Джек Гарбузова Голова iде до Смарагдового мiста
На свiтанку Тiпа розбудив не хто iнший, як Джек. Хлопець продер заспанi очi, поплюскався в ручаi, а потiм поснiдав хлiбом та сиром. Можна було рушати в путь.
– Вирушаймо негайно, – вирiшив вiн, – дев’ять миль – це ого-го яка вiдстань, та подолати ii, якщо, звiсно, нiчого не скоiться, маемо до полудня.
Отож Джек знову всiвся верхи на Козлу, i подорож продовжилася.
Тiп помiтив, що багрянець трав та листя побляк i змiнився на сизий, як лаванда, а невдовзi й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого мiста, де правив Опудало, все яскравiшав i яскравiшав.
Та не пройшли мандрiвники й двох миль, як дорогу з жовтоi цегли перетяла широка стрiмка рiчка. Тiп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут вiн помiтив якогось чолов’ягу, котрий на човнi плив до iхнього берега.
Коли човен уткнувся в берег, Тiп запитав:
– А чи не переправите ви нас на той бiк?
– Звiсно, коли маете грошi, – непривiтно буркнув перевiзник.
– У мене немае грошей, – вiдповiв Тiп.
– Як? – запитав той. – Узагалi?
– Узагалi, – зiтхнув хлопець.
– Тодi навiщо ж менi у такому разi гнути спину? – рiшуче вiдмовив перевiзник.
– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек iз своею незмiнною усмiшкою.
Перевiзник витрiщився на нього, але нiчого не сказав. Тiп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрiсть – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декiлька миль.
– Менi конче треба потрапити до Смарагдового мiста, – спробував вiн умовити перевiзника. – Але ж як менi дiстатися до того берега, якщо ви не перевезете?
Перевiзник лише розсмiявся у вiдповiдь, та смiх його був недобрий.
– Он та дерев’яна колода, – кинув вiн на Козлу, – та точно попливе. То чом би тобi ii не осiдлати? А той неотесаний блазень iз гарбузовою головою, може, випливе, а може, й нi, у будь-якому разi – втрата невелика.
– Про мене не хвилюйтеся, – Джек обдарував ласкавою усмiшкою неласкавого перевiзника. – Будьте певнi, хвилi мене винесуть.
«Коли так, – подумав Тiп, – то варто спробувати». А Козла, яка взагалi не знала, що таке страх, жодних заперечень не висувала. Отож хлопець завiв ii у воду i всiвся на неi верхи. Джек теж забрiв у воду по колiна i вхопився за хвiст Козли, щоб тримати гарбузову голову над водою.
– Ну ж бо, – сказав Тiп, настановляючи Козлу, – якщо ти перебиратимеш ногами, то, либонь, попливеш; а якщо попливеш, то ми скорiше за все опинимося на тому боцi.
Козла одразу ж заходилася перебирати всiма чотирма ногами, поволi набираючи швидкiсть, i незабаром мокрi мандрiвники вже дерлися зеленою травою, що нею порiс крутий протилежний берег.
Холошi штанiв у Тiпа вимокли хоч викручуй, а черевики хлюпали, проте Козла пливла так вправно, що вище колiн хлопця майже не забризкала, а от пишнi шати Джека просякли до останнього рубчика.
– Нiчого, – махнув рукою Тiп. – На сонцi все швидко висохне. Головне, що ми вже на цьому боцi, цiлi та здоровi i без усякого перевiзника. І тепер можемо продовжити путь.
– А менi плавати навiть сподобалося, – мовила обтрушуючись Козла.
– Та й менi до вподоби, – додав Джек.
Невдовзi вони опинилися на дорозi з жовтоi цегли, що обiрвалася на тому боцi, i Тiп знову пiдсадив Гарбузову Голову на Козлу.
– Якщо мчати з вiтерцем, – сказав вiн, – то одежа вмить обсохне. А я схоплюся за хвоста Козли i побiжу слiдом. Тодi ми швидко всi обсохнемо.
– То нехай Козла швидше переставляе ноги, – сказав Джек.
– Бiгтиму так, як ноги несуть! – радiсно заiржала Козла.
