Середземноморське перехрестя
Легкий крейсер «Дюге Труен»
Першими французькими крейсерами, побудованими у міжвоєнний період, стали три кораблі типу «Дюге Труен» (увійшли до складу флоту у 1926 р.). Вони стали першими у світі крейсерами з лінійно-підвищеним розташуванням артилерії головного калібру (вісім 155-мм гармат у чотирьох баштах). Саме ця схема швидко стала стандартом для усіх інших крейсерів. Досить швидкохідні (33 вузли), ці крейсери були практично позбавлені бронювання.
Перші французькі важкі крейсери – «Дюкень» (1927 р.) і «Турвіль» (1928 р.) – фактично були збільшеним варіантом «Дюге Труена» (10 000 т замість 7250 т) із заміною 155-мм гармат на 203-мм. Так само, як і попередники, вони мали дуже слабкий броньовий захист. Відзначаючись високою швидкістю (33 вузли) і досконалими морехідними якостями, «Дюкень» і «Турвіль» мали надто малу дальність плавання.
Наступні чотири важкі крейсери типу «Сюффрен» (1930—1932 рр.) отримали броньовий пояс. Швидкість зменшилась до 32 вузлів, що вважалось цілком адекватною ціною за посилення захищеності, а склад головного озброєння лишився попереднім. Вершиною розвитку французьких «вашингтонських» крейсерів став «Альжері» (1934 р.). Проєктуючи цей корабель, конструктори пішли на подальше зниження швидкості (до 31 вузла), натомість товщину броньового пояса збільшили з 60 до 110 мм. Головне озброєння лишалось попереднім (вісім 203-мм гармат), але зенітне значно посилилось. Якщо попередні важкі крейсери мали вісім 75-мм або 90-мм зеніток, то «Альжері» ніс 12 100-мм гармат, не рахуючи дрібнокаліберної зенітної артилерії. Цей корабель міг успішно протистояти будь-якому італійському важкому крейсерові. «Альжері» мав стати початком серії однотипних кораблів, однак угоди з обмеження озброєнь стали цьому на заваді, і він так і залишився одинаком.
У підкласі легких крейсерів французи спочатку на перший план поставили швидкість. Так з’явився «Еміль Бертен» (1934 р.) – невеликий (5900 т) корабель, здатний розігнатись до 34 вузлів. Крейсер ніс потужне озброєння (дев’ять нових 152-мм гармат у трьох баштах), але зовсім не мав броньового захисту. Хибність такої концепції була очевидною, і наступна серія з шести легких крейсерів типу «Ла Галіссоньєр» (1936—1937 рр.) отримала броньовий пояс завтовшки 105 мм за рахунок збільшення водотоннажності до 7600 т і зниження швидкості до 31 вуз.
У 1926—1931 рр. ВМС Франції поповнили есмінці типів «Бурраск» (12) і «Л’Адруа» (14 одиниць). Ці кораблі мали стандартну водотоннажність 1320—1380 т. Озброєння їх складалось з чотирьох 130-мм гармат, двох 37-мм зеніток і двох тритрубних 550-мм торпедних апаратів. Есмінці розвивали швидкість 33 вузли. Дальність плавання була порівняно невеликою – 2150 миль.
Лінкор «Дюнкерк»
Поряд з будівництвом загалом посередніх есмінців «Бурраск» та «Л’Адруа» (незважаючи на більший калібр артилерії, вони вважались гіршими від британських есмінців «абеткових» серій), Франція розвивала підклас «супересмінців» – швидкісних і з потужним озброєнням. У 1926—1927 рр. були збудовані шість кораблів типу «Шакал» (2150 т). Озброєні п’ятьма 130-мм гарматами, двома 75-мм зенітками і двома тритрубними торпедними апаратами, ці кораблі розвивали швидкість понад 35 вузлів і могли успішно протистояти будь-якому іншому кораблеві свого класу у світі. Наступні серії французьких «супересмінців» були ще потужнішими – вони озброювались п’ятьма 138-мм гарматами. Шість кораблів типу «Гепард» увійшли до складу флоту у 1929—1931 рр., шість «Егль» – у 1931—1934 рр., шість «Вокелен» – у 1933—1934 рр., шість «Ле Фантаск» – у 1935—1936 рр.. Вершиною розвитку цієї лінії стали «Могадор» і «Вольта», які поповнили флот навесні 1939 р. Ці «супересмінці» мали стандартну водотоннажність 2885 т, розвивали швидкість 39 вузлів і були озброєні вісьмома 138-мм гарматами (у чотирьох баштах).
