Роздiл другий
Юний поет
Хвильовий – це певна сукупнiсть рис, це озброений ворог, це поза всiм iншим розгорнений нацiоналiзм, це явище, що мае свою вагу й тим дуже небезпечне.
М. Косiор
Навеснi траурного п’ятдесят третього сину майора Мiнiстерства державноi безпеки УРСР Олексiю саме виповнилося вiсiмнадцять. Торiк вiн закiнчив школу, але так i не поступив на юридичний – стопами батька, бо не добрав балiв. І цьому Олексiй неприховано тiшився. Бо юридичний навiював на нього таку нудьгу, що навiть батьковi було зрозумiло, що то зовсiм не те, до чого прагнув парубок.
Батько, щоправда, панiки не зчиняв з однiеi простоi, однак дуже вагомоi причини – його не було вдома. Колишнього майора МДБ Геннадiя Петровича тодi вже вiдправили по етапу до Горлагу[7 - Особливий табiр № 2, (рос. Особлаг № 2) для полiтичних в’язнiв був органiзований за Наказом № 00219 МВС вiд 28.02.1948 на базi табiрних примiщень Норильлагу – Норильського ВТТ (виправно-трудового табору). Про спiввiдношення «особливого контингенту», засуджених за полiтичною 58 статтею КК, i так званого «загального контингенту» можна судити за даними за 01.02.1953 – на 20 082 полiтичних ув’язнених доводилося 63 «побутовикiв».] за примарним звинуваченням у недонесеннi про зраду, що готуеться[8 - Стаття 54-1 г. тогочасного Кримiнального кодексу УРСР. Недонесення про зраду, що готуеться: позбавлення волi на 10 рокiв (вiйськовослужбовцiв) або не менш 6 мiсяцiв (не вiйськовослужбовцiв). Була аналогом Статтi 58 Кримiнального кодексу РРФСР (1926).]. Дивина та й годi. Тодi, по смертi Сталiна, саме оголосили всенародну амнiстiю, а його, держбезпекiвця, все одно вiдправили до Норильська. І таке бувае…
Мати Олексiя плакала, але якось так тихо (пiд нiжною опiкою сусiда). Слава Богу, не голосила. Син i сам сумував, звiсно, заспокоюючи молодшого, котрий ревiв, але якось так – не дуже…
З батьком обидва хлопцi нiколи не ладнали. З ним, майором колишнього мiнiстерства МДБ, котре якраз на початку п’ятдесят третього розформували, нiхто не ладнав. Друзiв у нього не було, тiльки такi собi дружки по службi. Дружину вiн не кохав, хоча регулярно злигався з нею, так само, як i з бiльшiстю жiнок, котрих надибував на своему життевому шляху. І тiльки один товариш якось, було, замайорiв у нього на горизонтi, такий собi Гадзь (а справжнiм iменем його вiн не встиг поцiкавитися), i той виявився зрадником i ворогом Радянського Союзу. Та ще й майора за собою потягнув у темнi води iсторii… То таке…
Старший його, Олексiй, не можна сказати, щоб i з собою ладнав достатньою мiрою. Одним словом, звичайний юнак, котрий ще вчора вважався пiдлiтком. І нiяк йому вже не встигнути осягнути, що вiн вирiс. Що вiн дорослий. Бо батька немае, натомiсть стiльки суперечностей всерединi. Але то таке. І таке бувае…
* * *
Олексiй мав хвилястий чуб непокiрного бiлявого волосся i впертий погляд, нiби вiн комусь апрiорi заперечував, навiть не цiкавлячись про можливий антагонiзм поглядiв. Вiн i досi носив уже досить подерту футболку киiвськоi молодiжноi команди «Динамо», хоча давно кинув футбол. А ось про своi уподобання, навпаки, вигляд його нiяк не натякав.
