Крижане кохання ГУЛАГу
Галина Вiкторiвна Горицька
Ретророман
Навеснi 1953 року Геннадiя Петровича, колишнього майора держбезпеки, вiдрядять у «вiдпустку» за полiтичною статтею 58 Кримiнального кодексу УРСР. Раптом дорогою до мiсця призначення, куди його везли в «столипiнському» вагонi, вiн почне спiвати улюблену пiсню бандерiвцiв «Ще не вмерла Украiни нi слава, нi воля…». Цiеi пiснi його навчили на Закарпаттi, де вiн працював пiд глибоким прикриттям. Чи справдi вiн став украiнським патрiотом, чи через загрозу, що на нього чатуе на етапi, вiн затягуватиме щосили гiмн Карпатськоi Украiни?..
Галина Горицька
Крижане кохання ГУЛАГу
© Г. В. Горицька, 2020
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
* * *
Подяка тим, без кого ця книга була б абсолютно iнакшою:
Чудновець Олександр Миколайович – голова ради громадськоi органiзацii «Киiвське вiйськово-iсторичне товариство». Дослiдник вiйськовоi iсторii. З 1979 року проходив службу у ВМФ на кораблях Балтiйського флоту. Ветеран МНС Украiни. Спiвавтор книжки «Монiтор “Смоленськ” (Krakow) три долi».
Ругаль Володимир Петрович – кандидат iсторичних наук, провiдний науковий спiвробiтник Нацiонального музею iсторii Украiни у Другiй свiтовiй вiйнi.
Менi хочеться поговорити з вами про нього. Бо я, по-перше, невдовзi пiзнаю його краще, i вiн назавжди стане одним iз тих, до кого подумки звертатимусь. По-друге, менi конче кортить пiрнути в той поки що незвiданий мною химерний свiт украiнського лiтераторства середини п’ятдесятих. А для цього менi потрiбна ваша пiдтримка – ось оця книжка.
Ви ж не зiб’етесь iз правильного, iстинного шляху цiеi розповiдi, незважаючи на лiричнi вiдступи й безлiч переплетiнь сюжетiв iз нелiнiйним чередуванням подiй? Бо менi ви дуже потрiбнi саме такi, якими ви е, – допитливi й трохи дивнi, зачарованi, як я, шукаючи постiйно чогось… Проте наразi ми тут i тепер, у Киевi 1954-го… Тож розпочнiмо.
І ще… ледь не забула: ймовiрно всi героi вигаданi, а iсторичнi постатi видозмiненi до непiзнаваностi. Принаймнi тiеi академiчноi, котроi нас навчали ще за радянських часiв. Однак, хто достеменно знае, як то воно насправдi було?
Кажуть, що думки виникають в головi людини до того, як вони будуть висловленi в мовi, виникають без мовного матерiалу, без мовноi оболонки, так би мовити, в оголеному виглядi. Але це зовсiм не вiрно. Якi б думки не виникли в головi людини, вони можуть виникнути i iснувати лише на базi мовного матерiалу, на базi мовних термiнiв i фраз. Оголених думок, вiльних вiд мовного матерiалу, вiльних вiд мовноi «природноi матерii» – не iснуе. «Мова е безпосередня дiйснiсть мислi» (К. Маркс). Тiльки iдеалiсти можуть говорити про мислення, не зв’язане з «природною матерiею» мови, про мислення без мови.
Й. Сталiн, «Радянська Украiна», 5 липня 1950 року
Ви будь-коли замислювалися над тим, що всi iсторii, запитання й вiдповiдi на них уже iснують усерединi вас? І якщо е якась прогалина, гештальт у вашому ествi, единий спосiб ii заповнити чужою iсторiею – зробити цю iсторiю власною. Привласнити ii. Або, висловлюючись бiльшовицькою термiнологiею, – експропрiювати. Пролетарiат експропрiюе експропрiаторiв.
Я хочу, аби ви привласнили цю iсторiю, бо вона iз самого початку вже була вашою, вашоi родини, що iснувала за радянських часiв (ви тiльки замислiться над значенням цiеi фрази: «радянськi часи» – часи, коли краiною нiбито керували ради депутатiв трудящих, а насправдi влада була жорстко централiзована); вашого мiста (i неважливо, чи це Киiв, чи будь-яке iнше мiсто Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк. Республiк насправдi не соцiалiстичних, а тоталiтарних, i не радянських – а сталiнських. Я б назвала СРСР – СТСР: Союз Тоталiтарного Сталiнського Рабства). Це iсторiя моеi Батькiвщини – Украiни, що вiдбилася в персональних iсторiях маленьких пiшачкiв СРСР, ii громадян.