Есмінець типу «Бурраск»
У 1932 р. французи знову повернулись до ідеї будівництва відносно невеликих есмінців, призначених для супроводу нових лінкорів «Дюнкерк» та «Страсбург». 12 кораблів типу «Ле Арді» були закладені у 1936—1939 рр. Шість з них були введені до бойового складу флоту буквально в останні дні перед капітуляцією Франції, решту так і не вдалось добудувати. Есмінці «Ле Арді» мали стандартну водотоннажність 1770 т, а головне озброєння складалось з шести 130-мм гармат у трьох спарених установках.
Якщо легкі сили французького флоту у перше повоєнне десятиліття розвивались досить динамічно, то лінійні перебували в стагнації. До початку 1930-х років у строю залишалось три лінкори типу «Курбе», озброєні 12 305-мм гарматами, і три типу «Бретань» (з десятьма 340-мм гарматами). Усі вони увійшли до складу флоту напередодні та на початку Першої світової війни. Будівництво в Німеччині «кишенькових панцирників» типу «Дойчланд» було використане французьким урядом як привід для оновлення лінійного флоту. У 1932 і 1934 рр. були закладені лінійні кораблі «Дюнкерк» і «Страсбург» (увійшли до складу флоту у 1937 і 1938 рр.). Вони стали першими у світі швидкохідними лінкорами, поєднуючи потужне бронювання, властиве класичним дредноутам, з високою швидкістю (31 вузол), притаманною лінійним крейсерам. Озброєння кораблів складалось з восьми 330-мм гармат (у двох баштах), 16 130-мм універсальних гармат та дрібнокаліберних зеніток.
Будівництво «Дюнкерка» і «Страсбурга» стало поштовхом до нової гонки військово-морських озброєнь в Середземному морі: Італія розпочала спорудження лінкорів типу «Літторіо», а Франція відповіла закладкою «Рішельє» (1935 р.), «Жан Бар» (1936 р.) та «Клемансо» (1939 р.). Нові французькі кораблі за бронюванням поступались лише японському «Ямато» та німецькому «Бісмаркові», переважаючи італійські та британські «однокласники». Артилерія головного калібру складалася з восьми 380-мм гармат у двох баштах. Їх доповнювали дев’ять 152-мм гармат (у трьох баштах), 12 100-мм і вісім 37-мм зеніток. Однак до капітуляції Франції «Рішельє» ввести до бойового складу не встигли, на «Жан Бар» не були завершені будівельні роботи, а «Клемансо» взагалі знаходився на стапелі (зрештою, його так і не добудували). Таким чином, на початок Другої світової війни ВМС Франції мали два сучасних лінкори («Дюнкерк» і «Страсбург») та п’ять старих: «Курбе», «Парі» (третій корабель цього типу – «Жан Бар» – виключили з бойового складу флоту у 1937 р.), «Бретань», «Лоррен» і «Прованс».
На момент початку Другої світової війни французький флот перебував у процесі перебудови й оновлення. Готовність його до війни була назагал гірша, ніж флоту італійського. До того ж, з огляду на воєнно-політичний союз з Великобританією, Франція мусила рахуватись з пріоритетністю Атлантичного ТВД порівняно з Середземноморським. А оскільки Італія у вересні 1939 р. оголосила про свій нейтралітет, підготовка французького флоту до можливих бойових дій на Середземному морі була досить поверховою.
1.5. Інші учасники конфлікту
Крім перелічених нами країн, участь (хоч і лише епізодичну) у бойових діях Другої світової війни на Середземному морі взяли флоти Югославії та Греції. Поступово нарощували розмах своїх операцій крігсмарине – військово-морські сили Німеччини. Після вересня 1943 р. саме крігсмарине лишались єдиною силою, яка намагалась протистояти флотам союзників. Нарешті, дві держави – Іспанія та Туреччина – займаючи стратегічно важливе положення, дотримувались нейтралітету.
Греція у міжвоєнний період не інвестувала надто значних коштів у розбудову флоту. Найбільшими його кораблями були лінкори «Кілікіс» і «Лемнос» – колишні американські кораблі додредноутної епохи, придбані у 1914 р. З 1931 р. ці кораблі служили як плавучі батареї зі скороченими екіпажами. Третій великий корабель – панцирний крейсер «Георгіос Авероф» – був введений до складу флоту у 1912 р., але в середині 1920-х років пройшов модернізацію і частково зберігав свій бойовий потенціал. Легкий крейсер «Еллі» (1914 р.) вже на час Першої світової війни був морально застарілим.
