«Одвези цього нiкчему додому, вiн упився», – звертаеться до Гете якийсь придворний, маючи на увазi Крiстiана.
Август, що напивався так само, як i його мати, й безсоромно волочився за жiнками.
Нелюба Оттилiя, яку зi свiтських мiркувань йому накинув у дружини батько.
Вольф, дипломат i письменник.
Вальтер, музикант, не може скласти iспити. Повертаеться до садовоi хижi й живе там мiсяцями; коли цариця схотiла його побачити: «Скажiть царицi, що я – не дикий звiр».
«Здоров’я в мене скорiше свинцеве, нiж залiзне».
Нiкчемна, безплiдна письменницька дiяльнiсть Вольфа.
Старече товариство у мансардних кiмнатах. Вiсiмдесятирiчна Оттилiя, п’ятдесятирiчний Вольф i давнi знайомi.
Тiльки з таких крайнощiв помiчаеш, як безнадiйно кожна людина втрачена в самiй собi, й тiльки роздуми про iнших людей i про закони, що панують у них i повсюди, можуть дати втiху. Який пiддатливий зовнi Вольф, як легко його на щось пiдбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – i який вiн внутрiшньо скутий i нерухомий.
Чому чукчi не покидають свiй жахливий край, будь-де iм жилося б краще проти нинiшнiх iхнiх умов i нинiшнiх iхнiх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стаеться; можливо лиш те, що стаеться.
Один виноторговець з великого мiста надумав побудувати в сусiдньому мiстечку Ф. винний погрiбець. Вiн винайняв невеликий пiдвал в одному з будинкiв на Рiнгплац, звелiв розмалювати стiни схiдними орнаментами й поставити старi, вже майже непридатнi плюшевi меблi.
6 сiчня. Дiльтей: «Переживання i творчiсть». Любов до людства, щонайглибша повага до всiх створених ним форм, спокiйне споглядання з мiсця, найпридатнiшого для цiеi мети. Юнацькi твори Лютера, «могутнi тiнi, що тягнуться з невидимого свiту до видимого, привабленi вбивством i кров’ю». – Паскаль.
Лист до А. через тещу. Л. цiлувалася з учителем.
8 сiчня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3 - Драма Поля Клоделя.]. «Вiн жбурляе ворога, мов бочку».
Невпевненiсть, стриманiсть, спокiй – у цьому все й минеться.
Що в мене спiльного з евреями? У мене мало спiльного навiть iз самим собою, i я мав би нишком сидiти собi десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.
Змалювання непоясненних почуттiв. А.: «Вiдколи це сталося, вигляд жiнок завдае менi болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, менi просто боляче. Так було й тодi, коли я був упевнений у Лiзль».
12 сiчня. Вчора: любовнi походеньки Оттилii, молодi англiйцi. – Заручини Толстого, свiтлi враження нiжного, бурхливого, сповненого передчуттiв молодика, що опановуе себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.
Дiвчина в кав’ярнi. Вузенька спiдничка, бiла, вiльна, оздоблена шкiрою шовкова блузка, вiдкрита шия, сiрий капелюшок з тiеi самоi матерii, який ледве тримаеться на головi. Їi повняве, усмiхнене, осяяне життевою снагою обличчя, привiтнi, щоправда, трохи манiрнi очi. Мое обличчя, коли я згадую про Ф., паленiе.
Повернення додому, ясна нiч, виразне вiдчуття в душi глухоi непевностi, такоi далекоi вiд цiлковитоi ясностi, що простираеться широко й без перешкод.
Нiколаi, «Лiтературнi листи».
Можливостi для мене е, певна рiч, але пiд яким каменем вони лежать?
Кинувся вперед, верхи на конi…
Безглуздiсть юностi. Страх перед юнiстю, страх перед безглуздiстю, перед безглуздим розквiтом жорстокого життя.
Тельгайм: «У його душi живе та розкута жвавiсть, яка у мiнливих життевих умовах знов i знов вражае своiми цiлком новими гранями i яку мають лише творiння справжнiх поетiв».
19 сiчня. У конторi – страх уперемiж iз почуттям власноi гiдностi. Загалом упевненiший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кiнцiвка нечитабельна. Недосконало мало не до самоi основи. Рiч вийшла б куди краще, якби менi не завадила тодi службова поiздка.