Я довго по приiздi в Нiмеччину не сприймала Украiну як батькiвщину. Завжди спливала кам’яна брила всiеi маси совдепiвського (до речi, iнший цiкавий термiн, що набув не того значення, котрий буквально йому належить – совет депутатов) режиму, бо нам довго втлумачували: «Мой адрес не дом и не улица. Мой адрес – Советский Союз…». Стратегiчно наймудрiше рiшення Коби, яке саме собою iмплiкувало росiйську як одну мову на всiх. Однак, як не iснуе думки без мови (прочитайте епiграф… так, товаришу Сталiн, тут ви мали рацiю), так само не iснуе батькiвщини без конкретноi адреси. І не тiльки «дома-вулицi», а – краiни.
І тепер на уламках пiрамiд свiдомостi я, мов той Кай, усе життя збираю щось iнше, iнакше. І чим бiльше в офiцiйнiй назвi краiни термiнiв, якi нiби наголошують на плюралiзмi ii громадян, – соцiалiстична, демократична, народна – тим менше насправдi в тiй краiнi того, що вони проголошують. Нiби бояться, що iх викриють, цi термiни, а точнiше – люди, диктатори, що iх поначiплювали на назви. А втiм, усi все знають i бачать. І швидко цей фарс не зостаеться непомiченим навiть драконами. Проте на то вони й дракони, щоб уперто не зважати – не бачити. Голi королi. І щоразу, коли помирае вiд рук героя немiчний старий, герой перетворюеться на нового дракона. Спадковiсть влади.
Усi казки всiх народiв завжди наймудрiше, що у цих народiв е. І навiть не лише народнi, а й тi, що написали люди – це моя суб’ективна думка.
– Я нi чорта не знаю про життя iнших. Я бачу iнших. Можу iх висмiювати, але я нiчого не знаю про iхне життя. То, скажи менi, яке я маю право писати про iнших? Я навiть не знаю, чи я усвiдомлюю себе. Свое ество. Що я е таке? Чого менi треба у цьому життi?
– Припини. Ти ж знаеш, що жодному з нас не воздасться. Нiхто не матиме того, що йому треба. Принаймнi, тут. Заспокойся.
– То, може, менi краще писати про покоси й озимi?
– Це одне й те саме.
– Ти мене зрозумiла.
– Нi. Я вiдмовляюся тебе розумiти! Борися.
– Як?
– Пиши про кохання. Пиши про щастя – вони однаковi незалежно вiд обставин.
– Радянський Союз – то не обставина. Не применшуй. То страшний, зажерливий дракон.
– Ти не Шварц. Ось станеш Шварцем – тодi й сипатимеш своiми здогадками. Майже прямими порiвняннями-звинуваченнями.
– Я нiколи не стану Шварцем[1 - Ідеться про Є. Шварца – радянського письменника, вiдомого своiми викривальними щодо радянськоi системи п’есами.]. Мене приберуть до того.
– Припини.
З моеi приватноi розмови з ним
Роздiл перший
Звiринець
Поезд тронется – и сотня стиснутых арестантских судеб, измученных сердец, понесется по тем же змеистым рельсам, за тем же дымом, мимо тех же полей, столбов и стогов, и даже на несколько секунд раньше вас – но за вашими стеклами в воздухе еще меньше останется следов от промелькнувшего горя, чем от пальцев по воде. И в хорошо знакомом, всегда одинаковом поездном быте – с разрезаемой пачкой белья для постели, с разносимым в подстаканниках чаем – вы разве можете вжиться, какой темный сдавленный ужас пронесся за три секунды до вас через этот же объем эвклидова пространства? Вы, недовольные, что в купе четверо и тесно, – вы разве смогли бы поверить, вы разве над этой строкою поверите, что в таком же купе перед вами только что пронеслось – четырнадцать человек? А если – двадцать пять? А если – тридцать?..
