Аж ось i незчулися, коли нас повели до Бабиного Яру. І всi йшли сумирно, тихо. Потiм ми усвiдомили, що не все так, як видавалося: навкруги стояло оточення з нiмцiв. Мама почала плакати. Потiм зчинився якийсь лемент, i, здаеться, якусь стару застрелили, бо вона впала i вже не могла йти далi. Наша колона порушилась. Поруч почала лементувати жiнка i рвати на собi одяг. Вартовi вiдволiклися. А мене за руку (це тепер я розумiю, що втрачати не було чого), а тодi… Боже мiй, як же я злякалася! Ось зараз i в мене стрiлятимуть… Хтось висмикнув мене з потоку людей. Потiм я втратила свiдомiсть. Прокинулася чимось накрита i оповита. Суцiльний морок. Почала кричати. Хтось штовхнув мене в бiк, дуже боляче, i наказав зацiпитись, якщо не хочу кулю в груди.
Льоня ii перебив:
– Ось, значить, яким був твiй рятiвник? Обiцяв кулю в груди?
– Та нi… Не вiн би стрiляв, а патрулi нiмецькi на дорогах. Ти не розумiеш…
Це вже потiм пан Ярослав менi розповiв, що вiн якраз приiхав до Киева на базар, коли увiйшли нiмцi. А у нього свинi саме в Бортничах у хлiвi – це на околицi, саме там були вiйська вермахту, коли ми вже через Днiпро переправились. Свиней вiсiм голiв. На ринку – своя точка. Тож вiн залишився. Хочеш – не хочеш, якiсь контакти мав iз нiмцями. Колаборацiонiстом, значить, вважався. Хотiв порятувати свое майно. Затримався, аж тут… Пiдпали на Хрещатику… А вже наступного дня вивiсили цi оголошення. Я пам’ятаю кожне слово…
І Аля почала цитувати:
«Наказуеться всiм жидам мiста Киева i околиць зiбратися в понедiлок 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Доктерiвськоi (коло кладовища)[14 - Украiнський текст писала людина, не надто обiзнана в тодiшнiй топонiмiцi. Адже вулицi Доктерiвськоi в мiстi не було (малася на увазi Дегтярiвська). Помилково подано назву й другоi вулицi. Інодi ii справдi писали «Мельника», проте офiцiйна назва – Мельникова.]. Всi повиннi забрати з собою документи, грошi, бiлизну та iнше. Хто не пiдпорядкуеться цьому розпорядженню, буде розстрiлянии?».
Ну? Коротко i ясно. І ще ось що я хочу сказати, послухай: ми не думали, що вiдбуваеться. Горе таке… Вiйна, Хрещатик пiдiрвано, нiмцi в мiстi. Ми йшли, як та худоба, як свинi пана Ярослава, на заклання… Мозок вiдмовлявся аналiзувати. Вiн просто не справлявся з тим, що на нас навалилося.
Так ось. Вiн тодi саме проiжджав поблизу. Збирався геть iз Киева. І коли зчинився лемент – вихопив першу ж людину, котра потрапила до нього в руки. І то була я. Навiщо вiн так вчинив? Так i не змiг пояснити. Просто сказав: мав зробити те, що було в його силах.
І кому розповiси – не повiрять. Бо часи вже iншi. Іншi реалii, котрi не потребують такого геройства, i тому люди не можуть зрозумiти, як було тодi нам i на що ми були здатнi. Кожен поодинцi. Тодi, в той час жорстокий, кожен проявив себе. Нi, не тiльки кращим, нiж вiн е.
Була така родина в Бортничах – куркулi, як i пан Ярослав. Себто корову мали, поки нiмцi ii не пристрелили i не засмажили ii прямо на iхньому подвiр’i на вогнищi.
