Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Уклін, поворот, руки знову торкнулися одна одної, очі на мить зустрілися, обпекли одне одного, та не в змозі витримати поглядів, ковзнули убік. Ізабелла мовчить, їй млосно, задушно, вона ледь притомна. Рауль теж мовчить. Та й про що їм говорити? Вони на прицілі усіх придворних дотепників, усіх пліткарів, усіх шпигунів королеви Йоланди…

Ізабелла навіть не зауважила, що музика стихла, танок закінчився, кров досі стукала в скронях, вона лише повернулася до тями, коли Вандом уклінно запропонував їй:

– Тут так млосно, мадам, може, ви дозволите відвести вас до саду?

Вона лише кивнула, згідливо, досі не опанувавши ані подиху, ані серцебиття, та покірно дозволила себе взяти під лікоть і вивести із зали. На щастя, у цей час увійшли жонглери із запаленими смолоскипами, і вся цікавість двору дісталася їм. Проте уважна, як дика кішка, мадам де Гокур помітила, з ким фрейліна королеви Йоланди залишила залу. Звісно, без дозволу і не за наказом.

Травневий вечір був так само задушливо-млосним і надворі. Повний місяць залив подвір’я замку та сад золотавим світлом. Трава всипана білим цвітом, а від кожного пориву вітру їх рясно замітає ніжними пелюстками, наче снігом. Пахне бузком, кульбабками, молодою травою, що садівник косив перед заходом сонця, і здається, що немає війни, полонених, страт гарнізонів, двох королів, що претендують на одне королівство, зради бургундця. Здається, що цієї весни все можливе, навіть щастя. І для неї…

Шинон – великий замок, його будували та добудовували більше двохсот років: добре оздоблені башти, де живе та розважається двір, чередуються із покинутими напівпорожніми, де навіть вартові з’являються не щодня.

Вандом уже не має бажання чекати, він пригорнув Ізабеллу до себе:

– Мадам, я так стужився за вами…

Та вона не встигає ані висловити свій подив чи гнів, ані хоч півслова сказати, бо Рауль владно обіймає тонке обличчя Ізабелли обома руками, зриває маску та припадає до її вуст. Між ними миттю оживає все те божевілля, та чуттєвість, яку вони марно намагалися пригасити. Ноги геть не тримають Рауля, може, досі паморочиться у голові від поранення в Шуазі? Вандом намацує за собою кам’яну стіну й спирається на неї. Та коли він лише на коротесеньку мить відривається від її вуст, щоб поцілувати руки, Ізабелла шепоче, не розплющуючи очей:

– Монсеньйоре, будь ласка…

Він знову спрагло ковтає її слова у поцілунку, так і не дослухавши. Що це? Заперечення? Прохання? Її руки обвивають його шию, пальці чимдуж сміливіше пестять коротко стрижене волосся. Десь у глибині душі Рауль розуміє, що назад вороття немає, у нього не стане волі зупинитися, навіть якщо вона благатиме про це. Забагато смерті він бачив і тепер хоче лише відчути себе живим до нестями із жінкою, якою так довго марив. «Я присягнувся, якщо виберусь, якщо виживу, то Ізабелла буде моєю, що б не сталося…» – гарячково згадав Рауль. Які ж дурниці оті присяги, адже він тут із нею, до нестями живий, розшматований власним бажанням та пристрастю. Він скинув серпанок, що утримує енен[10] під підборіддям, розсипалися шпильки, що зчіплювали усі ті складки білуватого газу. Дві коси закручені, як ручки амфори, золотаве волосся пройняте жасминовою есенцією, на розгаряченій танком шкірі цей запах позбавляє його тями. Він рвучко витягнув шиту сріблом стрічку, що утримує спереду розріз сукні, раптом вільне плаття злітає з плечей, сорочка падає, оголюючи груди – молоді, дуже білі та круглі, як два яблука. Вже несила терпіти, Рауль притискає Ізабеллу до стіни й підхоплює вгору спідниці… І перш ніж вона встигає злякатись чи бодай заперечити, розсуває її ноги одним владним порухом. Ізабелла прикушує губу, приглушений стогін зривається з вуст, Рауль підхоплює її вгору, її ноги у голубуватих панхочах обхоплюють його голі сідниці. Ані страху, ані спротиву… Гарячі вуста на її шиї, грудях, кінчиках пальців, мочках вух, знову на вустах. Він щось хрипло шепоче, Ізабелла геть не розрізняє слів, не розуміє змісту. Геть сп’яніла від його близькості, жадібної впевненості губ, міці та жару тіла, запаху волосся, шкіри та поту. Хіба це схоже на ті жахи, що їй обіцяла стара мадам де Гокур?

