Пригоди «Сліпучого»
Сорок дев’ять голів схилилися до столів, і сорок дев’ять пер зарипіло, виводячи щось на папері.
Не схилив голови лише Джо. Він усе ще дивився на дошку, утупивши в неї очі, й міс Вілсон, яка озирнулася через плече, вивівши римське «II», аж зупинилася на хвилину й пильно-пильно подивилася на нього. Відтак написала ще:
а) Як то війна між Атенами й Меґарою за острів Саламін спричинилася до Солонового законодавства? б) Яка різниця між законами Драконовими й Солоновими?
Вона знову зиркнула на Джо. Той сидів і дививсь так само, утупивши очі.
– У чім річ, Джо? – запитала вона. – У вас паперу немає?
– Ні, дякую, є, – відказав він і старанно заходився стругати олівця. Застругав гостро, далі ще гостріше, а там уважно й надзвичайно терпляче почав загострювати його на голку. Декотрі зі школярів почувши той шкребет, запитливо підвели голови. Але той цього й не помічав, надто заглибившись у своє діло, а думки його літали далеко й від олівця, і від історії греків.
– Ви, звісно, знаєте всі, що письмову роботу на іспиті пишеться атраментом, – міс Вілсон зверталася до всіх учнів, проте очі її зупинилися на Джо.
Саме в той момент загострений понікуди кінчик олівця уломився, і Джо заходився знов застругувати його.
– Адже ви заважаєте вашим товаришам писати, Джо! – не витримала далі учителька.
Тоді він кинув стругати, сховав цизорика й знов уп’явся нерухомим зором у дошку. Що він міг сказати про Дракона, Солона й усіх греків?.. Він певен, що «сів» на цьому іспиті. Отже, ні до чого йому й дивитися на решту запитань. Не варто щось писати, хоч би навіть він і знав, що на деякі з них відповісти. Однаково вже не склав іспит, «сів». А до того ж писати боляче й дивитися боляче… заплющити очі так само боляче і навіть думати, то й те боляче!..
Сорок дев’ять пер сквапно рипіли по паперу, щоб устигнути за міс Вілсон, рука якої вкривала дошку дедалі новими низками запитань. Джо наслухався до цього рипіння, дививсь, як щохвилини більшало білих рядків на дошці, й почував себе дуже кепсько. Голова йому обертом йшла, боліла й зверху, й усередині, а думки розбігалися врозтіч.
«Пекельні» спомини, мов привиддя кошмарів, узяли в облогу його мозок, і несила йому було розвіяти їх. Він силкувався свої думки й погляди сконцентрувати на обличчі, міс Вілсон, що тепер уже сиділа на катедрі, та ба, постать учительчину зухвало заступав загонистий образ Симпсона-Червонька.
Нічого не вдієш. Він почував себе хворим, і стомленим, і недужим, і нікчемним. «Ну що ж, іспиту не складено!..» І коли нарешті, після цілих віків чекання, аркуші з письмовою працею позбирали, його аркуш пішов до загальної купи цілком білий, на ньому вгорі стояло прізвище, назва предмета, дата – та й по всьому!
По коротенькій перерві школярам роздано нові аркуші паперу, й почався іспит з арифметики, але Джо не поцікавився навіть перечитати задачу.
За нормальних умов він напевне склав би цей іспит, але в отакому душевному й фізичному стані про це й мріяти не доводилося. Отже, він поклав голову на руки й у такій позі наважився чекати, доки скінчиться і цей іспит… Підвівши на хвилинку голову, щоб глянути на годинника, він несподівано зустрівся очима з Бессі, яка перелякано дивилася на нього з того краю класу, де сиділи дівчатка. Від цього на душі йому ще погіршало. І чого вона допікає своїми турботами? Най її не обходить його доля, вона ж складе собі іспит, ну й край!.. Чого ж допікати? Джо гнівно глянув на сестру й знов уткнув обличчя в руки. Аж коли опівдні задзеленчав дзвоник, він так само подав чистого аркуша й пішов із кімнати разом з усіма.
