Життедайний порошок
Ретельно все зваживши, Тiп вирiшив, що найкраще поставити Джека на поворотi дороги, що неподалiк вiд дому. Отож узявши страхопуда на плече, Тiп потяг його туди, та нести було тяжко й вельми незручно. Проволiк його по дорозi й зрозумiв, що далеко так не пройдеш, тож вiн поставив його на ноги i, по черзi згинаючи iх у колiнах i пiдштовхуючи в спину, примудрився довести Джека до повороту. Авжеж, не обiйшлося й без падiнь, та Тiп цього разу докладав бiльше зусиль, нiж коли-небудь до роботи у лiсi чи полi, та й шалапутна вдача надавала йому сил, i дуже вже кортiло подивитися на справу рук своiх…
«От так Джек, от так молодець!» – примовляв Тiп сам до себе, тяжко вiдсапуючись вiд незвичноi натуги. Аж тут побачив, що лiва рука Джека, поки вони йшли, десь вiдвалилася. Отож довелося повертати назад i шукати руку, а потiм, ножем вирiзавши новий товстiший чопик, вiн заново прикрiпив руку до плеча, причому мiцнiше, анiж було. А ще вiн помiтив, що гарбузова голова на плечах у Джека перекрутилася i дивиться обличчям назад, та впоратись iз цим було ще легше. Нарештi Джека вдалося встановити просто на поворотi стежини, де мала з’явитися стара Момбай: той виглядав досить природно, аби зiйти за левконiйського фермера, i досить неприродно, аби налякати будь-кого, хто з ним зiткнеться нiс до носа.
Позаяк чекати на повернення староi було ще зарано, Тiп спустився в долинку за господою, де росла лiщина, i почав збирати горiхи.
Проте цього разу стара Момбай повернулася ранiше, нiж зазвичай. Вона зустрiчалася з лукавим i кульгавим вiдьмаком, що мешкав в одинокiй печерi в горах, i обмiняла деякий харч на кiлька маловiдомих чаклунських таемниць.
Отримавши таким чином три нових рецепти, чотири чудодiйних порошки та збiр чар-зiлля на рiзнi випадки життя, вона поспiхом пошкандибала додому, аби якомога скорiше випробувати iхню дiю.
Коли на поворотi дороги Момбай краем ока помiтила чоловiчу постать, то, вся в думках про своi дорогоцiннi набутки, лише кивнула i мовила:
– Добривечiр, добродiю!
Проте за якусь мить, не почувши вiдповiдi, вона кинула допитливий погляд i вiдразу ж збагнула, що перед нею – гарбузова голова, над якою складеним ножиком Тiпа була виконана складна робота: дбайливо вирiзане лице.
– Ти диви, – гмикнула Момбай, – що витворяе цей бешкетник! Ну, добре! Ду-у-же добре! Ох, я йому всиплю перцю, от дiстанеться йому на горiхи – побачить у мене, як стару бабу лякати!
Вона згарячу вже замахнулася костуром, аби одразу розтрощити вщент вишкiрену гарбузову фiзiономiю, аж раптом у неi промайнула думка, вiд якоi костур так i застиг у повiтрi.
– А чи не спробувати менi мiй життедайний порошок просто зараз! – вихопилося у неi. – І я напевно знатиму: чи не надурив мене часом лукавий вiдьмак так само, як я надурила його.
Вона поставила кошика на землю i заходилася в ньому копирсатися у пошуках клунка з дорогоцiнним порошком.
А поки Момбай так вовтузилася, назад повернувся й Тiп iз кишенями, набитими горiхами, i угледiв стару, що копирсалася у своему кошику бiля його страхопуда: вiд переляку вона аж нiяк не верещала i навiть зовсiм не лякалася.
На таке розчарування вiн не очiкував, тож спершу засмутився, та наступноi митi його охопила цiкавiсть, що ж там надумала стара Момбай. Вiн сховався за живоплотом i непомiтно почав спостерiгати за старою.
Попорпавшись у кошику, карга витягла з нього стару перечницю з линялою налiпкою, на якiй рукою вiдьмака олiвцем було виведено: «Життедайний порошок».
