Щоденники 1910–1912 рр.
Юліус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрідріха Олів’є, він малює на схилі; який же він тут гарний і поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак із цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очі дивляться тільки на картину, руки спокійні, на колінах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та ні, це ж бо Фрідріх Олів’є, і намалював його Шнорр.
15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навіть якщо доведеться порізати собі обличчя.
16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфіґенію на Таурісі». У ній, за винятком окремих, вочевидь невдалих місць, висхла німецька мова у вустах чистого хлопчика справді просто-таки гідна подиву. Коли читаєш, кожнісіньке слово у вірші підноситься перед тобою на таку височінь, де воно опиняється в світлі, може, й не яскравому, однак пронизливому.
27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублікованого з-під мого пера» – так він почав. Схоже, приємний чоловік, майже сивий, їжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, ніс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник він посередній, але окремі місця в нього виписано добре (якийсь чоловік виходить у коридор, кашляє й озирається, чи нікого нема поруч), до того ж він людина чесна й збирається прочитати все, що обіцяв, але публіка не дає, злякавшись першого оповідання про психіатричну лікарню; у нього така нудна манера читати, що слухачі, хоча дія розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось інше. Коли він, прочитавши з третину оповідання, примовк, щоб випити трохи мінеральної води, за двері повалив цілий гурт. Він злякався. «Зараз уже кінець», – просто збрехав він. І коли таки завершив, усі повставали, почулися сякі-такі оплески, які пролунали так, немовби всі попідводились, а хтось один залишився сидіти й ляпав у долоні сам для себе. Але Келлерман хотів читати далі, ще одне оповідання чи, може, й кілька. Та коли він побачив, що всі вже зібралися йти, то тільки рота роззявив. Нарешті, послухавшись чиєїсь поради, промовив: «Я хотів би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробімо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, і він прочитав казку, в якій були місця, коли хотілось кинутися стрімголов через усю залу просто по людських головах за двері.
15 грудня. Своїм висновкам із мого нинішнього стану, що триває ось уже майже рік, я просто не вірю, для цього мій стан надто серйозний. Я ж бо навіть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймні я гадаю собі так: стан цей новий, щось схоже зі мною вже бувало, але такого – ще ніколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собі, нема жодної шпарини для сумніву чи віри, для кохання чи відрази, для мужності чи страху перед чимось окремішнім чи загальним, живе тільки квола надія, не виразніша, ніж написи на надгробках. Жодне слово, яке я пишу, майже не пасує до сусіднього, я чую, як приголосні зі скреготом труться одна об одну, а голосні підтягують, як виставлені напоказ негри. Сумніви колом обступають кожне слово, і я бачу їх ще раніше, ніж саме слово, – та що я кажу! – слова я взагалі не бачу, я його вигадую. Та це була б іще не найбільша біда, коли б я міг вигадувати слова, які відносили б трупний запах кудись убік, щоб ним не віяло просто в обличчя мені й читачеві. Коли я сідаю до письмового столу, то почуваюся на душі не ліпше від того чоловіка на Place de l’Opera, що падає серед потоку людей та карет і ламає собі обидві ноги. Всі карети, попри свій гуркіт, німо мчать з усіх боків в усі боки, але кращий лад, ніж той, на який спромігся б поліцейський, дає біль того чоловіка, який закриває йому очі й спустошує майдан та вулиці, не повертаючи назад екіпажів. Таке бурхливе життя завдає йому болю, він-бо стає на заваді руху, але й порожнеча – не менше зло, адже вона дає волю його власному болеві.
16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тільки тут я й можу це зробити. Мені так хотілося б описати почуття щастя, що час від часу, як оце тепер, зринає в мені. Це справді щось таке гристе, що наповнює мене, всю мою душу рахманним, приємним трепетом і навіює мені здібності, у відсутності яких я з цілковитою певністю можу переконатися будь-якої миті, хоч і зараз.
Геббель хвалить «Подорожну тінь» Юстінуса Кернера. «І такий твір ледве існує, ніхто про нього не знає».
«Вулиця самотності» В. Фреда. Як пишуть такі книжки? Чоловік, який досяг чогось путнього в малому, так нікчемно розтягує свій талант на цілий роман, що аж із душі верне, навіть коли не забуваєш захоплюватися тою енергією, з якою чоловік ґвалтує власний талант.
Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’єсах тощо. Оце почуття солідарності, яке мене тут сповнює! У «Бішофсберзьких дівах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, які готують для нареченої відбілену тканину. Як ведеться цим двом дівчатам? Де вони живуть? Що вони скоїли, що їх не беруть до п’єси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востаннє притиснутися обличчям до шибки в каюті Ноєвого ковчегу, щоб глядачі в партері на мить угледіли щось темне?
17 грудня. На наполегливе запитання, невже ніщо не перебуває в спокої, Зенон відповів: «Чому ж, випущена стріла перебуває в спокої».
Коли б французи за вдачею були німцями, як би тоді німці ними захоплювалися.
Те, що я так багато відклав і повикреслював, – а я вчинив так майже з усім, що взагалі написав у цьому році, – принаймні це також дуже заважає мені в творчості. Адже це – ціла гора, в п’ять разів більше від того, що я взагалі будь-коли написав, і вже самою своєю масою воно притягує до себе просто з-під пера все, що я пишу.
18 грудня. Якби були сумніви в тому, що причина мого тривалого зволікання з розпечатуванням листів (навіть тих, в яких я не сподіваюся прочитати нічого важливого, як, скажімо, оцей останній), – це тільки слабість і легкодухість, що примушують мене так само не поспішати розпечатувати листа, як примушують не квапитись відчиняти двері кімнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекає, тоді оце зволікання з розпечатуванням листів можна було б краще пояснити ґрунтовністю. Отож якщо припустити, що я – людина ґрунтовна, тоді я повинен намагатись якомога відтягувати все, що стосується листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кілька разів перечитувати, довго обмірковувати, готувати кілька чорнових варіантів відповіді, перше ніж переписати начисто, а тоді ще й не одразу відіслати. На все це моя воля, от тільки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно відтягую, довго не розпечатую листа, він лежить переді мною на столі, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру.
Вечір, пів на дванадцяту. Те, що я, поки не звільнюся від своєї контори, просто втрачений, – це мені очевидніше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не піти на дно. Як важко це буде, скільки це висотає з мене сили, видно вже з того, що сьогодні я не дотримався свого нового розкладу – від восьмої до одинадцятої вечора сидіти за письмовим столом, – і що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом і що я лиш похапки записав ці кілька рядків, щоб лягти спати.
19 грудня. Почав працювати в конторі. Пополудні в Макса.
Трохи почитав щоденники Ґете. Далечінь уже огорнула супокоєм це життя, щоденники кидають на нього відблиски. Зрозумілість усіх подій навіює на них таємничість, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаємо просторі газони, заспокоює око й воднораз сповнює нас неймовірною шанобою.
Щойно в гості до нас уперше прийшла моя заміжня сестра.
20 грудня. Чим я виправдаю вчорашнє зауваження про Ґете (яке майже таке саме неслушне, як і пов’язане з ним почуття, позаяк справжнє розвіяв прихід сестри)? Нічим. Чим я виправдаю те, що сьогодні ще нічого не написав? Нічим. Тим більше що самопочуття моє не найгірше. У вухах у мене весь час лунає заклик: «О, суд невидимий, настань же!»
Щоб оті фальшиві місця, які нізащо не хочуть вимітатися з оповідання, нарешті дали мені спокій, я допишу ще двоє:
«Він дихав гучно, так ніби зітхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, ніж у нашому світі, отож звичайне дихання уже саме собою стає зітханням».
«Тепер я поглядаю на нього з такою легкістю, як поглядають на головоломку, кажучи собі: “То й що, коли я не можу загнати кульки в їхні дучки, адже все це – моє, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собі до кишені”».
21 грудня. Примітні місця з «Подвигів Великого Александра» Михайла Кузьміна:
«Дитина, верхня половина якої мертва, нижня – жива, дитячий трупик із червоними ніжками, що ворушаться».
«Нечистих царів, Ґоґа й Маґоґа, які харчувалися черв’яками та мухами, він загнав до потрісканих скель і до кінця світу запечатав їх Соломоновою печаттю».
«Кам’яні потоки, де замість води з гуркотом перекочується каміння, піщані струмки, які течуть три дні на південь, три дні – на північ».
«Амазонки, жінки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловічому взутті».
