Пригоди «Сліпучого»

IX. На «Сліпучому»

Йолик, злегка чиркнувши об борт «Сліпучого», урвав Джо нитку його роздумів. Він здивувався, що не чув рипу веслового. Двоє людей ускочили на палубу й зайшли до каюти.

– Бодай мене доля зацурала, коли вони тут не хроплять, – крикнув той, що ввійшов перший і хвацько витягнувши Фриско-Кіда з його ліжка одною рукою, другою сягнув по пляшку. Піт-Француз, спавши по той бік, підвів голову й поздоровкався, але очі йому склепилися.

– А це хто тут? – проплямкав Кокні, як його називали, посмоктуючи з пляшки вино, і витяг Джо з ліжка простісінько на підлогу. – Пасажир?

– Ні, ні – поспіхом відповів Піт-Француз, – це наш нова юнґа. Туше гарна клопшик.

– Гарний чи поганий, а доведеться йому тримати язика на зашморзі, – пробурмотів другий прибулий. Він досі ще й пари з вуст не пустив і тільки люто позирав на Джо.

– А я ось що скажу: як же це тепер випадає? – заговорив перший. – Сподіваюся, що ми з Білом матимемо свою частку!

– «Сліпучий» дістає третину, решту ми ділити на п’ять частин. П’ятеро люди й п’ять частка. Туше тобре так.

Піт-Француз схвильовано своєю каліченою мовою, обстоював, що «Сліпучий» має право тримати команду з трьох душ, і сподівався, що Кід його підтримає, але той, не встряваючи до їхньої розмови, узявся варити каву.

Усе це для Джо була китайська грамота, він утямив тільки одне, а саме, що він є причиною сварки. Нарешті Піт-Француз таки добився свого, і прибульці, посперечавшись, утихомирились. Випивши кави, усі пішли на палубу.

– Залишись у кокпіті, не навертайсь їм на очі – прошепотів Фриско-Кід. – Як оснащувати й таке інше я покажу згодом.

Серце Джо раптом сповнилось великою вдячністю; він відчув, що тут на «Сліпучому» лише до Фриско-Кіда, тільки до нього, він може у скруті вдатися по допомогу.

До Піта-Француза в ньому вже наростала неприязнь. Чому саме, так він і не міг собі пояснити; просто почував до нього антипатію.

Спереду зарипіли блоки – й величезний грот майнув над ними. Біл віддав вітпропуска, Кокні поклав стерно на облавок, Фриско-Кід поставив клівера, Піт-Француз підпер румпель, і «Сліпучий», підхоплений вітром, трохи скантувавши, вийшов на середину фарватеру. Джо чув, що розмова йшла про те, щоб не засвічувати ліхтарів і добре пильнувати, але з усього цього міг утямити лише те, що йдеться про якесь порушення навігаційних правил.

Берегові вогні Окленда проносилися повз них. Незабаром між доків і темних мас кораблів почали проглядати неясні обриси болотяних мілин, і Джо зрозумів, що вони простують до Сан-Франциської затоки. Вітер набігав із півночі з легким бурханням, і «Сліпучий» безгучно розсікав воду каналу.

– Куди ми прямуємо? – спитав Джо у Кокні, намагаючись і бути ґречним, і задовольнити свою цікавість.

– Ми з моїм спільником Білом їдемо забрати крам зі своєї фабрики, – з усміхом відповів цей поважний джентльмен.

Джо спало на думку, що як на фабриканта цей суб’єкт мав досить дивний вигляд; але взявши на увагу, що в цьому цілком новому для нього світі можуть бути речі ще дивовижніші, нічого не сказав. Він уже опинився на слизькому перед Кідом, показавши, що не знає доладу, що то воно є «бак», і не хотів виявляти своє неуцтво надалі. Трохи згодом його послали загасити лампу в каюті. «Сліпучий» змінив напрямок і попростував до північного берега. Усі мовчали, крім Біла й капітана, які пошепки перекидалися іноді словами. Нарешті судно поставили проти вітру й обережно спустили клівера та грота.