Грецький панцирний крейсер «Георгіос Авероф»
Обмеженість фінансових ресурсів країни не дозволяла у міжвоєнний період інвестувати у будівництво крупних кораблів. Як наслідок, найсучаснішими кораблями грецького флоту були есмінці. У 1932—1933 рр. флот поповнили чотири кораблі типу «Контуріотіс», побудовані в Італії за модифікованим проєктом «Дардо», а на початку 1939 р. увійшли до бойового складу «Василевс Георгіос І» та «Васіліса Ольга» – кораблі, збудовані у Великобританії за модифікованим проєктом «G» (однієї із серій «абеткових» есмінців). Однак це поповнення не дозволило повністю замінити старі есмінці, і у складі флоту лишалась низка кораблів цього класу, побудованих ще до Першої світової війни.
Загалом ВМС Греції мали 29 боєздатних кораблів сумарною водотоннажністю близько 35 000 тонн. Слабкість власних збройних сил і наростаюча загроза експансії з боку фашистської Італії змушували грецький уряд шукати шляхів зміцнення безпеки країни. Почалось зближення зі своїм споконвічним супротивником – Туреччиною, яку теж непокоїли італійські амбіції щодо панування на Середземному морі. Зростали пробританські настрої. Крім того, з’явились плани розбудови флоту за рахунок придбання 16 нових есмінців та кількох підводних човнів, однак на заваді його реалізації стала економічна слабкість країни. Загалом Греція була не готова до війни, а її флот не становив реальної загрози для італійського.
Югославський транспорт гідролітаків «Змай»
Постале після Першої світової війни Королівство сербів, хорватів і словенців (Югославія) починало розбудову своїх військово-морських сил фактично з нуля. Першими її кораблями стали кілька трапиків і мінних загороджувачів. У 1928—1930 рр. флот поповнився чотирма підводними човнами середніх розмірів (два були побудовані у Великобританії і два – у Франції). У 1932 р. до складу ВМС Югославії увійшов побудований в Англії лідер есмінців «Дубровнік» (1880 т), озброєний чотирма 140-мм гарматами, двома 84-мм і шістьма 40-мм зенітками, а також двома тритрубними торпедними апаратами. Нарешті, у 1939 р. флот поповнили три есмінці типу «Београд» (1210 т; чотири 120-мм гармати, чотири 40-мм зенітки, два тритрубних торпедних апарати), перший з яких побудувала французька фірма, а два інших – югославська корабельня у м. Спліт. Серед інших кораблів югославського флоту відзначимо транспорт гідролітаків «Змай» (1931 р.) та вісім сучасних торпедних катерів, придбаних у Німеччини. Загалом ВМС Югославії напередодні Другої світової війни були досить сучасними, але надто нечисленними, щоб становити серйозну небезпеку для Італії.
Розділ 2
Перші місяці війни
2.1. Перші морські операції та підводна війна
На момент вибуху Другої світової війни акваторія Середземного моря була досить спокійною: Італія оголосила про свій нейтралітет, а ймовірність появи тут німецьких кораблів вважалась вкрай низькою. Однак вже 3 вересня 1939 р. французькі й британські кораблі, які перебували у цьому районі, були приведені у бойову готовність. Відлуння війни блискавично досягло Середземного моря – насамперед, завдяки оголошеній Великобританією економічній блокаді Німеччини. Уряд Сполученого королівства сподівався, що, як і під час попередньої війни, ці заходи завдадуть потужного удару німецькій економіці.
