Щоденники 1910–1912 рр.

21 лютого. Життя моє тут минає так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажімо, після невдалої поїздки до Парижа я втішав себе тим, що намагатимуся невдовзі побувати там знов. Перед очима – різко окреслені клапті світла й тіні на бруківці.

Якусь мить я відчував себе так, немовби одягнений у крицю.

Які далекі мені, наприклад, м’язи рук.

Марк Генрі – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагічне почуття в глядачів сприятливо впливає на враження від серйозних пісень, зате веселим пісням шкодить. – Генрі веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадується, завісою дає лад своїй зачісці. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирійській бороді, звичайно геть чорній, В., організатора, немовби прозирає сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всі двадцять чотири години, ба ні, не так надовго. – Багато одягу, бретонські костюми, спідниця, що на самому споді, найдовша, отож усе це багатство можна полічити здалеку. – Спершу Дельвар акомпанує (вони хочуть заощадити на акомпаніаторі) у просторій зеленій сукні з викотом і мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбігалися. – Хтось забалакує до мене, та не встигаю я перевести дух, як зі мною вже попрощалися. – Дельвар смішна, у неї усмішка, як у старих дівок, – стара дівка з німецького кабаре. У червоній шалі, яку вона дістає з-поза завіси, – робить революцію. Вірші Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тільки напочатку, коли по-жіночому сиділа за роялем. А коли пролунала пісня «а Batignolles», я відчув у горлі Париж. Batignolles має бути схожий на пенсіонера, як і його апаші. Бруан для кожного кварталу написав окрему пісню.

Якось узимку в снігопад Оскар М., підстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополудні на безлюдному майдані, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдуті, у шарфі навколо шиї і в хутряній шапці на голові. Замислившись, він стояв і кліпав очима. Він так заглибився в роздуми, що мимоволі скинув шапку й провів її кучерявим хутром собі по обличчю. Нарешті, здавалося, ухвалив якесь рішення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому.

Коли він прочинив двері батьківської вітальні, то побачив батька, гладенько виголеного чоловіка з важким м’ясистим обличчям, що сидів за порожнім столом очима до дверей.

– Нарешті, – промовив батько, щойно Оскар переступив поріг. – Зупинися, прошу тебе, біля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся.

– Але ж, батьку, – озвався Оскар і аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався.

– Спокійно! – закричав батько й підвівся, заслонивши собою вікно. – Я сказав, спокійно! А оте своє «але» залиш собі, зрозумів? – Потім схопив обіруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далі терпіти. Я старий чоловік. Я сподівався мати в тобі втіху на старість, а ти натомість завдаєш мені прикрощів більше, ніж усі мої болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своїми лінощами, марнотратством, лихими вчинками і – чом би й не сказати тобі про це відверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловік замовк, але на обличчі в нього все ворушилося, так наче він говорив далі.

– Батьку, любий мій, – почав Оскар і обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогодні мені спала на думка одна ідея, яка зробить з мене діяльного чоловіка, про якого ти тільки мрієш.

– Яка думка? – насторожився батько й перевів погляд у куток кімнати.

– Тільки повір мені, за вечерею я все поясню. В душі я завше був добрим сином, але те, що я не міг цього показати, дуже мене дратувало, отож мені було краще злити тебе, коли вже я не міг тебе порадувати. Але тепер дозволь мені трохи пройтися, я хочу дати лад своїм думкам.

Батько, що, уважно слухаючи, сів був на край столу, тепер став на ноги.

– Я не вірю, що оці твої розмови чогось варті, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мій син… Не затримуйся, повечеряємо вдома, і розкажеш про свої справи.

– Мені досить і такої невеликої довіри, від щирого серця дякую. Та хіба вже по моїх очах не видно, що я цілком заклопотаний поважною справою?

– Поки що я нічого не бачу, – відказав батько. – Та, може, то я сам винен, бо я взагалі вже розучився дивитися на тебе. – І, за звичкою рівномірно постукуючи пальцями по столу, дав зрозуміти, як летить час. – Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодної довіри. Коли я на тебе часом і гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподіваюся, ніби ти станеш кращим, ні, я роблю це лише тому, що думаю про твою бідолашну добру матір, яка тепер ще, може, й не страждає через тебе безпосередньо, зате вже страждає, докладаючи зусиль, щоб відвернути такі страждання, бо сподівається тобі цим якось допомогти й помалу опускається в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаєш, і я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довів мене до цього своїми обіцянками.

