Микола Платонович, у свою чергу, i бром би випив, якби це його заспокоiло i вiн би змiг пiсля цього читати украiнську iсторiю, не хвилюючись[14 - Ідеться про вiдомого украiнського письменника та полiтичного дiяча В. Винниченка, котрий у 1920-х рр., аналiзуючи причини поразки украiнськоi революцii 1917–1921 рр., писав, що украiнську iсторiю без заспокiйливого (брому) читати неможливо.]. Однак вiн був занадто розумним, аби бром йому допомiг i – «лубочним» (як би висловився Олексiй), а насправдi просто хитрим, пристосуванцем i не тому, що хотiв бути вiдомiшим, або краще жити (хоча краще жити хочуть усi, крiм осiб з перманентною депресiею в тяжкiй формi) – вiн просто хотiв жити. Найважливiше – вiн хотiв просто вижити…
Однак про все за порядком.
Бажан тодi вже став неабиякою шишкою. Адже вже довiв свою благонадiйнiсть. Був депутатом Верховноi Ради i УСРС i РСР, а до того, менше як рiк тому, пiшов iз посади заступника голови Ради мiнiстрiв УРСР. Видатна особа. Варто було тiльки «почати лизати сраку Сталiну» – як вiн подумки спересердя нерiдко зазначав – як все налагодилося. Справу на нього, котру до того роздували кiлька рокiв, ураз закрили. Тiльки пiдтримуй державний курс, небораче. Жодноi критики, не дай Боже. Тiльки уславлення й оспiвування. Та будь, як усi, врештi-решт. Досить викабелюватися.
І Бажан був. Був, як усi. Бо хто ж хоче до ГУЛАГу? До того самого, до котрого по етапу зовсiм несподiвано невдовзi потрапить Геннадiй Петрович.
Бiдний Гена… По факту так старатися все життя, бути благонадiйним – аж навiть боятися подумати неправильно про Радянську владу… І тут… Життя – ще та штука.
* * *
Що для нього було щастям? Чи було те щастя взагалi? Митi радостi? Хвилини самовдоволення через добре складений рядок? Чи вiчне копання в собi, в лiтерах-складах-реченнях своiх i чужих? Лiтература. Будинок робiтникiв цiеi каторжноi лiтератури, i рiч не втому, що щось не так iз нею: щось не так iз робiтниками. І не тому, що лiтература в них погана. Бездоганна така собi украiнська лiтература. З кров’ю вирощена на безкраiх просторах крiпацтва й щедрою рукою надана паном крiпакам (читай – громадянам). Мовляв: Постановляю, можна! Пишiть собi! Але ось так i отаке, i нi кроку… Чуете? Нi кроку…
На сторiнках радянських лiтераторiв Ролiту та героiчна колись украiнська лiтература набула неабиякоi довершеностi, вихолощеностi, правильностi…
Бо все, що не пiдпадае радянському канону, – нещадно критикуеться на зiбраннях тих лiтераторiв, i наказують iм згори, пiд копiрку, якими саме словами критикувати та якi постанови ухвалити, аби, чого доброго, не вийшло такого собi другого Яновського. І потiм протоколи цих усiх зборiв письменницьких ретельно читають високопоставленi урядовцi з червоним олiвцем у стиснених пальцях, котрий нещадно править, закреслюе, переiнакшуе… дае настанови на наступнi зiбрання. Покращуе iдеологiчний курс партii серед украiнського лiтераторства. Вiщуе.
І тодi в тих письменникiв з’являеться новий шедевр. Його уривки друкують, примiром, у «Радянському письменнику» (а то ж такий успiх, товаришi!) i «Сталiнське слово», звеличене в тому шедеврi, з новою силою гримотить на всю республiку!
І мiцнiе «Союз нерушимый республик свободных», котрих «Сплотила навеки Великая Русь»[15 - Слова з державного гiмну СРСР.] в обличчi Украiни як правонаступницi Киiвськоi Русi, але хто ж про це заiкнеться тепер, iй Богу?
За це того автора шедевру друкують багатотисячним накладом, його твори додають у шкiльну програму, i вiн iз усiма своiми клунками переселяеться в Ролiт.
Олексiй мрiе власними руками пiдтримувати йому тяжкi й, до речi, единi дверi единого парадного нового, панського будинку Ролiту. Олексiй уже друкуе на машинцi своi вiршi та мрiе, мрiе потрапити всередину. Стати причетним до цього свiту шляхетних i славетних робiтникiв лiтератури!