ВМС Великобританії одразу ж приступили до патрулювання середземноморських вод з метою контролю за судноплавством і пошуку воєнної контрабанди. Зокрема, з бази на Мальті здійснювали патрулювання кораблі 3-ї флотилії есмінців, з Александрії – важкий крейсер «Шропшир» та інші бойові кораблі. І хоч вже на початку жовтня склад Середземноморського флоту був скорочений (зокрема, у Південну Атлантику була переведена 3-я флотилія есмінців), дії союзників щодо провадження морської блокади були послідовними й ефективними. 1 грудня 1939 р. запроваджуються «морські сертифікати», які мали отримувати судна нейтральних країн після огляду представниками союзників у визначених нейтральних портах. Упродовж перших місяців війни було конфісковано понад 300 тис. тонн вантажів, призначених для Німеччини, і реквізовано 71 німецьке торгове судно. Але від блокади страждала не лише Німеччина – вона стала серйозним ударом по економіці нейтральних країн, насамперед Італії. Власті Рима вкрай негативно сприйняли рішення Великобританії, оголошене 1 грудня 1939 р., відповідно до якого усі товари німецького походження визнавались воєнною контрабандою – незалежно від того, кому вони адресувались. Це поставило хрест на життєво важливих для італійської економіки поставках німецького вугілля морським шляхом. Не випадково саме в цей час уряди Франції та Великобританії почали переговори щодо закупівлі в Італії озброєння (насамперед, літаків), намагаючись таким чином компенсувати втрати італійської економіки від блокади, а одночасно сподіваючись, що це стане додатковим стримуючим фактором від вступу Італії у війну на боці Німеччини.
З огляду на розвиток воєнної ситуації британці та французи концентрували морські сили у Північній Атлантиці та Північному морі, скоротивши свою присутність на Середземномор’ї. Більшість кораблів італійського флоту залишалась у своїх базах, але підводні човни вийшли в море, контролюючи пересування кораблів потенційних противників. Більшою мірою це стосувалось французького флоту, зосередженого в західній частині акваторії, меншою – британського, основною зоною активності якого були єгипетські води.
Одразу після нападу Німеччини на Польщу кораблі ВМС Франції були приведені до стану підвищеної бойової готовності. Хоч французи і не палали бажанням гинути «за Гданськ», але пам’ятали про свої союзницькі обов’язки. Вже 2 вересня на більшість французьких кораблів був завантажений боєкомплект, вони поповнили запаси палива. Того ж дня з Тулона вийшла в море 3-тя ескадра (п’ять важких крейсерів і вісім великих есмінців), прямуючи до Орана. Коли 3 вересня Франція вступила у війну проти Німеччини, кораблі вже перебували у новій базі, залишаючись там до 19 вересня. Ця передислокація була викликана побоюваннями французького командування, що військово-морські бази метрополії зазнають ударів люфтваффе. Північно-африканські ж порти були у цьому відношенні цілком безпечними. Італія поставилась до цього перебазування цілком індиферентно – воно не означало посилення французького флоту на Середземномор’ї, а лише його передислокацію.
Станом на 1 вересня 1939 р. на Середземному морі перебували старі французькі лінкори, сім важких і три легких крейсери, близько півсотні есмінців та міноносців. Вони становили серйозну силу, особливо коли врахувати ще й з’єднання британського Середземноморського флоту. На початку жовтня 1939 р. відбувається перегрупування морських сил союзників – вони починають формувати з’єднання для пошуку німецьких рейдерів, які діяли в Атлантиці. Середземне море було в цьому сенсі акваторією цілком спокійною – надводні кораблі противника не мали жодного шансу проникнути сюди. Однак французький флот виділив частину свої сил (есмінці типу «Бурраск») для охорони морських комунікацій між Ораном та Марселем. Це була найкоротша траса, якою доставлялись різноманітні вантажі та війська з африканських колоній до метрополії. Ще одним важливим завданням, яке виконували безпечні середземноморські бази, був ремонт ушкоджених кораблів. Наприклад, есмінець «Ураган», пошкоджений 5 грудня 1939 р. в Атлантиці внаслідок зіткнення з торговим судном, проходив ремонт в Бізерті. Добре обладнаний порт у Тулоні слугував основним осередком технічного обслуговування кораблів французького флоту.
Назагал діяльність французького флоту в перші місяці війни була дуже інтенсивною. З 3 вересня 1939 р. до 25 червня 1940 р. його кораблі забезпечили проведення 175 конвоїв у складі 1437 суден. Зрозуміло, що більшість з них йшла атлантичними маршрутами, але значна частина – через Середземне море. Водні шляхи Середземного моря служили також для перекидання військ з північно-африканських колоній. Часто такі перевезення здійснювали бойові кораблі – більш швидкісні порівняно з цивільними суднами. Наприклад, легкий крейсер «Прімоге» 7 березня 1940 р. в Орані прийняв на облавок бійців 10-го полку марокканських стрільців, а вже за два дні висадив їх у Тулоні.