При цих останніх словах до кімнати ввійшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубі. Щойно вона ступила за двері, Оскар вигукнув:

– Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку ідею, скажімо, щодо моєї дисертації, яка вже десять років лежить у мене в шухляді й потребує ідей, як солі, то, можливо, хоч і не конче, я, як це сталося сьогодні, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, мені пощастило – на думку спала така й така ідея». І якби у відповідь ти своїм гідним шаноби голосом знов кинув мені в обличчя ті самі докори, тоді моя ідея просто розвіялася б, і мені довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й піти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, зміцнює мої ідеї, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мій мозок. Я піду, бо лише на самоті можу дати їм лад. – У теплій кімнаті він важко сапав.

– А може, це ще одна капость, яких повно в твоїй голові, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тоді я вірю, що вона не дає тобі спокою. Та якщо до твоєї голови приблукає щось серйозне, до ранку від нього й сліду не залишиться. Я тебе знаю.

Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло.

– А тепер облиш мене. Нема чого марно лізти мені в душу. Сама вірогідність того, що ти можеш правильно передбачити мій кінець, воістину не повинна зваблювати тебе чинити мені перешкоди в моїх добрих намірах. Може, моє минуле й дає тобі на це право, але ти не повинен ним користатися.

– Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненість, коли вона змушує тебе висловлюватись отак проти мене.

– Ніщо мене не змушує, – відказав Оскар, і потилиця в нього смикнулася. Він теж підступив до столу так близько, що вже годі було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокої поваги, навіть з любові до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирішую, то насамперед думаю про тебе й про маму.

– Тоді я мушу скласти тобі подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовірно, що твоя мати і я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозі це зробити.

– Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще має право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучасність дістанеш заспану. Але невже тобі має казати про це твій син! Та й я ще не мав наміру переконувати тебе в цьому, я тільки хотів повідомити тобі новину. І принаймні це, як ти й сам повинен визнати, мені вдалося.

– Тепер мене, Оскаре, дивує, власне, тільки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогодні, раніше. Вона так відповідає твоїй донинішній суті. Ні, справді, я не жартую.

– Атож, щоб ти мене тоді, замість вислухати, відлупцював? Я поспішав сюди, бачить Бог, щоб якомога скоріше зробити тобі радість. Та поки мій план іще остаточно не визрів, розповісти тобі я ще нічого не можу. То чого ж ти караєш мене за добрий намір і ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здійсненню мого плану?

– Помовч, я нічогісінько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобі відповісти, бо ти вже відступаєш до дверей і вочевидь маєш якусь термінову справу. Мій перший вибух люті ти погамував фокусом, тільки тепер на душі в мене ще сумніше, ніж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навіть стати навколішки: не кажи нічого про свої ідеї бодай матері. Вдовольнися мною.

– Ні, це не мій батько зі мною отак розмовляє! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Після полудня з тобою щось сталося або ти зовсім чужий чоловік, якого я оце вперше побачив у батьковій кімнаті. Бо справжній мій батько… – Якусь мить Оскар стояв із роззявленим ротом і мовчав. – Він, мабуть, обійняв би мене, покликав би матір… Що з тобою, батьку?

– То вечеряй краще зі своїм справжнім батьком. Думаю, з ним буде веселіше.

– Він ще прийде. Зрештою, він не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всі. – І Оскар натис плечем на двері, так наче хотів протиснутись крізь них; двері легко піддалися.

Прийшовши до Франца, він нахилився до невеличкої господині дому й промовив:

– Пан інженер спить, я знаю, але дарма.

І, не звертаючи уваги на жінку, яка, невдоволена цим візитом, марно снувала в передпокої туди-сюди, відчинив засклені двері, що, так ніби їх схопили за вразливе місце, затремтіли у нього під рукою. Не завдаючи собі клопоту роздивитися до пуття, що там у в кімнаті, гукнув:

– Франце, вставай! Мені потрібна твоя професійна порада. Але в цій кімнаті я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом і повечеряєш у нас. Отож не гайся.

– Дуже добре, – відказав інженер зі своєї шкіряної канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув?

– Передовсім кинь жартувати, Франце. Це – найважливіше, я про це й забув.

– Цю послугу я зроблю тобі відразу. Але вставати!.. Ліпше я двічі замість тебе повечеряю, ніж один раз устану.