Йому п’ятнадцять. І хоча вiн уже апелюе таким ось слiвцем, як «лубочнiсть», вiн i гадки не мае, що хоче з’еднати свое життя з пiдневiльними системi, нещасними робiтниками лiтератури…
* * *
Сонце яскраво свiтило. Вже наступного дня Олексiй прогулював тренування на футбольному стадiонi, сидячи сумирненько на лавочцi й видивляючись в усi очi в той Ролiт. Вiн уже дещо дiзнався про Миколу Платоновича, i чомусь саме його хотiв побачити. Щось його вабило до цього впливового й водночас наляканого та тендiтного чоловiка. Юний поет ще не вiдав, що доля швидко зведе iх дуже тiсно разом.
Нiби виконуючи потаемне бажання юнака, з дверей будинку лiтераторiв вигулькнув Бажан i кудись швидко покрокував, як учора. Олексiй схопився i хотiв було його окликнути й щось запитати. Однак вiн натужно подумав: «А що я можу запитати Миколу Платоновича? Як написати вiрш? Ну що, ну от що я йому скажу?!».
І в тому вiдчаi своему Олексiй, сам того не плануючи, просто пiшов за ним. Спочатку, бо здивувався, що той чимчикуе в правильному напрямку, себто дорогою до його домiвки, потiм – бо його то заiнтригувало. Весь час парубок собi думав: «Ну ось. Ось зараз же. Вiн же мае колись звернути? І тодi, ну й чорт iз ним! Не взнаю я, куди вiн прямуе. Пiду собi додому. Але ось доки… Доки йдемо ми в одному напрямку…»
Микола Платонович напрочуд довго йшов у правильному напрямку… Так довго, що Олексiй пройшов зайвий квартал, аби таки перевiрити, куди той чимчикуе. Рiч у тiм, що ще наприкiнцi 1939-го Бажан зi своею новою дружиною Нiною Володимирiвною – доктором медичних наук, що мала холодний, вбивчий погляд, – переiхали з «панського» будинку Ролiту в казковий рожевий замок по вулицi Карла Лiбкнехта, 19[16 - Будинок Ікскюль-Гiльденбанда – пам’ятка iсторii й архiтектури, що розташована на вулицi Шовковичнiй, 19. Збудовано у 1891 роцi в псевдоготичному стилi за проектом iнженера Миколи Вишневського. Належав родинi баронiв Ікскюль-Гiльденбандiв. За радянських часiв будинок нацiоналiзували й перетворили на комуналку, а ще пiзнiше – на багатоквартирний будинок.], котрий нагадував оселю принцеси з казок Шарля Перро, де отримали квартиру. І це було напрочуд близько вiд домiвки Олексiя. Якихось сто, ну може сто п’ятдесят метрiв.
Олексiй iшов за Бажаном до останнього. Потiм зустрiвся з тяжкими дверима парадного, розвернувся на сто вiсiмдесят градусiв i пiшов у протилежному напрямку, насвистуючи собi щось пiд нiс. А навкруги пахтiли жоржини й плакали липи, так само, як тодi, коли ми бiгли до нього додому, за якихось п’ятнадцять рокiв по тому, пiд лiтньою зливою.
* * *
Тодi, коли за Миколою Платоновичем зачинилися тяжкi дверi парадного, Олексiй не знав цього, поет i далi щось бубонiв собi пiд нiс: «Юро, як я мiг, Юро. Вибач…»[17 - Ідеться про единого i зрадженого Бажаном друга – Юрiя Яновського, якого фактично знищили на письменницькому пленумi 1947 року, на котрому головував Микола Платонович i нiяк за нього не заступився.] Потiм вiн уже за звичкою перейшов на роздуми про новi статтi енциклопедii.
А за кiлька крокiв до того, як подзвонити у дверi своеi квартири, пригадав усе, що мусить сказати i про що запитати дружину й вдягнув на себе «домашню» маску. Життя йшло далi й, так само, як i бiльшостi, Бажану доводилося вдягати рiзнi маски. Одну – для режиму та його посiпак, iншу – сiмейну. Була ще маска поета, але ii вiн витягував усе рiдше й рiдше. Вона вимагала певноi свободи та розкутостi. Розкутостi навiть ще бiльше, нiж примарноi свободи. Однак анi першого, анi другого в нього не було вдосталь. Проте Бажан уже давно призвичаiвся i на долю не нарiкав.
Зовсiм iнша справа – Олексiй. Екзальтований, наiвний, юний, романтичний. Абсолют непередбачуваного максималiзму. Вiн ще не мiг iз собою пiти на такi компромiси.
