Пригоди «Сліпучого»
Джо розумів, що пускається в нетрі ворожої країни, але ж тут уражено його честь і почуття власника!.. Отже, він прожогом кинувся навздогін.
Фред та Чарлі й собі побігли за Джо, який чимало випередив їх, а за ними з голосними посвистами погнала й решта Червонькової групи, скликаючи в такий спосіб усю свою ватагу.
З усіх усюд розлягалися посвисти-відповіді, і незабаром за Фредом та Чарлі, які напружували всю силу своїх м’язів, щоб не спустити з ока Джо, який бігав швидше за них, – уже гналося щось із двадцять темних хлоп’ячих постатей.
Червонько кинувся до пустиря, певно важачи на якісь вилазки, що можуть заплутати того, хто не знає місцевості: на дірки в парканах, повітки, низькі дахівки та різні темні закутки.
Але Джо пощастило вчасно наздогнати його. Вони зчепилися й обидва покотилися долі…
А як Фред, Чарлі й уся ватага добігли до них, вороги знов стояли вже на ногах, один проти одного, ладнаючись до бійки.
– Чого тобі треба? – вороже й задерикувато питався Червонько. – Чого ти сікаєшся, хотів би я знати!..
– Мені треба моїх літавців! – відповів Джо.
Червонькові очі заіскрилися. Літавці якраз і йому потрібні були.
– Тоді тобі доведеться дістати їх боєм! – заявив він.
– А навіщо мені битися?! – обурено вигукнув Джо. – Вони ж мої!
Ці слова лише доводили, як мало він знався на тому, які у «пекельників» поняття про власність і майнові права.
Уся ватага, що, мов вовча зграя, оточила «верховинців», ураз завила, занявчала й зареготалася.
– Так чому ж це я мушу діставати літавці боєм? – знову вигукнув Джо.
– Тому, що я так сказав! – відповів Симпсон. – А коли я що сказав, то так воно й мусить бути! Уторопав?
Але Джо не второпав. У голові йому не містилося, що слово якогось там Червонька може бути законом у місті Сан-Франциско чи хоч у найменшій частині його. Це зневажало його любов до чесності й порядності. Войовнича кров у ньому закипіла.
– Ти мені негайно віддаси моїх літавців! Чуєш? – грізно скомандував він, простягши по них руку.
Симпсон притис пакунка до себе й запитав:
– А чи знаєш ти, хто я?.. Я – Червонько-Симпсон, і зі мною ніхто не наважується отак патякати!..
– Та кинь ти його до біса! – нишком шепнув Чарлі, – що вони там варті, оті літавці! Кинь! Нам треба якомога швидше видертися звідси!..
– Ці літавці – мої, – уперто й з притиском протяг Джо. – Вони мої, і я стою на тому, щоб мені їх повернули!..
– Адже не можеш ти битися із цілою ватагою! Якщо ти подужаєш його, то певна річ, на тебе накинуться вони всі, – силкувавсь умовити його Фред.
Цю таємничу розмову пошепки Червонькова ватага зрозуміла так, ніби Джо завагався, і знов усі завили й заголосили, мов зграя вовків.
– Злякався, злякався, – глузували й дражнили його оті малі паливоди. – Ач кирпу гне, едукований, чемненький! Що, може, боїшся чисту сорочечку закаляти? Чи матінки страшно? Ой-ой-ой, то-то лаятиме!..
– Цитьте! – владно гукнув ватажок. Галас умент угамувався.
– Ти віддаси мені моїх літавців? – рішуче поступаючись уперед, запитав Джо.
– А ти битимешся за них? – запитанням відповів Симпсон.
– Так! – відказав. Джо.
– Бійка! Бійка! – знову завила ватага.
– Ну, а я буду стежити, щоб билися чесно, як слід, – озвався раптом ззаду чийсь здоровий басюга.