Так от, вони, коли почули, що Ярослав переховуе у себе еврейку, почали погрожувати, що донесуть. Вiн мусив iм вiддати пару свиней з тих, котрi в нього пiсля вiдвiдин нiмцiв лишилися. Але iм було мало. Вони зажадали свиноматку. І… то окрема iсторiя. Бiда була з тiею родиною. І я й досi не знаю, чи це провина пана Ярослава…
Іронiя долi, розумiеш? Я, еврейка, усi чотири роки харчувалася майже виключно свининою. Солоною, в’яленою, зiпсованою, вареною, кiстками в бульйонi. Ну а пiзнiше i бур’яном рiзним, корою…
Аля розсмiялася. Льоня помiтив, що, незважаючи нi на що, вона була абсолютно позбавлена злоби i тiеi прикростi в очах та кутниках вуст, котрi вiн спостерiгав у жiнок пiсля окупацii. Вiн тодi ще не встиг помiтити тiеi злоби, що з’являлась нiзвiдки i тiнню лягала на ii очi в самi несподiванi моменти.
Єдине, що його тодi збентежило – ii певна iнертнiсть. Льоня не знав, як iнакше назвати цей стан. Вона була немов лялька. Не плакала, не переживала i задавала дурнуватi питання, немов iй дев’ять, а не двадцять дев’ять – скiльки iй насправдi було.
Врештi вiн не витримав i запитав: «Ти спала з ним?» І тодi вже прийшла черга Алi обурюватися. Вона люто зиркнула на Льоню i, назвавши його йолопом, продовжила:
– Нi. Вiн називав мене донею… Гидотним ти став, Леонiде Івановичу. Геть не таким, як був у дитинствi. Думки твоi, вчинки… Твое одруження…
Аля не доказала – прокинулась Зiна Якiвна i вiдразу пiдвелася. Аля i Льоня мовчки спостерiгали за нею. Стара жiнка стала колiньми на софу i дотяглася до Алiноi свiтлини, що висiла поруч з iншими, розстрiляними членами родини Зiни Якiвни, на стiнi з чорними, вицвiлими на сонцi стрiчками. Якийсь час вона дивилася на фотокартку, а потiм мовчки, тремтячими руками зiрвала з неi чорну стрiчку i закинула подалi вiд себе, притискаючи свiтлину до грудей.
***
Пiсля короткого переказу того, що вiдбувалося з дочкою пiд час нiмецькоi окупацii, Зiна Якiвна задала дуже резонне питання:
– Доцю моя, нiмцi вже давно пiшли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискiпливiсть, але ж ти знаеш – я завжди такою була. То ти менi поясни: де ти швендялась майже цiлих сiм рокiв?
Роздiл третiй
Ідiот
Інодi Геннадiй Петрович вiдчував себе iдiотом. Не в буквальному сенсi, звiсна рiч, а в лiтературному. Принаймнi поки його кохана Наталя читала синiв твiр за Достоевським, що задали молодшому на уроцi росiйськоi лiтератури, то якiсь схожi риси, котрi його Ромчик недоладно намагався передати в зошитi, вiн простежував i в собi.
