Каїн і Авель

Вільям більше не почувався вдома у цій оселі, не хотів бачити Генрі, тому часто зникав на тривалий час упродовж дня. Щоразу, коли Анна питала, куди він іде, вона так і не отримувала задовільного пояснення: звісно, він вирушав не до бабусь, оскільки вони обидві також скаржилися, що не бачать онука. Коли свята добігли кінця, Вільям був дуже радий повернутися до школи Святого Павла. Генрі також не сумував, що той поїхав.

Анна, однак, починала відчувати тривогу щодо обох чоловіків її життя.

11

– Вставай, малий! Підіймайся, шмаркачу!

Один із солдатів гепнув прикладом рушниці в ребра Владеку. Той одразу ж сів і поглянув на свіжонасипані могили своєї сестри та барона, перш ніж обернутися до солдата.

– Я буду жити для того, щоб вас повбивати, – сказав хлопець польською. – Це мій дім, і ви насвинячили на моїй землі.

Солдат плюнув на Владека й підштовхнув його до фронтону замку, де слуги, які вижили, чекали своєї черги. Владек був вражений тим, що побачив, болісно міркуючи, що ж станеться з ним самим. Він був змушений стати на коліна й схилити голову. Відтак відчув тупу бритву, що дряпала йому голову, і його густі чорні кучері впали на траву. Десятьма кривими порухами, наче стригли овець, роботу було завершено. З голомозою головою хлопець отримав змогу вдягти нову одежу – сіру сорочку та штани. Владеку вдалося приховати срібний браслет у п’ятірні, коли його брутально штовхали до шеренги в’язнів. Тепер, коли вони всі стояли там із номером замість імен, чекаючи зі страхом, що ж діятиметься далі, Владек почув якийсь дивний звук десь віддалік. Відчинилися великі залізні ворота, і в них заїхала конструкція, якої хлопець зроду-віку не бачив. Це був великий транспортний засіб, але не запряжений конями чи волами. Усі бранці здивовано повитріщалися на пересування дивного об’єкта. Він зупинився, і вояки погнали туди невдоволених арештантів, змушуючи їх стрибати через борт.

Потім шарабан без коня розвернувся й подався назад, проїхавши крізь залізну браму. Ніхто не наважився щось сказати. Владек сидів у задній частині вантажівки та споглядав назад на замок, поки його спадок не зник із очей.

Процесія проїхала через усе село Слонім. Владека вельми цікавило, як цей автомобіль працює, але ще більше він хотів дізнатися, куди вони прямують. Він упізнав дорогу, знану ще зі шкільних років, але його пам’ять притупилася роками у підземеллі, й він більше не міг згадати, куди вона тягнеться. За кілька миль вантажівка зупинилася, й усіх вигнали на місцеву залізничну станцію. Владек був там лише один раз у своєму житті, коли вони з Леоном приїжджали туди зустрічати барона з його поїздки до Варшави. Начальник станції тоді привітав їх, коли вони зайшли досередини. Цього разу їх ніхто не вітав.

Бранцям наказали розміститися на платформі й дали козячого молока, капусняку і чорного хліба. Із двадцяти п’яти слуг, які раніше стали в’язнями у підземеллі, вижили дванадцятеро: десятеро чоловіків і дві жінки. Владек узяв на себе відповідальність розділити скупий харч між ними. Він припустив, що їх змусять чекати потяга, але впала ніч, і довелося спати просто неба. Це був рай порівняно із підземеллям. Владек дякував Богові, що погода ще була лагідною.

Увесь наступний день вони чекали потяга, а той так і не з’являвся, після чого настала ще одна безсонна ніч, холодніша за попередню. Коли прийшов ранок, вони все ще чекали. Нарешті ешелон прибув на станцію. З нього висипали вояки, теревенячи своєю ненависною мовою, і потяг рушив далі, не підібравши жалюгідну Владекову ватагу. Тому вони провели на платформі іще одну ніч.