Усі у момент повернулися до чоловіка, який, непомітно наблизившись, проголосив це…
У світлі електричного ліхтаря, що ясно горів на розі, вони побачили здоровенного мускулястого парубка, одягненого, як робітник. Ноги йому були взуті в чоботи із товстої шкіри, широкі штани підперізував вузенький чорний ремінець, а на голові мав він чорну засмальцьовану шапку. Обличчя було в сажі, з-поза грубої, синьої розхристаної сорочки визирала дебела шия й могутні груди.
– А ви тут хто такий?.. – буркнув Симпсон, якого дратувало втручання стороннього.
– Тобі до цього зась! – відсік йому торочки приходько. – А втім, якщо вам цікаво, то слухайте сюди: я кочегар на китайському пароплаві, а ось тут пильнуватиму, щоб билися чесно. Це моє діло. А ваше додержувати чесної бійки. Ну, починайте. Не воловодитися ж нам отут до світанку!..
«Верховинцям» було на руку втручання кочегара, але Симпсонові й товаришам його це було не до смаку.
З хвилинку порадившись зі своєю ватагою, отаман доручив одному з товаришів, свій пакунок і ступнув наперед.
– Виходь, чи що?.. – гукнув він Джо, заразом скидаючи куртку.
Джо віддав Фредові свою куртку й враз був уже поруч із Червоньком. Обидва піднесли догори стиснуті кулаки й стали один проти одного. Симпсон перший зробив напад, люто огрівши супротивника та й хвацьки ухилившись від одвітного удару. Джо відразу оцінив Червонькову спритність, але це ще більш підбурило його, хоч би там що, а здобути перемогу!
Присутність стороннього свідка в особі кочегара стримувала активність ватаги: хлопці обмежувалися тим, що лише підбадьорювали Червонька та глузували з Джо. Борці кружляли один навколо одного, заходили й так, і сяк, нападали, відстрибували й взаємно навішували неабиякі намордасники та гупаки. Але й те, як вони стояли, й те, як саме билися – усе було в них неоднакове: Джо стояв прямо й високо піднісши голову; широко розставивши ноги, він ними міцно впирався в землю. Симпсон пригнувсь і скорчився так, що голова йому мало не впірнула між плечі. Він крутився, мов та дзиґа, стрибав і брався на всякі штуки й вихватки, що щиро дивували Джо.
За чверть години обидва вже значно притомилися, проте з двох бадьорішим був Джо. Тут, певно, відіграв свою роль і тютюн, якого вживав Червонько, і кепський харч, і загалом усі умовини злиденного життя. Червонько захекався і хапав повітря. На початку він, як добрий мастак, гаразд полупцював таки Джо, але дедалі виснажувався, і удари були вже безсилі. Тоді, удаючись у розпач, почав він заживати способів боротьби не то що нечесних, а нікчемних: наскочивши, сквапненько огрівав супротивника штовханом і ту ж мить падав долі. Джо, звісно, не міг бити лежачого, отже, він поступався назад, щоб Червонько мав змогу підвестися, а той схопившись, знову утинав таку саму штуку.
Нарешті ця гра остобісіла Джо, і він вирішив дати їй належну відсіч. Добренько націлившись, він зацідив Червонька по голові саме тоді, як той нагнувся, щоб кинутися йому під ноги. Симпсон покотився, але за цим разом уже не туди, куди хотів, а вбік, у тому напрямку, куди скерував його тіло несподіваний тумачисько. Він перевернувся, силкувався підвестися і не міг, а лише застогнав і захекав.
Товариші підбадьорювали його, щоб підвівся на ноги; той раз або двічі намігся, але був надто вичерпаний та приголомшений.
– Здаюся! – сказав він. – Мене переможено.
Ватага принишкла, засмучена з цієї поразки свого отамана. Джо ступив наперед.
– Ну ж, будь ласка, поверніть мені тепер мої літавці, – удався він до хлопця, що держав його пакунка.