Олексiй пристрастився до читання. Та ба, навiть бiльше – до написання поезii. Вiн пiрнув у свiт ямбiв i хореiв так уперто, з головою, мабуть, тому, що свого часу йому нiхто не сказав, як то воно буде важко присвятити себе до останку украiнськiй лiтературi. А так би вiн, може, i не пiшов би з «Динамо»… Однак на момент свого повнолiття навiть якщо його й навiдували думки про хибнiсть вибору, Олексiй його все одно вже пiдсвiдомо зробив i було запiзно щось мiняти.
Усе сталося без жодних революцiй. Просто вiн почав писати. Якщо говорити про динамiку, то на початку Олексiй ще малюком наслухався народних украiнських пiсень дiда – вiдомого хiрурга, котрий приховував свое революцiйне минуле в лавах вiйськових частин УНР. А потiм вiн поринув у свiт лiтератури, вiднайшовши в сусiдовi – генерал-лейтенантовi та за сумiсництвом сценаристовi Іванi Рачадi[9 - І. Зайцев (творчий псевдонiм – Іван Рачада). Герой Радянського Союзу (вiдзначився пiд час Другоi свiтовоi вiйни як командир 40-i iнженерно-саперноi бригади), генерал-лейтенант iнженерних вiйськ. Пише п’еси i сценарii. Член Спiлки письменникiв. Мешкав в маетку на вулицi Карла Лiбкнехта (сучасна вул. Шовковична).] втраченого в постiйних вiдрядженнях батька. І вiдразу став супротивником тому сценаристовi, по тому як той сказав хлопцевi: «Украiнську мову лишень дозволяють. Шпрехай росiйською, якщо хочеш чогось досягти». Однак, пiрнувши до того украiнського лiтераторства до баротравм, вiн уже не змiг зупинитися.
І треба було б iти в маргiнальнiсть i вузьку «авдиторiю», як зробили найкмiтливiшi лiтератори у двадцятих роках двадцятого столiття. Не лiзти до влади, не лiзти взагалi нiкуди. Працювати, примiром, токарем на заводi, а ночами пописувати своi вiршики. Вузька авдиторiя, але без репресiй. Творчiсть для обраних. Ну й грець iз ним. Однак, на превеликий жаль, Олексiй у двадцятих був ще замалим, а в тридцятих усiх опозицiонерiв-лiтераторiв або вже розстрiляли, або навернули до оспiвування «сталiнiани», тому вiн не був спроможним перейняти iхнiй досвiд анi методом проб i помилок, анi за чиеюсь мудрою порадою i не висовуватися.
Олексiй вiдчував певну вимученiсть i награнiсть у тогочаснiй украiнськiй творчостi й називав це одним простим, коротким, але змiстовним словом – «лубочнiсть». А вiн шукав щось справжне. Щось щире в тогочасних живих класиках жанру й не знаходив… Однак уже в самому своему настирному пошуку справжностi вiн ставав незгодним, латентним опозицiонером. І, навiть не зважаючи на оту прихованiсть свого протесту й того пошуку, це було небезпечно.
Однак то для Фрейда потрiбно так розкладати на часточки весь свiй життевий шлях. Малесенькi гештальти життя, що набули значення елементiв пiдсвiдомостi. Нам же з вами вистачить просто того, що по факту Олексiй десь усерединi був упередженим нацiоналiстом, однак, звiсно, приховував це. І саме цей його поклик до «украiнського фольклору», як би це правильно назвав його батько, наголошуючи тим самим на неважливостi й примiтивностi того всього фольклору, став поштовхом до творчостi. Ну i ще мама. Вона потай писала украiнськi вiршi… Хоча мама Наталя не дуже ним опiкувалась, як i своiм молодшим, однак мала вплив на нього. Бо то ж мама, як нiяк. А в батька, дякувати Боговi, руки до нього не доходили. А так би вiн iз нього вибив оцi лiтераторськi дурощi.