Владек прокинувся і став роззиратися, чи не можна було б утекти, але упродовж ночі один із його дванадцятьох товаришів по нещастю спробував це зробити, і його застрелили іще до того, як той підбіг до паркана.

Це був управитель барона, Людвик – один із свідків баронівського заповіту щодо спадщини Владека. Його тіло залишилося лежати на трасі як попередження усім, хто захоче вчинити щось подібне.

Увечері третього дня іще один потяг прибув на станцію. Це був великий локомотив, який тягнув пасажирські, а за ними й вантажні вагони, на бортах яких було написано «худоба», а підлогу вкривала солома. Кілька вагонів уже були заповнені арештантами, але звідки вони, Владек не знав. Хлопця та його маленький гурт загнали в один із них, щоб відправити у подорож, але куди? Після іще кількох годин очікування потяг нарешті рушив зі станції – у східному напрямку, як Владек оцінив за рухом призахідного сонця.

Озброєні охоронці сиділи схрестивши ноги на дахах критих вагонів. Протягом тієї нескінченної подорожі вони інколи пострілювали згори, що призвело до того, що іще одне тіло впало під укіс, демонструючи марність будь-якої думки про втечу.

Коли потяг зупинився в Мінську, їм уперше дали кращої їжі – чорний хліб, воду, горіхи та просо – після чого поїздка продовжилася. Іноді вони їхали по три дні, не бачачи жодної станції. Багато хто з мимовільних мандрівників помирали від спраги або голоду, і їх викидали через борт просто на ходу, що дозволяло виділити трохи більше місця тим, хто залишився. Коли потяг зупинявся, часто доводилося чекати по кілька днів, аби дозволити іншому ешелону відбути на захід, використовуючи їхню колію. Потяги, що затримували їхній рух, були неодмінно заповнені солдатами, і Владек хутко второпав, що військові потяги мали пріоритет над усіма іншими видами транспорту.

Втеча завжди була найголовнішим прагненням у думках Владека, але дві речі не дозволяли йому піти на такий ризик. По-перше, і з одного, і з другого боку колії не було нічого, окрім миль пустелі; по-друге, ті, хто пережив підземелля, залежали від нього. Можливо, він і був наймолодшим, але саме він організував їм харчування та воду, а також намагався підтримувати їхню волю до життя. Він був єдиним, хто все ще вірив у майбутнє.

Коли минав черговий день і їх везли далі на схід, температура ставала щораз нижчою, часто падаючи до тридцяти градусів за Фаренґейтом[6]. Бранці лежали, горнучись один до одного, лежачи на підлозі вагона, щоб зігрітися від тіла сусіди. Владек подумки декламував «Енеїду», намагаючись нагнати на себе сон. Та було неможливо навіть перевернутися, хіба що всім водночас, тому періодично Владек ляскав по стінці вагона, даючи команду перевертатися на інший бік. Якогось вечора виявили, що одна з жінок не ворушиться. Владек повідомив про це охоронцю, четверо з них підняли тіло й викинули під укіс. Охоронці іще увігнали в неї кілька куль, аби переконатися, що та не прикидалася мертвою задля спроби втечі.

Подолавши двісті миль від Мінська, вони прибули в місто Смоленськ, де їм дали теплого капусняку і чорного хліба. В їхні вагони загнали іще цілу купу нових в’язнів, які, здається, балакали тією ж мовою, що й охоронці. Їхній ватажок був значно старший за Владека. А підліток та одинадцятеро його супутників – десятеро чоловіків й одна жінка – негайно викликали підозри у новоприбулих, тому вони розділили вагон навпіл і групи трималися лише своїх.

Однієї ночі Владек раптово прокинувся і задивився на зорі, намагаючись зігрітися. Він уздрів ватажка смоленців, котрий повзком підкрадався до останньої постаті в їхньому ряду. У руці чолов’яга тримав не надто довгу мотузку, зашморг якої накинув на шию Альфонса, старшого лакея барона, котрий міцно спав. Владек знав, що коли рухатиметься занадто хутко, розбійник почує його й утече під захист своїх товаришів. Він проліз по животах польських тіл. Ті глипали на нього, коли він їх минав, але ніхто нічого не сказав. Коли ж підліток дістався до кінця ряду, то стрибнув на нападника, розбудивши всіх у вагоні. Протиборчі сторони відступили, окрім Альфонса, який лежав нерухомо.