Бiльше десяти рокiв – у вiддiлку. Кидають з однiеi справи на iншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навiть нещодавнiй натяк на скорiше пiдвищення в чинi не змiнив нiчого. Це вдома вiн – могутнiй i страшний. Перед завучкою молодшого (до речi, дуже ще нiчогенькою – i не скажеш, що тiй перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворi, часом, пiдтягуеться на перекладинi Геннадiй Петрович, i всi сусiди з повагою, шанобливо так спостерiгають зi своiх вiкон за його регулярним ранковим моцiоном. Бояться, поважають. Ну, звiсно, бояться. А то як же? Ось, скажiмо, заманулося майору МДБ замiсть колодязя (нi, ну а що? адже водогiн справно запрацював ще до вiйни, в сороковому роцi, правда, потiм трохи постраждав…) поставити перекладину, i хiба яка гнида тявкнула щось? Усi змовчали, геть усi. Хоча той спецiально майстрiв запросив на суботнiй ранок. Аби сусiди спостерiгали за тим, як розбирають iхнiй колодязь – джерело води «нiмецьких вiвчарок» – тих вилупкiв колаборацiонiстських, котрi жили тут пiд нiмцями. Хтось же таки залишився…
Ота стара жидiвка з квартири напроти. Точно вона! А ще iнвалiд недобре зиркае, котрий з нею в комунальнiй квартирi проживае. Все своi права качае. Певно думае, що йому чогось не додано, а он у Геннадiя Петровича все е. Та ти пiшов би, безногий матросе, на роботу, як у мене… Людей допитувати, щипцями з них зiзнання витягувати, палючими щипцями буквально… Але то нi… то таке. В його вiддiлку зiбрана елiта чекiстська. Мозок i чуйка. Носи по вiтру. Давно вiн уже не займаеться оперативною роботою. Але ж i таке бувало…
А коли засипали колодязь i розiбрали його верхню частину, то поставили на зрiвняне з травою мiсце металевi бруси. Для ранкових вправ Геннадiя Петровича. І хоч би тобi хто щось сказав. Бодай слово. Всi стояли як нiмi, мовчки спостерiгаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовуеться – нiмих рабiв. Нiхто й не пiкне. А iнакше буде розмова коротка. Магадан, Сибiр – де саме Байкало-Амурську магiстраль будують. Тож люди потрiбнi. І всi це знають. Знають i мовчать, тобто – пiдтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.
А ось кого справдi треба остерiгатись – то не цих рабiв, закутих страхом у найлютiшi кайдани. А тих, iнших. Що вже по сибiрах помирають i iм нема чого втрачати. І так трапляеться, що iнодi вони з таборiв тих своiх видряпуються i повертаються сюди, на волю. У них свое братерство. Іншi поняття. Бiльш глибокi. «Такi – iдейнi», – як сказав йому Богдан – колега, товариш по юрфаку, а пiзнiше – по рiчних курсах розвiдуправлiння.
***
Капiтан Богдан за традицiею у п’ятницю вночi розповiв майору iсторiю. Про одного поета. Ідейного. Взагалi, Богдан був мастак розказати щось таке заковиристе. Його iсторiя про двiчi Героя Радянського Союзу – того, розжалуваного, котрий умудрився з Берлiна вивезти контрабандою нiмкеню, – ще й досi не йшла Геннадiю з голови.
Товариш був спiвробiтником 7-i служби (зовнiшнiй нагляд), i Гена його за старою звичкою ще з чекiстськоi школи називав «рогатиком» – себто молодшим. Це призвiсько так i приклеiлось до красивого, статного Богдана-балагура, i вiн не ображався. Так само Геннадiй Петрович знав, що iнодi всуе, де-не-де, та й скажуть про нього – «iдiот». І вiн також не ображався, бо читав класний твiр молодшого i вже знав про Достоевського i його «Ідiота».
Та й у iхньому оточеннi у всiх були прiзвиська – у спiвробiтникiв, в’язнiв, пiдозрюваних, другого ешелону, себто iнформаторiв, агентiв, резидентiв. Звичка обдаровувати дивними назвами стосувалась не лише живих об’ектiв, а й справ, географiчних назв мiсцевостi, приладiв, речовин, що змiнювали свiдомiсть… Абсолютно всього.
Зустрiчались завжди в одному i тому самому мiсцi пiсля роботи. Оскiльки ж робочий день iхнiй був дивно нормований – з десятоi до п’ятнадцятоi, а потiм перерва на обiд, i з сьомоi вечора – до… (то вже як вийде, лише мiсце зустрiчi було незмiнним). Але не час.
Ховаючись, йшли туди поодинцi, короткими перебiжками, увесь час зупиняючись i монiторячи Володимирську вулицю з боку службового будинку. І якщо нiякоi фiгури пiдозрiлоi не бачили – пiрнали всередину ресторану.
Тож ось опис.
«Мiсце зустрiчi змiнити не можна» (по-киiвськи)
Лискучий «Коктейль-хол», котрому невдовзi судилося стати кафе «Чайкою». (Ох-ох… Стережiться, хлопцi-чекiсти, стережiться… Якось усе непевно навколо вас. Усе кудись швидко зникае в туманi минулого.)