О. Солженiцин «Архiпелаг ГУЛАГ»
І знову падав снiг. Геннадiй Петрович його нюхав i доки робив цю вкрай важливу наразi для нього справу, йому здавалося, що вiн вiдчувае давно забутий аромат ужгородськоi заснiженоi весни. В серцi вiд цього защемило, i колишнiй держбезпекiвець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчiр’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав свое «западенське» вiдрядження, котре не принесло йому нiчого, крiм болю й катарсису. Вiн поморщився вiд щасливоi посмiшки – нечастоi гостi його останнiми мiсяцями. Йому було приемно згадувати. Болiсно та приемно. Отой Ужгород i себе – позаяк поголеного чекiста пiд прикриттям у далекому Закарпаттi (тодi йому ця область здавалася краем свiту) з iще жеврiючою надiею, що все налагодиться, що все ще може бути: i генеральськi погони, i спокiйне життя-буття. І тепер вiн, вiдбуваючи свiй строк ув’язнення в Сибiру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Украiна. Рiчка Уж, качки, весняний капiж…
Чи вiн уже втратив надiю? Остаточно зрiкся того, що вважаеться можливiстю? (Коли людина зневiрюеться в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Нiколи такому арештанту не бачити волi, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут вiн вiднайшов дещо iнше – якесь нове вiдродження i неабияк дивувався цьому, бо ще рiк тому в Ужгородi вважав, що то е край усьому, i це найбiльше випробування на його життевому шляху. Але ось тут… Нiби все пiшло по новому колу: нова перевiрка долi, нове вiдродження на межi з неможливiстю iснування, однак…
* * *
Усе почалось з етапу. Його вiдправили до Норильська майже вiдразу. Щоправда тому передував якийсь смiшний суд, на якому колишнього майора за два днi було засуджено за статтею 54 Кримiнального кодексу УРСР. Гена знав, що iй вiдповiдае стаття 58 аналогiчного кодексу СРСР – i то полiтична стаття КК для колишнього чекiста – то як вирок, бо вiдправлять його в особливий табiр, майже до каторжникiв – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крiзь грати товариш по службi, озираючись навсибiч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як нiмий стань, що ти з МДБ». І пiшов навшпиньках, аби не вiдлунювалося вiд його черевикiв по всьому пiдземеллю внутрiшньоi тюрми. Гена в напiвмареннi сприйняв слова рогатика[2 - Рогатик (жарг.) – молодший товариш по службi.] i тiльки тодi кивнув чи то з вдячностi, чи по iнерцii. Одне тiльки розумiв – бачить свого друга востанне.
Вiн знав: у Норильську був iще один табiр – Норильлаг. І якщо в першому здебiльшого утримували полiтичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовикiв» й «кримiнальникiв». І Геннадiй Петрович навiть не розраховував пiсля лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозумiло), що його вiдправлять у другий, аби за деякий час реабiлiтувати згiдно з амнiстiею, котра почала дiяти вiдразу по смертi Сталiна. Звiсно що нi… Йому впаяли всi його десять рокiв позбавлення волi як вiйськовому, котрий не повiдомив про зраду, що готуеться (саме так було сформульовано в статтi). І вiн особливо не пручався, хоча i не був винен.
Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому iз сусiдом (про що Гена дiзнався пiд час затримання) – його нiби обухом по головi прибило. Тих два днi, що тривав суд i його тримали за мiсцем колишньоi роботи – у ВТ мiнiстерства на Володимирськiй 33[3 - Внутрiшня тюрма Мiнiстерства держбезпеки УРСР.] – не пам’ятав взагалi. Пiзнiше зауважив, що той час просто таки вивiтрився з його голови. А щось усвiдомлювати вже почав у задушливiй коробцi, що була не пiд зав’язку напхана щойно ув’язненими тiльки тому, що вiдразу по смертi Сталiна утворилася певна катавасiя, i засуджених за «побутовою» i «кримiнальною» статтями звiльняли, не встигнувши вiдправити по етапу. Амнiстiя… То ж були не такi небезпечнi ЗеКа, як «полiтичнi», еге ж?..
* * *
Етап… Геннадiй Петрович часто i чув, i вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дiеслiвного значення, бо можна було навiть не додавати «вiдправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», i в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхiтливий i потворний велетень дармовоi рабськоi працi тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навiть не вдавився. Навiть клубок у горлi не став. А слiвце ж iз самого початку було французьке й означало зупинку вiйськ на шляху до великоi мети, перевалковий табiр. І воно десь таким i було для бiльшостi: зупинка, перевалка, поеднання старого й нового життя.
Етап. Пересилка…
У вагонi було душно й спекотно. Можна було переiнакшити приказку: «стiй, бо падати нема куди». Гена з верхньоi полицi безпорадно озирнувся пару разiв, як йому це дозволяв зробити затиснений мiж двома iншими тiлами тулуб. Потiм опанував себе, примусивши аналiзувати й згадати все, що вiн знае про етапування до мiсця ув’язнення.
Колишнiй чекiст пам’ятав, що ще до дев’яностих рокiв минулого для нього ХІХ сторiччя сибiрськi етапи йшли пiшки, а кому пощастить, тi iхали на конях. Ось чого вiн не знав, – про це не дуже розповсюджувалися, – що Ленiн у 1896-му вже iхав у сибiрське заслання у звичайнiсiнькому вагонi 3-го класу (до того ж iз «вольними») й увесь час скаржився конвоiрам на тисняву. А потiм за вiсiм карбованцiв на мiсяць вiд царського уряду та «фiнансiв» вiд мами за три роки в Шушенському вiд’iвся та поправив здоров’я. Писав, вiв перемовини про видання своiх творiв, ходив на полювання, мав помiчницю – п’ятнадцятирiчну мiсцеву дiвчинку, котра допомагала Крупськiй. Не бiдував, iншими словами.