Позиція Італії щодо вступу у війну лишалась невизначеною. У дискусії між Б. Муссоліні та начальником Генерального штабу маршалом П’єтро Бадольо фігурувала друга половина 1941 р. як час, коли Італія та її збройні сили будуть готові до вступу у війну. Тобто італійське військово-політичне керівництво розглядало нейтралітет на початку війни лише як паузу, яка дала б змогу краще підготуватись до бойових дій і обрати зручний момент для вступу у війну.
Французьке командування чудово розуміло непевність позиції Італії, небезпідставно побоюючись «удару в спину». Тому у квітні 1940 р. воно перевело на Середземне море (до бази Мерс-ель-Кебір поблизу Орана) найновіші боєздатні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург». Поява цих потужних кораблів нейтралізувала можливу загрозу з боку італійського флоту. Крім того, це дало змогу перевести старі лінкори «Бретань», «Лоррен» і «Прованс» під командуванням віце-адмірала Рене Годфруа до Александрії. Проте за кілька днів «Бретань» і «Прованс» повернулись до Мерс-ель-Кебір, де й зоставались до виходу Франції з війни. Натомість у травні до Александрії прибув легкий крейсер «Дюге Труен». Сили віце-адмірала Годфруа становили французьку ескадру східної частини Середземного моря («з’єднання Х»). Поява цих кораблів у британській базі не лише демонструвало співпрацю обох союзників – воно стало суттєвою підтримкою для досить невеликого в той час з’єднання британського флоту в Александрії.
Квітень і травень 1940 р. для французького флоту на Середземному морі був часом рутинної патрульної та конвойної служби. Як і в попередні місяці війни, він демонстрував значно більшу активність, ніж британський флот – останній зосереджував свої основні зусилля в Атлантиці. Супроводжуючи конвої в західній частині Середземномор’я, французькі моряки зі зростаючим занепокоєнням спостерігали фактичну мобілізацію італійського флоту. Останній повільно, але систематично підвищував свою бойову готовність, зосереджуючи свої корабельні з’єднання у ключових портах. Ще 12 квітня Муссоліні віддав наказ про підготовку флоту до війни. Згодом Італія оголосила 12-мильну смугу вздовж узбереж Італії, Албанії та Лівії «небезпечною» для іноземних суден. За кілька днів було заявлено, що усі держави повинні розглядати води Сицилійської протоки як заміновані, а суднам слід користуватись безпечною Мессінською протокою. Слова не розходились зі справами: у Сицилійську протоку вийшли мінні загороджувачі, які під прикриттям крейсерів та есмінців почали ставити міни між Сицилією та Тунісом. Зрозуміло, що ці дії не могли лишитись непоміченими Францією і Великобританією, але вони ніяк не відреагували.
Міни на палубі одного з італійських крейсерів
Крім західної частини Середземного моря, Італія посилювала свою присутність і в східній – у районі архіпелагу Додеканес. Чисельність дислокованих тут військ була доведена до 22 тис. осіб. Враховуючи складність сполучення з цим віддаленим районом у разі початку війни, італійці зосередили тут запаси, яких вистачило б на шість місяців автономного функціонування (щоправда, палива вдалось накопичити тільки на два місяці). Ще однією важливою проблемою для Італії було утримання морської комунікації зі своїми володіннями на берегах Червоного моря. Однак проблема ця не мала легкого вирішення: єдиний шлях пролягав через Суецький канал, контрольований Великобританією. У разі вступу Італії у війну на боці Німеччини цей шлях одразу був би закритий для італійських суден, а єдиним способом розблокувати його був би наступ сухопутних військ з боку Лівії.
Вступ Італії у війну був лише питанням часу. Пришвидшила його поразка Франції. У червні 1940 р. Італія ще не завершила своїх воєнних приготувань: запаси стратегічних матеріалів і сировини були надто малі, не вистачало сучасних танків, а процес модернізації авіації тільки розпочався. Однак можливість територіальних набутків коштом Франції була надто цінна, щоб далі відкладати вступ у війну. Муссоліні казав: «Щоб брати участь в мирі, нам потрібно взяти участь у війні». «Ми потребуємо, – заявив він у розмові з П. Бадольо, – кількох тисяч загиблих, щоб брати участь в мирній конференції як переможці».