– Ану вставай! Годі перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловіка за барки й посадив.

– А знаєш, ти скажений. Тебе треба остерігатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мізинцями заплющені очі.

– Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не ідіот, щоб отак ні з сього ні з того тебе розбуркувати.

– Я б теж отак ні з сього ні з того не спав. Учора я працював у нічній зміні, тож сьогодні ліг поспати вдень, зокрема, й задля тебе…

– Як це?

– Та облиш, ти так мало зважаєш на мене, що це вже починає діяти мені на нерви. І це вже не вперше. Ну звісно, ти вільний студент і можеш робити що завгодно. Не всі ж такі щасливі. Але ж треба й про інших думати, чорт забирай! Я тобі хоч і товариш, але від роботи мене за це ще ніхто не звільняв. – І він на підтвердження цього замахав у повітрі долонею.

– Після такої твоєї промови мені хоч-не-хоч доведеться повірити, що ти поспав більше ніж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звідти спостерігав за інженером, так ніби тепер мав трохи більше часу, ніж доти.

– То що ти, власне, від мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав інженер і щосили почесав шию під своєю цапиною борідкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять після сну.

– Що я від тебе хочу, – проказав Оскар і вдарив підбором по канапі. – Дуже мало. Я ж тобі ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся.

– Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цікавить мене дуже мало, то маєш цілковиту рацію.

– То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цілком на неї, і наша дружба замішана не буде. Та й відомості будуть чіткіші. Бо мені потрібні відомості чіткі, закарбуй це собі на носі. До речі, якщо, може, ти шукаєш комірця й краватку, то вони он там, на кріслі.

– Дякую, – мовив інженер і заходився прилаштовувати комірця й краватку. – Сподіваюся, на тебе можна покластись.

26 березня. Теософські доповіді д-ра Рудольфа Штайнера з Берліна. Риторичний прийом: детально викладає закиди противників, слухач вражений міцною позицією цих противників, слухач стурбований, цілком заглиблюється в ці закиди, так ніби, крім них, більш нічого нема, тепер слухач вважає, що заперечувати взагалі неможливо, і більш ніж задоволений навіть поверховим описом можливості захисту. Такий риторичний ефект відповідає, до речі, приписам благоговійного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починається з великої літери, далі, в міру того як її продовжують, вона, наскільки змога, нахиляється до слухачів і повертається з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже ніщо не стримує, і вона відверто дихає слухачеві просто в обличчя.

Перед тим – доповідь Лооса й Крауса.

Щойно в якійсь західноєвропейській повісті хтось зробить спробу охопити бодай окремі групи євреїв, ми вже майже за звичкою під чи над зображенням відразу шукаємо й знаходимо також і вирішення єврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирішення не показано, там нема навіть натяку на нього, бо саме ті персонажі, які дбають про такі питання, стоять у повісті далеко від центру, там, де події розгортаються вже швидше, і, хоч ми ще й маємо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавлені нагоди спокійно довідатися щось про їхні прагнення. Не довго розмірковуючи, ми вбачаємо в цьому ваду повісті й відчуваємо за собою право на такий висновок тим більше, що тепер, коли існує сіонізм, можливості вирішення єврейської проблеми розроблено так чітко, що зрештою письменникові досить лише ступити кілька кроків, щоб знайти придатне для його твору рішення.

Проте цей недолік випливає з іще одного. В «Єврейках» нема неєврейських глядачів, шанованих антагоністів, які в інших повістях виманюють на сцену єврейське, і воно постає перед ними, викликаючи подив, сумнів, заздрощі, страх, і нарешті, нарешті знаходить самовпевненість, принаймні лише в порівнянні з ними може звестися на повен зріст. Ми вимагаємо саме цього, іншого розчинення єврейських мас ми не визнаємо. І посилаємося на це почуття не тільки в цьому разі, принаймні в одному напрямку воно загальне. Так, на путівцеві в Італії нас неймовірно тішать ящірки, що шмигають перед ногами, і нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоїках, де звичайно консервують огірки, в нас опускаються руки.

Обидва недоліки об’єднуються в третій. «Єврейки» можуть обійтися без того юнака на передньому плані, який у середині своєї розповіді звичайно приваблює до себе кращих і веде їх у чудовому радіальному напрямку до меж єврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповідь може обійтися без цього юнака, тут ми помилку скоріше відчуваємо, ніж бачимо.

