22 жовтня. Надто пiзно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидiти в човнi у сяевi вiд ii усмiшки. Це було найчудовнiше. Постiйно прагнути лише смертi й усе ж таки ще триматися – тiльки це i е кохання.
Вчорашне спостереження. Ситуацiя, яка вiдповiдае менi найбiльше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосуеться iх безпосередньо, тодi як сам я маю до неi вiдношення лише дуже далеке, до того ж цiлком альтруiстичне.
26 жовтня. Сiм’я сидiла за вечерею. Через вiкна без фiранок було видно тропiчну нiч.
«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я пiдвiвся з канапи, де лежав з пiдiбганими колiньми, й сiв. Дверi, що вели зi сходiв просто до моеi кiмнати, вiдчинились, i ввiйшов молодик iз похиленою головою й пильним поглядом. Вiн обминув, наскiльки це було можливо у вузькiй кiмнатi, канапу й зупинився в темному кутку бiля вiкна. Я хотiв був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловiка й схопив його за руку. Це була жива людина. Вiн – трохи нижчий вiд мене – всмiхнувся й пiдвiв погляд; уже сама безтурботнiсть, з якою вiн кивнув головою й промовив: «Ви тiльки придивiться до мене», – мала заспокоiти мене. І все ж я схопив його спереду за камiзельку й ззаду за пiджак i трясонув. У вiчi менi впав його гарний масивний золотий ланцюжок вiд годинника, я схопив його i смикнув униз так, що петелька, до якоi вiн був причеплений, розiрвалася. Вiн стерпiв це, тiльки глянув униз на заподiяну шкоду й марно спробував застебнути камiзельку на розiрвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарештi вiн i показав менi на камiзельку. «Тiльки спокiйно!» – погрозливо кинув я.
Я забiгав по кiмнатi, iз ступи перейшов на рись, iз рисi на галоп i, поминаючи того чоловiка, щоразу сварився на нього кулаком. А вiн на мене вже й не дививсь, тiльки все вовтузився зi своею камiзелькою. Я почувався дуже вiльно, дихалось надзвичайно легко, тiльки одяг не давав грудям могутньо здiйматись.
Уже багато мiсяцiв молодий бухгалтер Вiльгельм Менц збирався забалакати до дiвчини, яку щоранку бачив дорогою до своеi контори то на одному, то на другому боцi дуже довгоi вулицi. Вiн уже змирився з тим, що намiр його так i залишиться намiром – щодо жiнок вiн був дуже нерiшучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дiвчиною, яка поспiшае. Та якось увечерi, – це було незадовго до Рiздва, – вiн знов побачив ту дiвчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув вiн. Вона обернулася, впiзнала чоловiка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, i знову вiдвернулася, позаяк Менц нiчого бiльш не сказав. Вони були на яскраво освiтленiй вулицi посеред великого натовпу, i Менц мiг, не привертаючи уваги, пiдiйти до неi зовсiм близько. Але сказати щось доречне Менцовi в цю вирiшальну хвилину на думку не спадало, залишитися дiвчинi чужим теж не хотiлось, бо вiн намiрявся неодмiнно продовжити так серйозно розпочату справу, отож вiн зважився смикнути дiвчину за нижнiй край жакетки. Дiвчина стерпiла це, так наче нiчого й не сталося.
6 листопада. Звiдки ця несподiвана впевненiсть? Хай би вона не минала! Коли б я мiг як людина, що бодай трохи тримаеться на ногах, входити й виходити крiзь усi дверi! Не знаю тiльки, чи я цього хочу.
Батькам i матерям ми про це нiчого не казали, але щовечора пiсля дев’ятоi я й двое двоюрiдних братiв сходилися бiля гратчастоi кладовищенськоi огорожi на невеличкому пагорбi, звiдки було видно все довкола.
Крiзь залiзну кладовищенську огорожу лiворуч виднiеться великий, порослий травою вигiн.