* * *
Усе почалося в п’ятдесятому з помпезного, семиповерхового яскраво-жовтого будинку на розi вулиць Ленiна та Михайла Коцюбинського[10 - Нинi – вул. Богдана Хмельницького. Пiд номером шiстдесят вiсiм тут розташовувався Ролiт – «Кооператив „Робiтник лiтератури”».]. Батько його тодi ще не пропадав увесь час посеред карпатських диких нетрищ в екзильному вiдрядженнi. А самому Олексiю тодi було всього п’ятнадцять. Нормальний вiк, аби на щось спочатку втикати п’ять хвилин, а потiм затятися. Затятися бути таким само, як якийсь усмiхнений дядько у вишиванцi, що випурхнув iз тяжких дерев’яних дверей того будинку, немов щойно народжене немовля – з усмiшкою до вух.
Олексiю в тому трохи лисому дядьковi все iмпонувало: i та вишиванка (хлопець саме мав напередоднi розмову зi своiм сусiдом – Рачадою, котрий переконував, що все оте украiнське заразом iз мовою – тiльки дозволяють, i варто лишень йому того всього зректися, як сонце над ним засяе чимдуж), i та нескорена й непохитна усмiшка, немов наперекiр, а не з причини чогось (бо юнаку було п’ятнадцять i вiн самий був такий – затятий).
Олексiй того не знав, що то був голова Спiлки письменникiв Украiни – Микола Бажан власною персоною. Той самий, що за рiк до того, в сорок дев’ятому, отримав Сталiнську премiю за «Італiйськi враження». І тодi, можливо, Олексiева пiдсвiдомiсть також би хмикнула та проказала «лубочнiсть», i юнак би просто пройшов повз.
Однак вiн тодi лишень клiпнув пару разiв i, незважаючи на те, що мама вдома вже чекала його на борщ пiсля футбольного матчу, як укопаний став перед тими мастодонтними дверима.
З них несподiвано вийшов двiрник iз мiтлою, грюкнувши ними так, що iхнi скельця затремтiли й ледь не трiснули. Олексiй тодi наважився:
– А скажiть, – запитав, – що це за будинок?
«А тобi чого? – мав би презирливо вiдрiзати двiрник, й iсторiя на цьому б закiнчилася, так i не почавшись. Однак, на превеликий жаль (або на щастя), у того двiрника як раз сталося свято. Йому виписали, нарештi, невеличку, але все ж яку-не-яку премiю за особистою протекцiею Бажана, котрий був запанiбрата з усiма урядовцями-комунiстами, i тому життева позицiя двiрника наразi була значно-значущо пiдвищено кращою, нiж учора, примiром, коли вiн не мав на що купити горiлки. І тому юнаковi вiдповiв вiн ось що:
– То будинок лiтераторiв. Ролiт. Себто «Кооператив „Робiтник лiтератури”». Найвiдомiшi люди нашоi краiни тут пишуть твори, розказують правду про наш народ, – для бiльшоi значущостi вiн навiть пальця догори пiдняв, аби синьоокому юнаку з хвилястим чубом напевне стало зрозумiло, якi важливi цi люди. – І тому найшанобливiше ставлення до них! Ось.
На цьому двiрник подумки завважив, що, мабуть, виконав свiй обов’язок перед лiтераторами на рiк уперед за те, що вони йому допомогли отримати премiю, й кинув мiтлу прямiсiнько пiд ноги Олексiю. Проте тому вже на ту прикрiсть було байдуже.
Усе поступово складалося в його мозку в один великий пейзаж свiту з пазлiв повсякденностi. Однак Олексiй цього не знав, бо, як i бiльшiсть людей, не вмiв розмовляти з мозком, тiльки iнтуiтивно вiдчув якесь полегшення, немов скинув зайвий баласт iз душi – той баласт був його неявним нерозумiнням. Чому дiдусь спiвае рiдних, украiнських пiсень, тiльки коли вип’е i неймовiрно щасливий? Чому мама потай вiд усiх i навiть батька пише у своему зошитi украiнськi вiршi? Чому ось цей чоловiк, такий, що Олексiй лише у фiльмах про стахановцiв i подолання нових п’ятирiчок бачив такi неприроднi широкi усмiшки, у вишиванцi? Чому? Чому вiн сам розмовляе здебiльшого росiйською, а украiнською тiльки в маминому селi та з недалекими громадянами з провiнцii, якi завжди говорять украiнською та яких через це заведено вважати простаками й неосвiченими людьми? Чому?