23 сiчня. Старший контролер Б. розповiдае про свого товариша, полковника у вiдставцi, який спить при вiдчиненому навстiж вiкнi: «Вночi це дуже приемно, але вранцi, коли доводиться вiдгрiбати вiд отоманки бiля вiкна снiг, а тодi починати голитись, тодi це неприемно».
З мемуарiв графинi Тюргайм:
Мати: «Їi м’якiй вдачi особливо пiдходив Расiн. Я нерiдко чула, як вона молилася Богу, щоб Вiн дав йому вiчний спокiй».
Вiдомо, що вiн (Суворов), коли росiйський посол граф Разумовський давав на його честь у Вiднi великi обiди, накидався, мов ненажера, на всi страви, що стояли на столах, нiкого не чекаючи. Наiвшись, вiн уставав i залишав гостей.
Якщо судити з гравюри, крихкотiлий, рiшучий, педантичний старий чоловiк.
«Тобi це не судилося», – погане материне втiшання. Найгiрше те, що нiчого кращого нинi менi, по сутi, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишаеться, а загалом мене просто-таки затягуе i додае менi трохи стiйкостi й надii розмiрене, майже позбавлене перемiн, напiвактивне життя останнiх днiв (робота над «Пiдприемством» у конторi, турботи А. про його наречену, Отлин сiонiзм, задоволення дiвчат вiд доповiдi Зальтена – Шiльдкраута, читання мемуарiв Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).
24 сiчня. Наполеонiвськi часи: свято за святом, усi поспiшають «зазнати втiх короткого мирного перiоду». «З другого боку, вплив жiнок на них був скороминущий, вони справдi не могли втрачати часу. Кохання тодi виражали в пiдкресленому захопленнi й глибокiй вiдданостi». – «Нинi тимчасову слабiсть уже не прощають».
Не в змозi написати кiлькох рядкiв фройляйн Бл., не вiдповiв уже на два листи, сьогоднi надiйшов третiй. Я все сприймаю не так i при цьому дуже твердий, але порожнiй. Днями, коли я виходив, як завжди, з лiфта, менi спало на думку, що мое життя з його чимдалi одноманiтнiшими в подробицях днями нагадуе покару школяревi, коли той, залежно вiд його провини, повинен переписати десять, сто чи й бiльше разiв те саме речення, безглузде вже самим своiм повторенням, тiльки в моему випадку йдеться про покару, яка називаеться: «Стiльки, скiльки витримаеш».
А. не може вгамуватися. Незважаючи на те, що вiн довiряе менi й хоче почути вiд мене пораду, про найгiршi подробицi я завжди довiдуюся тiльки мимохiдь iз розмови, до того ж свiй несподiваний подив я щоразу мушу якомога приховувати, не забуваючи, однак, що мою байдужiсть щодо жахливого повiдомлення вiн може розцiнити або як прохолодне ставлення, або ж, навпаки, як глибоке заспокоення. Так воно й замислено. Історiю з цiлуванням я почув такими частинами, мiж якими минали iнодi цiлi тижнi: ii поцiлував якийсь учитель; вона заходила до його кiмнати; вiн цiлував ii багато разiв; вона регулярно бувала у нього в кiмнатi, бо працювала над якимсь рукодiллям для матерi А., а в учителя добра лампа; вона безвольно дозволяла йому цiлувати себе; вiн ще доти освiдчився iй в коханнi; попри все, вона ще ходить iз ним гуляти; хотiла зробити йому рiздвяний подарунок; якось написала була, зi мною, мовляв, сталося щось неприемне, але все обiйшлося.
А. розпитував ii так: «Як це було? Я хочу знати все достоту. Вiн тебе тiльки цiлував? Скiльки разiв? Куди? Вiн на тобi не лежав? Вiн тебе мацав? Вiн хотiв тебе роздягти?»
Вiдповiдi: «Я сидiла на канапi з рукодiллям, вiн – по другий бiк столу. Потiм вiн пiдiйшов, сiв поруч i поцiлував мене, я вiдсунулася вiд нього до валика канапи, вiн притис мою голову до валика. Крiм поцiлункiв, бiльш нiчого не було».
Пiд час тих розпитувань вона якось сказала: «Про що ти тiльки думаеш? Я дiвчина».
Щойно спало на думку: листа до д-ра Вайса я написав так, що його можна всього показати Ф. Що, коли сьогоднi вiн так i зробив i через те вiдклав свою вiдповiдь?
26 сiчня. Не можу далi читати Тюргайм, вiд якоi, втiм, в останнi днi дiстаю задоволення. Щойно вiдiслав на вокзалi листа до фройляйн Бл. Як це мене сковуе й тисне на чоло. Батько з матiр’ю грають у карти за тим самим столом.
Батько, мати та iхнi дорослi дiти, син i дочка, сидiли в недiлю за обiднiм столом. Мати саме пiдвелася й опустила ополоника в пузату супницю, щоб понасипати в тарiлки, i раптом весь стiл здибився, скатерка затрiпотiла, руки позлiтали зi столу, i суп разом iз галушками на салi вилився батьковi на колiна.
Щойно я просто-таки нагримав на матiр за те, що вона позичила «Лиху невиннiсть» Еллi[4 - Старша сестра Кафки. «Лиха невиннiсть» – роман Оскара Баума.], якiй я ще вчора хотiв запропонувати книжку сам. «Не чiпай моiх книжок! Адже в мене бiльш нiчого немае!» І всi оцi слова – зi справжньою люттю.
Смерть батька Тюргайм: «Невдовзi пiсля цього прийшли лiкарi й сказали, що пульс дуже слабкий i що йому лишилося жити лише кiлька годин. Господи, та це ж вони говорять про мого батька, всього кiлька годин – i вiн помре».
28 сiчня. Доповiдь про чудеса Лурда. Лiберальний лiкар, енергiйний, мiцнi щелепи, шкiрить зуби, дуже любить гратися словами. «Настав час, щоб нiмецька грунтовнiсть i чеснiсть оголосила вiйну чужоземному шарлатанству». Хлопчик-рознощик «Посланця Лурда»: «Superbe guеrison de се soir. Guеrison affirmеe!» – Дискусiя: «Я простий поштар, тiльки й того». – «H?tel de l’univers». Коли виходив, безмежна туга на думку про Ф. Розмiрковуючи, помалу заспокоiвся.
Вiдiслав Бл. листа й Вайсову «Каторгу».
Уже досить давненько ворожка на картах сказала сестрi А., що ii старший брат заручений i наречена зраджуе його. Вiн розгнiвано вiдкинув тодi такi баечки. Я: «Чому тiльки тодi? Адже це й тепер така сама брехня, як i тодi. Вона ж бо тебе не зраджувала». Вiн: «Правда ж, вона цього не робила?»
2 лютого. А. Курвалькуватий лист подруги до нареченоi: «Якщо ми братимемо все так близько до серця, як тодi, коли ходили пiд враженням вiд сповiдальних проповiдей…» «Чому в Празi ти так стримувалася, краще попустити собi вiжки в малому, нiж у великому». Вiдповiдно до своiх переконань я витлумачую листа на користь нареченоi, зi схвальними думками.
Учора А. був у Шлюкенау. Сидить цiлiсiнький день з нею в кiмнатi, тримаючи в руцi згорток з усiма листами (единий його багаж), i все випитуе ii й випитуе. Нiчого нового не довiдуеться, за годину до вiд’iзду питае: «А свiтло, коли цiлувалися, не горiло?» – й чуе невтiшну новину: коли цiлувалися (вдруге), В. погасив свiтло. В. щось креслив по один бiк столу, Л. сидiла по другий бiк (у кiмнатi В. об одинадцятiй вечора) й читала вголос «Асмуса Семпера». Тут В. пiдводиться, пiдходить до скриньки щось узяти (Л. гадае – циркуля, А. гадае – презерватива), тодi раптом гасить свiтло й накидаеться на неi з поцiлунками, вона падае обличчям у канапу, вiн хапае ii за руки, за плечi, примовляючи: «Поцiлуй мене!»
При якiйсь нагодi Л. каже: «В. дуже безпорадний». А iншим разом: «Я його не цiлувала», а ще iншим: «Менi здавалося, я лежу в твоiх обiймах».
А.: «Адже я мушу знати правду. (Вiн виношуе думку повести ii до лiкаря на обстеження.) А що, як першоi шлюбноi ночi я дiзнаюся, що вона брехала? Може, вона така спокiйна тiльки через те, що вiн скористався презервативом».