– Ага! Ось де вiн! – радiсно вигукнула вона. – Зараз побачимо, чи такий вiн уже чудодiйний, як стверджував старий скнара. Неспроста цей скупердяй дав менi його раз чхнути, та гадаю, що вистачить i на три.
Тiп був дуже здивований, коли пiдслухав цi слова. А ще бiльше здивувався, коли побачив, як стара Момбай пiдняла руку i посипае гарбузову голову його Джека з перечницi, так само як посипають перцем печену картоплю. Порошок сипався просто Джековi на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та буряковi штани i трохи навiть потрапило на латанi й пiдтоптанi черевики.
Сховавши перечницю у кошик, Момбай пiдняла лiву руку, виставила мiзинець i мовила:
– Тик!
Потiм пiдняла праву руку й виставила догори великий палець i мовила:
– Мик!
Потiм вона пiдняла обидвi руки, розчепiрила всi пальцi й вигукнула:
– Пшик!
На останньому словi Джек Гарбузова Голова вiдсахнувся вiд неi на крок назад та з докором у голосi мовив:
– Чого це ви, бабусю, репетуете! Я ж не глухий!
А стара Момбай у захватi пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:
– Живий! Живий! Ти диви – живий…
На радощах вона пiдкинула до неба свого костура, зловила його у повiтрi, потiм обхопила себе обома руками i навiть спробувала станцювати джигу, при цьому не втомлюючись примовляти:
– Живий! Живий! Ти диви – живий!
Можна й не казати, що Тiп спостерiгав за всiм цим розкривши рота.
Спочатку вiн так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтiли й дрижали з такою силою, що про втечу годi було й думати. Аж раптом вiн глянув на подiю iншими очима, i вона видалася йому навiть потiшною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовiй головi – такий комiчний, що й втриматися вiд смiху було неможливо. Отож, ледве очунявши вiд страху, Тiп не витримав i хiба що не покотився вiд реготу; i переливи його дзвiнкого смiху долинули до вух староi Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту i, схопивши Тiпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.
– Ах ти поганець, ах негiдник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобi, як пiдглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посмiховисько!
– Нiякого посмiховиська я з вас не робив, – заперечив Тiп. – То я смiявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузовоi Голови! Ви тiльки гляньте на нього! Ну хiба не гороб’яче одоробло!
– Сподiваюся, ви викладаете своi погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, i було так кумедно чути його поважний голос тодi, коли з його обличчя не сходила усмiшка по самi вуха, i Тiп знову так i заллявся смiхом.
Навiть Момбай виявила певну цiкавiсть до страхопуда, якого ii чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:
– А що ти взагалi знаеш?
– Ну, поки складно сказати, – вiдповiв Джек. – Бо хоч менi й здаеться, що я знаю багато, та я ще не знаю, скiльки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрiбен якийсь час.
– Оце точно, – заглиблена у своi думки, пiдтвердила Момбай.
– І що ж ви тепер робитимете з ним, коли вiн живий та ще й, здаеться, сповна розуму? – поцiкавився Тiп.
– Я ще подумаю, – вiдповiла Момбай, – та спершу всiм час додому, бо вже смеркае. Допоможи Гарбузовiй Головi йти.
– Не треба менi допомагати, – вiдповiв Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене е руки й ноги i вони згинаються.
– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тiпа.
– Авжеж. Моя робота, – вiдповiв iз гордiстю хлопець.
Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвiр’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хлiва i запхала його у вiльне стiйло, а вхiднi дверi надiйно замкнула знадвору.
– З ним я розберуся пiзнiше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бiк Тiпа.
Вiд ii слiв хлопцевi стало якось зле, бо вiн добре знав недобрий мстивий норов староi, здатноi на будь-яке зло, i сумнiвiв вона при тому не мала.
Вони увiйшли до господи. Уже в хатинi, круглiй будiвлi з макiвкою-дахом, як майже всi фермерськi оселi в краiнi Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свiчку, поки сама ховала кошика в шафу та чiпляла свiй плащ на кiлочок на вiшалцi.
Тiп поспiшив виконати наказ, бо боявся староi. Коли в господi стало свiтло, Момбай велiла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сiла до вечерi. Коли вогонь розгорiвся i весело затрiщали дрова, Тiп пiдiйшов до староi й попросив i собi трохи хлiба iз сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.
– Я ж голодний! – мовив Тiп ображено.