Смоленський ватажок був вищий і дужчий за Владека, але це не мало різниці, позаяк обоє боролися на підлозі. Поєдинок тривав кілька хвилин, він привернув увагу охоронців, ті реготали й робили ставки на переможця. Один охоронець, якому не сподобалася відсутність крові, кинув на підлогу вагона багнет. Обоє хлопців кинулися за блискучим лезом, і смоленець вхопив його першим. Його люди підбадьорювали свого ватажка, коли той встромив багнет у ногу Владека, висмикнув закривавлене лезо і знову кинувся на суперника. Цього разу багнет міцно ввігнався в дерев’яну підлогу, поруч із вухом Владека. Коли смоленський ватажок намагався його витягнути, Владек ударив ворога у межиніжжя що було сили, і той відступив, покинувши багнет. Владек схопив зброю, стрибнув на смоленця зверху і всадив йому лезо в горло. Той видав агонізуючий зойк, який було чутно на весь потяг. Висмикнувши лезо, Владек покрутив ним так, як це робив його суперник, і бив знову й знову ще довго після того, як смоленець перестав ворушитися. Нарешті Владек схилився над своєю жертвою, важко хекаючи, підхопив тіло і викинув його з вагона. Відтак почув глухий звук, коли той вдарився об землю, а потім і постріли охоронців, які безглуздо цілили у порожнечу.

Владек підійшов до Альфонса й опустився на коліна, раптово усвідомлюючи холодний і ниючий біль у нозі. Він трясонув неживе тіло: його другий свідок також був мертвий. Хто тепер повірить, що барон обрав його спадкоємцем свого маєтку? Чи залишилася тепер хоч якась причина жити? Він узяв багнет обома руками і спрямував лезо до живота. Але тут охоронець мерщій спустився у вагон і вирвав зброю з його рук.

– О, ні, ні! – хрипнув він. – Нам потрібні ще живі, такі, як ти, для таборів. Невже ти думаєш, що ми робитимемо всю роботу самі?

Владек закрив обличчя руками. Він втратив свій спадок в обмін на якогось смоленського волоцюгу.

* * *

Тепер увесь вагон опинився у полі зору Владека, і зараз у нього було двадцятеро арештантів, за якими слід було наглядати. Він розділив усіх так, що поляк завжди спав поруч зі смоленцем, сподіваючись, що зменшить імовірність подальшого протистояння між конкуруючими зграями.

Значну частину кожного дня він виділяв на вивчення дивної мови смоленців. Упродовж кількох діб він не усвідомлював, що це російська, адже вона дуже різнилася від тієї класичної мови, яку викладав йому барон. Але справжнє розуміння цього відкрилося підліткові, коли він нарешті втямив, куди саме прямує потяг.

Щодня Владек підкликав до себе двох смоленців для практичного спілкування, а коли ті втомлювалися, кликав інших двох, поки всі вони не виконали своє завдання. Невдовзі він уже міг вільно розмовляти зі своїми новими спільниками. Декотрі з них виявилися російськими солдатами, яких арештували після репатріації за те, що побували в полоні у німців. Решта складалася з білогвардійців, селян, гірників і робітників. Усі – запеклі вороги революції.

Потяг торохтів пустельним рельєфом, безпліднішого за який Владек ніколи не бачив, і через міста, про які він зроду не чув, – Омськ, Новосибірськ, Красноярськ: ці назви зловісно дзвеніли у вухах. Нарешті, після двох місяців і більше трьох тисяч кілометрів дороги вони дісталися до Іркутська, де їхній шлях добіг кінця.

Усіх в’язнів вивели з потяга, нагодували та вручили їм сірі роби з номерами на спині, валянки, бушлати і важкі шинелі. Хоча подекуди вибухали сутички за найтепліші предмети одягу, ті все одно не могли забезпечити належний захист від вітру та снігу.