– На коротка кітфа, – прошепотів Піт-Француз Фриско-Кідові. Той пішов на корму й віддав кітву, викинувши дуже небагато ланцюга.

Підтягнули човен «Сліпучого», і того йолика, що ним припливли ці чужі люди.

– Глядіть, щоб це цуценя не наробило нам клопоту! – буркнув пів голосом Біл, сідаючи разом із товаришем до човна.

– Веслувати вмієш? – запитав Фриско-Кід, коли вони влізли у свій човен.

Джо головою потакнув.

– Ну, то берися до весел, але дотримуй тиші, – Фриско- Кід сів за другого весляра, Піт-Француз узявся до стерна. Джо звернув увагу на те, що весла обмотано якимось плетивом і навіть кочети пообшивано шкірою. Неможливо було наробити галасу, хіба що схибне весло. Щоб запобігти цьому, Джо досить добре вмів веслувати, бо не раз управлявся на озері Мерит. Вони йшли у кільватері другого човна; Джо обернувся й помітив, що їхній човен посувається вздовж молу, де стояло кілька суден. На всіх ліхтарі ясно палали, але човни пливли поза смугою цього світла. За наказом, що його віддав Кід пошепки, Джо поклав весла. Обидва човни тихесенько, мов примари, причалили до невеличкого берега, і вони вилізли.

Джо слідком за іншими, що ступали дуже обережно, почав здиратися на високий, футів зо двадцять заввишки, берег. Угорі він опинився на вузькоколійній залізниці, рейки якої пробігали серед куп накиданого іржавого брухту. Оті кучугури тяглися з обох боків рейок хтозна як далеко, а десь ген-ген манячили неясні обриси будівлі, що скидалася на фабрику. Супутники Джо заходилися тягати залізо вниз до човнів; Піт-Француз, схопивши його за руку й ще раз перестерігши, щоб дотримував тиші, наказав робити те саме. На березі вони передавали свою ношу Фриско-Кідові, а той навантажував усе це то на один, то на другий човен. У міру того, як навантажені човни важчали й сідали глибше у воду, Кід, щоб вони не сіли на мілину, відштовхував їх далі від берега.

Джо робив щосили, хоч не міг не дивуватися чудності всієї цієї справи. Чому все це робиться так таємно? Чому бояться навіть слово голосно мовити? Лише почав він думкою ставити собі ці запитання, як ураз у мізку зародилася страшна підозра і тієї ж миті з берега раптом почувся совиний крик. Дивуючись, як воно сова опинилася в такому непідходящому місці, він зробив крок, щоб забрати нову партію брухту. Аж ось із темряви стрибнула людина, скерувавши на нього затьмареного з трьох боків ліхтаря. Засліплений, він одскочив і заточився. Тоді з револьвера, що був у руці в того чоловіка, гримнув постріл, неначе з гармати. Джо цієї миті лише й міг збагнути, що в нього стріляють, і що ноги самі хотять тікати. Якби він і схотів, то не міг би залишитись отут і давати пояснення цій розлюченій людині з димливим револьвером у руці; отже, він і припустив чимдужче вниз до берега; дорогою нагнався на другого чоловіка, що вистрибнув з-поза другої купи брухту, теж тримаючи в руці затьмареного з трьох боків ліхтаря. Цей швидко схопився на ноги й заперчив із револьвера наздогін хлопцеві, який чкурнув униз під насип. Женучи до човна, той скочив у воду. Піт-Француз сидів біля корми, а Фриско-Кід тримав уже весла напоготові.

