Товариство осиротiлих атеiстiв
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
Опальний майор-держбезпекiвець Геннадiй Петрович закiнчуе свое двохрiчне вiдрядження. Вiн мрiе про повернення до Киева i впевнений в тому, що всi своi проступки вже вiдробив, ловлячи парашутистiв-диверсантiв в Закарпатськiй областi. Як же вiн помиляеться… Адже на нього тiльки чекае справжне покарання…
А зараз, в переддень Всесвiтнього жiночого дня 1953-го, за святкування якого в траурнi днi по Сталiну позбавляли чинiв i звань, вiн ще нiчого не пiдозрюе i насолоджуеться видом на величну львiвську споруду – колишнiй будинок взаемних обезпечень «Днiстер». Йому ввижаеться, що на нiй написано: «Товариство осиротiлих атеiстiв» – адже ми завжди бачимо те, що хочемо бачити…
Галина Горицька
Товариство осиротiлих атеiстiв
Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно iнакшою:
Зiньковський Юрiй Францевич —академiк Нацiональноi академii педагогiчних наук, доктор технiчних наук, професор. Автор понад 400 наукових праць i 25 авторських свiдоцтв на винаходи. Його професiйно-педагогiчна дiяльнiсть пов’язана з Нацiональним технiчним унiверситетом «Киiвський полiтехнiчний iнститут», котрий вiн закiнчив невдовзi пiсля вiйни, а зараз очолюе кафедру конструювання та виробництва радiоапаратури.
Чудновець Олександр Миколайович —голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книги «Монiтор “Смоленськ” (“Krak оw”), три долi».
Розмова батька чи дiда з синами офiцерами-льотчиками далечезних рейдiв, що повернулися з вiйни.
– Розкажiть же, де ви були?
– Були скрiзь. Лiтали над усiею землею.
– Над чиею?
– Над усiею. Над цiлою планетою.
– А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотiла колись, з великим хвостом. Вiщувала турецьку вiйну.
– Кидали бомби на землю. Планету.
– Тьху.
– Нищили ворогiв на всьому свiтi.
– Ну, який же вiн, свiт?
– Малий. Маленький, тату.
– Маленький, кажете. Як жалько менi вас…
– Така нудьга.
– Ранiше й свiт великий був. Такий великий. Було, iдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабiю.
Великий був свiт. Повний таемниць. І повний краси.
Олександр Довженко. Щоденниковi записи.
У цiй книжцi ми з вами пограемо в iншу гру, анiж у попереднiй. Дуже часто спочатку йтиметься про те, що вже ймовiрно було, а потiм про те, що було ще ранiше того, що було. Або чого нiколи не було, але станеться. Ми стрибатимемо по клавiшах пiанiно так швидко, так вiртуозно… Тож пильнуйте.
«От каждого по его способностям, каждому – по его труду»[1 - Один з основоположних принципiв соцiалiзму, задекларований у Конституцii СРСР 1936 р.],
або
«Кожному – свое»[2 - Надпис, вмiщений нiмецькими нацистами над входом до концтабору Бухенвальд.]
Імовiрно, всi героi, i навiть товариш Сталiн – вигаданi
1950 рiк
Роздiл перший
Помах крил метелика
Насправдi колишньому Тониному комроти не так було потрiбно бачити свого сина, як знати, що вiн десь iснуе. Цiкаво, що саме у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому у письменника Рея Бредберi виникне iдея викласти в оповiданнi «Гуркiт грому» Ефект метелика. І отой непереборний i такий легенький помах крил метелика невдовзi cкеруе глибше пiзнання вiдставним майором свого единого спадкоемця. Ну а поки вiн знае лише його iм’я – Антон.
Коли Тоня почала зустрiчатися з Дмитром Степановичем, своiм колишнiм комроти, той нарештi зумiв дати волю почуттям, що застрягли в його серцi при поглядi на вагiтну снайперку (свою коханку, можна було б сказати – пепеже[3 - Похiдно-польова жона.], якби не той факт, що зблизились вони вже пiсля фронту) ще з пiзньоi осенi сорок шостого.
Зi своею акторкою Дмитро розлучився, але так i не сказав Тонi чому. І причина була зовсiм не в тiм, що вона сфальшувала особистi данi, зменшивши собi вiку в новому паспортi. Причина була саме в тому, що вона не могла мати дiтей, а Тоня не просто могла, а вже й мала спiльного з ним нащадка.
Спочатку Дмитро сумнiвався саме щодо себе, а вiдтак не поспiшав з’ясовувати правду у лiкарiв – вже краще жити у вiдомчому будинку на Липках, анiж деiнде. Та й, погодьтеся, якщо вже вiн бездiтний, то чого йти вiд дружини – вiдомоi акторки, котра мае рiзнi преференцii? Тож коли вiн побачив вагiтну Тоню на порозi «акторськоi» квартири – едине, що зупинило його вiд того, аби ii розцiлувати i залишити при собi, – це те, що житло нiяким чином його не стосувалося. А квартирне питання стояло у повоенному Киевi напрочуд гостро. І вiн усвiдомлював, що забирати вагiтну любку немае куди.