Чому, або навiщо? Але то питання наступного десятирiччя.
Чому, або адже? Адже що? Адже так треба? Так заведено? Бо так е, i не став дурнуватих запитань? А цi запитання справдi дурнуватi, чи просто незручнi?
Однак, шановнi, будьмо вiдвертими: слово «незручний» з’явиться щодо справдi таких запитань дуже не тодi. Себто – не скоро. А тодi оце нiме запитання (до самого себе) п’ятнадцятирiчного юнака було несподiваним i смiшним. Воно його спантеличило. Тяжко було нести отой пейзаж усесвiту, котрий склався з пазлiв персонально для нього перед будинком Ролiту. Ой як тяжко…
* * *
Дядько, що виходив iз Ролiту, – то був Микола Бажан власною персоною. Колись йому дали ордер на розкiшнi апартаменти у цьому новому будинку товариства лiтераторiв, що розташовувався на вулицi Ленiна i котрий називали «панським» за те, що у квартирах навiть була кiмнатка для челядi, однак не було повноцiнноi кухнi. Передбачалося, що творча елiта iстиме в iдальнi лiтераторiв, а кухня iм потрiбна хiба що для того, щоб скип’ятити воду в чайнику на iндiйський чай, чи як той порошок називався, що почали завозити в маленьких картонних коробочках?
Бажан як раз думав про той випитий свiй вранiшнiй чай. Однак не в Ролiтi, з котрого вiн ще наприкiнцi сорокового року переiхав у нове житло з новою дружиною. Йому хотiлося десь спробувати справжнiй запашний чай, як той, що вiн пив, якось побувавши в Англii[11 - У 1946 роцi М. Бажан був представником делегацii УРСР на засiданнi сесii Генеральноi асамблеi ООН у Лондонi i вимагав вiд Заходу видати СРСР С. Бандеру як «военного злочинця».]. Проте вiн мiг хiба що про це мрiяти. Головне – нiкому не казати. Тс-с-с… «Можна ж якось i самому щось таке стелепати? Хiба нi? Куплю чай. Краще у Львовi, заграничного. Насиплю в чашку заварки повну ложку… – Розмiрковував собi письменник. – Ну або попрошу Пантелеймоновича звiдти привезти. Це ж його, здаеться, направили вiд спiлки вiдкривати урочисто обласну бiблiотеку? А в мене вийде так само, як у Лондонi? Чи вони все ж таки той свiй легендарний чай якось iнакше заварюють? Ну, молока наллю…». Вiн пройшов повз юнака з палкими очима, що проводжав його слiд i все розмiрковував про суто побутовi проблеми. Бо нiякоi челядi в його колишнiй ролiтiвськiй квартирi, котру вiн залишив першiй дружинi, не було, а кiмнату для неi було вiддано племiннику колишньоi дружини, котрий приiхав до Киева вступати на iнженерний. І навiть мансардою, великою й просторою вiн нiколи не користувався. Бо ще на перших ролiтiвських зборах мешканцiв управдомша оголосила, що «згори» прийшла рознарядка вiддати всi мансарди жильцiв пiд художнi студii зубожiлим митцям пензлiв i фарб.
