Тоня усмiхнулась. Оце вже краще. Вона запам’ятае. Так i вкарбуеться у пам’ять цей день: лiтня спека, син тримае ii за руку, а маленькi колорадськi жуки жеруть чиiсь картоплянi поля далеко-далеко… Однак саме зараз, паралельно з ii сум’яттям, натовп радянських громадян вистрибував з громадського транспорту на зупинках швидко-швидко, аби встигнути на домашнi вечерi, пiзнi кiносеанси, електрички в передмiстя. Бозна-куди встигнути. Тоня вже звикла, але спочатку iй здавалось, що кияни вiчно кудись поспiшають. Завжди i всюди.
Сонце вже сiдало. А вона й досi залишалась на сутiнковiй сторонi вулицi…
Тоня вiдчула, що малий знову починае смикати ii за руку: «Мамо, я пiсяти хочу…» І вона посмiхнулася сину i, дочекавшись, коли якийсь поважний пан в дорогому костюмi з iншого боку почав переходити дорогу коло блимаючоi червоним лампочки «перехiд», таки перейшла на сонячну сторону i, пiднявшись на четвертий поверх в парадному, вона наказала Антону: «Чекай тут. Я зараз повернусь».
Я
Ну, точнiсiнько, як у пiснi «On the sunny side of the street», котра стала популярною пiсля вiйни не лише в Америцi:
Схопи свое пальто,
Схопи, мала, свого капелюха,
Облиш усi тривоги вдома, на порозi,
І просто спрямуй своi маленькi нiжки
На сонячний бiк вулицi[13 - Авторський переклад пiснi «On the Sunny Side of the Street».].
Бейба Тоня абсолютно була така, як там спiваеться. Отож, якби не двадцять рокiв, якi вiддiляють дiвчину вiд написання цiеi пiснi, можна було б припустити, що Тоня – прототип героiнi.
Вона так само втiкала вiд проблем, хапаючи, що пiд руку трапиться i що в рiзнi часи слугуватиме iй за пальто (вiчноi шинелi Тоня позбудеться аж через два роки пiсля описаних вище подiй, коли Дмитро Степанович розкошелиться i урочисто подаруе iй зимове пальто). Тож саме так, утiкаючи, вона зустрiла свого першого чоловiка. А потiм, ось як зараз, утiкаючи, знайде собi другого (або повернеться до батька свого сина – це як подивитись).
Є ще одна обставина, котра спорiднюе цю пiсню з Тонею, точнiше – з ii сином, малим Антончиком. Слова, написанi в тридцятому роцi Джиммi МакХ’ю на лiрику Доротi Фiлдс, стали шлягером, котрий переспiвували безлiч виконавцiв. Однак у контекстi iсторii, пiсня щiльно асоцiюеться лише з Луi Армстронгом. Себто з величним Гудiнi вiд джазу. Антончик так само виросте, перетвориться на успiшного, здорового i красивого хлопця i, купляючи мамi нове пальто, в якому вона, мiж iншим, пiде вiд свого другого чоловiка (так би мовити, знову перейде на сонячний бiк вулицi), пам’ятатиме з дитинства лише батька. З його пам’ятi назавжди зiтреться вiтчим Льоня, тьотя Зiна, котра його доглядала. І бiльше нiколи вiн до них не прийде в гостi в комуналку. Та й навряд чи дiзнаеться, що вiтчим одружився з його мамою виключно заради кiмнати, де вiн жив. А iнакше сусiди знайшли б спосiб ii вiдiбрати.
Драми комунальних квартир. Ущiльнення. Якась… малолiтражнiсть, чи що? Немае широти душi. Комунiзм. Зрiвнялiвка, однак не для всiх, а лише для тих, кому не пощастило. А таких – бiльшiсть. Тодi i справдi буття визначало свiдомiсть.
І Тоня правильно вiдчула, пiдiйшовши з малим до будинку свого колишнього комроти. То була доленосна мить. Але чи для неi? Ось для Зiни Якiвни i одноногого Леонiда – то напевне.
***
Майор МДБ Геннадiй Петрович саме застiбав гудзики свого напiввiйськового кiтелю в надii ще встигнути на вранiшню нараду. Аж тут на сходах у пiд’iздi зчинився лемент. То саме Аля подзвонила у дзвоник. А iй – ну так трапилося – вiдчинила дверi рiдна мати. Руда дiвчина вже давно поховала ii подумки з батьком i братом…
– Мамо, мамочко!.. А де тато? І Сьома живий?!
– Ох, доцю… – І Зiна Якiвна уривчасто вдихнула повiтря i iстерично засмiялась. – Це точно ти? Твою долоню я тримаю? Я збожеволiла, коли всiх вас втратила… Я не вiрю… Льоню, Льонiчку!
Зiна Якiвна почала поволi сповзати на пiдлогу. В кiмнату вбiг Льоня i, разом з рудоволосою дiвчиною, поклав стару еврейку на софу. Потiм були якiсь лiки з iдким ароматом полину (хоча Аля сперечалася: «То валер’яна, який ще полин?»).
По черзi заходила жiноча половина комуналки i щось приносила: поради, помiдори i свiжi газети. Мовляв, ви почитайте, iй стане легше вiд новин. Однак Льоня категорично вiд такоi пропозицii вiдмовився. Насамкiнець прийшов дiльничний – молодий хлопчина з неспокiйним поглядом i довго вимiрював тиск Зiнi Якiвнi, а потiм iще довше – ii пульс. Вiн дав снодiйне i сказав, що краще iй пережити потрясiння у сонному станi.