Прибули фіри без коней, як та, що везла Владека раніше, й охоронці покидали на землю довгі ланцюги. По тому бранцям закували кожному одну руку і по п’ятдесят – до спільного ланцюга. Вони чвалали за вантажівками, а їхні охоронці їхали в кузові. Через дванадцять годин їм дозволили дві години відпочинку, щоб можна було відділити померлих і вмираючих перед тим, як живі знову вирушать у дорогу.

Після трьох днів етапу Владек вирішив, що помре від холоду та виснаження, але після того, як вони більше не зустрічали населених пунктів, доводилося просуватися лише вдень, а вночі можна було відпочивати. Мобільна польова кухня, на якій порядкували в’язні з табору, забезпечувала їм юшку з ріпи, яку подавали холодною, і хліб, який ставав іще черствішим, коли минав черговий день. Владек дізнався від цих бранців, що умови в таборі були іще гіршими, тому вони добровільно визвалися працювати на польовій кухні. Упродовж першого тижня їх ніколи не звільняли від ланцюгів, але пізніше, коли думки про втечу навіть бути не могло, арештантів уночі звільняли, щоб ті могли поспати, викопуючи собі ями в снігу, щоби зігрітися. Іноді у вдалі дні вони знаходили нічліг біля лісу: розкіш стала набувати дивних форм. Бранці волочилися, минаючи широкі озера і скуті кригою річки, далі на північ, під пронизливо холодними вітрами й усе глибшими заметами снігу. Поранена Владекова нога постійно тупо нила, біль скоро перевершив агонію його обморожених пальців і вух. Старі й немічні помирали. Тим, кому пощастило, спали як убиті. Нещасних, не здатних зберегти темп, відковували з ланцюгів та покидали вмирати на самоті. Владек втратив відчуття часу і був свідомий лише буксиру ланцюга, як сновида, риючи собі нору в снігу вночі, не певний, чи прокинеться наступного ранку. Багато хто таким чином копали свої могили.

Через дев’ятсот миль переходу тих, хто залишився в живих, зустріли остяки – кочівники тундри, на санчатах із оленями. Арештантів прикували до санчат, і процесія рушила далі. Потужна завірюха змусила їх зупинитися більш ніж на два дні, і Владек скористався можливістю поспілкуватися з молодим остяком, до якого він був прикутий. Підліток із подивом з’ясував, що остяки ненавидять росіян із півдня та заходу, бо ті ставилися до них майже так само зле, як і до своїх полонених. Остяки не відчували відрази до бідних бранців без майбутнього, «приречених», як вони їх називали.

12

Майбутнє тепер дуже турбувало Анну. Перші кілька місяців її шлюбу були щасливими, затьмарені лише її стурбованістю з приводу невдоволення Вільяма її новим чоловіком, а також небажання Генрі шукати собі роботу. Генрі був дуже перебірливий у цьому питанні та пояснював, що він усе ще дезорієнтований війною і не готовий зануритися в те, про що він згодом може пожаліти. Молодій жінці було важко це зрозуміти, і, врешті-решт, проблема виступила на перший план.

– Ніяк не можу второпати, Генрі, чому ти не створив той бізнес купівлі та продажу нерухомості, про який так захоплено розповідав до нашого одруження?

– Час не надто сприятливий, моя люба. Ринок нерухомості зараз не виглядає перспективним.

– Ти це кажеш уже майже рік. Цікаво, чи він хоч колись стане достатньо перспективним?

– Звісно, стане. Щоправда, мені знадобиться для цього трохи більше капіталу. Якби ти дозволила мені скористатися частиною твоїх грошей, я б міг розпочати роботу в цьому напрямку.

– Це неможливо, Генрі. Ти ж знаєш умови заповіту Річарда. Мою грошову допомогу припинили в день, коли ми побралися, у мене залишилися тільки мої власні кошти.

– Дещиці з них було б достатньо. І не забувай, що твій улюблений хлопчик має більше двадцяти мільйонів у родинному фонді.