Фред, Чарлі й Джо снідали завжди на подвір’ї, де в них був свій улюблений куточок. Проте саме сьогодні, як навмисне, в цьому місці скупчилось щось зо два десятки хлопчаків зі своїми сніданками. Дуже не сподобалося це Джо. До його настрою й фізичного почуття надто вже не пасував вінок героя. Голова дуже боліла, невдача на іспитах турбувала; і ще не до дна спорожнив він чашу.
На Фреда та Чарлі просто таки гнівався. Ще ж пак?! Скрекочуть, як ті сороки! Про всі вчорашні пригоди розповіли, вихваляючи його героїчні вчинки!.. А до решти товаришів, що із заздрим захопленням слухають їхні оповідання, ставляться із якоюсь тобі погордою. Спроби всіх розв’язати язика йому самому були ні до чого! Він лише бурчав щось нерозбірне у відповідь на всі допитування або кидав «так» чи «ні», щоб відкараскатися!
Одне, чого він бажав, це бути десь далеко на самоті, упасти на траву й пригорнувшись до лона землі, забути про всі болі, прикрості й турботи. Він пішов із подвір’я, щоб тільки не бути серед товаришів, але кілька хлопців ув’язалося слідком за ним. Лише гордість примусила його стриматися й не гукнути на цих остобісілих хлопців, щоб вони йшли собі геть од нього, дали йому спокій!.. Розпач і огида до товаришів заклубочилися у серці, а тоді раптом блискавицею шугнула думка: адже ж він знає, що не складе жоднісінького іспиту, так навіщо ж наражати себе на зайві тортури?! Під враженням хвилини склалося його рішення.
Він попростував до воріт і вийшов на вулицю. Здивовані школярі, що йшли слідком за своїм героєм, зупинилися…, а він, попрямувавши далі, завернув за ріг і зник їм з очей.
Деякий час ішов він без мети, аж дістався до кабельного трамвая. Вагон стояв на зупинці й випускав пасажирів; він мав рушати вниз. Джо вскочив у відкрите купе й забився аж у куток.
Не зогледівся Джо, як вагонетка, збігши згори й досягши кінцевого пункту, уже й почала знов завертати угору. Отож він швидко зіскочив. Просто перед ним бовваніла величезна будова понтонного перевозу. Виходить, що він, нічого не бачивши й не чувши, проїхав крізь найбучніший квартал Сан-Франциска, де клекотіло ділове життя. Годинник на башті поронного будинку показував десять хвилин на другу, цебто за п’ять хвилин мав відпливати понтонний човен. Не маючи найменшої уяви, куди саме він поїде, Джо купив за десять центів квитка, зайшов на чардак і незабаром плив уже затокою, простуючи до гарненького, невеличкого міста Окленда.
За годину, так само не здаючи собі справи, нащо це він робить і що буде далі, Джо опинився на Оклендській корабельні. З того місця, де він сидів, прихиливши гарячу голову до якогось стовпа, видко було чардаки кількох вітрильників, навколо яких стовбичила ціла купа цікавого люду. Це притягло й хлопцеву увагу.
Там було чотири вітрильники, і Джо міг навіть перечитати їхні назви. На кормі першого, що стояв найближче до нього, великими зеленими літерами значилося: «Привид». Три інші мали назви: «Примха», «Цариця Острейок» та «Летючий Голландець».
На кожному містилася посередині каюта з невеличким димарем. З «Привидового» димаря здіймавсь угору дим. Двері з каюти цього вітрильника й горішнє вікно були навстіж відчинені. Отже, видко було, що там коло печі порається матрос-юнак. Узутий він був у високі маринарські чоботи, одягнений у сині штани й темну вовняну сорочку. Рукави закасав він по лікті, і видко було, що мускулясті руки від сонця стали смагляві, як бронза. Матрос підвів голову – таке саме смугляве й бронзове було і його обличчя.
