Отже, й тут вiдчай. Нiде нема пристанища.
24 травня. Прогулянка з Пiком.
Сповнений пихи, позаяк «Кочегар», на мiй погляд, вдався таки непогано. Увечерi читав його батьковi й матерi; коли читаю батьковi, який слухае вкрай неохоче, кращого критика, нiж я сам, годi й знайти. Багато мiлких мiсць перед вочевидь неприступними глибинами.
5 червня. Внутрiшнi переваги, якi дiстаються пересiчним лiтературним роботам завдяки тiй обставинi, що iхнi автори ще живi й стоять за ними. Справжнiй сенс застарiння.
Льови, оповiдання про перехiд кордону.
21 червня. Страх, що обступае мене з усiх бокiв. Огляд у лiкаря, як вiн постае просто передi мною, всерединi в мене все порожнiе, i вiн, зневажений i неспростовний, виголошуе в менi своi пустi промови.
Жахливий свiт, що живе в моiй головi. Але як звiльнити самого себе i як звiльнити його, не розпанахавши? Та краще тисячу разiв його розпанахати, нiж тримати в собi чи поховати. На те ж я й тут, це менi цiлком очевидно.
Одного прохолодного весняного ранку, годинi о п’ятiй, високий чоловiк у довгому, до самих п’ят пальтi заходився гупати кулаком у дверi невеличкоi хатини, що стояла посеред голоi горбистоi мiсцевостi. Пiсля кожного удару вiн прислухався; в хатинi було тихо.
1 липня. Потяг до нестямноi самотностi. Бути сам на сам лише з собою. Може, так буде зi мною в Рiвi.
Три днi тому з Вайсом, автором «Каторги». Лiкар-еврей, еврей того типу, який стоiть найближче до захiдноевропейських евреiв, i тому вiдразу почуваеш себе близьким йому. Величезна перевага християн полягае в тому, що iх, коли вони спiлкуються мiж собою, постiйно переймае й зiгрiвае однакове почуття близькостi, наприклад, чех-християнин серед чехiв-християн.
Молодята у весiльнiй подорожi, якi виходять з готелю «Де Саксе». Пополуднi. Вкидають листiвку до поштовоi скриньки. Пом’ятий одяг, млява хода, похмура м’яка погода. На перший погляд, малохарактернi обличчя.
Картина святкування трьохсотрiччя Романових у Ярославлi на Волзi. Цар, царiвни невдоволено стоять на сонцi, тiльки одна з них, тендiтна, немолода, млява, дивиться, спираючись на парасольку, перед себе. Наступник трону на руках у здоровенного простоволосого козака. – На iншiй картинцi – чоловiки удалинi, вони вже давно проiхали, але все ще вiддають честь.
Мiльйонер на екранi в кiно «Раби золота». Запам’ятати. Спокiй, неквапнi, цiлеспрямованi рухи, в разi потреби – хода пришвидшена. Рука посмикуеться. Багатий, вишуканий, обласканий, але в лiсовому шинку, де його замкнули, пiдхоплюеться й оглядае кiмнату, мов слуга.
2 липня. Ридма ридав над повiдомленням про суд над двадцятитрирiчною Марiею Абрахам, яка через нужду й голод задушила свою майже дев’ятимiсячну дочку Барбару чоловiчою краваткою, що ii носила замiсть пiдв’язки й скинула з ноги. Досить схематична iсторiя.
Запал, з яким я розiграв смiшну кiнематографiчну сценку у ваннiй кiмнатi сестри. Чому в мене нiколи не виходить так перед чужими?
Я б нiколи не одружився на дiвчинi, з якою цiлий рiк жив би в тому самому мiстi.
3 липня. Наскiльки ширшим i пiднесенiшим стае життя завдяки шлюбу! Повчальний вислiв. Але я це майже передчуваю.
Коли якусь думку я висловлюю вголос, вона вiдразу й остаточно втрачае свое значення, а коли я цю думку занотовую, вона також завжди втрачае свое значення, зате часом набувае iншого.
Намисто iз золотих кульок на засмаглiй шиi.
19 липня. З будинку вийшли четверо озброених чоловiкiв. Кожен тримав перед собою алебарду. Час вiд часу котрийсь iз них повертав голову й дивився, чи не з’явивсь iще той, задля кого вони тут стояли. Був раннiй ранок, на вулицi – жодноi живоi душi.
– То чого ж ви хочете? Пiдходьте!
– Нiчого ми не хочемо. Облиш нас!
Та ще й внутрiшнi витрати! Тим-то у вухах i лунае так музика з кав’ярнi. Видно, як летить камiнь, про що розповiдала Ельза Б.
За прядкою сидить жiнка. Чоловiк штовхае мечем у пiхвах (вiн тримае iх просто в руцi) дверi й вiдчиняе iх.
ЧОЛОВІК: Вiн був тут!