Скерувавши човна передком до моря, вони спокійно чекали на нього. Весла хоч і були наставлені, але вони не ворушили ними, бо з берега стріляли. Другий човен стояв ближче до берега, був навіть наполовину витягнутий на берег. Біл силкувався зсунути човен у воду і гукав на Кокні, але цей джентльмен цілком знетямився і плюскався у воді, поспішаючи слідком за Джо. Не встиг Джо влізти в човен через корму, як Кокні за ним і собі поліз. Отож, перевантажене залізом суденце замалим не перевернулося і неабияк зачерпнуло води, а це було небезпечно. Тим часом ті обидва, на березі, знов зарядили свої револьвери й почали стрілянину… На цей раз їм пощастило. Знялася тривога. Почулися голоси та крики на суднах, що стояли вздовж молу, яким пробігали ті, які стріляли. Десь удалині пролунав пронизливий поліційний свист.

– Забирайтесь геть! – заревів Фриско-Кід. – Ми через вас затопимося. Ідіть, допоможіть вашому товаришеві.

Але тому зуби клацали з переляку, і він не міг ні говорити, ні поворухнутися.

– Викинь сей пошефільний геть із шовна, – наказав із корми Піт-Француз. Тієї ж миті куля розтрощила весло в його руці, але він спокійно витяг запасне.

– Джо, допоможіть! – наказав Фриско-Кід.

Джо зрозумів, і вони разом підхопивши людину, яка збожеволіла з жаху, викинули її за борт. Дві-три кулі плюхнули біля Кокні, як він випірнув, саме в пору, бо Біл, зсунувши таки з берега свого човна, тут його й витяг.

– Ну, гайда! – гукнув Піт-Француз.

Кілька ударів веслами – й вони опинилися поза зоною вогню.

Проте в човні був завеликий тягар, й легке суденце могло щохвилини затопитися. З капітанового наказу Джо почав кидати залізо у воду, а тим часом ті, які сиділи на веслах, гребли. Плисти стало безпечніше, але як вони черканули бортом «Сліпучого», човен так скантувався, що перевернувся у воду, обдарувавши при цьому рештою брухту морське дно. Джо та Фриско-Кід випірнули, попліч буксуючи йолика за фалень. Піт-Француз допоміг їм видертися на палубу.

Вони вже кінчали вичерпувати з човна воду, коли на кін з’явився Біл зі своїм спільником. Усі заходилися гарячково працювати, і перш ніж Джо встиг опам’ятатися, грот та клівер були вже на місці, кітву витягли, і «Сліпучий» линув униз фарватером. Біля якихось темних мілин Біл та Кокні попрощалися й відпливли своїм човном. Піт-Француз у каюті проклинав на всі лади й усякими діалектами невдачу і топив лихо у пляшці.

X. Серед берегових піратів

Чим далі відпливали вони від берега, то дужчав вітер, і незабаром «Сліпучий» так скантувався, що надвітряний бік його поринав у воду мало не до поруччя кокпіту. На нарядді в них висіли ліхтарі. Судном керував Фриско-Кід. Джо сидів поруч і обмірковував події цієї ночі.

Далі дурити себе він не міг. Події промовляли за себе. У голові йому вирували всякі думки. Якщо він і зробив щось негаразд, то несвідомо – міркував він – а тому було не за минуле соромно, а страшно за майбутнє. Він опинився в товаристві злодіїв та розбишак, тих берегових піратів, що про їхні дикі вихватки він чув лише поголоски. І от тепер він сам потрапив до них, знає про них таке, що зараз їх можна до в’язниці посадити. Саме це й примусить їх пильнувати його, як ока, а це зменшить його шанси на втечу. А проте він таки втече за першої нагоди.

Тут пасмо його думок перервав шквал; він із такою силою хитнув «Сліпучого», що той дуже скантувався, і хвиля аж на палубу хлюпнула. Фриско-Кід жваво поставив проти вітру, а разом зарифував грота, а там заходився зарифляти й далі; робив це сам-один, бо Піт-Француз лежав у каюті, а Джо лише без діла дивився.