З каюти тягло приємним ароматом кави й бобів, що кипіли в металевім казаночку. Кухар саме поставив до вогню пательню з покраяним на дрібні шматочки салом і, як воно зашкварчало, кинув туди великого біфштекса.
Пораючись отак, він без угавку балакав зі своїм товаришем. Той був на чардаку й увесь час, витягаючи з моря цебри води, поливав купи острейок, навалені скрізь. Скінчивши свою роботу, він закрив острейки мокрими лантухами, пішов до каюти й сів край невеличкого столу, де кухар тим часом устиг злагодити, що треба, до обіду. Відтак обидва завзято заходилися коло їжі.
Джо дививсь на все це, й воно мимоволі зачіпало романтичні струни його серця. «Оце життя!.. Ці люди насправді живуть, а не нидіють… Вони самі заробляють собі шматок хліба, вільно дихаючи серед морських просторів, під безкраєю блакиттю!.. Сонце, злива, вітер, борва – це їхня рідна стихія!..
А він? І.. День у день скніє у коробку з чотирма стінками разом із такими самими бідолахами, як і він!.. Довгі роки напружують вони свій мозок, витягаючи дещицю знань із завали шкільних підручників!.. А тим часом ці люди живуть собі щасливі та безжурні!.. Вони керують вітрилами, веслують, самі готують собі їжу, і, певна річ, зазнають чимало всіляких пригод, за які, нидіючи в задушному класі, тільки мріяти доводиться!..»
Джо зітхнув. Він почував, що таке життя саме на його вдачу! Не йдеться йому та наука. Школяр із нього нікудишній. Адже ось він і іспитів не склав!.. Не про нього ті тріумфи, що їх зазнає хоч би й Бессі, яка зараз, мабуть, повертається вже додому, на «відмінно» склавши свої іспити.
Ох, це просто таки нестерпно! Батько, певно, помилився, застрочивши його до школи.
Добре вчитися тому, кого притьмом тягне до книжки!.. А чи ж тільки й світу, що в школі?.. Хіба не можна стати на свої ноги й без неї? Чи ж мало славнозвісних людей повиходило з низької верстви суспільства?!.. Звичайнісінькі матроси ставали власниками цілих флотилій і на сторінках історії увічнювали ім’я своє геройськими вчинками.
Чому ж він, Джо Бронсон, не спроможеться на таке?
Джо заплющив очі. Йому було страшенно шкода самого себе!.. А як він розплющив їх знову, то зрозумів, що якось несподівано заснув і спав таки чимало, бо було вже надвечір, і сонце вже сідало за обрій.
Додому він повернувся, коли вже звечоріло. Він пішов просто до своєї кімнати, не показавшись на очі батькам, і мерщій кинувся в ліжко. Холодні простирадла приємно торкалися до гарячого тіла, і він із полегкістю зітхнув, що – хоч там як – а вже не доведеться отою історією сушити собі голову.
Але далі сплила настирлива й неприємна думка, що незабаром наспіє новий шкільний семестр, а там, за шість місяців, нові іспити й знов та сама історія.
VII. Батько й син
Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснідавши, прийшов до нього в бібліотеку. Хлопець навіть трохи зрадів, що нарешті скінчилося оте напружене чекання розмови. Містер Бронсон стояв біля вікна. Його увагу, здається, притягли горобці, що голосно цвірінькали на дворі. Наблизившись і собі до вікна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно тріпалось у травиці, намагаючись звестись на ще нетривкі ніжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося із гніздечка, звитого на трояндовім кущі, що ріс під вікном, і тепер батько та мати, пурхали над пташеням і голосно розпачували.
