Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436
Для наречених приготували подушки перед вівтарем. Усі четверо опустилися на коліна перед священником. Вони так і стояли поруч – Луїза, Рауль, Ізабелла, Анрі. Та Ізабеллі, яка до шалу не хотіла нікого помічати, ввижалося, що її вінчають із Раулем, наче тих двох, що стоять обабіч на колінах та старанно шепочуть латинську молитву, не існує.
– Я беру вас, Луїзо, собі за дружину, аби мати у домі своєму та у ложі своєму…
Ізабелла чула лише голос Рауля та його присягу як у напівсні, так наче спостерігала за собою. «Це ж я, я маю бути на місці дамуазель де Русі! Це моя доля, не її! А вона її вкрала…», – думала Ізабелла, досі не вірячи, що так швидко колесо Фортуни зробило повний оберт, перевернувши її, здавалось би, усталене життя догори дриґом та геть позбавивши її навіть сподівань на щастя. Проте й у блідому переляканому личку Луїзи вона також не бачила ані щастя, ані радості, ані задоволення. Ізабелла отямилася лише тоді, коли Анрі незграбно висмикнув її руку. Вона покірно розставила свої тонкі прозорі пальці, дозволяючи вдягнути собі обручку, таку ж важку, як і Рауль вдягнув Луїзі. Хіба що з іншим каменем, але їй було так зле, що Ізабелла навіть не зауважила, з яким саме. Дивилась вона вперед, на прип’яті цвяхом ноги дерев’яного Ісуса, бо якби повернулася до нареченого, то напевно розридалася б від розпачу та марних очікувань.
Стара графиня де Вандом наполягла, аби молоді та гості прослухали месу. Потому всіх було запрошено до святкового столу. Попри те, що учта тривала до заходу сонця, Ізабелла не могла покласти до рота ані крихти. Вона із огидою й тривогою думала про той час, коли священник підведеться з-за столу, підніметься до шлюбного покою, щоб благословити подружнє ложе. Попри суворість та одвічне незадоволення, застигле на обличчі, мадам де Гокур у властивій їй сухій безапеляційній манері пояснила дівчині, що має відбутися, аби шлюб вважався консумованим. Як мало спільного із тими квапливими цілунками у замкових коридорах, від яких паморочиться в голові й солодко калатає серце!
– Як те все витримати? – Ізабелла сполотніла й опустила голову.
Мадам де Гокур зміряла її важким, як камінь на шиї потопельника, поглядом темно-сірих очей. Вона ж усе пояснила, які ще запитання? Від жінки непотрібно розуміння, лише слухняність. Розумна жінка – завжди слухняна, нащо ускладнювати собі життя?
– Забагато питань як для вихованої дівчини вашого походження, дамуазель.
Ізабелла прикусила губу, відвела погляд, аби приховати спалах гніву та протесту.
– Від вас у цій справі геть нічого не залежить, дамуазель. За будь-яких обставин ви маєте пристати на волю вашого чоловіка. Коли це не суперечить наказам церкви, звісно. Не смійте пручатися, від того буде ще гірше у цій справі. Може, вам пощастить і ви одразу ж завагітнієте. Тоді чоловік дасть вам спокій до пологів та ще сім тижнів після них.
Тепер, коли за вікнами вже вечоріло, приборкані вдень страхи знову взяли над бідолашною Ізабеллою гору. У млосному теплі добре нагрітої бенкетної зали та від того, що вона зранку ані крихти не взяла до рота, бо потрібно було до вінчання сповідатись та причаститись, в Ізабелли паморочилось у голові й пливло перед очима. Вона непевною рукою відламала маленький шматочок коржа, на якому подали смажену оленятину із кислим ягідним соусом, і спробувала проковтнути. Проте сухий хліб уже геть просочився жирною смажениною та соусом, і дівчину почало ще більше нудити.