Шквал, що мало не перекинув «Сліпучого», тривав недовго, але він віщував негоду. Незабаром вихор і справді почав налітати подувами з півночі. Грот не забирав вітру, а тому полоскався й шарпався так, що здавалося, от-от роздереться у шмаття. Судно скажено кидалося на розбурханому морі. Усе наче б то змішалося, але навіть недосвідчене око Джо спостерігало певну організованість серед цього замішання. Він пересвідчився, що Фриско-Кід наперед знає, що й коли треба робити. Усе це спостерігаючи, Джо засвоїв собі ту істину, що її не знаючи, люди часто життя своє занапащують, а саме: мусиш знати, на що ти спроможний.

Фриско-Кід знав, на що він спроможний, а тому був певний у собі. Був розважний, не втрачав самовлади, робив усе хутко, та неабияк. Не було тут недбалості. Кожного рифа закріплено на шталі. Звичайно, щось несподіване могло трапитися, але ні наступний шквал, ні навіть сорок таких шквалів не спромоглися б порвати його рифових вузлів. Він покликав Джо, щоб той допоміг підтягнути грота, вибираючи ґафель-гардель. Пройти бушпритом та взяти одного рифа на клівері – це була вже дурниця проти того, що зроблено; отже, за кілька хвилин вони знов сиділи в кокпіті. За Кідовим приводом Джо вибрав клівер-шкота й, раніш ніж піти до каюти, щось на фут спустив висувного кіля. У запалі боротьби зі стихією неприємні думки на деякий час розвіялися. Беручи собі за приклад Фриско-Кіда, Джо зберігав самовладу.

Виконував накази свого товариша негайно й моторно. Поєднавши свої кволі сили в боротьбі проти бурхливої стихії, вони її таки подолали.

Джо знов наблизився до свого нового товариша, що стояв біля румпеля й керував судном.

Він був гордий і за нього, і за себе. Коли ж він прочитав у Фриско-Кідових очах мовчазну ухвалу, то почервонів так, мов молоденька дівчинка, що вперше почула комплімент. Але тієї ж миті майнула йому думка, що цей хлопець – злодій, звичайнісінький злодій, і він інстинктивно від нього відсахнувся. Йому ще ніколи не доводилося зазирати у прірву життя. Добірні книжки, які він читав, вихваляли чесність і правдивість, і ще змалку звик він жахатися злочинців. Тому, відсторонившись трохи від Фриско-Кіда, він сидів мовчки. Але Фриско-Кід увесь поринув у керування судном і не звернув уваги на раптову зміну в настрої нового товариша.

Та Джо дивувала одна річ: думка, що Фриско-Кід – злодій, відштовхувала його, а сам Фриско-Кід – ні. Чесна людина відчула б відразу до нього, а його тягло до цього хлопця. Кід йому подобався; чому саме він і сам не знав.

Якби Джо був старший, то зрозумів би, що в цьому хлопці його ваблять прекрасні риси характеру: самовлада, мужність, упевненість у собі, сміливість і якась прирождена лагідність та доброзичливість. Але через свій недосвід Джо гадав, що це власна зіпсованість перешкоджає йому зацурати Фриско-Кіда. Червоніючи за цю свою ваду, він не міг затлумити в собі тієї палкої симпатії, яка зростала в ньому до цього, якогось надзвичайного, пірата.

– Підтягни фалень човна на два, на три фути! – наказав йому Фриско-Кід, що його ока ніщо не могло втекти. З човном, якого потягнено причалом на дуже довгій фалені, було негаразд. Він то відставав, туго напружуючи кодолу, то, навпаки, стрибав уперед так послабляючи кодолу, що здавалося, от-от упірне під одного з тих високих білих хребтів, що ревли зажерливо з усіх боків. Джо переліз через поруччя кокпіту на палубу, вийшов на слизький трапець і попрямував до кнехту, де прип’ято човна.

– Будь обережний! – погукнув до нього Фриско-Кід, і тієї ж мить важка хвиля так ударила в бік «Сліпучого», що той весь перехилився. – Залиш одного швага на кнехті й підтягни, коли фалень послабне.