– Ти, здається, забагато знаєш про довірчі кошти Вільяма, – зауважила Анна.

– Прошу, Анно, дай мені шанс стати твоїм чоловіком. Не змушуй мене почуватися гостем у своєму власному домі.

– А що сталося з твоїми грішми, Генрі? Ти завжди мене переконував, що маєш їх достатньо, щоб розпочати власну справу.

– Ти завжди знала, що я не працював у фінансовій лізі Річарда, і був час, Анно, коли ти казала, що це не має значення: «Я вийду за тебе заміж, Генрі, навіть якщо ти опинишся без жодних засобів до існування», – знущався він.

Анна розплакалася, і Генрі спробував її заспокоїти. Вона провела решту вечора в його обіймах, і більше ніхто з них не повертався до цієї теми знову. Жінці вдалося себе переконати, що вона несправедлива до свого чоловіка і не розуміє його. Та й Анна мала більше грошей, ніж вона могла б коли-небудь витратити. Чи не повинна вона хоч трохи довіряти людині, якій наважилася довірити все своє життя?

Наступного ранку вона погодилася видати Генрі сто тисяч доларів на створення власного бізнесу в Бостоні. Упродовж місяця той орендував новий офіс у фешенебельній дільниці міста, набрав штат із шести осіб і взявся до роботи. Незабаром він перезнайомився з усіма впливовими політиками в місті й аґентами з нерухомості Бостона. Вони пиячили з ним у своїх клубах і теревенили про бум на ринку сільськогосподарських угідь. Нові друзі розповіли йому про інвестиції, які неможливо втратити, і хвалили чоловіка. Вони привчили його до дорогих клубів, у яких він зустрічався зі своїми майбутніми клієнтами. Це відбувалося усі дні поспіль, аж поки не були витрачені всі сто тисяч доларів.

* * *

Коли Вільям відсвяткував свій п’ятнадцятий день народження, він уже був на третьому курсі в школі Святого Павла, шостим у своєму класі загалом і першим у математиці. Він також зміцнів і здобув авторитет у Дискусійному клубі, хоча й не на спортивному майданчику.

Парубок писав своїй матері раз на тиждень, повідомляючи про свої досягнення, завжди звертаючись до неї у своїх посланнях «пані Річард Каїн», відмовляючись визнати, що Генрі Осборн десь існує. Анна не була впевнена, що вона має говорити з ним про це, і була дуже обережною, ховаючи конверти від Генрі. Молода жінка й далі сподівалася, що з часом Вільям змінить свою думку і йому таки сподобається її чоловік, але минали місяці, і стало ясно, що така надія – примарна. Вільям відчував до Генрі Осборна люту ненависть, хоча й не був упевнений, що може з цим упоратись. Підліток був удячний, що Осборн ніколи не супроводжував його матір, коли та навідувала його в школі; він не зміг би стерпіти, щоб інші хлопці побачили його матір із цим жевжиком. Вільямові ставало кепсько навіть від самої думки, що йому доведеться жити з вітчимом у Бостоні.

В одному зі своїх листів Вільям поцікавився, чи може він провести літні вакації зі своїм приятелем Метью Лестером – спершу в літньому таборі у Вермонті, а потім із родиною Лестерів у Нью-Йорку. Це прохання стало болючим ударом для Анни, але вона вирішила не ускладнювати ситуацію і дала свій дозвіл. Генрі здавався цілком щасливим і з радістю подякував за її рішення.

Уперше після шлюбу своєї матері Вільям нетерпляче чекав свят.

* * *

Зручний «паккард» Лестера завіз Вільяма з Метью до літнього табору у Вермонті. Під час подорожі Метью недбало запитав у Вільяма, що той має намір робити, коли настане час покидати школу Святого Павла.

– Коли закінчуватиму навчання, то стану найкращим учнем нашого випуску, старостою класу й отримаю стипендію Гемілтона з математики для студій у Гарварді, – відповів Вільям не вагаючись.

