зустрiчалися на його шляху, – вiд Хеброна та Єрусалима до Дамаска, Гази й Тiра. Деякi з них вражають вишуканiстю стиля та поетичнiстю. Скажiмо, про Дамаск вiн сказав: «Краса його вище краси всiх iнших мiст». У своiх записках Ібн Баттута багато уваги придiляе визначним мiсцям, окремi з яких претендували на титул справжнiх чудес свiту – скажiмо, мечеть Омейядiв у Дамаску. Окрiм великого розмiру (150 м завдовжки й 100 м завширшки) будiвля вражала своею красою. Вона була прикрашена коштовним камiнням, рiдкiсними мармуровими плитами, рiзнобарвною мозаiкою.
Вы ознакомились с фрагментом книги.
Для бесплатного чтения открыта только часть текста.
Приобретайте полный текст книги у нашего партнера:
