Навчаючись у гiмназii, я любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Мака, товариша мого покiйного батька. Коли я по закiнченнi гiмназii… (Запис уриваеться.)
Навчаючись у гiмназii, Гуго Зайферт любив час вiд часу навiдуватися до такого собi Йозефа Кiмана, старого парубка, який товаришував з покiйним батьком Гуго. Вiзити раптово припинились, коли Гуго несподiвано запропонували роботу за кордоном, i приступати до неi треба було негайно, отож Гуго на кiлька рокiв виiхав iз рiдного мiста. Повернувшись, вiн, щоправда, збирався навiдати старого чоловiка, але нагоди не траплялося, а може, такий вiзит уже й не вiдповiдав би його новим поглядам, i хоч вiн частенько й проходив вулицею, де жив Кiман, хоч не раз бачив, як той виглядае з вiкна й, може, навiть загледiв його, Гуго так i не зайшов.
Нiчого, нiчого, нiчого. Слабiсть, самознищення, з-пiд землi вихоплюються омахи пекельного вогню.
23 липня. З Фелiксом у Ростоцi. Вибух сексуальностi в жiнок, iхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстоi жiнки, що сидiла, згорбившись, у плетеному крiслi, одну ногу пiдкреслено пiдiбгавши пiд крiсло; вона щось шила й розмовляла з лiтньою жiнкою, мабуть, старою дiвкою, в якоi з одного боку рота раз у раз показувались якiсь особливо великi зуби. Повнокровнiсть i розважливiсть вагiтноi жiнки. Їi сiдниця з рiвно роздiленими, немовби рiзьбленими, половинками. Життя на невеличкiй терасi. Як я цiлком байдуже взяв малу на колiна, анiтрохи не розчарований цiею байдужiстю. Розквiт у «тихiй долинi».
Як по-дитячому сидить за своею роботою бляхар i невтомно гамселить молотком; його видно крiзь вiдчиненi дверi майстернi.
Роскоф, «Історiя диявола»: «той, хто працюе вночi», у нинiшнiх карибiв вважаеться творцем свiту.
13 серпня. Можливо, нарештi всьому настав кiнець, i вчорашнiй мiй лист був останнiй. Це було б цiлком справедливо. Хай там якi страждання чекають мене, хай там якi страждання чекають ii – iх не можна порiвняти з тими спiльними стражданнями, якi судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде замiж, i це – едина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелi, досить того, що ми цiлий рiк через це проплакали й промучились. Вона мае зрозумiти це з моiх останнiх листiв. Якщо нi, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опiр ii уявленню про наше спiльне щастя, i не в змозi, якщо це залежить вiд мене, не здiйснити того, що вона вважае за можливе.
Учора ввечерi на Бельведерi пiд зорями.
14 серпня. Сталося навпаки. Надiйшли три листи. Останньому впиратися я вже не мiг. Я кохаю ii, наскiльки здатний на це, але кохання задихаеться пiд брилами страху й самозвинувачень.
Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповiдання iй. Але ж георг гине через наречену.
Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозi аскетично, аскетичнiше, нiж неодружений, – це для мене едина можливiсть зносити шлюб. А для неi?
І все ж, незважаючи нi на що, якби ми, я й Ф., були цiлком рiвноправнi, мали однаковi перспективи й можливостi, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав ii долю, обертае це в мiй неминучий, хоч i далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут дiе якийсь таемничий закон людських взаемин.
Лист до батька й матерi дався менi з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотiв мiнятися. Сьогоднi менi все ж таки випадково пощастило його змiнити, принаймнi в ньому нема неправди, i лист читаеться легко, вiн зрозумiлий i для батька й матерi.
15 серпня. Муки в лiжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вiкна. Мати пiдiйшла до лiжка й спитала, чи вiдiслав я листа й чи це той самий текст. Я вiдповiв, що текст той самий, тiльки ще рiзкiший. Вона сказала, що не розумiе мене. Я промовив, що вона, звiсно, не розумiе мене й не тiльки в цiй справi. Згодом мати поцiкавилася, чи напишу я дядьковi Альфреду, вiн, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же вiн це заслужив. «Вiн телеграфував, писав, вiн добре до тебе ставиться». – «Все це тiльки про людське око, – вiдповiв я, – вiн менi зовсiм чужий, анiтрохи мене не розумiе, не знае, чого я хочу й що менi потрiбно, у нас iз ним немае нiчого спiльного». – «Виходить, тебе не розумiе нiхто, – кинула мати. – Я тобi, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усi ми бажаемо тобi тiльки зла». – «Звiсно, всi ви менi чужi, мiж нами лише кревна спорiдненiсть, але вона нi в чому не виявляеться. Нiякого зла ви менi, звичайно, не бажаете».
Цi та декотрi iншi спостереження за собою навели мене на думку, що внутрiшня впевненiсть i рiшучiсть, якi чимдалi зростають, дають менi змогу, всупереч усьому, iснувати в шлюбi, ба навiть вигiдно користатися з нього, щоб реалiзувати свое покликання. Щоправда, цього висновку я дiйшов, певною мiрою вже стоячи на пiдвiконнi.
Я до безтями замкнусь вiд усiх на свiтi. З усiма розсварюся, нi з ким не розмовлятиму.
Чоловiк iз суворими темними очима, що нiс на плечах оберемок старих пальт.
ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловiк, рухи повiльнi, вайлуватi, чорно-бiлий картатий одяг пом’ятий, вiльно звисае; поспiшаючи в дверi праворуч, що ведуть до великоi кiмнати, плескае в долонi). Фелiцо! Фелiцо! (Жодноi митi не чекаючи, що до нього хтось вiдгукнеться, бiжить до середнiх дверей i вiдчиняе iх.) Фелiцо!
ФЕЛІЦА С. (з’являеться в лiвих дверях, спиняеться на порозi; це сорокарiчна жiнка в кухонному фартусi). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останнiй час. Чого тобi?
ЛЕОПОЛЬД (рiзко обертаеться й, покусуючи губи, зупиняеться). Нарештi! Ходи сюди! (Рушае до канапи.)
ФЕЛІЦА (стоiть на мiсцi). Та вже ж! Чого ти хочеш? Менi ж треба на кухню.
ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапi). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобi щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!
ФЕЛІЦА (неквапно ступае до Леопольда, пiдтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маеш мене за дурепу, то я розгнiваюсь, i то серйозно. (Спиняеться перед ним.)
ЛЕОПОЛЬД. Та сiдай же!
ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?
ЛЕОПОЛЬД. Тодi я не зможу тобi цього сказати. Менi треба, щоб ти була поруч.
ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.
21 серпня. Сьогоднi одержав книжку К’еркегора «Книга суддi». Як я й здогадувався, його доля, попри суттевi вiдмiнностi, дуже схожа на мою, принаймнi вiн на тому самому боцi свiту. Вiн, як товариш, схвалюе моi дii. Я начеркав до батька такого листа – вiдiшлю його, якщо матиму силу, завтра:
«Ви зволiкаете з вiдповiддю на мое прохання, що цiлком зрозумiло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсiм iнше; найбiльше, на що я сподiваюся, – це що Ви сприймете листа спокiйно. Я його пишу, бо потерпаю, що Вашi зволiкання чи роздуми мають загальнiшi причини, нiж те едине мiсце – а тiльки воно й мало iх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазi мiсце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.
Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, i тодi я коротко й чiтко вiдповiв би таке: моя служба менi нестерпна, бо суперечить единiй моiй мрii i единiй моiй професii, а саме: лiтературi. Позаяк я – нiщо iнше, як лiтература, i не можу й не хочу бути нiчим iншим, моя служба нiколи не зможе мене захопити, скорiше вона остаточно мене занапастить. Менi вже недалеко до цього. Я постiйно перебуваю в щонайтяжчому нервовому станi, а нинiшнiй рiк, сповнений мук i турбот про майбутне мое й Вашоi дочки, цiлком довiв мою неспроможнiсть до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маетностi в мене нема – лiтературними заробiтками. На це я можу тiльки дати жалюгiдну вiдповiдь, що менi несила зробити це; наскiльки я в змозi оцiнити свое становище, я швидше загину на своiй службi, i станеться це дуже скоро.
А тепер порiвняйте мене зi своею дочкою, цiею здоровою, веселою, природною i мiцною дiвчиною. Хоч би скiльки я повторював iй у своiх майже п’ятистах листах i хоч би скiльки вона заспокоювала мене своiм, щоправда, не надто переконливо обгрунтованим «нi», вiд правди нiде дiтися: зi мною вона, наскiльки я можу судити, мае бути нещасна. Я – нi, не тiльки через зовнiшнi обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому бiди не вбачаю, позаяк це – тiльки вiддзеркалення моеi мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймнi зробити певнi висновки. Отже, я живу в сiм’i, серед чудових i сповнених любовi людей, живу чужiший, нiж чужак. З матiр’ю в останнi роки я не перемовляюся за день i двома десятками слiв, а до батька нi з чим iншим, крiм вiтання, нiколи й не звертаюся. Із замiжнiми сестрами й зятями не розмовляю взагалi, хоч i не лихий на них. Причина проста: менi геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до лiтератури, наганяе на мене нудьгу й викликае зненависть, бо дратуе мене або стримуе, хоч це, можливо, тiльки здаеться. Сiмейного життя я не розумiю, у кращому разi можу його спостерiгати. Родинних почуттiв я позбавлений, у всiляких вiзитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.
Шлюб мене не змiнив би, як не може мене змiнити й моя служба».
30 серпня. Де знайти порятунок? Скiльки спливае наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поеднання буде просякнуте ними так само, як справжне прощання, тодi я вчинив, безперечно, слушно. У менi самому, як не брати до уваги людських взаемин, нема жодноi видимоi брехнi. Обмежене коло чисте.
14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бiк i низеньким будинком iз балконом – по другий. У будинку жив пенсiонер Фрiдрiх Мунх, колишнiй службовець, i його сестра Елiзабет.
Табун коней вихопився iз загорожi.
Двое друзiв прогулювалися вранцi верхи на конях.
«Нечиста сило, врятуйте мене вiд божевiлля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора лiг, стомлений, на канапу й тепер, уночi, лише зiбравши всю силу, важко пiдвiвся. У дверi хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав вiн.
15 жовтня. Мабуть, я знов зiбрався на силi, мабуть, я знов потай пробiг коротку вiдстань i знов зупинився, зневiрений вiд самотностi. Але головний бiль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба бiльше – у мене нема вибору.
Перебування в Рiвi мало для мене велике значення. Вперше я зрозумiв дiвчину-християнку i жив майже повнiстю пiд ii впливом. Я не в змозi занотувати на згадку щось значуще. Моя слабiсть, аби лише зберегти себе, волiе, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, нiж сповненою сум’яття. Але менi такий стан майже милiший, нiж просто тупий i незбагненний натиск, адже, щоб вiд нього звiльнитися – та й чи звiльнитися насправдi? – потрiбен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.
Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в лiжку лист нуртував у мене в головi.
Загорнувшись у пальто, сидiти в кутку трамвая.
Дорогою з Рiви професор Г. Цей нiмецько-богемський нiс, що нагадуе про смерть, припухлi, почервонiлi, прищуватi щоки на схильному до безкровноi худини обличчi, широка бiлява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як вiн сьорбае гарячий суп, як угризаеться в непочищений шматок салямi, водночас облизуючи його, як поважно попивае ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мiрою не осягнеш, хоч би як жадiбно придивлявся й принюхувався.
Будинок стояв уже замкнений. У двох вiкнах на третьому поверсi й ще в одному на п’ятому горiло свiтло. Перед будинком зупинилася карета. До освiтленого вiкна на п’ятому поверсi пiдiйшов молодик, вiдчинив його й виглянув униз на вулицю. У мiсячному сяйвi.