«Крокодили, що своєю сечею спалюють дерева».
Був у Баума, слухав такі чудові речі! Я кволий, як досі й завжди. Таке відчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й інше, нібито якби розв’язали, було б іще гірше.
22 грудня. Сьогодні я навіть не важуся ставити собі докорів. Кинуті в цей порожній день, вони мали б огидний відголосок.
24 грудня. Щойно я пильніше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нічого путнього не зробиш. На ньому лежить безліч усіляких речей, створюючи безлад без будь-якої розміреності й бодай якоїсь сумісності безладно розкиданих речей, яка звичайно й дає змогу терпіти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукні, він може бути й у партері старих театрів. Та коли із стоячих місць… (Наступний запис другого дня.)
25 грудня.…з висунутої шухляди під приставкою до столу виповзають у вигляді зовнішніх сходів підшивки давніх газет, каталоги, листівки з краєвидами, листи – всі почасти просто розірвані, почасти розпечатані, – і це непристойне видовище псує все. Окремі досить великі речі в партері виступають щонайактивніше, так ніби в театрі дозволено, щоб у глядацькій залі торговець давав лад своїм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офіцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, політик – до громадянського почуття, щоб закохані не стримували себе, і т. ін. Це тільки на моєму письмовому столі дзеркало стоїть так, що хоч зараз сідай голитися, одежна щітка лежить щетиною вниз, гаманець відкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключів один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвиває скинутий комірець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з боків двома невеличкими замкненими шухлядками, являє собою не що інше, як таку собі комірчину, немовби низенький балкон глядацької зали, по суті, найвидніше місце в театрі, зарезервоване для найвульгарніших людей, для старих гульвіс, в яких внутрішній бруд помалу проступає назовні, для неотесаних парубків, що позвішували ноги з балконних поручнів. Сім’ї, в яких так багато дітей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозі всіх їх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кімнат (уже в самісінький партер затікає), в темному заднику сидять невиліковні хворі – на щастя, їх видно тільки тоді, коли туди присвічують, і т. ін. У цій шухляді лежать старі папери, які я вже давно б повикидав, якби мав кошика на сміття, олівці з обламаними оливами, порожня сірникова коробка, прес-пап’є з Карлсбада, лінійка з таким нерівним краєм, який зашкодив би навіть сільському путівцю, численні запонки, тупі леза до бритви (для них нема місця на цілому світі), затискачі до краваток і ще одне важке залізне прес-пап’є. А в шухляді вище…
Убого, убого, і все ж непогано сказано. Вже північ, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постільки, поскільки вдень я взагалі не написав би нічого. Увімкнена електрична лампочка, тиша в квартирі, темрява за вікном, останні хвилини перед тим, як заснути, – все це дає мені право писати, хай це буде навіть щось найубогіше. І цим правом я поспішаю скористатися. Отакий я.
26 грудня. Два з половиною дні – щоправда, не повністю – я пробув сам, і тепер я вже коли й не перетворений, то принаймні на шляху до цього. Самотність має наді мною владу, на яку можна покластися. Моє нутро розслаблюється (поки що тільки поверхово) і ладне розкрити свою глибінь. Усередині в мене починає лаштуватися сякий-такий лад, і саме це мені потрібно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нічого гіршого, ніж безлад.
27 грудня. Я не маю більше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокійно відвернутися, не маючи сумніву, що це слово ти цілком наповнив собою.
Пополудні я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапі, пригадував деякі любовні пригоди часів юності, розчаровано затримався на одній нагоді, якою не скористався (я лежав тоді трохи застуджений у ліжку, а моя гувернантка читала мені «Крейцерову сонату», тішачись нищечком моїм збудженням), уявив свою вегетаріанську вечерю, лишився задоволений своїм травленням і засумнівався, чи вистачить світла моїх очей на все моє життя.
28 грудня. Коли я кілька годин поводжуся по-людському, як оце сьогодні з Максом, а потім у Баума, то перед сном мене вже розпирає пиха.
1911
3 січня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його коліном.
– Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета,
– Але ж довго ти думав про це, – сказав він, відступив від стіни й потягся.
– Ні, я про це зовсім не думав.
– А про що ж ти розмірковував?