Коли ж вона наважувалась трохи повернути голову праворуч, то бачила, що Рауль сидить дуже прямо, його посклянілі світло-блакитні очі, в оправі прямих вій, незмигно дивляться кудись угору на балкон із прапорцями, де сидять музики – так, наче все, що відбувається у бенкетній залі, геть його не обходить. Він свою роль грає, ані бровою не повівши. Від самої думки, що Рауль поведе увечері свою дружину до ліжниці й робитиме всі ті речі, про які розповідала мадам де Гокур, Ізабеллу знову скрутив напад нудоти.
Музики заграли павану, мелодія придворного танцю здалася дівчині неймовірно печальною, і чи не вперше в житті Ізабеллі навіть не захотілося танцювати. Сили полишили її, Ізабелла упіймала себе на зрадливій думці, що вона почувається такою нещасною, що хотіла б заснути та прокинутись аж тоді, коли звикне до цієї дитини, що куняє носом поруч, коли вона не буде сіпатися від найлегшого його доторку, як від розжареного заліза. «Боже, змилуйся, нехай це все закінчиться якнайшвидше! Я вже геть не маю сил сидіти прямо та удавати добре виховану придворну даму. Ще трохи – і я привселюдно розридаюсь…» – думала вона, з силою втискаючи собі нігті в долоні, щоб не закричати від розпачу. І тільки присутність старшого брата змушувала її згадувати про настанови графа де Вертю: чи не зашкодить родині така її поведінка? А коли менестрель затягнув низьким хриплуватим голосом старовинну пісню про кохання сіра Ланселота та королеви Женев’єви, сльози навернулись на очі, й Ізабелла змушена була прикусити губу, щоб не дати волю почуттям. Вона і сама любила співати ту пісню, акомпануючи собі на арфі. Пісні про нещасне кохання чудові, поки не стосуються тебе особисто. Наразі важко було добрати влучнішої співаночки, аби показати, що в неї на душі. І не раз, поки вона була заручена із Раулем, Ізабелла дозволяла собі забутися у томливих поцілунках потай та у тих маленьких пестощах, що марно забороняти нареченим, коли справа йде до весілля. Тепер їй було соромно та ніяково від тих спогадів, так наче вона вчинила щось непристойне. Як легко було згубити себе, збезчестити родину!
«А чого ти хотіла? – роздратовано й подумки вона дала собі ляпаса. – Отримати все, що хочеш? Забула, хто ти? Дочка принца та шльондри… Радій з того, що маєш! Що тебе представили до двору, а не відправили чахнути в молитвах та постах до якогось королівського абатства!» Ізабелла потроху опановувала себе. Зрештою, вона спромоглася навіть натягнути подобу посмішки.
Змучена довгим виснажливим днем, Луїза де Русі заснула сидячи, та й Анрі докладав надзусиль, аби не впасти обличчям на стіл. Який сором!
Гості, розгарячені вином зі спеціями та жирною їжею, розмовляли голосно, емоційно, проклинаючи бургундців, англійців та вже вголос королеву Ізабо. Дофіна марно викликали до королівського суду в Парижі, звинувативши в образі особи короля. Звичайно, принц не мав ніякого наміру повертатися до Парижа, він безславно здався королю Англії, де на ключові посади призначено бургундців або англійців. Тому його оголосили винним у зраді, позбавили спадку і вигнали за межі королівства. Кілька центральних і південних провінцій досі зберігали вірність дофіну, проте вони були територіально розділені та значно бідніші за торгову північ королівства, а тому давали незрівнянно менше податків.
Поточний стан справ у королівстві після вбивства герцога Бургундії не допускав розмов, окрім політичних, навіть на весільній учті. Ізабелла щиро зраділа з того, інакше до молодих було б привернуто більше уваги, ніж вона могла б витерпіти. На диво, було мало непристойних жартів та вимог. Чудернацьке весілля… Ізабелла вже не раз бачила, що весілля при дворі – це зазвичай веселий балаган із непристойними жартами, де з молодого ще до ліжниці стягнуть геть увесь одяг, музики бігтимуть поперед, гратимуть бадьору мелодію на флейтах, натякаючи, що цієї ночі йому спати не доведеться. Потім розчервонілий молодий, притискаючи до ніг залишки сорочки, а то й геть голий, виблискуючи білими сідницями, опиниться перед шлюбним ложем із закритим пологом, бо молода сором’язлива. Священник, який прийшов благословити консумацію, подумки висварить безсоромних п’яних гостей, що натовпом вперлися до покою. Квапливо бризне святою водою, благословить пару й жестом накаже всім виходити. І до ранку їх залишать у спокої. А потім родина чи навіть цілий двір прийдуть перевіряти постільну білизну, аби засвідчити, що шлюб відбувся тілесно й уже не може бути розірваний за будь-якої причини.
Відтоді, як варварський (чи язичницький) звичай роздягати нареченого дорогою до ліжниці дозволив собі легковажний двір ще на весіллі короля Шарля, до нього вдавалися чи не кожного разу, якщо не було прямої заборони та погроз єпітимії від церковних отців. Та зараз, на щастя для Ізабелли, ані двору, ані родичам було не до жартів. Королівство, спадкове право, пери, принци, століттями усталений порядок речей міг бути зруйнований ущент щомиті. Кому тут буде діло до жартів із нареченим та сором’язливою нареченою?
Лише зрозумівши, що у цих галасливих суперечках про англо-французько-бургундське протистояння та у звичному весільному сп’янінні нікому до нього немає справи, Рауль де Вандом по-мисливськи впевнено зловив під столом руку Ізабелли, бо ж сидів поруч, та міцно стис її. Вона на коротесеньку мить підвела до нього налякані темні очі, потім її погляд ковзнув до вікон із кольоровими вітражами, до захмілілих галасливих гостей, і, вирішивши, що їй нема чого втрачати (яке неподобство!) вона переплела свої пальці із його й легко стисла у відповідь. Його долоня була приємно теплою, а шкіра на руках загрубіла від постійних вправлянь зі зброєю.
«Так близько і так недосяжно далеко… Що ти робиш, Ізабелло? – подумки здивувалась дівчина своїй поведінці. – Він зрештою тебе згубить. Бо він – отрута для тебе. Ти сама себе згубиш, як не одумаєшся, не припиниш це безумство… Зганьбиш себе перед усім двором… Зганьбиш родину…»
Вандом ледь помітно нахилився до Ізабелли та, не відводячи погляду від протилежного кінця зали, де на балконі із прапорцями грали музики, прошепотів самими вустами:
– Я – ваш, а ви – моя, мадам. Назавжди. Що б не сталося. Це моя вам присяга.
Ізабелла аж стенулася, проте не від змісту його слів, який не одразу второпала, а від незвичного звертання, вимовленого до неї вперше. Мадам! Так, справді, вона тепер заміжня. О, чорти б його забрали, цього Анрі де Вандома! Вона із невимовним жалем та щемом згадала усі ті пестощі по закутках Анжерського замку, усі ті непевні доторки у коридорах, бентежні поцілунки та квапливі обійми, від яких паморочилось у голові. Розпачливі, вже нестримні сльози зрадницьки набігли на очі, нехтуючи присутністю Жана Дюнуа, зневажаючи усі настанови покійного брата та усвідомлення родинних інтересів. Вимучена, тремтлива посмішка геть збігла з її вуст. І життя здалося мадам де Вандом у її чотирнадцять років зруйнованим ущент.