– Овва, – утрутився в розмову другий представник ватаги, ставши між Джо та його власністю. Волосся у цього хлопця було теж яскраво-руде.
– Спочатку тобі доведеться побитися ще й зі мною!
– Не бачу потреби! – гостро відтяв Джо. – Перемога моя і зрештою!..
– Е ні, ще не зрештою! Я – Симпсон-Цисавко, рідний брат Червоньків! Розшолопав?..
У такий спосіб Джо довідався ще про один звичай «пекельників», якого досі зовсім не знав.
– Гаразд! – крикнув він, і войовнича кров ще більше в ньому закипіла від нестерпної кривди.
– Ставай!..
Цісавко, який був на рік молодший за Червонька, ураз виявив себе, як лукавий супротивник. Він уживав таких нечесних способів, що добродушному кочегарові не раз довелося втручатись, аж доки й другий паросток Симпсонівського роду не визнав своєї поразки.
За цим разом Джо простяг руку по свого пакунка, без найменшого сумніву, що враз отримає його. Та ба! Між ним та його власністю став ще один хлопець, теж з яскраво-рудою розкудовченою кучмою на голові, і Джо враз угадав, що це третій представник родини Симпсонів. Являв він собою немов пізніше видання своїх братів, тільки трохи меншого формату і мав обличчя, густо вкрите ластовинням: це видно було в яскравому електричному світлі.
– Ти не матимеш своїх літавців, доки не подужаєш ще й мене! – учувся тоненький, але загонистий голосок. – Я – Симпсон-Рудько, і ти не можеш вважати себе за переможця усієї родини нашої, доки не подужаєш і мене!
Ватага аж загула із захвату, а Рудько скинув лахману куцину, став у позу й крикнув Джо:
– Виходь!
У Джо нили всі кістки й суглоби, з носа юшила кров, розтята губа опухала, сорочка була розпанахана від коміра й донизу… До того ж він страшенно стомився і важко відсапував.
– Скільки вас там є, цих самих Симпсонів? – запитав він. – Мені час додому, а якщо вас там ще багацько, то й за ніч усіх не впораєш!
– Я останній і наймоторніший! – відповів Рудько. – Подужаєш мене – й літавці твої! Це вже достеменна правда.
– Хай буде так! – зітхнув Джо. – Візьмемося до бою!
Меншенький Симпсон не мав ні сили, ані спритності братів своїх, але надолужував тим, що кидався, як та дика кицька, і добре таки дошкулив Джо.
Джо іноді здавалося, що він не вистоїть проти наскоків цього маленького, але скаженого вихору, та, напружуючи всі сили, він не хилився таки. Його підбадьорювала думка, що він б’ється за принцип, як колись за ідею билися його пращури. Уся честь «Верховини», здавалося йому, була на карті зараз, і він, як «верховинець», мусів битися до останку.
Отже, він стійко боронився від тисячі ненастанних наскоків свого ворога, оборонився, аж поки молодший і не такий досвідчений представник виснажився вкрай і, повалений на землю, визнав, що трапилося щось нечуване: родина Симпсонів уперше зазнала поразки.
IV. Є й на вовчика куля
Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклі», ні на що не можна покластися.
Не встиг ще Джо знову заволодіти своїми літавцями, аж раптом трапилося щось несподіване: усіх його ворогів, та ще й з кочегаром на додачу, ніби вітром здмухнуло: кинулися врозтіч так самісінько, як утікали перед тим вуличні дітлахи, угледівши Симпсонову ватагу. Певно, їхнє місце заступала якась ще можновладніша сила. Остовпілий Джо почув лише несамовиті вигуки втікачів:
– Рибалки!
– Рибальська банда!..
Він і сам був не від того, щоб задати латати, але не встиг ще перепочити після останньої бійки й певен був, що ноги зрадять його. Фреда й Чарлі теж не дуже то кортіло здибатися з новим лихом, таким, що злякало навіть Симпсонівських урвиголів та хороброго кочегара, але вони не могли кинути товариша.