Я.
Ви колись кохали? Я маю на увазi по-справжньому? І тут могла б початися довга дискусiя про те, що ото е таке «по-справжньому». І хтось би менi точно заперечив, що оте мое «по-справжньому» зовсiм не таке, як у нього. Що ж… Варто визначитися з термiнологiею, як би сказали науковцi.
Кохати.
Кохати по-справжньому, як на мене, це коли тобi життя не шкода за коханого. Досить банальне визначення, буквально шекспiрiвське, тому вважатимемо його катехiзисно-традицiйним. Не згадуймо, скiльки рокiв було Ромео й Джульеттi, й не дискутуватимемо з приводу, що то було насправдi: кохання чи пристрасть? У моему випадку навряд чи пристрасть. Усе це тривало досить довго й мало неприемнi наслiдки. А тому в нашiй термiнологii нехай з’явиться ще одне поняття.
Неприемнiсть.
Неприемнiсть по-справжньому. Це коли тобi реально болить, i ти переймаешся чимось, що не вдалося. Тут може бути визначений i обмежений часовий iнтервал, а може бути зовсiм навпаки – розтягнене й липке болото. Болото ваших почуттiв, ваших бажань i вашого… всього, й тому ви з того болота нiяк не можете виборсатися. Ви в ньому повiльно загрузаете. Тодi це вже не просто неприемнiсть на кшталт начальник на роботi нагримав за якийсь прокол, i ви випили собi чарчину чи двi, поговорили про це з коханою людиною та й забули собi за тиждень. Нi… Неприемнiсть по-справжньому – це коли у вас кохання по-справжньому до чоловiка, що не лише зациклений на собi (з цим ще можна жити-боротися, народити собi-йому дитину й тихо тiшитися, iнодi прихилившись до його плеча, коли вiн засне), а й небезпечний, деструктивний собi (ну, наприклад, син ворога народу, що спиваеться та все намагаеться себе знищити, протестуючи владi, з такою заповзятiстю, немов то його життевий план).
Так ось. У мене було вiдразу два термiни з нашоi новоi термiнологii – кохання по-справжньому i неприемнiсть по-справжньому. Тож розпочнiмо.
* * *
У нього завжди було погано з iменами. Познайомилися ми за одинадцять рокiв по тому, яким передували згаданi вище подii. Вiн, доцент, вiв у нас семiнари й звертався ледь помiтним кивком голови до мене, i я на правах старости миттево називала йому iм’я того студента, котрого вiн хотiв заслухати. Пiзнiше вiн менi зiзнавався, що i мене запам’ятав тiльки тому, що кожного разу я казала перед тим, як представити наступного: «Олексiю Геннадiйовичу, староста Маша…» Потiм вiн ще зiзнався менi, що найбiльше цiнуе в людях, коли вони, звертаючись до нього, вiдрекомендовуються. Бо пам’ятае буквально кiлькох на iм’я, а ось та нова мода, коли замiсть звертання «товариш» стало заведено звертатися на iм’я й по батьковi, повнiстю його спантеличуе.
А ще вiн розповiв менi, що саме оця його особливiсть стала на завадi футбольному майбутньому – хлопцi з юнiорiв побили його в туалетi, бо вважали зверхнiм (а вiн просто не пам’ятав, як кого звати).
І ще – люди його цiкавлять тiльки з погляду лiтературностi. Вiн так i каже менi вечорами вже на пiдпитку, десь помiж загублених сiрих районiв Гогеншенгаузена i з мрiею перебратися кудись по той бiк муру, iснувати десь поруч iз Порожнiм зубом, котрий чудом уцiлiв у потойбiччi повоення[18 - Порожнiй зуб (Hohler Zahn), або KWG – руiни високоi вежi, яка тепер заввишки 63 м – майже едине, що зосталося вiд меморiальноi церкви кайзера Вiльгельма пiсля повiтряного бомбардування 23 листопада 1943 року. Один iз символiв Берлiна.]. Так i каже: «Маша, той таксист читае Толстого нiмецькою, немов бiлiнгва, бо знае того росiйською на пам’ять i таким чином вчить iноземну мову», вiдпивае ковток вiскi й веде далi «Маша, вiн ну майже як у Вертинського – граф-таксист, спадковий аристократ iз Кенiгсберга, вiн вчора менi дав самокрутку покурити запросто так. Хоча я росiйською з ним нiколи, ну ти ж знаеш, Маша…» І вiн пам’ятае, iй бо, якийсь час пам’ятае i iм’я, i по батьковi того таксиста, бо ж Толстой i нiмецька… Але нiчого корисного, нiяких iмен «потрiбних людей». І за це я його поважаю й намагаюся розумiти навiть його збочення, незважаючи на все те, що мiж нами було, i все те, що так мiж нами й не сталося. Вiн шизофренiк, напевне. Вiн давно створив собi свiй уявний свiт iз тонких переплетiнь лiтературних космiчних орбiт.