Для новака це була дуже важка робота. Джо розкрутив кодолу до останнього швалу; тримаючи одною рукою за кінець, другою збирався знову накручувати кодолу, та враз човен, підхоплений гривою хвилі, сіпнув і натягнув кодолу так, що Джо не зміг утримувати її в руках; кодола випорснула й захльоскала в борт. Джо в розпачі схопив за кінець, але його потягло за край слизької палуби.

– Покинь кінець, покинь! – гукнув йому Фриско-Кід. Джо випустив із рук кодолу тієї миті, коли сам він був уже на самісінькому краєчку палуби; човен негайно почав відходити від корми. Джо засоромлено дивився на товариша, чекаючи, що той лаятиме його за незграбність. Але Фриско-Кід лагідно усміхнувся.

– Гаразд, – сказав він, – кістки цілі, й ніхто не опинився за бортом. – Краще загубити човна, ніж людину. Така моя думка. Та власне, ніякої шкоди й нема. Ось ми його впіймаємо. Піди спусти ще на два фути висувного кіля, потім вертайся сюди й роби те, що я скажу. Тільки не хапайся, роби все спокійно й упевнено.

Джо спустив висувного кіля й повернувся. Фриско-Кід поставив його біля клівера.

– Поклади стерно за вітром на борт! – крикнув Фриско- Кід, усім своїм тілом налягаючи на румпель. – Віддай! Так. Добре. Тепер допоможи мені з грот-шкотом.

І разом працюючи попліч, вони налагодили грота. Джо вже цілком захопився роботою. «Сліпучий» вип’явсь диба, як перегінний бігун, і погнав за вітром: напнуті вітрила його гули, шкоти торохкотіли дрібушечками.

– Віддай клівер-шкота!

Джо зробив це. Клівер напнувся й судно завернулося на другий галс. Від цього маневру Піта-Француза жбурнуло з ліжка аж на інший кінець каюти, на підлогу, де він і лежав, нічого не тямлячи. Фриско-Кід стояв притулившись до румпеля та скеровуючи судно назад пройденим допіру шляхом; глянувши на п’яного Піта-Француза, який лежав на підлозі каюти, він сказав з огидою:

– Який собака! Ми затопимося, а він і пальцем не ворухне.

Двічі кружляли вони на тому самому місці, й нарешті Джо пощастило угледіти човна, що гойдався в темряві під блиском зірок.

– Устигнемо, ще й як устигнемо! – сказав Фриско-Кід, скеровуючи «Сліпучого» за вітром, прямісінько до човна й помалу-малу збавляючи ходу.

– Хапай!

Джо перехилився за борт, піймав кодолу й прикрутив до кнехта. Відтак вони знову повернули й попливли далі. Джо почував себе ніяково, що завдав такого клопоту. Але Фриско-Кід хутко заспокоїв його.

– О, це нічого… це з кожним буває попервах. Є такі, що забувають, як їм самим було важко всього навчитися, й лають новака, як зробить не те, що слід. Я ніколи не лаю. Бо сам добре пам’ятаю…

І він розповів Джо про різні свої пригоди з тих часів, ще коли він маленьким хлоп’ям уперше опинився на морі, й про жорстокі кари, що на нього накладали. Він просунув кінець движкої кодоли крізь шийку румпеля, й цю розмову вони провадили, сидячи під захистом кокпіту.

– Де ми? – запитав Джо, коли вони проминали маяка, що миготів на прискалку.

– Козячий острів. По той бік острова в них тут навігаційна школа й порохівні. Дуже добре місце для рибалок… особливий сорт тріски. Ми перейдемо на навітряний його бік, тоді навпростець і кинемо кітву біля острова Янголів, де розташований карантин. Там і будемо стояти, поки Піт-Француз не протверезиться та й не скаже, куди далі пливти. Тепер ти можеш піти в каюту й трохи поспати. Тут я й один впораюсь.