17 листопада. Сон: на узвозi, десь на його серединi, до того ж переважно на проiжджiй частинi, лiворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа смiття чи затвердiлоi глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалi нижчою, а лiворуч – вищою, нагадуючи палiсад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вiльний, i побачив чоловiка, що iхав знизу на триколiсному велосипедi назустрiч менi, немовби просто через перепону. У нього нiбито не було очей, принаймнi вони мали вигляд зарiвняних отворiв. Велосипед був розхитаний, i хоч iхав вiн, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловiка в останню мить i, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якоi вийшов сам. І тут вiн упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручнiй позi, до того ж велосипед, залишившись без нiкого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад i потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якiй стояло, збившись докупи, кiлька людей, усi в темному одязi, серед них молодий слiдопит у свiтло-сiрому капелюсi з задертими крисами. Я ще здалеку впiзнав того юнака й сподiвався, що вiн менi допоможе, але вiн одвернувсь i сховався серед людей. Потiм iз-за гарби – велосипед тим часом котився собi далi, а вслiд за ним, низько нахилившись i розставивши ноги, мусив котитись i я, – з’явився хтось невiдомий i допомiг менi, однак не пригадую вже як. Знаю тiльки, що та людина була гiдна довiри, i тепер вона ховаеться мовби за напнутим чорним полотнищем, i з цим я мушу змиритись.
18 листопада. Я знов писатиму, але скiльки сумнiвiв викликала в мене тим часом моя писанина! По сутi, я нездара й невiглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хiба що вiн ледве помiчав примус, – був би тiльки й здатний, що сидiти в собачiй будцi, вискакуючи з неi, коли йому принесуть iдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.
В яскраво освiтленому сонцем подвiр’i з протилежних бокiв бiгли назустрiч один одному два пси.
Вимучив початок листа до фройляйн Бл.
19 листопада. Мене захоплюе читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю анi найменшоi впевненостi в теперiшностi? Все менi видаеться конструкцiею. Будь-чие зауваження, кожен випадковий погляд усе в менi перевертае – все, навiть забуте, зовсiм незначне. Я впевнений у собi менше, нiж будь-коли, i вiдчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожнiй. Я справдi мов та заблукана серед ночi в горах вiвця або вiвця, що бiжить услiд за тiею вiвцею. Бути таким заблуканим i навiть не мати сили це оплакати.
Я зумисне завертаю у вулицi, де е повii. Коли я проходжу повз них, мене збуджуе ця далека, а все ж реальна можливiсть пiти з однiею з них. Це непристойно? Але я не знаю нiчого кращого, й такий вчинок видаеться менi, по сутi, невинним i майже не вимагае вiд мене каяття. Та я хочу тiльки товстих, лiтнiх, у поношених сукнях, якi, однак, завдяки всiляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жiнка мене вже, мабуть, знае. Я зустрiв ii сьогоднi пополуднi, вона ще не була вбрана професiйно, коси ще гладенько зачесанi, без капелюшка, в простiй повсякденнiй блузi, як у кухарки, i несла вона якийсь згорток – певно, бiлизну до пралi. Нiхто, крiм мене, не побачив би в нiй нiчого спокусливого. Ми мимохiдь глянули одне на одного. Тепер, увечерi – тим часом стало прохолодно, – я вздрiв ii в облиплому жовтувато-бурому пальтi на протилежному боцi вузенькоi вулички, що вiдгалужуеться вiд Цельтнергасе, де вона очiкуе клiентiв. Я двiчi озирнувся, вона перехопила мiй погляд, але я просто-таки вiд неi втiк.
Невпевненiсть породжують, безперечно, думки про Ф.
20 листопада. Був у кiно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матерi. Безкiнечна розмова. Перед цим – сумний фiльм «Лихо у доцi», потiм – веселий «Нарештi сам». Я геть спустошений i нiчого не вiдчуваю, у трамваi, що проiздить мимо, живого глузду бiльше.
21 листопада. Сон: французьке мiнiстерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловiка, що сидiв праворуч, iз подовжнього боку столу, – плаский профiль, жовтувата шкiра, зовсiм рiвний нiс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватiсть), i олiйно-чорнi, цупкi вуса, якi закривали рота.
Сумне спостереження, в основi якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкцiя, що ii нижнiй кiнець завис десь у порожнечi: коли я взяв iз письмового столу чорнильницю, щоб вiднести ii до загальноi кiмнати, то вiдчув у собi якусь твердiсть, як ото бувае, наприклад, коли в туманi з’являеться i враз зникае рiг великоi будiвлi. Я вже не вiдчував себе втраченим, залежним вiд людей, навiть вiд Ф., у менi зачаiлось якесь чекання. Що, коли я втечу вiд усього цього, як, скажiмо, хтось раптом утiкае в поле?
Це пророкування, це рiвняння на приклади, цей недвозначний страх просто смiшний. Усе це – конструкцii, що iх навiть в уявi, де вони тiльки й панують, ледве дiставшись живоi поверхнi, щоразу рвучка змивае хвиля. В кого та чарiвна рука, яку, коли ii стромити в сiчкарню, не посiчуть i не розкидають на всi боки тисячi ножiв?
Я полюю за конструкцiями. Ступаю до кiмнати й бачу в кутку iхне бiлясте плетиво.
24 листопада. Позавчора ввечерi в Макса. Вiн стае чимдалi чужiшим, щодо мене вiн бував таким уже не раз, тепер i я стаю таким щодо нього. Учора ввечерi просто лiг спати.
Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навiть на чолi столу, отож увi снi бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за мiсто на прогулянку й щойно хвацько пiдкотив в автомобiлi до самих сходiв. Ось-ось мають принести обiд, i ось я бачу одну зi служниць, тендiтну молоду дiвчину в сукнi барв осiннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминае колонаду, що служить нiби входом до санаторiю, i спускаеться до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукае. Вона справдi приносить менi листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький i написаний чужим, непевним дрiбним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушiв, i рука на всiх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркушi й усвiдомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, вiд молодшоi сестри Ф. Я заходжуюся жадiбно його читати, i тут сусiда праворуч – не знаю, чоловiк то чи жiнка, можливо, дитина – зазирае через мое плече в лист. Я кричу: «Не смiй!» Знервованi люди за столом починають тремтiти. Я, здаеться, накоiв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але вiдразу прокидаюсь, немовби вiд власного крику. При тямi й пам’ятi примушую себе знов заснути, i сон справдi повертаеться, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчастi рядки в листi, з яких нiчого не запам’ятав, i, не прокидаючись, втрачаю сновидiння.
Старий торговець, здоровенний на зрiст чоловiк, пiдiймався сходами до своеi квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руцi; ноги в нього пiдтиналися. Перед дверима, скляними дверима з гратками, вiн хотiв був, як завжди, дiстати з кишенi штанiв в’язку ключiв, але цiеi митi завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклонi.
– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи вiд натуги.
– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.
– Так, – вiдповiв торговець.
– Тодi я маю для вас повiдомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не мае, бо до справи я не причетний, я тiльки мушу переказати вам повiдомлення. І все ж я вiдрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.
– Так, – мовив Меснер i на мить задумався. – І що це за повiдомлення?
– Побалакаймо про це краще в кiмнатi, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах ii не залагодиш.
– Я нi вiд кого не жду нiякого повiдомлення, – промовив Меснер i перевiв погляд убiк на пiдлогу.
– Можливо, – вiдказав студент.
– А втiм, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночi, нас тут нiхто не почуе.
– Нi, – вiдповiв студент, – тут я не можу цього сказати.
– А я, – сказав Меснер, – уночi гостей не приймаю. – І так рiзко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.