Частина І
1422
Рауль де Вандом стояв на колінах від самого ранку, як англійці захопили Шуазі-сюр-Ен. Руки викрутили назад і зв’язали мотузкою міцно, до оніміння, здерши шкіру на зап’ястках. Дякувати Богові, його лишили самого, а не прив’язали, як решту, по двоє. Принаймні він міг трохи змінювати положення тіла. Травневе, вже пекуче сонце розжарило металевий шолом на його голові, Вандому кінець кінцем удалося його скинути. Шолом дзвякнув об каміння, п’яний англієць із варти різко прокинувся, кілька разів махнув бойовою сокирою урізнобіч, не розуміючи, звідки загроза. Потім, уторопавши, що то полонений, дав йому міцного стусана, що аж в очах потемніло, та знову прилаштувався спати. Рауль голосно видихнув, заплющив очі, підставив обличчя сонцю, а змокле під поту, по-солдатськи дуже коротко підстрижене темне волосся – рвучкому, навіть приємному вітерцю. Його нестерпно мучила спрага, та просити води в англійців було марно. Рауль за три роки на війні надивився англійського милосердя досхочу, а відтоді як у березні в битві при Боже французи вбили брата англійського короля, розправи годемів[8] над гарнізонами міст та замків, що здалися чи впали від облоги, стали ще безжалісніші. Англійці рідко згадували про лицарські звичаї, коли йшлося про війну за французьку корону. Війна на чужій землі ведеться швидше, коли супротивник наляканий. Та й сам Рауль уже не був тим наївним хлопчиськом, який мріяв про звитяги: кривава Паризька різанина, битва при Боже, де він заслужив лицарські остроги, останні кілька місяців активного наступу ворога змусили його добре затямити, що війна – це не турнір і не розвага. І не гра, з якої можна щомиті вийти. Коли б’єшся за свою землю, йдеш ко кінця.
Він примружив очі, пекучі від пилу повіки сонце налило важким свинцем. Вітер доносив запах перших троянд, бузку та яблуневого цвіту, що білими пелюстками припорошував сліди штурму. На коротесеньку мить Раулю здалося, що ця війна лише наснилася, а він зараз розплющить очі й опиниться у замку свого дитинства, в Маршенуарі… Аж поки Вандом не розчув англійську лайку, від якої йому хотілося блювати. Довкола сиділи, понуро опустивши голови, такі самі зв’язані, змучені спрагою бранці, як і він. Ніхто не плекав марних надій, король Англії наказав страчувати гарнізони замків, що насмілилися чинити спротив. А вони два тижні тримали облогу.
У променях золотавого травневого сонця Рауль вихопив поглядом шибениці, які готували англійці, і його знову опритомнив жах поразки, кривавої різанини, яку влаштували англійці, захопивши Шуазі. Підлі удари зі спини, поквапцем рознесені голови, дрібний дощ чужої крові, що заливає обличчя й руки. Його власна ганьба, його гордість, скинута обличчям у багнюку, розкраяне камінням підборіддя, його розрубаний англійською сокирою щит із гербом, його зганьблений прапор, його збиті у кров коліна – адже усі полонені стоять на колінах. Він бився до останнього, він не хотів здаватися. Здатися англійцям означало ганебну смерть – інколи швидку, інколи мученицьку. Рауль особисто віддав свого меча лорду Монтгомері, вже коли був оточений п’ятьма англійцями. Лицарський звичай зобов’язував лише взяти з такого шляхетного полоненого обіцянку не тікати, проте кому потрібні ті дурні правила? За останні чотири роки англійці, поновивши війну, не раз нехтували лицарськими правилами: обложені міста морили голодом та відводили постачання води, села навколо руйнували вщент, вирізаючи усіх мешканців – від немовлят до немічних старих, нескорені замки спалювали, гарнізони страчували у найганебніший для французького дворянина спосіб – через повішення.