– Оце всі пташенята такі, – звернувся до Джо містер Бронсон, якось особливо, ніби серйозно, усміхаючись, – дивись лише, щоб і тобі таке саме не трапилося! Принаймні, мені здається, друже мій, що твої справи заходять у нікуди, й криза не за горою!.. Ось уже рік, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цілком занехаяв своє шкільне навчання, ставишся недбало, без найменшої уважності до всього, крім гульні та всіляких непевних пригод…
Він трохи помовчав, ніби сподіваючись на відповідь, але й Джо мовчав.
– Я попускав тобі, давав волю. На мою думку, вільне виховання – то ґрунт на якому розквітають найкращі душі. Отже, я не докучав тобі з доріканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав від тебе, ти був сам собі пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цілком покладався на тебе самого, ймучи віри, що тобі не бракує доброго сумління, і що навіть за такої самостійності ти не зробиш нічого поганого й не пустиш за вітром свої школярські обов’язки!.. Та бачу, я помилився. Що ж нам тепер діяти?.. Невже ти хочеш, щоб я узяв тебе в шори, щоб обмежив твою волю? Почав пильнувати кожний крок?.. Чи, може, тебе силоміць засадити за науку?!..
– Ось я дістав листа, – казав далі містер Бронсон по невеличкій паузі. Він узяв зі столу конверта й витяг із нього папірець.
Джо відразу пізнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки міс Вілсон. Серце йому впало.
А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромігся набути потрібних знань, що й виявилося на іспиті. І з історії, і з арифметики він не спробував відповісти хоч би на одне запитання й подав замість письмової праці білі аркуші паперу. Так було на іспитах, що відбувалися ранком. На решту ж іспитів, які відбулися пополудні, він навіть не потурбувався з’явитись».
Містер Бронсон зупинився і глянув на сина.
– Де ж ти був пополудні? – запитав він.
– Я перевозом поїхав до Окленда, – лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.
– Цебто «стрекача дав», як кажуть?
– Так, сер! – відказав син.
– Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!
Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.
– Перший твій ворог, Джо, – це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обов’язки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом…
– Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! – вибухнув нарешті Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки… Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!
Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.
– Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті… – промовив він.
Джо розпачливо махнув рукою.
– Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що – як тобі здається – кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.
– Пусти мене тепер! – мимохіть скрикнув Джо.
– Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..
– Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!
Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.
– Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.
На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:
– Пам’ятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.
Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.
«Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні за що не вступить! Тутешня ж школа… – від одної згадки про неї він глибоко зітхнув. – Йому звелено поміркувати до вечора. Ну, як так, то він знає, що робити! І вечора чекати дарма!».
Джо рішуче схопився на ноги, насунув аж на очі капелюха й подався з дому. «Він доведе батькові, що зуміє виконати своє життєве завдання, – думав він, виходячи. – О, так, він доведе!..»
Дорогою до школи Джо остаточно склав свій план. Лишалося тільки втілити його в життя. Обставини ніби сприяли, у школі саме була перерва, і йому пощастило зайти до свого класу й зібрати та зв’язати свої книжки без найменшої перешкоди. Йдучи вже з книжками, він у подвір’ї зустрів Фреда й Чарлі.
– Що трапилося? – запитав Чарлі.
– Відчепись! – буркнув Джо.
– Що ти робиш?
– Чи ж не бачиш? Несу додому свої книжки. А тобі що здалося?
– Ну, слухай, – устряв до розмови й Фред. – Що за секрети? Кажи, що тобі скоїлося? Чому криєшся?
– Незабаром довідаєтесь! – кинув багатозначно Джо, певно, багатозначніше, ніж сам того хотів.
І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.
Він пішов додому, зайшов до своєї кімнати й заходився порядкувати. Скинув свій новий одяг, акуратно повісив його в шафу, а сам одягся у старіший. Відтак витяг із комода трохи білизни, дві сорочки, пів дюжини панчішок, хусточки, гребінець та зубну щітку.
