А втiм, iснувала ще одна пiдстава для тривоги молодоi жiнки. Тоня вiдчувала – така зустрiч неспроста. Кав’ярня – то одне, а ресторан з його цiнами й урочистiстю – зовсiм iнше. Тим бiльше, що заклади подiбного штибу влiтку сорок восьмого можна було перелiчити на пальцях.
Ще годував киiвську елiту – урядову верхiвку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вiкнами виходив на схили Днiпра. Тонi якось, одного разу, пощастило там побувати з дiвчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз вiдмiнили карткову систему, одначе все рiвно нiчого було купити в магазинах, а на Євбазi цiни зашкалювали. І влiтку вся трiйка: Тоня, Люда i Таня, прогулючись в Радянському парку[7 - Сучасний Марiiнський парк.], наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офiцiант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому вiдвернутися, як вони прихоплять з собою кришталевi фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дiвчата з того «Динамо» немов ошпаренi i затялися: бiльш нiколи нiяких ресторанiв. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковiй кухнi набагато краще смакують за ресторанну мiнеральну водичку.
І ось, рiвно за рiк, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жiнка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрiзала коротко i, бажаючи пiдкреслити урочистiсть подii, накрутила на тонкi папiльотки, хоча вже давно так не робила. Навiщо iй? Вона ж бо працюе механiком на Киiвському мотоциклетному заводi. Зовсiм не жiноча анi посада, анi установа. – «Але нi… Все буде так само, може, ще пафоснiше», – констатувала про себе, бо озирнулась на склянi дверi, що вели до ресторану i зiштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…
Ймовiрно, Дмитро хоче повiдомити iй щось важливе. Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босонiжках на сходах «Театрального», i чекала на свого колишнього.
Проте тодi нiчого не вiдбулося.
Вони замовили котлети по-киiвськи… Господи, яка смакота! В хрумкiй панiровцi… А на гарнiр – бiлоснiжне пюре iз тонкими кружальцями смаженоi цибулi. Курячий бульйон вже колихався теплими заспокiйливими хвилями всерединi ii шлунку.
Нiчого не вiдбулося…
Дiма просто вийняв носовичка i розгорнув його. На ньому лежав перстень зi штучним рубiном такого розмiру, немов не для жiнки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.
– Це… менi? – спантеличено запитала Тоня.
– А ти гадала – офiцiантцi? – Дмитро реготнув зi свого жарту. Але Тоня нiяково вiдвела очi, i вiн посерйознiшав:
– Пам’ятаеш ту медаль, котру тобi вручили в Одесi, пiсля вiйни? Отодi…
Вiн зробив особливий наголос на останньому словi. Бо вони уперше тодi кохалися.
– Медаль… – Тоня помовчала. – Ти ще сказав, що вона мае палати, бо заплатила я за неi безлiччю нiмецьких життiв. – Жiнка поморщилась, бо саме тодi почула про iснування його дружини (це вона також пригадала).
– Нi, трохи не так. Я сказав, що медаль, пiсля всього, що ми зробили для держави, мала б бути гарячою i обпалювати твоi груди…
– Байдуже… – Тоня знизала плечима. – Зрозумiла так, як сказала.
Дмитро несподiвано розсердився:
– Ти геть не права! Ти вважаеш, нагорода мае палати немов вiд сорому, бо ми забрали чиiсь життя. Нi, так мае бути! Знаеш, скiльки iх у нас забрано? Безлiч! Зрозумiло? Усвiдом це. Якби не радянськi вiйська – вся б Європа палала у фашистському вогнi! Свiтла iдея комунiзму могла б зазнати поразки! І саме ми, ми! – зупинили навалу клятоi нечистi i поганi. Америка згуртувалася проти нас i прагне занепаду соцiалiзму не лише в Європi, а й в усьому свiтi! Ти знаеш, що я вчора вичитав в «Радянськiй Украiнi»? В Англii – ставленицi Сполучених Штатiв в Європi, звiльнили 12 спiвробiтникiв iнституту пiдготовки службовцiв державного апарату, котрi займаються секретною роботою, пов’язаною з держбезпекою. Їм iнкримiнують «комунiстичну дiяльнiсть»! Тобто комунiзм в Англii – то злочин, кара! А вони ж квiт нацii – здебiльшого науковцi, свiтлi голови! Ти розумiеш? Всi думаючi, розумнi люди за комунiзм, i не лише в Радянському Союзi! Таким чином намагаються послабити Радянський Союз. Але ж радянська iдеологiя – передова iдеологiя нашого часу! І усi наведенi факти переконливо свiдчать про те…
У якийсь момент Тоня перестала слiдкувати за монологом. Їй спало на думку, що Дмитро постiйно цитуе шпальти газет. Господи, причепився зi своею демагогiею. Неначе парторг якийсь… Ну, так – вiн же тепер партiйний… Врештi, усвiдомивши, що жiнка його не слухае, Дмитро кивнув iй: чого мовчиш?