Усвідомлення цього всього сповнювало полонених дивною байдужістю. Як уже вмирати, то скоріше! Проте Вандом чи не єдиний не знав байдужості: його тіло заніміло, рани та порізи на обличчі нили, наче їх щедро присипали сіллю, обвітрені вуста жадали води, кров – чи то чужа, чи своя – кіркою просякла лляну сорочку під панциром, від роздратування та власної безпорадності хотілося кричати. Ще більше кричати, що він не хоче тут помирати у свої дев’ятнадцять років! Ледь притомний від спраги! На шибениці! А коли він згадує свою невістку, мадам Ізабеллу, її чорні очі із тонкими золотавими смужками, її посмішку, аж прозорі білі руки, тонку постать та звабливу ходу, наче вона не йде, а ковзає по льоду, то Рауль ладен був завити від безсилої люті. «Ізабелло!.. Я – ваш, а ви моя…» Тисячу разів повторював він подумки ту присягу, коли бачив її при дворі, коли приніс їй звістку про смерть чоловіка, коли її відвели у вдовин покій на сім тижнів, коли її забрали рік тому у королівське абатство Фонтенвро, аби відбути жалобу. Ізабелло!.. Бачити, бути так близько, мати тисячу разів змогу, та не дозволити собі навіть пальцем її торкнутися! Чи вагався б він хоч мить, коли б знав, що йому судилося померти? Тут, сьогодні, ось так… Чи почув би він бодай слово її заперечень? «Присягаюсь… Усім святим присягаюсь: якщо мені судилось звідси вибратись живим, Ізабелла буде моєю, хто б не став мені на шляху, – подумав Вандом. – Я не буду більше нарікати, що не мав достатньо волі, аби вчинити так, як я хочу».
Вітерець знову війнув запахом яблуневого цвіту, Рауль облизав сухі обвітрені губи. Як же хочеться бодай чистої криничної води! І навіть серед цих рознесених кулевринами стін, серед лісу облаштованих шибениць, серед смороду гниття тіл та випущених нутрощів Рауль гостро відчув, що він живий до нестями.
Лорд Монтгомері, на продив тверезий та поголений, якщо брати до уваги нічний штурм та вакханалії цього дня, давав на горіхи своїм джурам, які зв’язали дворянина королівської крові. Дворянина, який, здавшись у полон, особисто віддав йому свою зброю. Лорд Монтгомері завжди був суворий до таких речей. Зрештою, якщо брати до уваги приналежність до родини Вандомів, за всіма звичаями після присяги не залишати замку Рауль мав розділити вино, жінок і переможну радість англійців. І якщо перелякані селянки не викликали в нього жодного захоплення, то від вина Рауль і справді не відмовився б. Спрага, голод й жах минулої ночі та дня мали бути потоплені бодай у недовгому забутті. Рауль жадібно схопив запропонований англійцем глек і почав квапливо пити. Вино червоними цівками розтікалося по обличчю, змиваючи суху кров, даруючи кволу слабкість у ногах…
Аж раптом його щосили вдарили по спині, він випустив глек і упав. Та коли підвів голову, то зрозумів чому: до Шуазі в’їхав сам король Англії! Через те, що Вандом стояв на колінах, король, та ще й верхи, здався йому надзвичайно високим. За його величністю слідували два його молодших брати – герцог Бедфорд та герцог Глостер і кілька юних джур, коротко підстрижених, в однакових кірасах із королівським гербом. Його величність був нахмурений і чимось роздратований, він зробив кілька зауважень джурам англійською, Рауль не зрозумів змісту, проте добре зауважив, що хлопці побіліли, як крейда. Про сувору дисципліну в англійській армії не знав хіба що глухий. Король був однаково суворий до себе, до своїх братів, племінників та звичайних солдатів. Саме цим він і заслужив щиру повагу. Улітку минулого року король Генрі висадився в Кале із десятитисячним військом, аби захопити місто Вандом. І це попри те, що граф де Вандом, батько Рауля, вже шість років із самого Азенкура залишався в англійському полоні. Англійці вже давно не зважали на ті порожні лицарські дурниці.
– Скільки у вас тут полонених, лорде Монтгомері? – запитав король.
– Сорок дві душі, ваша величносте. Серед них – син Луї де Вандома. Він здався мені особисто, бо я обіцяв зберегти йому життя, – квапливо промовив Монтгомері, вказуючи на Рауля, якого так і тримали на колінах.
Король скривився. Коли зберігати життя кожному ворогові шляхетного роду, цей клятий народ ніколи не навчиться покорі!
– Хто комендант?
– Маркіз де Гаре, ваша величносте.
– Живий?
– Так, ваша величносте, поранений у плече.