– Я вирішив іще трохи, востаннє підготуватися до зустрічі з товариством. Силкуйся скільки завгодно, однаково ти цього не зрозумієш. Я, звичайнісінький чоловік із провінції, якого щомиті можна сплутати з одним із тих, які сотнями стоять на станціях і чекають своїх поїздів…
4 січня. «Віра і батьківщина» Шенґера.
У відвідувачів галереї піді мною мокрі пальці, якими вони втирають очі.
6 січня. – Послухай, – сказав я, прицілився й легенько штовхнув його коліном, – зараз я, однак, піду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очі.
– То як? – запитав він, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом відвертим, але таким кволим, що я міг би відвести його вбік самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А мені що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й міг, то однаково не став би. Цим я тільки хочу пояснити тобі твоє почуття, від якого я все ж таки міг би тебе втримати. – І його обличчя відразу стало, як у простакуватих прислужників, коли ці дістають право у загалом упорядкованій державі привчати панських дітей до послуху чи постраху.
7 січня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукає нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись і повторитися про своє кохання.
Немовби якісь чари (бо ні зовнішні, ні внутрішні обставини, тепер сприятливіші, ніж рік тому, не стояли мені на заваді) стримували мене цілісінький вільний день – а сьогодні неділя – від того, щоб писати. – До мене дійшли деякі нові втішні відомості про нещасне створіння, яким я є.
12 січня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лінощі (я сплю тепер удень так багато й міцно і вві сні набираю ваги), але почасти й від страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпідставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафіксованими письмово тільки тоді, коли можуть здійснитися якнайповніше і з розумінням усіх, аж до другорядних, наслідків, а також із цілковитою правдивістю. Бо якщо цього не стається – а я принаймні на таке не здатний, – тоді записане на власний розсуд і, позаяк воно зафіксоване, надзвичайно могутнє видає те, що відчуте просто так, загалом, за єдино справжнє почуття, і всю непотрібність записаного ти усвідомлюєш надто пізно.
Кілька днів тому: Леоні Фріппон, кабаретистка, «Місто Відень». Зачіска – перехоплена стрічкою купа кучерів. Нікудишня шнурівка, дуже стара сукня, але сама дуже чарівна зі своїми трагічними рухами, ота напруга повік, різкі випади довгих ніг, зграбно випростані вздовж тіла руки. Значення застиглої у двозначних позах шиї. Спів: колекція ґудзиків у Луврі.
Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берліні, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя міцніше, ніж за цей ніс, не можна. Кінчик носа трохи загнутий униз як наслідок звички за роботою посмикувати за нього. Привітний чоловік із трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого діда.
14 січня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого єврейського. Якісь несподівані, дивні й одноманітні появи автора, наприклад, усі довкола веселі, а один серед них не веселиться. Або: і ось приходить такий собі пан Штерн (про якого ми вже знаємо все з його романними таємницями). Щось таке є й у Гамсуна, але там це не менш природне, ніж сучки на дереві, а тут ним крапають на дію, як ото модними ліками на цукор. – Увагу ні з сього ні з того привертають до якихось дивних виразів, ось наприклад: він завдавав собі клопоту її косами, все завдавав і завдавав собі клопоту. – Окремі постаті, хоч і не осяяні новим світлом, виписані добре, так добре, що місцями не заважають навіть ґанджі. Другорядні персонажі переважно безнадійні.
17 січня. Макс читав мені першу дію з «Прощання з юністю». Як я такий, який сьогодні є, можу це осягти; я мусив шукати цілий рік, перше ніж знайшов у собі справжнє почуття, і ось тепер, пізнього вечора, у кав’ярні, зазнаючи мук від нападів поганого, попри все, травлення, маю честь сидіти в кріслі й слухати такий великий твір.
19 січня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останній рік я прокидався не більше ніж на п’ять хвилин, – мені щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому ані найменшої надії, починати все з самого початку малою дитиною. Зовні мені буде при цьому легше, ніж тоді. Бо в ті часи я ледве-ледве, з невиразним усвідомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моїм життям, яке я міг би притиснути до грудей і яке підхопило б мене з місця. А з якими муками (щоправда, з нинішніми їх годі й порівнювати) я починав! Яким холодом цілими днями віяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека і як рідко давала вона мені перепочинок, що я зовсім не відчував того холоду, хоч моє лихо від цього загалом ставало, звісно, не меншим.
