Крижане кохання ГУЛАГу

© Г. В. Горицька, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2015

Подяка тим, без кого ця книга була б абсолютно інакшою:

Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 року проходив службу у ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книжки «Монітор “Смоленськ” (Krakow) три долі».

Ругаль Володимир Петрович – кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Мені хочеться поговорити з вами про нього. Бо я, по-перше, невдовзі пізнаю його краще, і він назавжди стане одним із тих, до кого подумки звертатимусь. По-друге, мені конче кортить пірнути в той поки що незвіданий мною химерний світ українського літераторства середини п’ятдесятих. А для цього мені потрібна ваша підтримка – ось оця книжка.

Ви ж не зіб’єтесь із правильного, істинного шляху цієї розповіді, незважаючи на ліричні відступи й безліч переплетінь сюжетів із нелінійним чередуванням подій? Бо мені ви дуже потрібні саме такі, якими ви є, – допитливі й трохи дивні, зачаровані, як я, шукаючи постійно чогось… Проте наразі ми тут і тепер, у Києві 1954-го… Тож розпочнімо.

І ще… ледь не забула: ймовірно всі герої вигадані, а історичні постаті видозмінені до непізнаваності. Принаймні тієї академічної, котрої нас навчали ще за радянських часів. Однак, хто достеменно знає, як то воно насправді було?

Кажуть, що думки виникають в голові людини до того, як вони будуть висловлені в мові, виникають без мовного матеріалу, без мовної оболонки, так би мовити, в оголеному вигляді. Але це зовсім не вірно. Які б думки не виникли в голові людини, вони можуть виникнути і існувати лише на базі мовного матеріалу, на базі мовних термінів і фраз. Оголених думок, вільних від мовного матеріалу, вільних від мовної «природної матерії» – не існує. «Мова є безпосередня дійсність мислі» (К. Маркс). Тільки ідеалісти можуть говорити про мислення, не зв’язане з «природною матерією» мови, про мислення без мови.

Ви будь-коли замислювалися над тим, що всі історії, запитання й відповіді на них уже існують усередині вас? І якщо є якась прогалина, гештальт у вашому єстві, єдиний спосіб її заповнити чужою історією – зробити цю історію власною. Привласнити її. Або, висловлюючись більшовицькою термінологією, – експропріювати. Пролетаріат експропріює експропріаторів.

Я хочу, аби ви привласнили цю історію, бо вона із самого початку вже була вашою, вашої родини, що існувала за радянських часів (ви тільки замисліться над значенням цієї фрази: «радянські часи» – часи, коли країною нібито керували ради депутатів трудящих, а насправді влада була жорстко централізована); вашого міста (і неважливо, чи це Київ, чи будь-яке інше місто Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Республік насправді не соціалістичних, а тоталітарних, і не радянських – а сталінських. Я б назвала СРСР – СТСР: Союз Тоталітарного Сталінського Рабства). Це історія моєї Батьківщини – України, що відбилася в персональних історіях маленьких пішачків СРСР, її громадян.

Я довго по приїзді в Німеччину не сприймала Україну як батьківщину. Завжди спливала кам’яна брила всієї маси совдепівського (до речі, інший цікавий термін, що набув не того значення, котрий буквально йому належить – совєт дєпутатов) режиму, бо нам довго втлумачували: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес – Советский Союз…». Стратегічно наймудріше рішення Коби, яке саме собою імплікувало російську як одну мову на всіх. Однак, як не існує думки без мови (прочитайте епіграф… так, товаришу Сталін, тут ви мали рацію), так само не існує батьківщини без конкретної адреси. І не тільки «дома-вулиці», а – країни.

І тепер на уламках пірамід свідомості я, мов той Кай, усе життя збираю щось інше, інакше. І чим більше в офіційній назві країни термінів, які ніби наголошують на плюралізмі її громадян, – соціалістична, демократична, народна – тим менше насправді в тій країні того, що вони проголошують. Ніби бояться, що їх викриють, ці терміни, а точніше – люди, диктатори, що їх поначіплювали на назви. А втім, усі все знають і бачать. І швидко цей фарс не зостається непоміченим навіть драконами. Проте на то вони й дракони, щоб уперто не зважати – не бачити. Голі королі. І щоразу, коли помирає від рук героя немічний старий, герой перетворюється на нового дракона. Спадковість влади.

Усі казки всіх народів завжди наймудріше, що у цих народів є. І навіть не лише народні, а й ті, що написали люди – це моя суб’єктивна думка.

– Я ні чорта не знаю про життя інших. Я бачу інших. Можу їх висміювати, але я нічого не знаю про їхнє життя. То, скажи мені, яке я маю право писати про інших? Я навіть не знаю, чи я усвідомлюю себе. Своє єство. Що я є таке? Чого мені треба у цьому житті?

– Припини. Ти ж знаєш, що жодному з нас не воздасться. Ніхто не матиме того, що йому треба. Принаймні, тут. Заспокойся.

– То, може, мені краще писати про покоси й озимі?

– Це одне й те саме.

– Ти мене зрозуміла.

– Ні. Я відмовляюся тебе розуміти! Борися.

– Як?

– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однакові незалежно від обставин.

– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.

– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тоді й сипатимеш своїми здогадками. Майже прямими порівняннями-звинуваченнями.

– Я ніколи не стану Шварцем[1]. Мене приберуть до того.

– Припини.

Розділ перший

Звіринець

Поезд тронется – и сотня стиснутых арестантских судеб, измученных сердец, понесется по тем же змеистым рельсам, за тем же дымом, мимо тех же полей, столбов и стогов, и даже на несколько секунд раньше вас – но за вашими стеклами в воздухе еще меньше останется следов от промелькнувшего горя, чем от пальцев по воде. И в хорошо знакомом, всегда одинаковом поездном быте – с разрезаемой пачкой белья для постели, с разносимым в подстаканниках чаем – вы разве можете вжиться, какой темный сдавленный ужас пронесся за три секунды до вас через этот же объем эвклидова пространства? Вы, недовольные, что в купе четверо и тесно, – вы разве смогли бы поверить, вы разве над этой строкою поверите, что в таком же купе перед вами только что пронеслось – четырнадцать человек? А если – двадцать пять? А если – тридцать?..

І знову падав сніг. Геннадій Петрович його нюхав і доки робив цю вкрай важливу наразі для нього справу, йому здавалося, що він відчуває давно забутий аромат ужгородської засніженої весни. В серці від цього защемило, і колишній держбезпеківець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчір’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав своє «западенське» відрядження, котре не принесло йому нічого, крім болю й катарсису. Він поморщився від щасливої посмішки – нечастої гості його останніми місяцями. Йому було приємно згадувати. Болісно та приємно. Отой Ужгород і себе – позаяк поголеного чекіста під прикриттям у далекому Закарпатті (тоді йому ця область здавалася краєм світу) з іще жевріючою надією, що все налагодиться, що все ще може бути: і генеральські погони, і спокійне життя-буття. І тепер він, відбуваючи свій строк ув’язнення в Сибіру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Україна. Річка Уж, качки, весняний капіж…

Чи він уже втратив надію? Остаточно зрікся того, що вважається можливістю? (Коли людина зневірюється в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Ніколи такому арештанту не бачити волі, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут він віднайшов дещо інше – якесь нове відродження і неабияк дивувався цьому, бо ще рік тому в Ужгороді вважав, що то є край усьому, і це найбільше випробування на його життєвому шляху. Але ось тут… Ніби все пішло по новому колу: нова перевірка долі, нове відродження на межі з неможливістю існування, однак…

Усе почалось з етапу. Його відправили до Норильська майже відразу. Щоправда тому передував якийсь смішний суд, на якому колишнього майора за два дні було засуджено за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР. Гена знав, що їй відповідає стаття 58 аналогічного кодексу СРСР – і то політична стаття КК для колишнього чекіста – то як вирок, бо відправлять його в особливий табір, майже до каторжників – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крізь ґрати товариш по службі, озираючись навсибіч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як німий стань, що ти з МДБ». І пішов навшпиньках, аби не відлунювалося від його черевиків по всьому підземеллю внутрішньої тюрми. Гена в напівмаренні сприйняв слова рогатика[2] і тільки тоді кивнув чи то з вдячності, чи по інерції. Одне тільки розумів – бачить свого друга востаннє.

Він знав: у Норильську був іще один табір – Норильлаг. І якщо в першому здебільшого утримували політичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовиків» й «кримінальників». І Геннадій Петрович навіть не розраховував після лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозуміло), що його відправлять у другий, аби за деякий час реабілітувати згідно з амністією, котра почала діяти відразу по смерті Сталіна. Звісно що ні… Йому впаяли всі його десять років позбавлення волі як військовому, котрий не повідомив про зраду, що готується (саме так було сформульовано в статті). І він особливо не пручався, хоча і не був винен.

Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому із сусідом (про що Гена дізнався під час затримання) – його ніби обухом по голові прибило. Тих два дні, що тривав суд і його тримали за місцем колишньої роботи – у ВТ міністерства на Володимирській 33[3] – не пам’ятав взагалі. Пізніше зауважив, що той час просто таки вивітрився з його голови. А щось усвідомлювати вже почав у задушливій коробці, що була не під зав’язку напхана щойно ув’язненими тільки тому, що відразу по смерті Сталіна утворилася певна катавасія, і засуджених за «побутовою» і «кримінальною» статтями звільняли, не встигнувши відправити по етапу. Амністія… То ж були не такі небезпечні ЗеКа, як «політичні», еге ж?..

Етап… Геннадій Петрович часто і чув, і вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дієслівного значення, бо можна було навіть не додавати «відправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», і в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхітливий і потворний велетень дармової рабської праці тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навіть не вдавився. Навіть клубок у горлі не став. А слівце ж із самого початку було французьке й означало зупинку військ на шляху до великої мети, перевалковий табір. І воно десь таким і було для більшості: зупинка, перевалка, поєднання старого й нового життя.

Етап. Пересилка…

У вагоні було душно й спекотно. Можна було переінакшити приказку: «стій, бо падати нема куди». Гена з верхньої полиці безпорадно озирнувся пару разів, як йому це дозволяв зробити затиснений між двома іншими тілами тулуб. Потім опанував себе, примусивши аналізувати й згадати все, що він знає про етапування до місця ув’язнення.

Колишній чекіст пам’ятав, що ще до дев’яностих років минулого для нього ХІХ сторіччя сибірські етапи йшли пішки, а кому пощастить, ті їхали на конях. Ось чого він не знав, – про це не дуже розповсюджувалися, – що Ленін у 1896-му вже їхав у сибірське заслання у звичайнісінькому вагоні 3-го класу (до того ж із «вольними») й увесь час скаржився конвоїрам на тисняву. А потім за вісім карбованців на місяць від царського уряду та «фінансів» від мами за три роки в Шушенському від’ївся та поправив здоров’я. Писав, вів перемовини про видання своїх творів, ходив на полювання, мав помічницю – п’ятнадцятирічну місцеву дівчинку, котра допомагала Крупській. Не бідував, іншими словами.

Пізніше запустили по етапу ось ці столипінські вагони, власне, і не для таких неборак, як він наразі, а так… для екзальтованих переселенців до Сибіру – шукачів щастя, авантюристів, тих, що зневірилися поза межею і за межею, за горизонтом знайти на батьківщині щось таке путнє…

Так ось, ті «столипінські» пустили ще в 1908-му і відрізнялися вони тим, що були нижчими від звичайних пасажирських вагонів, однак вищими за товарняки. Ні риба, ні м’ясо. Зате мали відгороджені карцери – спочатку це були приміщення для птиці та всілякого устаткування зугарно перероблені на клітки для особливо небезпечних і буйних. І чого тільки треба – постав собі ґратки на вікна та й їдь. «Єхай», як каже з опалу жона своєму бухому чоловікові десь посеред степів русскіх після того, як він ви*бав сусідку, й та залетіла. «Єхай»! Моцний і потужний, себто «мощьний» посил усього того російського степу, всього того недородженого гумільовського пасіонарного руху багатомільйонного населення, котре зжерло свою інтелігенцію, «галубую кровь» і царя їже взятого, зате породило більшовизм, уравніловку, чекізм, хрущовки, комуналки, карткову систему, табори смерті, Сибір. СИБІР. Нє, не той, що верхівками дерев високих шелестить майже в тропосфері. Не той, що легені планети. А інший… Отой, русскій Сібірь. Як хер стоячий від замерзлих онуч на ногах зеківського мерця, що на другу добу етапування ногами вперед із вагону того чорного, всеосяжного, страхітливого, немов сама смерть…

Повертаючись до тих вагонів… Їх ще називали «вагон-зак» – більш утилітарно й виважено. А ось повна назва «вагон-ув’язнених» збереглася хіба що на паперах – якось не прижилась. І ви не думайте, шановні, що когось там спеціально морили спрагою, голодом, фізичним виснаженням, чи що… Адже в них їхала дармова рабська сила, котру треба було довезти до всіх тих фабрик-заводів-лісозаготівель, аби вони в Сибіру відвойовували в диких нетрищах право на світ «соцбудівництва», світ фінальної фази побудови соціалізму в одній країні. Всі дії конвою чітко виважені й раціональні та, звісно ж, мають пояснення.

Гена напружився, бо сусід болісно копнув його під ребра, але промовчав. Сутички йому тут були не потрібні. Почав згадувати, чого його, ще зеленого випускника юридичного, що потрапив до органів, навчали в однорічній чекістській школі. Адже ГУЛАГом заправляли також вони – МДБешники. І була в них вступна лекція про етап і конвой. Згадав… Води не даватимуть. І не тому, щоб арештанти мучилися, а тому що штат обмежений. Одні солдати стоять у тамбурі, інші – в коридорі на посту, ще – на станціях лазять по дахах вагонів і заглядають під них – контролюють, аби арештанти не зробили дірок. Друга зміна спить. Всім годин сну – це їхнє право, адже військовий стан давно скасували. То ще й води відрами на полустанках носити цим «ворогам народу»? Собі не напасешся. Та є й інша причина – випорожнення. Строго за протоколом, а «тот суров, словно прірода Сібірі».

Треба зайняти єфрейтора і двох солдатів. Виставляють два поста – один біля дверей вбиральні, другий – у коридорі з протилежного боку, а єфрейторові доводиться щоразу відсувати й засувати двері купе, спершу впускаючи попереднього, потім випускаючи наступного. Статут дозволяє випускати тільки по одному, щоб не кинулися навсібіч і не почали бунт. І виходить, що ця допущена до вбиральні людина тримає десь у середньому тридцять арештантів у своєму купе й сто двадцять в усьому вагоні та ще й наряд конвою. Отже, щоб випорожнилися сто двадцять людей, навіть якщо вони це робитимуть дуже швидко, потрібно дві години часу.

Гена знав, з’явиться, як «піть дать», ще й людський чинник. Той нестерпний, котрий псував йому життя на чекістській роботі, а тепер він і сам боїться стати ось тим людським чинником. Бо все одно якийсь арештант через пів години після відвідувань вбиральні знову почне бідкатися й проситися до вітру, його, звичайно, не випустять, і він напаскудить прямо в купе. А потім настане черга єфрейтора грати роль колишнього Гени, котрий зневажав і ненавидів ЗеКа, тобто тих, ким він і став сьогодні. Єдиною турботою того єфрейтора буде змусити цього нещасного ув’язненого голими руками зібрати й винести свої нечистоти з купе. Другим наука… Але то ліричний відступ, а по факту: менше випорожнень, а отже, води менше і їжі менше – і не будуть скаржитися на проноси й не отруюватимуть повітря у вагоні!

«Швидше! Швидше!» – чує арештант звідусіль, доки плентається похапливо (як тільки може після багатогодинного перебування в купе зігнутим у три дуги). А потім кілька секунд у вбиральні, двері якої, звісна річ, не зачиняються (за ним постійно мусить наглядати солдат), і нещасний тільки чує: «Досить! Тільки за маленьким! Швидше!» Про те, щоб вимити руки, навіть не йдеться (то по-фраєрські, й підганяють тебе так, немов то останні секунди жевріння всієї планети). І потім арештант човгає в загидженому взутті назад до свого купе й лізе, лізе по головах на свою другу, а подекуди й третю, полицю, і нечистоти скапують із його черевиків на одяг, руки, обличчя інших…

Гена хотів було ще щось згадати з тієї лекції про етапи, але скривився від гидування: солдат саме кричав з-за ґрат «єда!», а після того, – колишньому чекісту навіть не треба було особливо вмикати логіку, – буде команда на випорожнення…

Почулося якесь шарудіння й зітхання. Купе «ожило». Його сусід по полці знову штовхнув під ребра, але Гена не зважав: він розумів, то не «со зла». Просто треба якось поміняти вертикальну позу на горизонтальну (аби впустити в стравохід щось солоне, сухе й тягуче, схоже на засушену рибу, щось, що захрустіло ламаючись, кинуте конвоєм через ґрати на підлогу), а це зробити було ой як не просто… І хоча вже минуло багато часу етапування і добу ніхто один з одним не розмовляв, однак, як тільки дали харч їм уперше, Гена буквально своїми хруснувшими ребрами відчув комунікабельність, котра потроху почала відбуватися між в’язнями. То були сухарі й сушена тараня, і ні краплі води… Гені до болю в легенях, аж за край, закортіло пива. Язик, мов шершавий шмерґель[4] потерся об піднебіння, і чоловік спробував сковтнути. Сусід, що штовхав його весь час під ребра, щедро кинув прямо в його долоні три маленьких рибини й один хлібець. Гена подякував кивком голови й сховав у полатану кишеню тих самих піжамних штанів, у котрих його й пов’язали – ні за що, ні про що, в чудовій його квартирі в центрі Києва по вулиці Лібкнехта[5] на очах у дружини та неосібно синів, котрі того раннього ранку одного з днів загального трауру за Сталіним спали у своїх кімнатах.

Крізь дрімоту, що зморила його чи то від голоду, чи то через другу стадію шоку – поступове сприйняття ситуації, він тільки впіввуха з нижньої полиці почув, як комусь обіцяють виколоти моргала. Стандартна фраза блатаря його ніяк не вразила, однак примусила промайнути тривожній думці, що якщо хтось довідається, ким він є, то замочить на місці. В пів сні згадалася настанова одного з начальників ГУЛАГу, котрий читав лекцію в школі ЧК: «У жодному разі не відрізняйте політичних від кримінальників! Розрізняючи їх, ви визнаєте, що у цих гнид можуть бути погляди, й таким чином надаєте арештанту за політичною статтєю відчути політичну свободу і свою вищість».

Через якийсь час він прокинувся, слабко розуміючи, скільки хвилин, годин, або діб минуло. Щось нездоланно сліпило йому в очі. Гена ще раз доклав зусиль, аби повернути голову й краєм ока роззирнутися навсібіч. То тьмяне проміння сонця, що сходило, потрапляло йому у вічі з крихітного, схожого на танкове, заґратованого віконця, що було за його головою. Колишній чекіст, а тепер – ЗеКа, лежав серед інших трьох арештантів на середній, другій полиці. Він подивився вверх. Так… На багажній полиці було ще двоє. Внизу, десь там, де впереміш з людьми, на людях і під ними лежали особисті речі, ще було по три чоловіки на полицях, а в проході, скрючившись, сидів ще один. Зі стиснутими підібганими ногами той, у проході, сидів цілодобово, інколи витягаючи ноги й розминаючи руки. «Звіринець… – подумав Геннадій Петрович. – Звичайнісінький бестіарій із напівживих істот і я серед них. Добре, що хоч не під зав’язку набите наше купе».

Він знав із лекцій чекістської школи, що за підрахунками інженерів у вагонзаку шестеро можуть розміщуватися внизу, троє – лежати на суцільній верхній полиці, що сконструйована за типом нар, і тільки невеликий отвір іде вниз і вверх – до багажного відділення, де поміщаються ще двоє. І вагонзак – це звичайний купейний вагон, тільки з дев’яти купе п’ять відведено арештантам (адже половина пасажирів їде на обслугу до ГУЛАГу). Арештантські купе відокремлено від коридора не суцільною перегородкою, як пасажирські, а ґратами, котрі дозволяють спостерігати за нутрощами тієї коробки, напханої ув’язненими донезмоги. Навпроти вікна коридора звичайні, але в таких же скісних ґратах, як і стіни, розсувні двері арештантських купе. Ось, власне, і вся нехитра конструкція того столипінського вагона, що вже з часів єжовщини негласно й тихцем почали називати сталінським. Єдина заковика була в тому, що в таке купе утрамбовували зазвичай не одинадцять в’язнів, а вдвічі, а то й утричі більше. Тому люди здихали, як мухи. Однак, Гені пощастило, наразі його металева заґратована коробка була майже пустою: тринадцять, чортова дюжина, трудових одиниць, що прямували до Сибіру будувати соціалізм. Хтось тихо затягнув пісню:

Відразу ж по ґратах оскаженіло почав бити конвой із криками «Атставіть!»… Потім настала передранкова, чи то вже полуденна, тиша. Гена втратив лік часу й силився зрозуміти, роздивляючись товаришів по нещастю, хто з них політичний, хто блатарь, а хто кримінальний. Він добре знав, що в купе намішано всяких. Це йому також у його школі пояснили, що етапування до місця призначення не передбачає розділення ув’язнених за статтям КК. Все має бути раціонально, а тому етапні конвоїри перемішують у купе 58-му статтю з блатарями й побутовцями, бо арештантів надто багато, а вагонів і купе – мало, часу обмаль – коли з ними розбиратися? Одне з чотирьох купе тримають для жінок, у трьох інших, якщо вже й сортувати, так по станціях призначення, щоб зручніше вивантажувати.

А на іншій лекції, Гено, тебе наущали: якщо ти не знаєш, як поводитися і де свій, а де чужий, мовчи, як риба. Зціпи зуби. Інші, мабуть, також через цю саму причину не видають членороздільних звуків, тільки (бо втома дається взнаки) починають потроху співати. І ті пісні їх видають із головою…

У кутку біля ґрат тихо заскиглив якийсь дебелий, моцний чолов’яга в дуже брудній вишиванці. Обдертий, зморений… Гені ще подумалось: «Ото ще враг народу, їй-бо…» Та й інші разом із колишнім, розжалуваним чекістом не видавалися грізними ворогами СРСР, хоча, принаймні, не скиглили, як той. В основному (благо, місця було достатньо) поперемінно спускалися сидіти навпочіпки, притуляючись спинами до металу холодних ґрат вагону. Випростати ноги місця не завжди вистачало… А тим часом моцний ридав, як дівка, – довго, протяжно… І все намагався виглянути в маленьке заґратоване етапне віконечко через тіла інших. Гена рефлекторно напружив м’язи – він знав, ось зараз почнеться. Бо той моцний – то є першою слабкою ланкою, і сильніші, ті, котрі гадають, що вони домінантні, спробують із нього почати свою розправу в купе. Невдовзі так і сталося.

Ніби за командою, синхронно, з третьої, найнепрестижнішої полиці (себто – нар) на другу повз Гену, а потім вниз ловко спустилися двоє. Вони були в майках, дебелі, з воловими шиями та поглядами урок[6], зовсім не замучені, ніби й не було допитів і побиття перед судом (і таки не було, бо з кримінальників не вибивали зізнання, як із політичних, їх просто засуджували й ув’язнювали, а перед тим як етапувати, ще дружини й родичі встигали їх підгодувати, передачки всунути крізь ґрати). Ті мурчики з верхніх нар були жирні і гедоністичні (не обов’язково тілом, іноді просто серцем), а головне – наскрізь пропащі. Десь такі, як чекісти, тільки з іншого кінця однієї й тієї самої лінії. Прямої лінії партії.

Один потягнувся так, що нап’ялася до рипіння на його грудях біло-сіра брудна майка, і тріснули кісточки всередині тіла. Враз повітря в купе напружилось, якось зупинилось. Урка процідив крізь зціплені зуби: «Нє по понятіям пойош, фраєрок. Вмажем ему, Саньок?» (Це вже звертаючись до свого колеги, котрий також розминав своє залежене тіло, роблячи легку гімнастику: тулуб вліво-вправо).

Саньок, перейшовши до наступних «ранкових вправ» – нахилів руками до протилежних нижніх кінцівок, наступив на стегно того зека, що сидів у проході між нижніми полицями. Геннадій Петрович зауважив, що ті шестеро (по троє на кожній полиці внизу), всі як один, ураз удали, що сплять глибоким сном. Саньок тим часом проспівав шепеляво: «А чьо ж, брат, могьом. Лаз пошло такоє дєло…», за сим він рвонув сорочку на зеку, що скиглив від болю, котрому придушив ногу, й оголив його груди. На них виявилися наколка: «О, смотрі, Ліс, он тоже наш!» Ногу того, «нашого», негайно відпустили, і вже всі троє, немов щойно воз’єднані єдинокровні брати після довгої розлуки, синхронно та хижо озирнулися, нишпорячи поглядом по нижніх полицях. Геннадій Петрович затамував подих. Він також подивився на ті полиці й зрозумів: більше блатних немає внизу. Ті шестеро тіл, мабуть, обливаються зараз страхітливим потом і притишують тяжке дихання та торохкотіння серця, аби тільки не виказати себе, і щоб раптом не виявилося, що той, котрий живе «нє по понятіям», ненароком був не він.