– Незабаром свое отримаеш, – вiдповiла стара з кам’яним обличчям.
Їi слова Тiпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та вiн вчасно згадав, що кишенi в нього набитi горiхами, отож наколов трохи й поiв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потiм вона вiдмiряла рiвнi долi молока та оцту й плеснула iх у казанок. Потому дiстала кiлька торбинок чар-зiлля та порошкiв i один за одним вiдмiряла та пiдсипала у свое вариво. Час вiд часу вона брала свiчку в руку й пiдносила ii до жовтого папiрця, звiряючись iз рецептом зiлля, яке варила.
Чим довше Тiп за нею спостерiгав, тим бiльше непокоiвся.
– І для чого ж це? – запитав вiн.
– Не для чого, а для кого, – сказала як вiдрiзала Момбай.
Тiп неспокiйно засовався на лавцi й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далi вiн перевiв погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, i йому страх як закортiло опинитися деiнде, тiльки не в цiй напiвтемнiй закiптявленiй кухнi, де навiть тiнi вiд свiчки на стiнах наганяли жах. Так у гнiтючiй тишi, яку порушували лише булькання казанка та потрiскування дров у вогнi, минула майже година.
Аж ось Тiп набрався смiливостi й перервав мовчанку.
– То що, ви це готуете для мене? – запитав вiн, кивнувши в бiк казанка.
– Атож, – коротко вiдповiла Момбай.
– А воно менi не зашкодить? – запiдозрив Тiп неладне.
– Та як сказати… Якщо я нiчого не наплутала, – вiдповiла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.
Тiп рукавом витер раптом спiтнiле чоло.
– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив вiн.
– А тебе нiхто не питае! – вiдказала стара, недобре стрельнувши оком у бiк хлопця. – Головне, що цього хочу я.
– А яка тодi буде з мене користь? – заходився вiдмовляти Тiп. – Тодi ж н?кому буде на вас робити.
– А Гарбузова Голова навiщо? – вiдрубала Момбай.
Тiп знову заквилив.
– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав вiн занепокоено. – Який вам зi статуi пожиток?
– А ось який, – вiдповiла Момбай. – Наступноi весни я розiб’ю квiтник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало менi на думку ранiше. Як же ти менi остогид за всi цi роки!
Вiд ii слiв Тiп вiдчув, що обливаеться холодним потом, але й далi боявся поворухнутися i лише з дрижаками в колiнцях стривожено поглядав на казанок.
– А може, воно не подiе, – пробубонiв вiн ледь чутно безутiшним голосом.
– Ще й як подiе! – вiдповiла Момбай бадьоро. – Я рiдко коли помиляюся.
І знову запанувала тиша, така довга й гнiтюча, що коли Момбай нарештi зняла свого казанка з вогнища, була вже майже пiвнiч.
– Вживати мiй чудесний напiй треба охолодженим, – оголосила стара вiдьма, яка, попри всi закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на свiтанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.
І з тими словами вона пошкандибала до своеi кiмнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тiп почув, як зачиняються дверi i гримить засув.
Та спати, попри наказ, хлопець не мiг. Вiн усе сидiв i дивився, як загасаючи жеврiють у вогнищi вуглинки.
Втеча
Тiп надовго замислився.
«Ох i тяжко бути мармуровою статуею, – з’явилися у нього бунтiвнi думки. – Але я стояти статуею не буду! За всi цi роки я iй остогид, каже вона, отже, збираеться спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуею стовбичити посеред клумби все свое життя? Залишаеться одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своiм бридким зiллям».
Вiн почекав, допоки хропiння староi вiдьми не сповiстило про те, що та мiцно спить, тихенько встав i прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.
«Як же вирушати в дорогу без запасiв?» – вирiшив вiн, нишпорячи на вузьких полицях.
У буфетi вiн знайшов лише кiлька засохлих скоринок хлiба, тому заглянув до кошика Момбай i намацав там сир, що стара принесла iз села. Порпаючись у кошику, вiн натрапив i на перечницю, де замiсть перцю був «Життедайний порошок». «А прихоплю-но я i його, – змiркував вiн, – а то Момбай ще наробить лиха».
З цiею думкою вiн засунув перечницю в кишеню разом iз сухарями та сиром.
Тiп обережно вийшов iз хати i замкнув на клямку дверi. Надворi яскраво свiтив мiсяць i переливалися зорi. Пiсля затхлоi та сморiдноi кухнi нiч здавалася напрочуд свiжою та лагiдною i кликала в дорогу.
«Не гадав я, що тiкати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тiп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я нiколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до ii лап».
Вiн плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.
«От не можу я залишити мого Джека на поталу старiй Момбай, та й край! – пробурмотiв вiн сам собi. – І чий же вiн, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».
Вiн хутко повернувся до хлiва i вiдчинив дверi стiйла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.
Джек тихо стояв собi посеред стiйла, i в мiсячному сяйвi Тiп побачив, що той життерадiсно усмiхаеться, як i завжди.
– Ходiмо! – кивнув надвiр Тiп.
– Куди? – запитав Джек.
– А це ми дiзнаемося разом, – вiдповiв Тiп, мимоволi усмiхаючись у вiдповiдь, – бо пiдемо свiт за очi.
– Добре, – просто вiдповiв Джек i перевальцем почалапав iз хлiва пiд зоряне небо.
Вийшовши з двору, Тiп повернув до дороги, а Джек подибав слiдом. Вiн шкандибав накульгуючи, бiльше того, час вiд часу то одне колiно, то iнше у нього пiдгорталося назад, i вiн ледве не валився з нiг. Утiм, Гарбузова Голова швидко помiтив цей свiй гандж i став докладати зусиль ходити доладно i не оступатися на рiвному мiсцi. Тiп простував стежиною, не зупиняючись анi на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, i коли зайшов мiсяць i з-за пагорбкiв визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погонi вже не боявся. Бiльше того, про всяк випадок заплутуючи слiди, вiн звертав то на одну стежку, то на iншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогiн.
Переводячи дух вiд того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарештi зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.
– Ну що ж, сiдай поснiдаемо, – мовив Тiп.
Джек Гарбузова Голова з цiкавiстю огледiв Тiпа з сухариком, та приеднатися до трапези вiдмовився.
– Здаеться, у мене трохи iнша будова, – мовив вiн.
– Звiсно, iнша, – вiдповiв Тiп. – Кому, як не менi, це знати, я ж сам тебе змайстрував.
– Невже? – запитав Джек.