Тим часом на пустирі засновигали якісь темні постаті. Одні з них наближалися до хлопців, решта припустила наздогін за Симпсонівськими втікачами, й незабаром зойк та лемент красномовно довів, що їм пощастило декого злапати. По хвилинці вони повернулися, волочачи за собою Червонька-Симпсона, який страшенно лаявся й гарчав, не пускаючи з рук пакунка з літавцями.
Джо цікаво позирав на цю нову зграю харцизяк. Усі вони були парубки років на 17‒18, а то й на 23‒24. На всіх виразно лежало тавро волоцюзтва, а в багатьох обличчя були такі вже не гідні доброго слова, що аж мороз біг поза шкірою дивитися на їх.
Двійко харцизяк міцно схопили Джо за обидві руки. Чарлі з Фредом теж зазнали долі бранців.
– Гей ви! – гримнув владним голосом старший із Рибальської банди. – Ми тут розберемося по-свійськи. – У чому річ? Ти, червона мармизо, відповідай мені! Що ви тут витівали?
– Нічого я не витівав, – захлипав Симпсон.
– Так-то воно так, та не так! – Харцизький отаман повернув Червонька обличчям до ліхтаря.
– Хто це тобі так пику розписав? – спитав він.
Той кивнув головою в бік Джо, якого ту ж мить виштовхнули наперед.
– Через що ви оце бучу збили?..
– Через літавці, мої власні літавці! – сміливо й з притиском відмовив Джо. – Цей хлопчак хотів їх у мене забрати. Ось він ще й досі держить їх під пахвою!
– А, он воно що. Він їх заграбастав?!.. Слухай сюди, ти – Червона кучмо! У нас тут красти заборонено. Ти завжди гарбаєш чуже добро.
– Давай пакунка! Зараз мені!..
Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слізьми, мусив таки віддати здобич.
– А ти що там ховаєш? – кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. – Ще літавці, га? Тут, як я бачу, ціла фабрика їх!.. – додав він, відбираючи пакунок у Чарлі. А тоді, промовив тоном безстороннього судді:
– Тепер ми маємо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодців.
– За що саме? – обурився Джо. – За те, що нас пограбовано?…
– Ні, не за це, зовсім таки не за це, – удаючи ввічливого, відказав голова суду, – а за те, що ви тут швендяєте зі своїми забавками на спокусу людям і утворюєте заколоти, бешкетуєте!.. Це чорти батька зна що!..
Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинців», Червонько, вгодивши мить і вислизнувши зі своєї куцини, прожогом кинувся до тої самої вилазки, де його перейняв Джо. Кілька рибалок перескочили тин, і з галасом помчали наздогін. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далі зацокотіли каблуки не то по дахівках, не то по порожніх скриньках, а тоді захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.
По хвилині здогінці повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький – мокрі, як хлющ, після холодного душу, яким почастував їх каверзний Червонько; а згори звідкись, з приязного даху, долинав його глузливий регіт.
Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальської ватаги; він знову повернувся до трьох приятелів, як раптом почувся протяглий свист – вочевидь, гасло, яким вартовий застерігав своїх товаришів. За мить примчав той вартовий сам і приєднався до ватаги, яка вже, почала відступати.
– Чубаті[2] – гукнув він, ледве зводячи духа.
Джо озирнувся, угледів двох полісменів, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними ліхтариками, і пошепки озвавсь, до товаришів:
– Тікаймо!
Та банда, що погналася, хто куди, заступала їм дорогу спереду, а поліція наближалася ззаду… Отже, їм довелося кинутися вбік Червонькової вилазки, полісмени ж і собі побігли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.
Хлопчачі ноги прудкі, а надто, як за погонича їм буває страх. Перескочивши через паркан хлопці дременули далі задвірками й закутками. Полісмени, ті за ними не полізли. Певно, їм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирішили на своїх здогонах заговіти.