Тiп ухопився за галузину, що правила Козлi за хвоста, i на повний голос гукнув: «Но-о-оо!» Козла рвонула з мiсця навскач, а Тiп припустив слiдом за нею. Та Тiпу здалося, що вони могли б i додати, i вiн скомандував: «Вйо-о-о!». Тут, пригадавши, що це слово е командою бiгти щомога, Козла полетiла дорогою, як стрiла. І тут Тiпу вже було непереливки: бiгти швидше, нiж будь-коли в життi, аби не вiдставати.
Годi й казати, що духу в нього вистачило ненадовго, та коли вiн вiдкрив рота, щоб скомандувати «Тпру!», то виявилося, що в нього й горло перехопило. А потiм трапилося ось що: кiнчик «хвоста», а вiн, як не крути, був сухим сучком, хруснув, i за мить Тiп уже качався у дорожньому пилу, тодi як Козла зi своiм гарбузоголовим наiзником неслася все далi й далi, зникаючи у курявi з-пiд копит.
Поки Тiп оговтався, пiдвiвся на ноги та вiдхекався, аби нарештi вигукнути «тпру!», у цьому вже не було потреби, бо конячки вже i слiд загув.
Уторопавши, що сталося, Тiп зробив едину розумну рiч, що йому залишалася: вiн сiв на узбiччi, вiдсапався i вже без поспiху почвалав слiдом.
«Рано чи пiзно, а я iх все одно дожену, – метикував вiн дорогою, – бо дорога так чи iнакше веде до Смарагдового мiста, от бiля брами ми й зустрiнемося».
Тим часом Джек, цупко чiпляючись за Козлу, хвацько мчав уперед, навiть не пiдозрюючи, що трапилося позаду, бо головою по боках не крутив, а Козла цього й не могла. А от що вiн помiтив, то це те, що трава та дерева навкруги зеленiли яскравiше, анiж перед цим, i про те, що до Смарагдового мiста, мабуть, рукою подати, здогадався ще до того, як у полi зору з’явилися високi мiськi шпилi та шатра.
Нарештi вдалинi забовванiли високi мiськi мури iз зеленого камiння, оздобленi смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадаеться спинитися i, чого доброго, лоба собi розiб’е об мiську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».
Козла разом стала як укопана, i якби Джек не тримався як слiд, то покотився б шкереберть i, чого доброго, сам собi лоба розбив би.
– З вiтерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув вiн i, не почувши вiдповiдi, озирнувся. І тут вiн побачив, що «татка» з ними немае.
Його ще нiколи не кидали ось так посеред дороги, i вiн вiдчув деяку тривогу. Але поки вiн розмiрковував, що могло статися i що, виходячи з того, робити далi, мiська брама в зеленому мурi вiдчинилася i звiдти вийшов якийсь чоловiк. Вiн був коротенький i пухкенький, зi здобним обличчям. Одягнений у все зелене, i навiть гостроверхий ковпак на головi у нього зеленiв, навiть окуляри на очах також зеленiли. Вiн уклонився Джеку i сказав:
– Я – Страж мiськоi брами Смарагдового мiста. Дозвольте запитати, хто ви такi i що вас сюди привело?
– Я – Джек Гарбузова Голова, – вiдповiв той зi своею неодмiнною усмiшкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навiщо – i сам не знаю.
Страж мiськоi брами немало здивувався такiй вiдповiдi й похитав головою, наче вухам своiм не повiрив.
– Перш за все давайте з’ясуемо: ви – людина чи гарбуз? – запитав вiн чемно.
– Це з якого боку подивитися, – визнав Джек. – Мабуть, i те, й iнше, коли ваша ласка.
– А ця дерев’яна коняка – вона iграшкова чи жива? – засумнiвався Страж.
Козла закотила лупате око i пiдморгнула Джеку, а потiм звелася дибки i приземлилася Стражу просто на ногу.
– Ой! – зойкнув той. – Вибачаюсь, що поставив дурне запитання. Вiдповiдь бiльш нiж переконлива. Дозвольте запитати, у яких справах ви завiтали до Смарагдового мiста?
– Справа, звiсно, завжди мае бути, – розважливо вiдповiв Джек, – а от яка – навiть i уявити не можу. Краще спитати у татка, та справа в тому, що його щось не видно.
– Це темна справа, дуже темна! – оголосив Страж. – Та судячи з вашоi усмiшки, нiчого лихого ви не замишляете. Бо той, хто у темних справах, той i всмiхаеться недобре.