– Менi що? Забрали, вiддали… Усi гинули тодi. Чого згадувати?
То було риторичне питання. Колишня снайперка не чекала вiдповiдi. Узяла чарку горiлки, випила залпом. Заiла хлiбом. Здаеться, бородинським, iз тмином. Тоня такого в гастрономi у вiльному продажу не бачила. Колись iла в дитинствi у бабусi в селi. За вiкном ресторану голосно цвiрiнькали пташки, поволi вечорiло. Бiля центрального входу в театр опери i балету[8 - Сучасний Нацiональний академiчний театр опери та балету Украiни iменi Т. Г. Шевченка.], навпроти якого розташовувався ресторан, поволi почали юрмитися по-святковому вбранi вiдвiдувачi – пошановувачi Бориса Гмирi. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афiшу опери «Тараса Бульби», де у вiдомого спiвака була одноiменна арiя. Їй тодi навiть здалося, що вона чуе його оксамитовий бас з причиненого вiкна на другому поверсi театру. Мабуть, то була репетицiя – спало на думку жiнцi. Пiсля горiлки Тоня розслабилась i вже не переймалася, що в неi стара сукня, ще й вилиняла пiд пахвами. Ото сором… Але то пусте.
Дмитро склав руки дашком над бiлою скатертиною i мовчки спостерiгав за нею, поки офiцiантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала iхньоi iдилii:
– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся вiн до неi, котра, виявляеться, вже хвацько п’е горiлку. – Я недаремно згадав отой епiзод. Ну, ти пам’ятаеш… Ця каблучка знята з пальця однiеi нацистки. І я вважаю, що ти гiдна ii носити. На, тримай.
З цими словами Дмитро знову урочисто пiдсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тонi, явно очiкуючи вдячностi. Однак миттево почув у вiдповiдь:
– І ти гадаеш, я носитиму оце? – Вона гидливо вiдсунула його. – І потiм, звiдки ти знаеш, що та, в якоi ця каблучка була вiдiбрана, була нацисткою?
Чоловiк поморщився:
– Усi нашi вороги заслуговують на кару! І потiм, вона вже померла. То яка тепер рiзниця: була, не була… Бери!
– Та не треба менi! – вже голосно обурилась Тоня.
– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я вiддаю тобi все, що маю. Бо ти – мати моеi дитини, i я хочу пiклуватися про тебе.
Тоня лише знизала плечима i вiдвернулася до вiкна. За ним все так само цвiрiнькали пташки, оспiвуючи таке скороминуще лiтне тепло. А ось по-святковому вбранi театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котроi на городi з-помiж iнших цiлющих i запашних трав i тмин рiс. Бабуся його вирощувала на продаж i собi до хлiба додавала. Згадалися i помiдори, i велика бiла редька, ii Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухiй, порепанiй землi пiвдня Украiни. А якщо вiрити бабусi (а та зналася, ще й як на цiм), редька особливо була корисна для молодого органiзму онучки…
Я
Привiт. Давно не чулись.
Тож я – Марiя. Саме те немовля, про появу якого на свiт наприкiнцi сорок шостого йшлося в попереднiй книжцi.
Мене назвали так батьки – iнтернацiональна родина, як зараз кажуть, котрi обирали з-помiж дивовижних iмен, як-от Даздраперма, Ревмiта… І всi вони несли в собi, немов тi палiмпсести, глибокий комунiстичний сенс. Однак мама нiколи не була комунiсткою, тож вони з батьком зупинились на простому iменi, значення якого здебiльшого зводиться до прозелiтськоi мiсii однiеi жiнки, котра народила Мессiю. Але як я не стала комунiсткою, так i вiруючою менi стати не дали. Тож просто – Марiя. Народжена у груднi сорок шостого вiд нiмкенi з Берлiна i двiчi Героя Радянського Союзу, котрий той самий Берлiн «визволяв». Якщо ви гарно знаете iсторiю Радянського Союзу, то приблизно зрозумiете подальшу долю моiх батькiв. І поки що – крапка на цьому.
Але от що я хочу додати.
Звiсно, та каблучка було зовсiм не едине, чим володiв Дмитро Степанович.