Тут не було жодного ліхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, і серця їм шалено калатали.
На подвір’ї, серед кучугурів, порожніх кошів та скриньок хлопці блукали щось із чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящиків, яким кінця-краю не було. З цього лабіринту вони нарешті видряпалися на дашок повітки, але потрапили на друге подвір’я, де теж не було куди подітися – так його захаращено порожніми клітками для курей.
Урешті-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неї так добренько скупалися Червонькові здогоничі. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: біля самісінької вилазки приправлено довгу підойму, якої не можна було обминути пролазячи крізь дірку в паркані; у цій підоймі й була вся сила! – якщо її трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врівноважувала цебер із водою, прилагоджений вгорі – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв біля підойми.
Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На їхнє щастя, цебер був уже порожній, а то й їм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив із місця підойму.
– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвір’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришів.
– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось із його ватаги.
Раптом Чарлі ухопив їх обох за руки.
– А ну цитьте!.. Чуєте?.. – прошепотів він.
Хлопці принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з відкрученого крана… відтак знов тверді сміливі кроки, й дедалі то ближче… Ще нижче припали до землі Джо з товаришами, аж духа затаївши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полізла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Він підсунув трохи підойму, поклав на місце каменюку, постановив як слід цебра й улив у нього два відра води; відтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще… Аж тут Джо вихопивсь йому назустріч, перекинув його на землю і насів.
– Не кричи! – наказав. – А слухай ось що!
– А це тільки ви, – з полегкістю промовив Червонько.
У цій фразі бриніла миролюбна нотка, що відразу змінила на добре настрій усім хлопцям. – Що ви тут робите?..
– Хочемо звідси вибратися, – відказав Джо, – і якомога швидше!.. Нас аж троє, а ти сам-один…
– Гаразд, гаразд… – урвав його голова ватаги. – Я залюбки проведу вас. Хіба мені що? Я ніякого зуба на вас не маю. Ходімо, я вас зараз виведу звідси.
За кілька хвилин вони й справді перелізли вже високого паркана й опинилися десь у темнім завулку.
– Простуйте сюдою і вийдете на вулицю… там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч… женіть ще три квартали й знов таки праворуч… а там ви й опинитися прямісінько на Юніон-стрит!.. Тра-ля-ля!..
Вони попрощалися й рушили. А отаман Сімпсонівської ватаги гукнув їм ще наздогін таку пораду:
– Іншим разом, як знов дістанете літавців, то… краще покиньте їх удома!!!
V. Знову вдома
Йдучи так, як сказав їм Червонько, хлопці вийшли на Юніон-стрит і без подальших пригод дісталися до себе на Верховину. Звідти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звідки не вгаваючи, долинав невиразний гамір густо залюдненого кварталу.
– Доки житиму, не піду туди! – суворо вимовив Фред. – А цікаво б мені довідатись, куди подівся отой кочегар.
– Добре, що ми цілі вихопилися звідти, – філософськи заспокоював товаришів Джо.
– Ну, щоб зовсім цілі, того не можна сказати, надто за тебе, – усміхнувся Чарлі.
– А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, мені не втекти від прикрого!.. На добраніч, товариші!
Як він і сподівався, бічні двері були замкнуті; обійшовши навколо будинку, він, мов злодій, уліз вікном до їдальні. Широким передпокоєм він уже тихесенько скрадався до сходів, як раптом із бібліотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землі прикипіли з подиву. Джо мало не вибухнув істеричним реготом, уявивши собі, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був і багато гірший, ніж міг він собі уявити. Перед містером Бронсоном стояло, ніби в калюжі скупане, хлоп’я зі запухлим носом, із розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханій од гори й донизу сорочині.
– Що це таке, добродію? – спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.
Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.
– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав містер Бронсон.
– Я … Я…
– Ну, ну… далі! – підганяв батько.