Бар розташований у будинку на розi Володимирськоi i Свердлова[15 - Сучасна Прорiзна вулиця.]. Саме той манiрний i розкiшний, нечуваний сорокадвометровий велетень, котрий за часiв свого будiвництва в тисяча дев’ятсотому вважався хмарочосом. Сусiдський iнвалiд, про що, звiсно, Геннадiю Петровичу було невiдомо, коли проходить повз, завжди згадуе кафе «Мiмоза» з «Бiлоi гвардii» – роману киiвського письменника, що його вiн захоплено прочитав французькою. Бо видало роман паризьке видавництво «Конкорд». Не радянське, примiром, «Советский писатель», або «Художественная литература» – нi.
«Лампи, оповитi циганськими шалями, кидали два свiтла – вниз бiлий електричний, а вбiк i вгору – помаранчевий. Зiркою блакитного запорошеного шовку розливалася стеля, в блакитних ложах виблискували великi дiаманти i лиснiли рудуватi сибiрськi хутра…»
Однак у офiцера МДБ i сина професора – абсолютно рiзнi асоцiацii з усим Киевом. Не лише з прибутковим будинком купця Сироткiна. І правда – вона завжди неоднакова, рiзна. Якщо вже казати про правду, саме ту, що одна – кровно-емпiричну субстанцiю думок i суджень. Тож…
Друга година ночi. Юний вокалiст, iмовiрно, на пiдробiтках з курсiв оперного спiву, у супроводi маленького ресторанного оркестру затягуе: «Каким ты был, таки-иим ти i оста-аался!..» Два коктейлi «Волга» з горiлки, м’ятного лiкеру i лимонного соку. Повний мiсяць-породiлля, такий великий, немов лискучим животом з пологовоi заглядае через арочне вiкно на всю стiну всередину бару i ось-ось окропить водами, що вiдiйшли. Точиться дуже тиха розмова – алкогольним подихом. Близько-близько. Аби нiхто не чув.
– Вони тепер пiснi складають. Народна творчiсть. Щось на кшталт кобзарiв наших, – сказав Богдан, про щось посилено розмiрковуючи.
– Кого? – не зрозумiв Геннадiй.
– Ну, кобзарiв! Ти що, нiколи не чув про бандуристiв? Таких дiдуганiв з кобзами або бандурами? Вони ходили в минулому, ще до радянськоi влади, по селах. Зазвичай були слiпими, i iхнi поводирi – малi хлоп’ята-сироти. Кобзарi були немов радiотранслятори нинiшнi – передавали епiчну народну творчiсть.
– Тобто?
– Ну спiвали народних пiсень, дум. Казки розповiдали. Не чув?
– Нi, – хмикнув Гена. Його це вiдверто мало цiкавило… Хоча згодом зауважив: – Чудернацька назва: кобзар. Я гадав, iснуе лише один Кобзар. Шевченка.
– Ну так отож! А та збiрка Тараса Григоровича названа на честь отакого типового бандуриста. Але я не про це хотiв розповiсти… – Богдан зробив великий ковток коктейлю, глибоко зiтхнув i знову його красивi синi очi стали майже чорними вiд тяжких роздумiв. – Я ось про що думаю… Отам, в таборах, тепер точно такi самi бандуристи. Хiба що пiд гiтару. Спiвають блатних народних (себто зекiвських) пiсень. Пiдтримують, надихають, надiю вселяють. Ти розумiеш? От би заборонити цей фолькльор!.. Воно, як на мене, було б дуже дiево… Зараз одну таку собi пiсеньку – «Ванинський порт» там повсюди чутно… Менi товариш, з iншого вiддiлку нашого, з того, що в ГУЛАГу пiдтримують порядок, розповiв. – Богдан поглянув у вiчi товариша, сподiваючись вiднайти в його очах розумiння i пiдтримку. Потiм махнув рукою. – А…! Зараз наспiваю, i все тобi стане ясно.
І Богдан затягнув чистим баритоном:
Я помню тот Ванинский порт,
И вид парохода угрюмый.