На початку 50-х гомiн лихолiття вiйни притих, а подекуди, в особливо удачливих сiм’ях, нiби й зовсiм про вiйну забули. Вiдбувалася перебудова, змiна поколiнь, уявлень про життя i навiть цiнностей. Почалося якесь всеохопне оновлення. Ренесанс. Пам’ятаете, як у Булгакова? Звiсно, нi… Бо якщо ви з п’ятдесятих – Булгакова i його творiв для вас ще не iснуе. Роман «Майстер i Маргарита» побачить свiт тiльки у 1966 роцi, через 26 рокiв пiсля його смертi, i лише в скороченому журнальному варiантi.
Йдеться про оновлення побутового характеру. Про покращення – не про пом’якшення, розширення, спрощення, амнiстiю, повернення… Про це мова йтиме пiзнiше.
А втiм, як би скромно не жили кияни, вже з’явився телевiзор, та й радiозавод почав випускати рiзнi моделi, так би мовити, створюючи попит на консьюмеризм. Купив радiо – а тепер мрiй про покупку телевiзора! (Звiсно, лише мрiй…)
Хоча заради справедливостi треба зазначити, що радiо захопило радiопростiр вiд Магадана до Ужгорода ще далеко до вiйни. І телебачення з’явилося ще до вiйни. Гiтлер i Сталiн одночасно зрозумiли, яке значення для iдеологii воно матиме. І поки Ленi Рiфеншталь[9 - Нiмецька актриса, спортсменка та кiнорежисер епохи нацизму, близька подруга Гiтлера.] отримуе нiмецьку Олiмпiйську вiдзнаку 1-го класу за зйомки рiзноманiтних спортивних подiй пiд час Олiмпiади 1936 року, що ii, разом з урочистою промовою Гiтлера на вiдкриттi транслювали вже повним ходом по нiмецькому ТБ, в Радянському Союзi якийсь суцiльний технiчний провал з радiоглядацьким простором…
Адже в СРСР телебачення з самого початку розвивалося в двох паралельних напрямах: по шляху так званоi «електронноi розгортки» i «механiчноi». Уявiть собi величезну, з холодильник, коробку зi сталевим або мiдним диском. Перший екран був розмiром iз сигаретну коробку, зеленого кольору. Власне, самого екрана не було – вiн лежав на днi коробки. Стояла величезна махина, всерединi неi був маленький екранчик, навпроти – дзеркало, в якому екранчик вiдбивався, i люди дивилися в дзеркало.
А ось електронна розгортка була на порядок потужнiша, i в тридцять дев’ятому роцi, майже одночасно з механiчним, почалися першi експерименти з електронним телебаченням – у Москвi, в Киевi, в Ленiнградi працювали вже певнi редакцii i постiйно виходили телепрограми. Саме тодi було прийнято рiшення ЦК ВКП(б) перейти на електронну систему розгортки. Але це було складно, адже вимагало високоi культури виробництва. Розпочати втiлення цього задуму в життя планували до сорокового року. Аж тут на краiну обрушилася вiйна.
Але вже в Киевi, подейкували, добра сотня цих телевiзiйних махин – офiцiйних, зроблених на заводi, десь була загублена, вкрадена чи знищена у квартирах вищих партiйних чиновникiв НКВС та Раднаркому. А отже, iх ще до вiйни було завезено, i хтось же iх дивився…
У п’ятдесятому телебачення довелось починати з нуля. І його таки почали i досить вдало. А оскiльки воно вважалося справою важливою i новою – все тримали пiд контролем Полiтбюро ЦК з Москви.
Ще до вiйни вийшла постанова про пiдготовку кадрiв для ТБ. Тому при Вищiй партiйнiй школi ЦК Компартii Украiни в 1949 роцi був вiдкритий факультет тележурналiстики. І колишнiй Тонин комроти, Дмитро, саме туди й поступив. Ось у чому заковика…
Однак, повернiмося трохи назад.
***
Тож, звiсно, та трофейна каблучка з рубiном (таких було чимало на теренах Радянського Союзу пiсля вiйни) то було зовсiм не едине, чим володiв Дмитро Степанович.
І той дарунок не вирiшив нiчого. Усе вирiшили слова майора, колишнього Тониного комроти, про те, що вiн хоче пiклуватися про неi i сина.
І все ж тодi нiчого не вiдбулося.
А сталося наступного дня, коли Тоня прийшла до нього i сказала: «Знаеш, чим ти менi подобаешся? Ще тодi ти нiчого не обiцяв. Нi сiм’i, нi любовi. А потiм з’явився Антон. Так сталося. А тепер я буду твоею». Майор притис ii до себе i зi стогоном вдихнув такий омрiяний i жаданий аромат: «Я й зараз тобi нiчого не обiцятиму, Тоню».