Був уже пiзнiй вечiр. Студент утратив будь-яке бажання працювати далi. Та в цьому й не було потреби, за останнi тижнi вiн справдi домiгся великих успiхiв, тож мiг тепер, либонь, трохи й вiдпочити i менше працювати вночi. Вiн позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику i хотiв був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вiкно, i коли вiн побачив ясний мiсяць уповнi, йому скортiло трохи прогулятися цiеi чарiвноi осiнньоi ночi, а може, й покрiпитися десь чорною кавою. Вiн погасив лампу, взяв капелюха й вiдчинив дверi на кухню. Загалом йому було цiлком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручнiсть, кiмната йому обходилася значно дешевше, але iнодi, коли в кухнi було особливо гамiрно чи коли вiн хотiв, як оце, наприклад, сьогоднi, вийти пiзно ввечерi, це було все ж таки неприемно.
Безрадiсно. Сьогоднi пополуднi в напiвснi: кiнець кiнцем моя голова вiд страждань мае луснути. І саме у скронях. Уявивши собi цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тiльки гострi краi отвору були вiдiгнутi назовнi, як ото в недбало вiдкритiй бляшанцi.
Не забути про Кропоткiна!
20 жовтня. Вранцi – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рiшення, радо ступати туди, куди треба. Вiн сидить у собi, як майстерний весляр сидiв би в своему, та й у будь-якому iншому човнi. Я збирався написати йому листа. Але натомiсть пiшов гуляти, притлумивши всi надбанi почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрiв; мене розпалили жiнки, тепер я читаю вдома «Перетворення», i воно здаеться менi поганим. Мабуть, я справдi гину, вранiшня туга повернеться, я не зможу iй довго впиратися, вона вiдбере в мене будь-яку надiю. Я навiть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчастi й, судячи з усього, неминуче половинчастi вчинки й лiнii поведiнки, а може, через те, що вже саме писання навiюе на мене тугу.
Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), якi подобалися б В. i якi б вона тримала, коли iла, пiд столом i в перервах читала й страшенно червонiла, завваживши, що санаторний лiкар уже певний час стоiть ззаду й спостерiгае ii. Вона iнодi, а власне, завжди хвилюеться, коли щось розповiдае (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фiзичного напруження, коли вона намагаеться щось пригадати, чи болю, пiд яким повiльно розкриваеться або спочатку тiльки трохи прогинаеться дно бездумного простору). Все чинить опiр тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягае ii воля – нiчого про неi не згадувати (я виконав ii достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – нiщо iнше, як неспроможнiсть. До речi, яка моя думка про те, що сьогоднi ввечерi я всю дорогу розмiрковував, скiльки втiхи з росiянкою втратив через знайомство з В., росiянкою, яка, – адже це цiлком можливо, – мабуть, упустила б мене вночi до своеi кiмнати, розташованоi навскоси вiд моеi. І це тодi, коли мое вечiрне спiлкування з В. зводилося до того, що я стукав iй умовним стуком, про який ми остаточно так i не домовились, у стелю своеi кiмнати, розташованоi пiд ii кiмнатою, вислуховував ii вiдповiдь, вистромляв голову з вiкна, вiтався, один раз вона благословила мене, один раз я впiймав кiнець стрiчки, яку вони спустила, годинами сидiв на пiдвiконнi, прислухаючись до кожнiсiнького ii кроку нагорi, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлюе, як перед сном щось наспiвуе.
21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабрицi Рiнггоффера, семiнарi Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.
У невеличкiй гаванi одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двое лiтнiх матросiв пiдносили до причалу мiшки та ящики, де iх приймав здоровенний чоловiк на широко розставлених ногах i передавав у чиiсь руки, що витикалися йому назустрiч iз темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено рiг пiрса, напiвсидiло-напiвлежало п’ятеро чоловiкiв, пахкаючи на всi боки димом вiд люльок. Час вiд часу до них пiдходив чоловiк у шароварах, звертався з якимись словами й плескав iх по колiнах. Чоловiки звичайно дiставали з-за каменя в затiнку баньку, й вiд одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.