Джо заперечно похитнув головою. Він надто перехвилювався, і на сон його не забирало. Та як йому й думати було про спочинок, коли «Сліпучого» кидало то вгору, то вниз, і бризки шумовиння хмарами здіймалися з-під бушприта. Одяг на ньому майже зовсім протрях, і він волів залишатися на палубі та милуватися видовищем.

Вогні Окленда дедалі меншали, вони вже ледве миготіли в нічній темряві, а на південь, спускаючись із горба в долину, милями тяглися вогні Сан-Франциска. Від поронного будинку до Телеграфного Горба Джо упізнавав головні квартали міста. Десь там, серед тих вогнів, що миготіли в темряві, був і будинок його батька; може, зараз, цієї самої хвилини його згадують і журяться за нього. Там, у затишному своєму ліжку спить Бессі… Ранком вона прокинеться і буде дивуватися, чому брат її Джо не прийшов до сніданку. Джо здригнувся. Майже зовсім розвиднилося. Голова його поволі схилилася на Фриско-Кідове плече, й він умить заснув.

XI. Капітан і команда

– Прокидайся! Зараз кинемо кітву.

Джо схопився на ноги і збитий з пантелику незвичайною обставиною не міг зразу второпати, де він. Усе перебуте за день забулося уві сні. Нарешті він згадав. Вітер, як розвиднилось, вщух, і тільки там ген-ген вода мружилася чималими брижами. «Сліпучий» помалу наближався до затишку скелястого острова. Небо було ясне; повітря сповняла бадьорлива свіжість ранку. Море, беручись жмурками, наче всміхалося у променях сонця, що на сході здіймались над обрієм. На півдні височів острів Алькатрас із гарматами коронованих шпилів, звідки фанфари сурм вітали день. На заході між Тихим океаном і Сан-Францискою затокою роззявляла свою пащу Золота Брама. Разом із припливом, цілком оснащене, туди на всіх вітрилах повільно простувало судно. Це було дуже мальовничо. Джо протер свої заспані очі й милувався із краєвиду, поки Кід не наказав йому йти на передок готуватися до спускання кітви.

– Розмотай-но сажнів із п’ятдесят ланцюга, – скомандував Кід, – і будь напоготові.

Він обережно скеровував судно на вітер, разом із цим віддаючи клівер-шкота.

– Віддати клівер-нираля!

Джо, бачивши, як усе це робилося минулої ночі, швидко й добре упорався.

– Тепер кинути кітву!

Ланцюг із неймовірною швидкістю порснув у воду – й «Сліпучий» став нерухомо. Фриско-Кід пішов допомогти Джо, й вони разом спустили грота, убрали його, як слід, усе підв’язали равентами й закріпили ґік на секторі.

– Ось тут відро, – сказав Фриско-Кід, передаючи його Джо. – Вимий палубу, але, бодай що, не лякатися мені ні води, ані бруду! Ось і дряпак! Пошаруй ним добренько так, щоб тут усе блищало. Коли впораєшся із цим, вичерпай воду із човна. У нього сьогодні вночі, здається, трохи розійшлися защільнення. Я піду вниз готувати сніданок.

Незабаром по всій палубі весело захлюпала вода, а дим, що посунув із печі каюти, обіцяв щось смачне. Працюючи, Джо інколи зводив голову й роздивлявся навкруги. Те, що бачили його очі, не могло не припасти до душі будь-кому зі здорових хлопців, а Джо саме й був такий. Романтика цієї обстанови якось незвичайно підбадьорювала його, й він почував би себе цілком щасливим, якби міг забути, хто його нові товариші. Думка про це й про Піта-Француза, що спав там унизу п’яний, отруювала йому всю красу цього ранку. Він не звик до таких речей, і ця груба життєва правда вражала його. Хлопець податливіший, може, й збочив би з дороги, але з Джо сталося навпаки: в ньому лише зміцніло бажання бути морально чистим і непохитним та зберегти пошану до себе. Скинувши оком навколо, він зітхнув. Чому люди не можуть бути чесними й правдивими? Надто вже не хотілося йому розлучатися з усією цією обстановою. Проте події минулої ночі дуже вразили його.