– А чому для тебе це все так важливо? – невинно запитав Метью.

– Бо мій батько досяг усіх цих трьох позицій.

– Коли ти закінчиш змагатися зі своїм батьком, я познайомлю тебе з моїм.

Вільям усміхнувся.

Хлопці провели у Вермонті жваві й приємні шість тижнів, граючи у кожну гру – від шахів до футболу. Коли табір нарешті закінчився, вони спакували свої речі й сіли на потяг до Нью-Йорка, щоб провести останній місяць вакацій із родиною Лестерів.

У дверях їх привітав мажордом, який звернувся до Метью «сер», і дванадцятирічна дівчинка з веснянками, яка називала його «товстуном». Це змусило Вільяма засміятися, оскільки його приятель був дуже худий, а вона насправді – надміру гладка. Панночка всміхнулася, продемонструвавши зуби, майже цілком приховані за брекетами.

– Ти колись повірив би, що Сьюзен – моя сестра?

– Гадаю, що ні, – відгукнувся Вільям, усміхаючись Сьюзен. – Вона виглядає набагато краще за тебе.

Із цієї миті Сьюзен стала обожнювати Вільяма.

А Вільям обожнював батька Метью відтоді, як зустрівся з ним. Той так нагадував йому його батька, що хлопець попросив пана Лестера дозволити йому відвідати велику будівлю банку, в якому той працював головою правління. Чарлз Лестер ретельно обміркував це прохання. Жодна дитина ніколи раніше не входила в упорядковану будівлю під номером сімнадцять на Брод-стрит, навіть його власний син. Він зважився на компроміс, як це часто роблять банкіри, і показав хлопцю будівлю на Волл-стрит одного недільного дня.

Вільяма вразили велетенські офіси на багатьох поверхах, високі склепіння, операційні приміщення, зали для засідань, але найбільше – кабінет голови правління. Масштаб «Банку Лестера» був значно більший, ніж у «Каїна і Кебота», і Вільям знав зі свого невеличкого особистого інвестиційного рахунку, з якого щороку отримував виписку, що у Лестера значно більші капіталовкладення, ніж у «Каїна і Кебота». Коли вони їхали до будинку Лестера, хлопець мовчав.

– Ну, Вільяме, тобі сподобалася екскурсія? – зрештою запитав Чарлз.

– Ще б пак, сер, – відповів той. – Мені, звісно, сподобалося. – Тут він перевів подих і додав: – Але відчуваю, що маю вас попередити, сер: одним із моїх намірів є намір стати головою правління вашого банку.

Чарлз Лестер усміхнувся. Увечері він розповів своїм гостям, як водив молодого Вільяма Каїна до банку Лестера і про те, що хлопець наміряється отримати там роботу. Гості сміялися, але Вільям не вважав це жартом.

* * *

Анна була шокована, коли Генрі попросив у неї черговий кредит.

– Це так само безпечно, як вкласти у нерухомість, – запевняв він. – Запитай в Алана Ллойда. Як голова банку, він має дбати про твої інтереси.

– Але двісті п’ятдесят тисяч… – засумнівалася молода жінка.

– Така нагода випадає лише раз у житті, моя люба. Поглянь на це як на інвестицію, що подвоїться упродовж кількох років.

Після чергових тривалих вмовлянь, коли вона кілька разів згадувала про Річарда та Вільяма, Анна знову здалася, і життя повернулося до нормального стану. Коли ж вона перевірила свій інвестиційний портфель у банку, то несподівано для себе виявила, що її капітал зараз становить лише сто п’ятдесят тисяч доларів. Проте Генрі продовжував зустрічатися з усіма потрібними йому людьми і постійно повторював, що незабаром укладе угоду, яка забезпечить йому безхмарне фінансове майбутнє. Жінка подумала було обговорити ситуацію з Аланом Ллойдом із «Каїна і Кебота», але вирішила все ж не робити цього; врешті-решт, це означало б піддати сумнівам дії її чоловіка. І, певна річ, вона вважала, що Генрі ніколи б не зробив нічого, що не отримало б схвалення Алана.