ЖІНКА: Хто? Що вам треба?
ЧОЛОВІК: Конокрад. Вiн сховався тут. Признавайся! (Вихоплюе з пiхов меча.)
ЖІНКА (пiдiймае для захисту прядку): Нiкого тут не було. Ідiть звiдси!
20 липня. Внизу на рiчцi стояло багато човнiв, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережнiй, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кiлька хлопцiв.
Коли всi повставали й перед вiд’iздом пiднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весiльнi гостi провели iх до карети.
21 липня. Не впадати у вiдчай, зокрема й через те, що не впадаеш у вiдчай. Коли здаеться, що всьому вже кiнець, усе ж таки звiдкись з’являються новi сили, i це й означае, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тодi тут усьому кiнець, але вже остаточно.
Я не годен спати. Самi сновиддя, сну нема. Сьогоднi увi снi винайшов новий спосiб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гiлляку, не дуже цупку, косо впираеш ii в землю, тримаючись рукою за другий кiнець, якомога обережнiше сiдаеш на неi, як у жiноче сiдло, i вся гiлляка рушае, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на нiй разом iз нею, та ще й зручненько погойдуешся дорогою на гнучкiй деревинi. Гiллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягае в тому, що гiлляку, тонку й гнучку, можна опускати й пiдiймати, вона проходить навiть там, де людинi самiй пройти важко.
За накинутий на шию мотузок виволокли крiзь вiкно на першому поверсi, безжально й недбало протягли, закривавленого й понiвеченого, крiзь усi стелi, меблi, стiни й горища до самого даху, поки там з’явився порожнiй зашморг, з якого повипадали й моi рештки, коли мною проламували черепичну крiвлю.
Особливий метод мiркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навiть найнепевнiше, сприймаеться як почуття (Достоевський).
Ця система пiдiймальних блокiв усерединi. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першоi митi цього й не завважиш, i вже вся машинерiя почала рухатись. Пiдвладне незбагненнiй силi, як ото годинник здаеться пiдвладним часу, воно то тут клацне, то там, i всi ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану iм п’есу.
Перелiк всього того, що говорить «за» i «проти» мого одруження:
1. Нездатнiсть самому зносити життя – не просто нездатнiсть жити, зовсiм навпаки, здаеться навiть неймовiрним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власноi особи, наскокiв часу й вiку, невиразних напливiв бажання писати, безсоння, вiдчуття недалекого божевiлля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звiсно ж, я. Нашi узи з Ф. додадуть моiй iстотi сили впиратися.
2. Усе дае менi привiд для роздумiв. Кожен жарт у гумористичнiй газетi, спогади про Флобера й Грiльпарцера, вигляд нiчних сорочок на розстелених на нiч лiжках батька й матерi, Максiв шлюб. Учора сестра сказала: «Всi одруженi (нашi знайомi) щасливi, я цього не розумiю». Цi слова також примусили мене замислитись, я знову вiдчув страх.
3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моiй самотностi.
4. Я ненавиджу все, що не стосуеться лiтератури, менi нудно провадити розмови (навiть якщо вони стосуються лiтератури), нудно ходити в гостi, незлагоди й радощi моiх родичiв менi нуднi до глибини душi. Розмови позбавляють усi моi думки важливостi, серйозностi, правдивостi.
5. Страх перед поеднанням, злиттям. Потiм я вже повiк не буду сам.
6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед iншими людьми. Безстрашним, вiдвертим, сильним, несподiваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тiльки тодi, коли писав. Якби завдяки дружинi я мiг бути таким перед усiма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тiльки не це, тiльки не це!
7. Якби я жив сам, то колись, певно, справдi вiдмовився б вiд служби. Одружений, я не зможу зробити цього повiк.
У нашому класi, п’ятому класi гiмназii Амалii, був хлопчик, якого звали Фрiдрiх Гус i якого ми всi ненавидiли. Коли вранцi ми, прийшовши до класу, бачили, що вiн сидить на своему мiсцi бiля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповiдаю. Ми ненавидiли не тiльки його, ми ненавидiли всiх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкiльний iнспектор – то був урок географii, i вчитель, обернувшись до дошки чи до вiкна, як це робили всi нашi вчителi, розповiдав про пiвострiв Мореа… (Запис уриваеться.)
Це було того дня, коли в школi почалися уроки; на- ближався вечiр. Викладачi вищоi гiмназii сидiли ще в учительськiй, вивчали списки учнiв, заводили класнi журнали, розповiдали про своi подорожi на лiтнiх канiкулах.
Нiкчемна я людина!
Так добре батожити коня! Повiльно встромляти в нього шпори, потiм рвучко iх вирвати, а тодi щосили засадити в тiло знов!
От бiда!
Чи ми були показилися? Бiгали серед ночi парком i розгойдували гiлляки.
Я заплив човном до невеличкоi природноi затоки.