Однак найголовнiше – вiн пам’ятае i мое iм’я. І по батьковi. І навiть прiзвище. Бо вважае мене талановитою. І тут е одна заковика, що мене на початку непокоiла, а потiм, коли я подорослiшала, я просто дала собi на неi негативну вiдповiдь i перестала себе картати. Так ось: чи кохав би вiн мене, якби не вважав талановитою?
Роздiл третiй
Кревнiсть
Глибочезне благотворне значення для розвитку нацiональноi культури кожного радянського народу мала i мае велика росiйська культура – передова культура всього людства.
Будучи одною з трьох галузей могутнього схiднослов’янського древа, украiнський народ завжди вiдчував свою нероздiльну еднiсть з росiйським…
Возз’еднання з Росiею врятувало украiнський народ вiд смертельноi загрози з боку польських феодалiв i турецько-татарських грабiжникiв…
Украiнський народ розумiе, яка прозорлива iсторична мудрiсть закладена в словах великого Ленiна: «При единiй дii пролетарiв великоруських i украiнських вiльна Украiна можлива, без такоi едностi про неi не може бути й мови».
М. Бажан, «Радянська Украiна» № 2 (9825) 3 сiчня 1954 року
Кревнiсть народiв – це та чудово-чудернацька омана, котру зусiбiч штовхали до громадянського стравоходу, аби легше святкувалося трьохсотрiччя возз’еднання Украiни з Росiею. А простiше кажучи – поглинання Росiею Украiни.
Я нагадаю вам, чому в мене така стравонепрохiднiсть совку. В сорок шостому, коли я народилася вiд двох непересiчних особистостей: одна полишила свiй рiдний Берлiн, другий – тодi ще не позбавлений своiх регалiй, двiчi герой Радянського Союзу, ii з того Берлiна таемно вивiз на особистому лiтаку свого комрада… І тут я не знаю, як краще продовжити. Давайте коротко? Мама вмерла на етапi до Сибiру, батько став тихим i пригнiченим. Нi, не пив, хоча ледь сам не потрапив до ГУЛАГу, благо той товариш, котрий позичав пiвтора року до того свiй лiтак, аби вiн перевiз нiмкеню до Киева, допомiг. Однак батько причаiвся. І то через свою внутрiшню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила i як би повелася, якби мене позбавили всiх заслужених нагород i вiдiбрали квартиру в центрi. Я не знаю… Так чи iнакше, менi досить i того, що я народилася в цiй неповнiй i недовго, але все ж таки щасливiй родинi. Спостерiгала за батьком вiд свого народження.
Я ненавиджу iдеологiю Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумiете. В мене питання iнше: чи багато таких, як я, в сiмдесят другому? Гадаю, трохи менше нiж таких, як я, в п’ятдесят четвертому. Бо все забуваеться. Стираеться з пам’ятi… Народжуються новi громадяни, котрi не знали чотирьох рокiв вiйни, не знали голодоморiв… А махина совку не переламала всi iхнi кiстки, i вони собi думають: «Ну навiщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собi ж дорожче». І це справдi так. Не бачу сенсу всiм страждати й переносити бiль iнших на себе. Імплiкувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справдi, чого вже там?.. Адже на всi тривоги й печалi вселенськi тебе одного не вистачить. Треба обирати.
У глобальному сенсi, за великим рахунком, е кармiчне минуле й теперiшне кожного iндивiда, та не варто, шановнi, чуете? Зовсiм не варто уособлювати себе з певною нацiею й певним народом i сприймати його прадавнiй бiль, якщо ви справдi можете цього не робити. Чуете?..
* * *
Ще взимку п’ятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальнi святкування 300-рiччя возз’еднання Росii й Украiни. Іншими словами – поглинання слабшого сильнiшим.
Пiдготовка до ювiлею почалася на початку п’ятдесятих рокiв, а самi урочистостi тривали весь рiк з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмiнно передавали по радiо, й прилизаними статтями в перiодицi.