Усе це він загорнув у грубий папір, перев’язав шворкою, далі помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потім витяг із шухляди в бюро свої заощадження за кілька останніх місяців, що становили суму в кілька доларів. Ці гроші він збирав на Свято 4 липня[4]), але зараз він поклав їх до кишені, анітрішечки не шкодуючи.
Нарешті, сівши до бюро, Джо розгорнув свій бювар і написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Мені тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, і тоді ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здорові, тато, мама й Бессі. Джо».
Цидулку він поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очі, далі взяв під пахву свій пакунок, прощальним поглядом обвів кімнату й крадькома вийшов.
Частина друга
VIII. Фриско-кід та новий юнґа
Фриско-Кід дратувався, та ще й брала його озлість. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку[5] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звісно, були одягнені краще й чистіше за нього, доля не позбавила їх батьків, які їх пестили, але він… він жив на вільній волі, крейсував собі по затоках серед товариства справжніх моряків, і життя його рясніло пригодами. Вони ж – бідолашна малеча – ниділи весь час удома, і скрізь їх оточувала одноманітність та сувора дисципліна. Їм і не снилося, що Фриско-Кід зі свого кокпіту[6] на «Сліпучому» позирає на них із не меншою, а відай ще й з більшою заздрістю й ремствує на свою долю за те, що йому бракує саме тих життьових умов, які їм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною співала їм про далекі незнані країни та славетні геройські вчинки. А фантазію Фриско-Кіда зачаровував невідомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездійснений: рідне коло братів і сестер, батько, який підтримає порадою, матуся, яка ніжно поцілує.
Він сердито насупився, зліз із даху на каюті «Сліпучого», де вилежувався на сонці, та скинув важкі гумові чоботи. Відтак, сівши на краєчку вузенького чардака, звісив ноги просто в холоднувату солону воду.
«Ось, де вона, справжня воля!» – позираючи на нього, міркували хлоп’ята. Надто до душі були їм усім оті величезні маринарські чоботи, що сягали аж за коліно й припиналися до ремінної запояски. Вони не знали, що Фриско-Кід не мав власних чобіт і мусів човгати цими старими шкарбанами Піт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликі. До того ж хлопці не уявляли й того, як важко було тягати на ногах ці чоботиська та ще й за такої спеки!
Дратували Фриска-Кіда оті хлоп’ята, що їли його очима, а озлість спричиняло щось інше, а саме: команда «Сліпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одної ще людини, отже, Кідові доводилося працювати за двох. Він не нарікав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду… Але, як доходило до того, щоб вишкрібати казанці, мити посуд – тут він обурювавсь! Це ж пак! Чому він має робити те, на що здатне перше-ліпше хлоп’я? Він, хто вміє керувати вітрилами, витягати кітву, стернувати й приставати до берега!
– Гей, стережися там! – Піт-ле-Мер, чи Піт-Француз – капітан на «Сліпучому», хазяїн і можновладець Кідів – жбурнув до кокпіту якийсь невеличкий пакунок, а далі й сам з’явивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.
– Мерщій! Плігайть! – кинув він хлопцеві, якому належав той пакунок і який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рівень чардака щось футів за п’ятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала…
– Ну-с. Один, два, три! – ласкаво заохочував його Піт-Француз, як заохочують усіх новаків капітани, якщо їм бракує робочих рук.
Хлопець кинувсь усім тілом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашіли після цього.
– Кіде! Це наша нова матроз. Я пофінен вас познайомить! – Капітан Піт-Француз вишкірив зуби, підморгнув, уклонився й одійшов од них, кинувши ще на пояснення:
– Містер Шо Бронсон.
Обидва хлопці з хвилину мовчки дивилися один на одного. Певно, вони були одного віку, проте новий матрос виглядав здоровішим та дужчим за Фриско-Кіда, що простяг до нього руку. Джо потис її.