– За Вандома, хай йому грець, дозволяю призначити викуп, коли вже він вам особисто здався. Гарнізон повісити. Маркіза повісити останнім. А Вандом нехай це все бачить, аби засвідчити своєму володарю. Замок віддати моїм солдатам та спалити вщент. Коли спіймаєте когось з утікачів – утопити, незважаючи на походження.
Рауль прикрив очі та подумки прочитав подячну молитву. Він житиме! Про ціну він зараз не думатиме, щоб не збожеволіти. Монтгомері лише мовчки вклонився. Лорд відчув глибоке внутрішнє полегшення. Король за звичкою міг зневажити його слово, його обіцянку дворянина та стратити усіх бранців, як він робив із кожним замком після поразки під Боже. Його величність терпіти не міг, коли йому чинили спротив. Що довше боронилися захисники, то дорожчою була розплата. Король з почтом виїхав огледіти замкові укріплення. Він настільки вірив у законність своїх прав на французький престол, що у спротиві своїй волі вбачав лише зухвалість та непокору.
Коли Раулю де Вандому дозволили підвестися, рятівний хміль від вина натщесерце як рукою зняло. Під кріпосною стіною сиділи зв’язані по двоє і вже приречені на смерть полонені. Гірше й бути не може… Гарнізон Шуазі – дворяни, для них кара на горло – найганебніша смерть.
Вони справді змусили Вандома дивитись, як одного за одним англійські солдати повісили кожного захисника Шуазі. Без священника та останньої сповіді. Без мішків на голові. Маркіз Гаре читав молитву, проводжаючи своїх воїнів на смерть, а Рауль ціпенів, дивлячись широко відкритими очима, щоб ніколи не забути кожне обличчя, кожну муку, кожен хрип. Англійський король, його брати, почет так само мовчки спостерігали за стратою. Попри те що воєнний звичай дозволяв переможцю, який захопив замок штурмом, розпоряджатись життям його захисників на власний розсуд, розважливий герцог Бедфорд усе ж спробував умовити свого брата короля обрати призначення викупу чи бодай страту відсіченням голови. Марно. Його величність прагнув помсти. Він досить різко зупинив потік красномовства та аргументів Бедфорда. Той уклонився мовчки, виказуючи беззаперечну покірність волі брата, й відступив. Попри те що герцог щиро вважав таку жорстокість недоцільною, але ще більш неприпустимим було починати будь-які прилюдні суперечки зі своїм братом королем. Тому він мовчки спостерігав за стратою, хоча в його сіро-зелених очах горів шал.
І коли вже Рауль побачив, що маркіз Гаре, повішений останнім, аби подовжити його муки, перестав рухатись, і тіло його безпорадно обм’якло, він вирішив, що найгірше вже відбулося. Аж тоді англійські солдати притягли джуру Вандома, того, якому він сам наказав втекти та привезти звісточку дофіну. Як і кожного, кого король Генрі називав утікачами, хлопця зв’язали та скинули зі стіни в замковий рів із водою. Рауль, втративши будь-яку чутливість та сили, повільно осів під стіною.
Поруч із королем Англії стояли два хлопці, ще підлітки, його племінники, позашлюбні сини Бедфорда та покійного Кларенса. Обличчя, треба визнати, у обох від побаченого були блідо-зелені, вони ледь стримували потяг до блювоти, проте, знаючи вдачу та гнівливість свого дядька короля, не посміли ані ворухнутись, ані заплющити очі.
– А ви, месьє, – його величність із презирливою посмішкою звернувся до Вандома, – після узгодження суми викупу та вашого слова їдьте до так званого дофіна та перекажіть йому, що так буде із кожним французьким замком, який відважиться на спротив.
Король скривився, а ще кажуть, що Вандома висвятили у лицарі після битви при Боже. Бідолашний принц Шарль, коли він робить лицарями чоловіків, які ледве на ногах тримаються від видовища страти!