А вiдтак як екс-майору враз закортiло розлучитися, коли вiн зрозумiв, що зовсiм не бездiтний, то мусив знайти вагомий привiд, аби на партзборах на новiй роботi його не засудили за руйнування радянськоi сiм’i. Бездоганну репутацiю вiн берiг як зiницю ока. І ось, будь ласка – така нагода… Фальшування документiв у Радянському Союзi каралося суворо. А якщо написати доноса куди слiд… Так би мовити, наголосити на антирадянськiй поведiнцi дружини своеi, вiдомоi актриси, котра як той пустоцвiт, що не дае плоду…
…Кхе-кхе…
Щось вiн вiдволiкся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповiдь на партзбори до приходу Тонi, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, пiдбита… А втiм, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумiв, що до цiеi iндульгенцii вiн анiяким чином не причетний. Усе це – завдяки Тониному чоловiковi. Вiн вiдчував, що шлюб ii не склався, хоча вона стоiчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спiдницю, усе свое причандалля пiсля «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.
***
Звiсно, Тоня не вiдразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кiлька зустрiчей, котрi молода жiнка вперто не волiла називати побаченнями. Кiлька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрiчей. Дмитро Степанович часу не марнував i грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить – пригостить тiстечком з кавою, то в кiно, то подаруе щось з галантереi (примiром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок – рiдкiснi парфуми фабрики «Новая Заря»[4 - Легендарна московська парфюмерна фабрика, яку заснував француз Г. Брокар в 1864 р. Пiсля Вiтчизняноi вiйни фабрика випускала кiлька найменувань продукцii, дуже популярноi серед жiнок Радянського Союзу.].
Тоня була – мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався пiдгодовувати – кидав iй хлiбнi крихти, пiдманював ближче. Чи пiдкупили ii подарунки? Скорше увага. І, звiсно, оте регулярне протиставлення свого чоловiка i екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.
Чоловiк ii, Льоня, колишнiй моряк Пiнськоi вiйськовоi рiчковоi флотилii, що втратив ногу у «Киiвському котлi»[5 - Йдеться про героiчну оборону Киева, що закiнчилась трагедiею. «…19 вересня 1941 р., 90-и? день вiи?ни… на схiд вiд Киева створено три котли, якi блокованi нашими значними силами…» – запис зi щоденника генерала Ф. Гальдера.], захищаючи рiдне мiсто, безнадiйно спивався i тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, вiйни, дружини, сина… Тонув у дитинствi, райдужностi того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.
І ось тi пiвроку, котрi пройшли пiсля доленосноi зустрiчi наприкiнцi сорок сьомого на Бессарабцi, коли жiнка буквально зiштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював iй на роботу. На коротких зустрiчах все запитував про сина… А якось, черговоi телефонноi розмови, що вiдбувались регулярно, попросив: зустрiньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.
І Тоня здалась. Трапилось це так.
***
Буяли квiти на клумбах мiських паркiв. Яскравiли лiтнiми сукнями киянки. Тоня вже призвичаiлася до палiння i цьому процесу нервово вiддавалась цiлком i повнiстю. Як тодi на сходах ресторану «Театральний»[6 - Легендарний готель «Франсуа», в кондитерськiй якого М. Булгаков пригощав тiстечками свою першу дружину – Тасю Лаппу. В «Бiлiй гвардii» фiгуруе як «дiм мадам Анжу». За радянських часiв переiменовано на «Театральний». Зараз на його мiсцi розташовуеться БЦ «Леонардо».] улiтку сорок восьмого, куди ii запросив колишнiй комроти. Жiнка хвилювалась.
По-перше, вважала, що невiдповiдно вдягнена, i, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирiшила, i з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навiть не Дмитро з його увагою, залицянням i подарунками (хоча дiвчина i вiдзначила разючу змiну у поведiнцi колишнього комроти). Нi, основна причина була в Льонi.
Тодi вiн саме закiнчував другий курс полiтехнiчного i вiдверто iгнорував дружину. Може, через iспити? Звiсно, нi. Вiн соромився, уникав ii, схоже, зважував i давно все зважив. «Як я мiг одружитися з нею?» – пролiтало в його головi. Безпiдставно. Адже Тоня залишилась такою, як i була, коли вперше зайшла до новоi оселi чоловiка, – робiтницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою iз байстрюком на руках. Вона нiчим не завинила перед ним. То вiн змiнився. І саме усвiдомлення цього пекло його соромом. Тоня пiдсвiдомо вiдчувала глибиннi причини вiдчуження чоловiка. Але все одно, суто по-жiночому не могла змиритися принаймнi з демонстративним небажанням Льонi звертати на неi увагу. Власне, з тим, що вона i двома словами не перекинулась з ним за останнiй мiсяць. Льоня просто дивився крiзь неi, чи то вирiшуючи якiсь математичнi задачi, чи то згадуючи свое осяйне непманiвське дитинство. Це вже було не важливо.