Він знав, що коли хоче зостатися вірним до себе, то мусить тікати звідси.

На цьому його роздуми перервалися: його покликали снідати. Тут він упевнився, що Фриско-Кід знається на кухарській справі не гірше, як на морській.

Отже, він гаразд ушанував сніданок Фрискового виробу. Подано рисову кашу з конденсованим молоком, біфштекс зі смаженою картоплею, та ще й добрячої французької булки з маслом і каву. Піт-Француз із ними не снідав, хоч Фриско- Кід не раз намагався розбудити його. За кожним разом він лише щось бурмотів, гарчав, напіврозплющував свої п’яні очі й знов починав хропіти.

– Ніколи заздалегідь не вгадаєш, коли це до нього приступить, – пояснив Фриско-Кід Джо, коли той, перемивши посуд, знов вийшов на палубу. – Іноді цілий місяць мине, й нічого з ним не буває, а то цілий тиждень день у день він у такому стані. Іноді буває лагідний, а іноді з ним просто небезпечно; найкраще його не чіпати й не навертатися йому на очі; тільки не здумай перечити йому, а то біда буде.

– Ходімо купатись, – раптом сказав він, враз переходячи до приємнішої теми.

– Плавати вмієш? – Джо потакнув головою.

– Що це таке? – спитав Джо, наміряючись у воду стрибнути, й показав на берег затоки, де стояло кілька будівель та багато наметів.

– Карантин. На китайських пароплавах привозять багато віспяних, отож їх затримують тут, поки лікарі не скажуть, що вони не рознесуть пошести. І знаєш, вони щодо цього дуже суворі тут, бо…

Плюсь! Коли б Фриско-Кід перед тим, як стрибнути у воду, домовив своє речення, він би позбавив Джо великого клопоту. Але він не скінчив своєї думки, й Джо стрибнув у воду слідком за ним.

– Ось що, – запропонував Фриско-Кід за пів годинки, коли вони обоє, ладнаючись вилізати з води вхопились за ватерштага, – наловімо риби на обід, а відтак надолужимо те, що ми не доспали цієї ночі. Що ти на це скажеш?

Вони кинулися навипередки з води, але Джо знову якось шубовснув у воду, й коли йому нарешті пощастило видертися на палубу, Фриско-Кід встиг витягти на світ божий пару добрих вудок із великими гачками й бочку від макрелі з солоними сарделями.

– Це знадок, – сказав він. – Настромлюй на гачок цілу. Вони не розбирають. Хапають знадок просто з гачком і тягнуть – тут їм і каюк. Той, хто не перший спіймає рибу, муситиме почистити геть усю.

Грузила пірнули у воду, і волосині довелося спустити аж сімдесят футів, доки вони спинилися.

Грузило Джо ледве черкнуло дна, як щось засмикало волосінь. Почавши намотувати, він поглянув на Фриско-Кіда й побачив, що той, вочевидь, спіймав гарну рибину. Почалося палке змагання на швидкість; руч у руч висмикнули хлопці свої мокрі волосини…

Та Фриско-Кід був досвідченіший у цій справі: його риба опинилася в кокпіті перша. Риба Джо – трифунтова тріска – потрапила туди теж, але на хвилинку загаявшись. Він був у радісному захваті. Це було чудово! Такої величезної риби він не тільки сам ніколи не ловив, а й не бачив, щоб спіймав хто інший. І знову закинуто вудки, і нову пару риб долучено до тих, що спіймали раніше. Це був чудовий спорт! Джо, напевне, не заспокоївся, поки б не виловив усю рибу в затоці, та Фриско-Кід порадив йому припинити.

– Та тут нам на три обіди вистачить, – сказав він, – навіщо ж далі рибу нищити? До того ж, чим більше наловиш, тим більше тобі доведеться чистити, а тому раджу кинути цю справу негайно. Я йду спати.