– Так ви оце хочете скуштувати плавби? – спитав Кід.
Джо Бронсон на знак згоди хитнув головою і перш, ніж додати щось словами, цікаво озирнувся навколо.
– Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоці, а згодом, як оббудусь на воді, попрямую баком у широке море.
– Чим?
– Баком чи на баці… ну, там, де живуть матроси, – пояснював він засоромлено й спалахнув, не маючи певності, що сказав правильно.
– У морській справі ви щось тямите?
– Так… ні… цебто знаю тільки з книжок.
Фриско-Кід лише посвиснув у відповідь, крутнувсь на п’ятах і, запишавшись перевагою свого досвіду проти новака, пішов до каюти.
«На море плисти збирається, – усміхався він сам до себе, розпалюючи в печі й заходжуючись кухарювати, – та ще й «баком»! І гадає, що це дуже приємно!
Тим часом Піт-Француз демонстрував новому матросові своє судно так, ніби це був якийсь почесний гість. Він був такий чемний, такий улесливий навіть, що Фриско-Кід, вистромивши голову, щоб покликати їх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.
Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повітря й уся маринарська обстанова навколо збільшували апетит. У маленькій каютці було чисто й охайно. Усе, що було тут, містилося так, щоб і найменшого куточка марно не пропало. Стіл розкладався лише тоді, як треба було їсти, а то висів собі, прип’ятий до стіни. З обох боків у каюті стояли два ліжка, що разом правили й за ослони, на які сідали до столу. Постіль удень згортали й сидіти доводилося на добре змитих дошках. Увечері в каюті присвічувала спеціальна морська лампа, що висіла, вилискуючи мідяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири ілюмінатори, цебто круглі бокові віконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей містилася піч і стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали дві гвинтівки й дробовик. До того ж з-під згорнутої постелі французової стриміло ще двійко револьверів та пояс-патронташ.
Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двічі мріяв він за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидів тут… Здавалося йому, що й обох своїх нових товаришів він знає вже здавна. Піт-Француз до нього весело осміхався через стіл. Як правду мовити, то обличчя у капітана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвітріле». Фриско-Кід набиваючи собі рота стравою, розповідав йому про шторм, який нещодавно подолав «Сліпучий»… Джо, слухаючи, відчував дедалі то більшу пошану до цього хлопця, який давно вже плаває і так добре знається на всьому маринарстві.
Вечеряючи, капітан майже кожного шматка запивав вином… нарешті, обличчя йому розжеврілося, пішло червоними плямами, він простягся на ліжку, не постеливши навіть як слід на ніч, і незабаром щосили захропів.
– Раджу й вам зробити так само! Поспіть годин зо дві, – привітно звернувся Фриско-Кід до Джо, показуючи на друге ліжко, – бо, мабуть, уночі доведеться попрацювати.
Джо слухняно ліг, але заснути відразу не міг. Лежав із розплющеними очима, дививсь на держално будила, що теліпалося тут таки в каюті, й дивувався, що так хутко чергувалися події протягом якихось там дванадцятьох годин!.. Ще зранку сьогодні він був звичайнісінький школяр, а ось зараз він уже за матроса на «Сліпучому», й куди понесе його цей вітрильник – він не знає.
Його п’ятнадцять років перетворилися в уяві на цілих двадцять. Джо почував, що він що не цаль, то доросла людина, та ще й моряк. От добре було б, якби його зараз побачили Фред і Чарлі… Але вони таки незабаром довідаються про все!
Він уже бачив, як вони за нього оповідають хлопцям, що колом їх оточили.
– Хто? Джо Бронсон?..
– Так, він пішов на море! Ми з ним щиро товаришували!..
Джо, потішаючи свою гордість, уявляв собі цю сцену. Відтак йому трохи шпигнуло в серце: він згадав про матір, як вона турбуватиметься та сумуватиме… але думка пурхнула далі до батька, й серце знов затужавіло.