– Я… я був там… у «Пеклі»! – вибухнув Джо.
– Цьому достойно можна пойняти віри! – суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?
Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.
– Це там під горою.
– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..
– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.
– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?
Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.
А поки він отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.
– Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!
Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймні так здалося йому – він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.
Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх м’язах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.
– Чую, чую! Котра година?
– Уже на дев’яту, – долинув крізь двері Бессін голосок. – Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!
– Ой, лишко! – Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в м’язах, обережно сів на стільця. – Чом же ти раніш не збудила мене?
– Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.
Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.
– Добре! – гукнув він. – Іди. Я зараз прийду.
Джо й справді таки не забарився; але якби то Бессі побачила, як він злазив сходами, вона б здивувалася надміру з його боязкої обережності й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов він до їдальні, як вона з переляканим криком кинулася до нього.
– Джо! Що з тобою?.. – голос її тремтів. – Що сталося?..
– Нічого, – буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа[3].
– Ой, ні! Певно, щось…
– Будь ласка, дай мені спокій! – урвав він її. – Я спізнився і хочу мерщій поснідати.
Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.
Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.
Вона завжди була така ніжна до нього, але сьогодні Джо помітив, що коли він виходив із дому, вимахуючи книжками на ремінці, вона поцілувала його якось особливо й, аж доки він не завернув за ріг вулиці, усе стояла та дивилась йому вслід із вікна. А проте найбільшу увагу Джо зараз приділяв власним болям. Кожен крок завдавав йому нестерпної муки. Боляче було й од виразок, і од сліпучого блиску сонячного проміння, що відбивав асфальт, і од нам’ятих м’язів та суглобів. Ніколи він і в думках собі не покладав, що м’язи можуть так задерев’яніти. Кожнісінький із них відмовлявся коритися. Пальці розпухли так, що поворухнути не можна було, руки від зап’ястя й аж по лікоть нили так, що страх! «Це, певно, тому, – гадав він, – що вчора доводилося затуляти обличчя й, зберігаючи тіло від ворожих штовханів, підставляти весь час під удари лікті».
Йому цікаво було, як себе має сьогодні Симпсон-Червонько, й думка про те, що й Червонькові доводиться зазнавати, такого ж болю, мимохіть зародила в ньому якусь товариську симпатію до цього вуличника.
На шкільнім подвір’ї усі голови й очі повернулися до Джо. З якоюсь повагою купчилися коло нього хлопці-школярі, й навіть найближчі приятелі-однокласники виявляли до нього підвищену пошану, чого раніше Джо не помічав.
VI. Іспити
Певна річ, що Фред та Чарлі встигли вже пустити чутку про все, що відбулося цієї ночі в «Пеклі»: і про бійку з Симпсоновою ватагою, і про сутичку з харцизяками-рибалками. Джо зітхнув із полегкістю, коли о дев’ятій годині, задзеленькотів дзвоник, і попрямував до класу під перехресним вогнем захоплених очей. Навіть дівчатка й ті дивилися на нього з якимось побожним острахом, наче він був Данилом, який вийшов із левової печери, або Давидом, який переміг велетня Голіафа.
Джо почував себе ніяково, що його мають за якогось героя; він радий був би, щоб оті скеровані на нього очі обрали собі іншу мету. Незабаром вони й скерувалися в інший бік.
Школярам роздано великі аркуші паперу, й учителька, міс Вілсон – статечна панна, якій, мабуть, уся земна куля здавалася за льодовню, бо вона навіть у найспекотніші дні завжди приходила до класу зап’ята теплою хусткою – злізла із катедри, наблизилася до класної дошки й вивела на ній так, щоб усім було видно, велику римську цифру «І».
П’ятдесят пар очей уп’ялися в її руку, чекаючи, що буде далі. В кімнаті запанувала тиша. Під римським «І» вона написала: а) Які закони називалися Драконовими? б) Чому один з атенських ораторів сказав, що вони написані не атраментом, а кров’ю?