28 березня. Художник П.-Карлін, його дружина, два широкі, великі передні верхні зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, пані гофрат Б., композиторова мати, міцний кістяк якої від старості випирає так, що вона схожа на чоловіка, принаймні коли сидить.

Відсутні учні завдають д-рові Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли він виступає, довкола нього так і товпляться покійники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, їм потрібні? Очевидно, таки потрібні. – Спить дві години. Відколи йому якось відімкнули електричне освітлення, завжди носить із собою свічку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхені свою п’єсу (можеш вивчати її цілий рік, однаково не зрозумієш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хіміка. – Льови Сімон, торговець милом у Парижі, Quai Моnсеу, діставав від нього найкращі ділові поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу пані гофрат занотувала до свого записника: «Як пізнати найвищі світи? У С. Льови в Парижі».

У Віденській ложі є один теософ, здоровенний шістдесятип’ятирічний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постійно вірить і постійно сумнівається. Про нього розповідають веселу історію: колись під час одного конгресу в Будапешті місячної ночі за вечерею на Блоксберзі до товариства несподівано вийшов д-р Штайнер, і той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнівався б).

Може, він і не найбільший із сучасних дослідників духу, та тільки на нього покладено завдання об’єднати теософію з наукою. Тим-то він і знає все. – Якось до його рідного села прийшов один ботанік, великий знавець окультних наук. Він його й просвітив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жінка витлумачила мені як початок ретроспективної пам’яті. – Лікар тої жінки, коли в неї виявилися симптоми інфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засіб, прописав його, і відразу її вилікував. – Одна француженка, прощаючись із ним, сказала: «Аи revoir». Він помахав рукою в неї за спиною. Через два місяці вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхені. – Один мюнхенський лікар зціляє фарбами, що їх призначає д-р Штайнер. Він посилає також хворих до пінакотеки, прописуючи їм зосереджено стояти по півгодини чи й довше перед певною картиною.

Загибель Атлантиди, загибель Лемурії, а тепер – загибель через егоїзм. – Ми живемо у вирішальний час. Дослід д-ра Штайнера вдасться, якщо тільки не візьмуть гору духи зла. – Він харчується двома літрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зі своїми відсутніми учнями він спілкується за допомогою уявних образів, які їм посилає, але, створивши їх, далі про них він уже не дбає. Та вони швидко зношуються, і йому доводиться відтворювати їх заново.

Пані Ф.: «У мене погана пам’ять».

Д-р Шт.: «Не їжте яєць».

Мій візит до д-ра Штайнера.

Якась жінка вже чекає (вгорі на третьому поверсі готелю «Вікторія» на Юнґманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неї. Ми ждемо. Приходить секретарка й подає надію. Я помічаю його в кінці коридору. Він одразу рушає з ледь розведеними руками до нас. Жінка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а він веде мене до свого кабінету. На його чорному сурдуті, який на вечірніх виступах здається відполірованим (він не відполірований, а тільки так вилискує своєю чистою чорнотою), тепер, при денному світлі (о третій пополудні) видно пилюгу, надто на спині й плечах, і навіть плями.

У його кабінеті я намагаюся виказати свою несміливість, якої насправді не відчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки сміховинне місце – кладу його на невеличку дерев’яну підставочку для шнурівки до черевиків. Стіл посеред кімнати, я сиджу обличчям до вікна, він – ліворуч від столу. На столі – кілька аркушів з малюнками, що нагадують малюнки на доповідях про окультну фізіологію. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналів з натурфілософії», книжки валяються, здається, скрізь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагається заворожити відвідувача своїм поглядом. А коли він цього й не робить, то так і пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починає він кількома невимушеними фразами:

– Адже ви доктор Кафка? Давно вже цікавитесь теософією?