Анна знову стала бачитися з доктором Мак-Кензі, щоб дізнатися, чи існує якась можливість народити їй знову, але той відраджував. Із урахуванням високого кров’яного тиску, який викликав її попередній викидень, лікар не вважав тридцять шість років Анни розумним віком для того, щоб знову стати матір’ю. Анна поділилася своєю ідеєю з бабусями, але ті були солідарні з думкою авторитетного медика. Жодній із них не полюбився Генрі, й ще менше їм подобалася думка про те, що нащадок Осборна претендуватиме на майно сім’ї Каїнів після того, як вони покинуть цей світ. Анна змирилася з тим, що залишиться матір’ю лише однієї дитини, але Генрі став наполегливо докоряти їй і називати зрадницею, вважаючи, що якби Річард був живий, то вона наважилася б спробувати ще раз. «Як різняться ці два чоловіки», – міркувала жінка і не могла собі пояснити, чому кохає їх обох. Вона намагалася заспокоїти Генрі, молилася, щоб його бізнес-проекти спрацювали і забезпечували його в повному обсязі, водночас поповнюючи і її заощадження, що стрімко танули. А чоловік ходив на роботу та зазвичай затримувався в офісі допізна.

13

Через дев’ять днів, у сутінках довгої зимової ночі в Арктиці, Владек та його ватага прибули до табору № 201. Він ніяк не міг повірити, що у пустці, безплідній пустелі може існувати якесь поселення. Бараки, як і в’язні, були пронумеровані. Барак Владека мав № 33. Усередині приміщення була невелика чорна грубка, а вздовж стін стояли дерев’яні нари, на яких лежали жорсткі солом’яні матраци, вкриті одним тонким коцом. Мало хто з в’язнів зміг заснути першої ночі, позаяк вони вже звикли спати на снігу. А стогони та зойки, що лунали з бараку № 33, часто були гучнішими, ніж завивання вовків надворі.

Задовго до того, як зійшло сонце наступного ранку, їх підняли удари молота об залізну штабу. На внутрішньому боці вікон намерз товстий лід, і Владек вирішив, що доведеться йому помирати від холоду. Сніданок у студеній їдальні тривав десять хвилин і складався з тарілки теплої кашки зі шматочками гнилої риби, накритої листком капусти. Прибульці випльовували риб’ячі ості на стіл, а досвідченіші в’язні з’їдали й кістки, і навіть риб’ячі очі.

Після сніданку голови новим в’язням знову поголили, а потім роздали завдання. Владека призначили валити дерева. Його відвезли за кілька миль безликими степами до лісу, де йому наказали щодня рубати по десять дерев. Охоронець покинув хлопця та його маленький гурт із шести осіб разом із їхньою пайкою – жовтою мамалигою без смаку та хлібом. Він не боявся, що в’язні спробують утекти, оскільки до найближчого міста було більше тисячі миль, навіть якби вони й знали, в якому напрямку їм іти.

Наприкінці кожного дня охоронець повертався і рахував кількість дерев, які вони зрубали: якщо вони не сягнули необхідної кількості, він погрожував наступного дня скоротити їхню пайку. Але до того часу, коли охоронець прибув о сьомій вечора цього разу, вже було темно, і він не цілком був упевнений, скільки нових дерев ті зрубали. Владек навчав інших у своїй команді, як провести залишки дня, очищаючи від снігу два чи три стовбури, які вони звалили напередодні, й долучати їх до тих, які зрубали цього дня. Цей план завжди спрацьовував, і гурту Владека ніколи не зменшували порцій. Іноді їм навіть вдавалося повернутися до табору з невеликим шматком дерева, прив’язаним до литки, щоб покласти його в грубку вночі. Слід було бути обережним, позаяк завжди існував ризик, що когось обшукають на вході до табору, змушуючи зняти один або й обидва черевики, – тоді доводилося стояти босоніж на замерзлому снігу. Якщо когось ловили з чим-небудь на їхньому тілі, то покаранням було три дні без їжі.