Потiм Бажан розмiрковував, чи варто на ролiтiвських зборах пiдтримати пропозицiю секретаря президii спiлки позачергово друкувати збiрку поезii якогось юного дарування тiльки тому, що вiн влучно передав постать Сталiна та його роль у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi: «Адже вiн навiть не член Спiлки письменникiв. Жодних военних нагород не мае… Чому ми мусимо його друкувати? Адже на черзi Тiмiрязев. Можна йому сказати, щоб до повiстi дописав постать Сталiна. У нього також правдоподiбно й влучно вийде. Вiн ранiше про Сталiна тiльки й писав…» Поглинутий своiми дрiб’язковими проблемами, Микола Платонович перейшов вулицю в належному мiсцi (не перебiгав, як деякi недбалi пiшоходи, а коло пiшохiдного острiвця, що блимав круглою лампочкою), попередньо подивившись в усi боки, аби його ненароком не збили.
Починав накрапати дрiбний дощик, i вiдомий лiтератор поважно накрив свою макiтру, що вже починала лисiти, газетою, зiгнувшись у три дуги, як це чинили всi iншi пiшоходи. Зробив те, що належить, i саме так, як заведено. Жодних несподiванок. Одна рiвна творчiсть на замовлення.
Вiн не озирався назад, бо талановитi письменники Радянського Союзу не просторiкують щодо минувщини, а завжди пiдтримують лiнiю партii i так само не дивляться через плече, щоб побачити, можливо, там, позаду, щось, або когось, хто в сто разiв бiльше вартiсний того, аби творити. Бо ж живий. Не вмер зсередини.
* * *
Олексiй тодi прийшов додому й за тарiлкою борщу все думав про ту загадкову назву «Ролiт». Потiм запитав у мами. Та зневажливо сказала: «Тобi до тих, до котрих повага й лавровi вiнки, нiколи не дорости. Бо iх одиницi. А iншi побиваються. Пишуть он, як я, своi вiршики в зошитки. А то й iще страхiтливiше….» І хоча хмикнула пiсля оцих своiх слiв, а все ж прочиталося щось таке в ii очах справжне. Якась така прихована повага i захват. Недосяжна вершина. Величина. Однак Наталя враз вдала, нiби готуе обiд, i вiдвернулася вiд Олексiя до кухонного столу. Але про себе подумала: «Пишуть в зошитки, але все ж таки пишуть? Як я? Чи все ж читають комусь? Або бояться, що i iх доведуть до ручки, як Хвильового та Скрипника? А iншi? Канатоходцi бiсовi. На однiй скелi Украiна i все, що iм дороге, з iншого боку – брила комунiзму, а мiж ними – канат. І ким же може стати син? Самогубцею чи канатоходцем?»[12 - Ідеться про членiв Розстрiляного Вiдродження – поета, прозаiка, ревного захисника украiнськоi культури М. Хвильового, котрий покiнчив життя самогубством, i ця смерть стала символом краху iдеологii украiнського нацiонал-комунiзму й кiнця украiнського нацiонального вiдродження 1920–1930-х рр., та М. Скрипника – украiнського радянського партiйного дiяча, навколо якого гуртувалися украiнськi нацiоналiсти й котрий у певний момент став органiзатором запровадження украiнiзацii, коли обiйняв посаду народного комiсара освiти. Дуже суперечливий партiйний дiяч, який, незважаючи на свою проукраiнську позицiю, залишився вiдданим ленiнцем. Також покiнчив життя самогубством пiсля свого звiльнення.].
Пiзно ввечерi батько, котрий саме прийшов додому, взагалi на його запитання про украiнських письменникiв кiлька разiв клiпнув i коротко вiдрiзав: «Забудь. То небезпечнi невдахи». Звiсно, якби Геннадiю Петровичу тодi сказати iнакше… Пояснити, що то просто невдахи, i бути одним iз них – небезпечно. Так нi ж… Сказав майор саме те, що сказав. Бовкнув.
І тут Олексiю пiсля фiльмiв про розвiдникiв почали ввижатися пригоди. Небезпечнi невдахи, себто лiтератори насправдi перетворилися ледь не на шпигунiв або льотчикiв-диверсантiв iз фiльмiв щонайменше.