Але я вихоплююся наперед зі своєю приготованою промовою:

– Я відчуваю, що велика частина мого єства прагне до теософії, та водночас мене сковує перед нею неймовірний страх. Я боюся, що вона викличе в мені нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинішнього мого нещастя – це суціль сум’яття. Воно викликане ось чим: моє щастя, мої здібності й будь-яка можливість приносити користь здавна пов’язані з літературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станів ясновидіння, – я щоразу цілком перебував у полоні фантазії, але щоразу й сам сповнював таку фантазію, відчуваючи себе не тільки на межі власних можливостей, а й на межі людських можливостей узагалі. Одначе спокійного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцеві, у такому стані в мене все ж таки не було, як не було його, по суті, взагалі. Я роблю цей висновок з того, що найкращі свої роботи я написав не в такому стані. – Отже, літературі я не можу віддатися до решти, як це має бути, не можу з різних причин. З огляду на мої родинні обставини, я не міг би прожити з літератури вже через те, що мої роботи народжуються дуже повільно й мають особливий характер; крім того, моє здоров’я і вдача не дають мені жити, покладаючись на – у кращому разі – непевні заробітки. Тому я пішов на службу в товариство соціального страхування. Але тепер ці дві професії ніяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливі одразу всі троє. Найменше щастя в одній із них обертається великим нещастям у другій. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторі весь палаю й усе падає мені з рук. Ці митарства стають чимдалі нестерпнішими. У конторі мене вистачає для виконання моїх зовнішніх обов’язків, але внутрішніх я не виконую, а кожен невиконаний внутрішній обов’язок обертається нещастям, яке потім мене вже не полишає. І до цих двох поривань, які ніколи не примиряться, я маю додати ще й третє – теософію? Чи не заважатиме вона першим двом і чи не заважатимуть перші дві і їй? Чи зможу я, чоловік уже й тепер такий нещасний, довести всіх трьох до кінця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо відчуваю, що коли ви вважаєте мене на це здатним, то я справді зможу взяти все на себе.

Він слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсім не стежачи за мною, цілком перебуваючи в полоні моїх слів. Час від часу він кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, він безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи її пальцем то до однієї ніздрі, то до другої.

27 травня. Сьогодні в тебе день народження, але я навіть не надсилаю тобі, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по суті, я навіть не в змозі подарувати тобі книжку. Тільки через те, що мені так потрібно сьогодні бодай хвилинку – хай навіть за допомогою цієї листівки – побути поруч із тобою, я пишу й почав зі скарги лишень для того, щоб тобі легше було мене впізнати.

15 серпня. Час, який оце минув і протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальній школі у Празі, в Королівській залі й Чернівцях я перестав соромитися власного тіла. Як же пізно тепер, у двадцять вісім років, я надолужую своє виховання – на перегонах це назвали б пізнім стартом. І шкода від такого лиха полягає, либонь, не в тому, що людина не дістає перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далі розпливається, стає безмежним і людину, яка намагається оббігти коло, заганяє всередину того кола. А втім, у цей почасти й щасливий час я помітив у собі багато чого й іншого і спробую в наступні дні це записати.

20 серпня. У мені живе така нещаслива віра, що я не маю часу навіть для дрібної доброї роботи, бо справді ніколи написати якесь оповідання, щоб розпростертися в усі боки світу, як я цього потребую. А потім я знов починаю вірити, що подорож піде мені на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосіб розслаблюся, тож я роблю нову спробу.

Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль він докладав задля мене і які тепер – можливо, тільки через те, що він стомився, – додавали йому такої впевненості. Але хіба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, він удасться ще й тепер? Невже я чинив опір? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволікав і не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гості зійшли з піснями вниз і повели мене нагору?

Читав про Діккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживає в собі якусь історію від самого її початку, від далекого пункту до наближення локомотива зі сталі, вугілля й пари? Але ти ще не забуваєш про неї й тепер, а хочеш і знаходиш час, щоб вона гнала тебе далі, отож вона жене тебе далі, і ти з власного поривання мчиш від неї туди, куди вона штовхає тебе й куди ти кличеш її сам.

Не можу цього збагнути й навіть не можу в це повірити. Я тільки час від часу живу в маленькому слові, в умлауті якого (вгорі «stößt») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрібну голову. Перша й остання літера – це початок і кінець мого відчуття спійманої рибини.

24 серпня. Сиджу зі знайомим у кав’ярні, за столиком на свіжому повітрі й дивлюся на жінку, що саме прийшла й сідає до сусіднього столика, – розпашіле засмагле обличчя вилискує, від великих грудей важке дихання. Вона відкидає назад голову, відкриваючи густий пушок на підборідді, закочує догори очі майже так, як, мабуть, іноді поглядає на чоловіка, що оце поруч із нею читає ілюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярні з дружиною, то можна читати принаймні газету, але в жодному разі не журнал. На мить вона згадує про свою повноту й трохи відсовується від столика.