Надвечір розграбований Шуазі англійці підпалили. Рауль де Вандом сидів верхи, його розв’язали, навіть, за наказом лорда Монтгомері, запропонували якусь їжу. Та, розіп’ятий відчуттям власної безпорадності й провини, полонений втратив усі відчуття, як набита ганчір’ям лялька. «Вони всі мертві, всі до єдиного мертві. А я чомусь живий… Для чого? Що іще я маю зробити?» – весь час подумки повторював Вандом. Чорні із золотавими смужками очі мадам Ізабелли, її тонкі прозорі пальці, до яких він наче випадково торкався, проходячи мимохідь в Анжері, дивна хода, жасминова есенція, що проймала наскрізь її вбрання, все, що породжувало його бажання та робило живим до нестями, – геть зникло з пам’яті. Перед очима стояли лише шибениці із мертвими тілами.
«Я мушу їхати до дофіна… Мушу їхати… Я не буду про все це думати… – постійно повторював Рауль: – Я виживу, повернуся і помщуся. Присягаюсь, що помщуся. Кожному з них помщуся».
Побачивши, що в полум’ї обрушилася стіна донжона, розбита ядрами кулеврин, король Англії задоволено кивнув і рукою дав знак молодому Вандому забиратися геть. Йому знадобилося три доби, аби привезти дофіну Шарлю скорботну новину.
* * *Минуло два роки відтоді, як король Франції у полоні божевілля й не без допомоги королеви Ізабо та герцога Бургундського своїм ордонансом зробив дофіна вигнанцем та позбавив його спадку. У Парижі та й у всій північній Франції регентом королівства та законним спадкоємцем визнавали англійського короля. Для самого дофіна це означало віддатись на поталу постійним сумнівам у своїх спадкових правах. Єдина людина, яка могла знати точно, – королева Ізабо. Але вона підтримувала англійців, чекати від неї ясності було справою марною. Задаремно королева Йоланда, його майбутня теща та очильниця анжуйської спільноти, шепоче запевнення, що він – єдиний живий син свого батька, отож жодного сумніву ні в кого не було щодо його законності, коли він народився. Однак вразливий принц цілими тижнями впадає у меланхолію. Грає на арфі чи роздивляється своє обличчя у срібне люстерко: чи справді він схожий на короля? Хіба ж покійний герцог Орлеанський – не брат короля, хіба ж не подібні вони?
Із люстерка дивляться різнокольорові вирлаті очі: одне – прозоре, світло-блакитне, друге – каламутне, зелено-каре. Високе чоло, довгий м’ясистий ніс, біла шкіра, ледь із натяком на вуса та бороду, коротке світло-руде волосся. Принц намагався згадати обличчя своїх орлеанських родичів: Шарля, полоненого під Азенкуром, Філіппа де Вертю, що його отруїли бургундці. Безперечно схожі з ним, тільки як кузени чи брати? Воля дофіна до боротьби та спротиву береться з внутрішньої впевненості у власній правоті. Коли ж він байстря, тоді законний спадкоємець трону – полонений герцог Орлеанський, аж ніяк не англієць. А він сам тоді хто? Бастард, як Дюнуа? Як важко від цієї непевності! Як просто все було до вбивства герцога Бургундського, жодна людина не наважувалася назвати його байстрюком.
За два із половиною роки після подій на мосту Монтеро, попри зусилля королеви Йоланди, дофін, змалку привчений до участі у справах політичних, засіданнях парламентів, до листування із європейськими дворами та магістратами міст, почав поступово уникати відповідальності. Найближчі друзі принца – Луї та Рене Анжу, Жан Дюнуа, Рауль де Вандом – перш за все товариші у його розвагах: танцях, співах, маскарадах, бенкетах, грі у кості, залицяннях до легковажних та гарних, як ляльки, придворних дам, що спритно підбирають спідниці. Зрідка бували й лови, бо його високість не надто полюбляє полювання – це мимоволі нагадує йому про засідку та вбивство герцога Бургундського. У тих заняттях дуже мало місця та часу для державних справ чи ведення воєнних дій.