Якою ж мала бути війна у баченні італійського керівництва? Адмірал Анджело Ячіно згадував: «Стратегічна директива була короткою: оборона на суходолі й у повітрі на усіх кордонах, крім Ефіопії, на морі ж наступ до межі наших можливостей». Тобто, саме флот трактувався як головна наступальна сила, сухопутні війська й авіація мали лише забезпечувати його дії. Цілі були визначені просто й однозначно, але з реалізацією їх могли виникнути проблеми – італійський флот не мав жодної переваги над флотами противників (французьким та британським). Незважаючи на це, Італія неухильно йшла до війни. 7 червня усім італійським торговим суднам було наказано повернутись до власних портів, а якщо це було неможливо – якомога швидше йти у нейтральні порти. Рішення це було запізніле – 218 суден (загалом 1,2 млн. брт[2] – близько третини усього тоннажу італійського торговельного флоту) були інтерновані в нейтральних портах. Це означало втрату сотень суден, які були б зовсім не зайвими для постачання італійських військ у Північній Африці. Війна була для дуче шансом здобути для Італії гідне (у його баченні) місце у світі, побудувавши імперію на кшталт Римської. Однак ця гігантоманія не мала нічого спільного з реальними можливостями італійської держави. Якщо Франція на той час була вже фактично переможена, й Італія могла розраховувати на участь у її поділі, то Великобританія ще зберігала значний воєнний потенціал, особливо на морі.
10 червня 1940 р. Італія вступила у війну. Відповідний акт оголосив сам Б. Муссоліні з балкона Палаццо Венеція в Римі, в присутності десятків тисяч італійців, які з ентузіазмом вітали цю подію. Ніхто тоді не сподівався, до яких наслідків це призведе. За висловом Філіппа Форо, знаного дослідника історії фашистської Італії, «оголошуючи війну Франції та Великобританії 10 червня 1940 р. Муссоліні сподівався досягти значних успіхів за невелику ціну. Розраховуючи вести війну паралельно з війною, яку вела Німеччина, він сподівався досягти стратегічної мети – перетворити Італію на велику державу в басейні Середземного моря». Сам Муссоліні у зверненні до італійців формулював мету так: «Беремось до зброї, щоб після розв’язання проблем наших сухопутних кордонів, розв’язати також проблеми наших кордонів на морі». Наскільки складним було це завдання, і як небагато спільного воно мало з реальністю, свідчить хоча б такий факт: станом на 1 липня 1940 р. запаси нафти в Італії становили 1,67 млн тонн. Цього мало б вистачити флотові на півтора року війни – але що робити далі, ніхто не знав. Незрозуміло було, якими шляхами поповнювати витрачені запаси, – просто Муссоліні не думав, що війна затягнеться. Ще однією потенційною проблемою, яку не усвідомлював дуче, було досить прохолодне ставлення до нього з боку офіцерів флоту. У середовищі останніх дуже сильними були монархічні настрої, а сам король Віктор Еммануїл ІІІ розглядав флот як основну свою опору. Сприйняття королем фашизму поширювалось і на флотських офіцерів, які в переважній більшості не були фанатиками дуче. Серед офіцерського корпусу військово-морських сил вважалось, що Муссоліні погано орієнтується у потребах флоту і не повинен втручатись в управління ним. Така позиція в тоталітарній державі часто провадила до паралічу рішень, ба, навіть своєрідного «італійського страйку» при ухваленні конкретних рішень – не тільки в мирний час, але й під час війни.
Адмірал Ендрю Каннінгем
На момент вступу Італії у війну на Середземному морі були зосереджені значні сили французького флоту. Найпотужніше з’єднання під командуванням Марселя Женсуля знаходилось в Мерс-ель-Кебірі. Воно складалось з чотирьох лінкорів, трьох легких крейсерів, 11 есмінців та чотирьох підводних човнів. У Тулоні перебувало з’єднання віце-адмірала Дюпла (чотири важкі крейсери, вісім есмінців, п’ять підводних човнів). Крім того, загони кораблів перебували в Алжирі (три легкі крейсери, чотири есмінці), Бізерті (три есмінці та 13 субмарин), Бейруті (три важкі й один легкий крейсери, три есмінці, два підводні човни) та Александрії (лінкор і три субмарини). В Александрії знаходились і основні сили британського Середземноморського флоту під командуванням адмірала Ендрю Каннінгема: три лінкори, авіаносець, шість легких крейсерів, 16 есмінців і десять підводних човнів. Гібралтарське з’єднання було трохи слабшим (два лінкори, легкий крейсер і 13 есмінців).