…Наступного дня пiсля останнього уроку ненависноi йому математики вiн побiг до того будинку, щоб подивитися, хто ще в нього входить i виходить.
* * *
Ролiт на початку був i справдi вершиною-величиною. Але вже лубочною. Олексiй цього, звiсно, не знав i не мiг знати. І не лише через вiк, а й через те, що пропаганда працювала iдеально. Може, й найкраще з усiх систем Радянського Союзу, завдяки чому той i мiг iснувати.
Так ось, будинок робiтникiв лiтератури завжди був лубочно-пiдконтрольною вершиною, пiсля того як до влади прийшов пахан Сталiн. Ну тобто вiд самого початку свого iснування в тисячу дев’ятсот тридцятому роцi. Насправдi Ролiт – перший конструктивiстський будинок, доведений iз первiсного проектування Костирка та Кричевського[13 - Архiтектурний проект у стилi модного тодi конструктивiзму склав видатний зодчий В. Кричевський разом зi своiм учнем П. Костирком.] майже до буквальноi коробки – почали заселяти мешканцi на початку грудня тридцять четвертого. Але ж спочатку був збудований харкiвський будинок лiтераторiв «Слово» – прямий пращур першого Ролiту, з якого почали знищувати митцiв. З нього почалося Розстрiляне Вiдродження, адже до 1938 року було репресовано мешканцiв сорока квартир iз шiстдесяти шести. І якби не перенесли столицю з Харкова до Киева, то невiдомо, чи добудували б вiчно заморожене будiвництво першого Ролiту. А так… Деякi з тих, хто вижив, харкiвських письменникiв остаточно переквалiфiкувалися на оспiвувачiв радянськоi системи й переiхали до Киева. Так би мовити, долучилися до новоствореноi столицi. Знову пiд ковпаком, аякже.
Адже Сталiн, як i будь-який дракон, не поважав нi варiативностi, нi iнiцiативи та всього, що iз цими поняттями пов’язаного, тобто – творчостi. Ба бiльше, боявся й рубав на кореню. Однак, звiсно, мали бути украiнська мова, украiнська лiтература й украiнськi лiтератори. В кожнiй республiцi своi. Якiсь там… І навiть перiодика, i навiть радiо, i навiть вишиванки. Та нехай будуть. Головне – нiякоi самодiяльностi. Все за планом. П’ятирiчним. Та будь-яким. Субординацiя. Адже це, кузькiна мать, не ринкова економiка, то чого пнутись? Основна мета – збереження усталеного порядку.
Збереження усталеного порядку. Лiбералiзм – геть. Конструктивний лiбералiзм i того страшнiше. Натяк на нацiоналiзм – пiдозра в зрадi. Нацiоналiзм дорiвнюе – табори. І можна тiльки просто сiльську украiнську мову. Просто луб’яну.
Ви можете говорити украiнською i навiть повиннi на свята спiвати украiнських пiсень. Тiльки пам’ятайте, що захiдняки – зрадники упiвцi. І нiякi вони вам не браття. Неприборканi й неприкаянi. А ми – Центральна Украiна i маемо iм дати приклад. Своею гармонiею. Своею свiжiстю. Своею непохитною життерадiснiстю. Своею лубочнiстю… Тьху!
Те слiвце в’iлося в Олексiiв розумовий лексикон. Вiн його в жодному разi не озвучував. Однак воно було, iснувало. Виникло якось саме собою, i пояснювало майже все, коли йому було невтямки; коли якось непевно та неточно. Занадто життерадiсно, як на травневих мiтингах. Занадто злагоджено, як на радiотрансляцiях з’iздiв ради депутатiв.
Так ось. Олексiй стояв навпроти Ролiту наступного надвечiр’я й силувався згадати прiзвище того полисiлого дядьки у вишиванцi, котрого ось тут вчора зустрiв. Вiн згадав, що вже бачив десь його обличчя. У якiйсь газетi. Однак прiзвище вивiтрилося з юнацькоi голови…
* * *