Якось я замислив був роман, у якому ворогували між собою двоє братів, один із них виїхав до Америки, тоді як другий залишився у в’язниці в Європі. Я почав з того, що тільки час від часу записував по кілька рядків, бо це мене відразу стомлювало. Одного разу в неділю пополудні, коли ми були в гостях у діда з бабою і наїлися там, як завжди, дуже м’якого хліба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертині аркуш паперу, постукуючи олівцем і роззираючись на всі боки в колі під лампою, хотів викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват від мене. У кількох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також співчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить мені здалося, що мій опис нічого не вартий, бо до того дня я ніколи не звертав особливої уваги на такі почуття, коли сидів за круглим столом у знайомій кімнаті серед родичів, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному місці, то вже відчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий і оцей нинішній спокій покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарешті взяв у мене аркуша, якого я не дуже міцно й тримав, кинув на нього короткий погляд і повернув назад, навіть не посміхнувшись, тільки промовив до решти гостей за столом, які стежили за ним очима: «Звичайнісінька писанина». А мені не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидіти, так само схилившись над своїм, виходить, непотрібним папірцем, але з товариства мене прогнали справді-таки одним штурханом, дядьків присуд відгукнувся в моїй душі вже майже справжнім значенням, в самому чутті сім’ї мені відкрився холодний простір нашого світу, і я мав зігріти його вогнем, що його тільки збирався шукати.
19 лютого. Коли я сьогодні надався встати з ліжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторі, а на іншій моїй роботі. Невинна участь контори полягає лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокійно жив би задля своєї роботи й не марнував би там щодня оцих шість годин, які особливо нестерпні мені в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моїми задумами, – такі нестерпні, що Ви собі й уявити не можете. Зрештою, це, я розумію, – лише балаканина, винен я сам, а в конторі переді мною висовують лише щонайпростіші й найсправедливіші вимоги. Але для мене це – жахливе подвійне життя, вихід з якого, мабуть, тільки один – божевілля. Я пишу це при ясному вранішньому світлі й запевне не писав би, якби то не була така щира правда і якби не любив Вас, як син.
А втім, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, і перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити від мене свій відділ.
19 лютого. Особливість мого натхнення, з яким я, найщасливіший і найнещасніший, тепер, о другій ночі, лягаю спати (може, воно, якщо тільки мене не доконає думка про це, залишиться, адже воно вище, ніж будь-коли досі), полягає в тому, що я вмію все, а не тільки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажімо: «Він визирнув з вікна», – то воно вже досконале.
– Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета.
– Це тобі заважає? Якщо це тобі заважає чи не дає підійматися вгору, то я відразу піду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився.
Та зрештою і він мав підстави відчувати задоволення й відчувати його тим глибше, чим краще я його пізнавав. Адже він вочевидь пізнавав мене чимдалі краще і міг, без сумніву, заткнути мене за пояс з усім моїм досвідом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулиці, так наче переді мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаєш поріг будинку, підіймаєшся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помічаєш. Тільки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства.
20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедійна актриса, що виступає до певної міри не на тій сцені так, як трагедійні актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грає роль, обличчя в неї стомлене, принаймні якесь безвиразне й старече – в усіх серйозних акторів це немовби природна розминка. Розмовляє вона дуже різко, так само й рухається, починаючи із зігнутого великого пальця на руці, який замість кісток складається ніби з твердих сухожилок. Особливу здатність її носа до перевтілення підкреслює перемінне світло й заглиблення м’язів, що грають навколо нього. Хоч усі її рухи й слова блискавичні, увагу вона загострює м’яко.
Довкола невеликих містечок також є невеликі околиці для тих, хто любить прогулятися.
Молоді, охайні, гарно вбрані юнаки поруч зі мною в галереї нагадують мені про мою юність і через це справляють на мене непривабливе враження.
Листи молодого Кляйста, двадцятидворічного. Відмовився од військової кар’єри. Вдома питають: то задля якої ж хлібної професії? Бо тільки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати між юриспруденцією і камералістикою. Та чи маєш ти зв’язки при дворі? «Спершу я трохи знічено дав заперечну відповідь, але потім з тим більшою гордістю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинішніми моїми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмішки, і я збагнув, що з відповіддю поквапився. Треба остерігатися промовляти такі істини вголос».