– Але ж я чекаю тут iще з восьмоi, вже три години, – промовив студент.
– Це свiдчить лише про те, що повiдомлення важливе для вас. А менi жоднi повiдомлення не потрiбнi. Кожне повiдомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, iдiть собi, йдiть. – Вiн узяв студента за його легеньке пальтечко й вiдштовхнув трохи вбiк. Потiм прочинив дверi квартири, з якоi на прохолоднi сходи вiйнуло дуже теплим повiтрям. – А те повiдомлення, до речi, дiлове? – поцiкавився вiн, уже стоячи у розчахнутих дверях.
– І цього я не можу тут сказати, – вiдповiв студент.
– Тодi бажаю вам доброi ночi, – сказав Меснер, ступив до кiмнати, замкнув за собою дверi на ключ, увiмкнув електричний нiчник, налив бiля настiнноi шафки, де стояло кiлька пляшок з лiкерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно вiн сперся на високi подушки й хотiв був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у дверi. Меснер вiдклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справдi, хтось таки стукав, i то зовсiм тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усмiхнувся Меснер. Коли стук стих, вiн знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучнiше, просто-таки загупали в дверi. Як ото дiти, граючись, стукають у дверi то тут, то там, так i тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвiнко у шибку вгорi. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портье я не можу, адже апарат стоiть у передпокоi, i, щоб увiйти туди, треба збудити господиню. Не залишаеться нiчого iншого, як спустити хлопця зi сходiв власноруч». Вiн натяг фетрову шапочку, вiдкинув ковдру, вперся руками в край лiжка, неквапно поставив на пiдлогу ноги i взув високi домашнi пантофлi на ватi. «Ну ось, – подумав вiн, поглядаючи на дверi й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собi надiйний спокiй, – сказав вiн потiм, узяв iз пiдставки кийка з роговою головкою, перехопив його посерединi й рушив до дверей.
– Там хто-небудь iще е? – запитав вiн крiзь замкненi дверi.
– Так, – почулася вiдповiдь. – Прошу вас, вiдчинiть.
– Вiдчиняю, – сказав Меснер, вiдiмкнув дверi й став iз кийком на порозi.
– Не бийте мене, – застережливо промовив студент i ступив крок назад.
– Тодi забирайтеся геть! – сказав Меснер i показав пальцем на сходи.
– Але я не маю права, – вiдповiв студент i так несподiвано кинувся до Меснера… (Запис уриваеться.)
27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб вiд мене просто-таки не вiдмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним i чужим. Але твердiсть, якоi менi надае бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все пiд час прогулянки!
Дитина двiрнички, що вiдчинила ворота. Загорнене в стару хустку, блiде, застигле й опухле личко. Вночi двiрничка носить ii з собою так до ворiт.
Двiрниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухаеться до мого тупання, що починаеться вiд п’ятого поверху, проводжае мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться менi вслiд, коли я бiжу далi. Приемне почуття довiри, позаяк вiн мене не боiться, я для нього – частина будинку i його звукiв.
Картина: хрещення юнги, коли судно перетинае екватор. Довкола вештаються матроси. На суднi, що його сходжено вже вздовж i впоперек, унизу й угорi, повсюду можна знайти мiсце, щоб посидiти. Здоровеннi матроси висять на суднових трапах, упираючись могутнiми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, i спостерiгають виставу внизу.
4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навiть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Пiти з життя в цiлковитому сум’яттi, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далi, пiти без надii чи з единою надiею, що твою появу в життi за великим рахунком вважатимуть такою, яка не вiдбулася. Ось у якому становищi я мiг би тепер опинитись. Умерти означало б не що iнше, як Нiщо вiддати Нiчому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хiба можна, навiть усвiдомлюючи себе як Нiщо, свiдомо вiддати себе Нiчому, до того ж не просто порожньому Нiчому, а Нiчому бурхливому, чие убозтво полягае лише в його незбагненностi.