І ось усе знову стало, як i тодi – знекровленого, дистрофiчного лiта сорок шостого: Льоня сидiв коло староi плюшевоi софи, на якiй спала стара еврейка. І зорi заглядали до iхньоi кiмнати. Скоро ось уже… невже чотири роки минуло вiдтодi? Хiба вони були не такi дистрофiчнi i менш знекровленi, анiж попереднi?..
***
Першою заговорила Аля:
– А пам’ятаеш, як ми надворi гралися в класики, i нас хлопцi дражнили? Якось так… «Аля i Льоня – два голубки…»
– «Голубки на фургонi», – усмiхнувся капiтан-лейтенант.
Аля замовкла i якось мимохiдь поклала голову йому на плече. Так i сидiли якийсь час. Їi долоня в його. І бiльше нiчого.
Потiм заговорив уже вiн:
– То була моя дружина. Та, котра пiшла з сином. То не мiй хлопчик. Але я полюбив його, i твоя мама дуже прикипiла до Антона серцем. Мене гризе сумлiння…
– Ти любиш ii?
– Нi.
– Тодi чому?
Леонiд здивовано подивився в ii зеленi очi, що миготiли в сутiнках, немов котячi:
– Ти така прямолiнiйна… Що, немае сiрого, лише бiле i чорне?
Аля мовчала. Навiть голови з плеча його не пiдняла. Льоня продовжив:
– А вiйна, Алю, навiщо? Навiщо все це? Комуналки? Мого батька заслали до Сибiру. Навiщо? У мене тепер ноги нема – ти помiтила? І на це я також не знаю, що одповiсти…
– Припини. То вiд тебе не залежало. А одруження…
Льоня враз пiдхопився з софи. Почав знервовано мiряти кiмнату.
– Я гадав, ти мертва!
– Не кричи… – притишила його дiвчина. – Сiдай. Годi вже. Ти зi мною вiдвертий? Ти справдi ii не кохаеш?
– Скажу тобi так… – Льоня вiдчував, як хвиля обурення пiдiймаеться всерединi, однак вона враз спала. Вiн подумав: який же радий бачити ii, свою Алю. І тому додав вже спокiйнiше: – Пiсля того, як тебе не стало, я гадав, що вже нiкого не покохаю.
Аля промовчала. Не було анi лагiдних доторкiв, анi схвального кивка головою: мовляв, розумiю. Знову запала гнiтюча тиша, i дiвчина нiяк не виказувала своiх почуттiв. Так i сидiли в темрявi, котра раптово накинула свое тяжке спекотне покривало на вiкно комунальноi квартири, а з-за нього, мов курям зернят, трохи жовтавих зiрок, що подекуди виглядали з-за хмар.
З сусiднього будинку долинала музика. Грав патифон. Льоня знав, що дiм той перетворили на вiдомчий – партпрацiвникiв…
– Джаз, – нарештi мовила Аля. – Давно не слухала платiвок. З музики – лише колядки на Рiздво та дзижчання цикад ночами влiтку.
– Де ти була? Ти розповiси, як вижила?
– Ох, це складно…
– Ну, спробуй все ж таки, дiвчино з нiмого кiно, – пожартував Льоня.
І Аля почала розповiдати.
«Неймовiрна iсторiя однiеi дiвчини, котрiй поталанило бути еврейкою, однак пощастило вижити у Бабиному Яру»
Але спершу послухай… Зрозумiй – я почну розповiдати тобi, i ти менi не повiриш. Бо це занадто нереально. Нi – безглуздо… Все наше життя – i твое, i мое, в межах цiеi краiни, що палала у вiйнi, – безглузде. Нереальне. Якийсь фарс. Ось ти скажи менi: хiба могло статися так, що з безлiчi еврейських сiмей, якi були розстрiлянi у Бабиному Яру, сталося так, що i я, i моя мама, себто аж двi, вижили з родини? Та нiхто в таке не повiрить! Я тобi кажу… Нiхто.
Менi було, здаеться, сiмнадцять. Ось тобi скiльки було в сорок першому? Ага, якщо тобi двадцять один, то менi – сiмнадцять. Я ж точно пам’ятаю, що на чотири рочки вiд тебе молодша. Я ще в садочок ходила, коли ти – у третiй. Пам’ятаю, як ти мене вистежував на розi будинку, аби побачити перед школою…
Мама вдягла на мене кiлька суконь. Мабуть, гадала, що на новому мiсцi ми iх вимiняемо на щось. Так-так, уявляеш? – вона справдi вiрила, що нас кудись переселять! Я? Та я й не пам’ятаю вже… Школу закрили, i всi моi думки були про те, що робити далi. Йти працювати? Куди? Усi пiдприемства зачиненi. Всi заводи, фабрики, магазини… Всi виiхали кудись. Якийсь хаос. А нам не було куди, розумiеш? Ми ж – корiннi кияни… Та й батько довго зволiкав. Усе повторював: «Нас порятують, ось побачите. Прийде армiя i нас спасе». Не розумiю, чому вiн був таким наiвним. Та ми всi були… А коли таки наважились тiкати, то потiм вiн сказав лише одне (це я дуже добре пам’ятаю): «Не встигли…» Ми змогли переправитися через Днiпро й аж на лiвому березi почули звiстку: «Нiмцi вже в Бортничах!» Киiв оточили вiйська вермахту, вiдтак про жодну самовiльну «евакуацiю» не йшлося. І ми мусили повертатися в невiдоме – у вересневий Киiв сорок першого.