– Мадам, як я хотів цього… Як марив вами… Моя мила… Моя солодка…

Рухи його стають сильнішими, уривчастими, подих важким, як у людини, що довго бігла, Ізабеллі майже боляче від його поштовхів.

– Кому ви належите, мадам? – глухо запитав Вандом, стискаючи її сідниці.

Очі його аж потемніли, вуста біля її вуха, так наче хочуть вкусити.

– Вам… Тільки вам, монсеньйоре… Назавжди… – самими вустами ледь прошепотіла Ізабелла йому на вухо та квапливо поцілувала у спітнілу скроню, тамуючи стогін.

Задоволений її відповідю, він напружено посміхнувся, примружив очі, проте розчервоніле обличчя не втратило своєї важкості. Вуста та підборіддя ледь помітно тремтіли, як від лихоманки. Він дужче стис її сідниці, міцніше припинаючи до стіни. Та коли Ізабеллі здалося, що зараз їй вже несила терпіти, бо їй і боляче, і солодко водночас, Рауль кілька разів здригнувся й протяжливо застогнав, сховавши обличчя на її плечі. І вона зрозуміла, що все скінчилось.

Ще деякий час вони сідили під стіною, Рауль – просто на землі, Ізабелла у нього на колінах, щільно притулившись та сховавши обличчя між його шиєю та плечем. Вітер засипав їх яблуневим цвітом, Ізабеллі хотілося, аби та мить завмерла між ними назажди. Рауль поступово відновив подих, його руки міцно обійняли Ізабеллу.

– Яке дивне відчуття… – прошепотів Вандом, не розплющуючи очей, – Наче увесь світ належить тобі… Бо жінка, яку кохаєш, стала твоєю…

Ізабелла досі тремтіла. Рауль дужче її обійняв, подарувавши відчуття затишку, щастя та байдужості до того, що їх можуть щомиті викрити.

Очі його приголомшені, наче блискавка щойно вдарила за крок від нього. Аж раптом він помітив сліди крові на собі, на її білих, як сніг, стегнах.

– Господи… Мадам… Невже то для вас уперше?

– Нам не було наказано спільне ложе із месіром Анрі, – відповіла Ізабелла, очі злипалися, вона б із радістю заснула просто тут, у його обіймах.

– Я… я мав би бути обережнішим із вами… Пробачте… Я так хотів вас… Мав би подумати… От бовдур…

Він обхопив її обличчя руками, змушуючи подивитись у вічі:

– Сильно болить?

Вона лише хитнула головою, тримаючи на вустах легку посмішку, так наче зрештою отримала те, що хотіла. Він кинувся квапливо цілувати її обличчя. Ізабелла на мить зустрілась із його світло-блакитними очима, намагаючись упоратись із дивним зніяковінням. Невже це їй не сниться? Чоловік, яким вона марила… Невже це справді він? Невже це справді між ними сталося?

Ізабелла підвелася та почала приводити до ладу вбрання, потім навпомацки, геть без люстерка, вдягнула енен та причепила серпанок. Та коли вона заправила сорочку, затягнула комір та стрічку, що стягувала сукню спереду, Рауль відчув нестримне бажання зупинити її, не дозволити повернутися до зали прийомів. Та перш ніж він хоч півслова промовив, Ізабелла, підхопивши спідниці, квапливо зникла, лише майнувши голубуватими панчохами.

За деякий час вони віднайшли в тому занятті стільки задоволення, що на ранковій месі ледь не засинали, стоячи на колінах над молитовником. Придворне життя дарувало багато нагод для коханців: лови, прогулянки, маскаради, танці, турніри. Як тут не втратити обачність? Коли весь молодий закоханий двір ладен забутися в танцях та розвагах. Звичайно, правила забороняють придворній дамі королеви приймати чоловіків у своїх покоях, та ніхто їй не заборонить увечері, коли вона вільна від чергувань у її величності, мати побачення в замку або в саду чи навіть у місті.

Спершу Рауль навіть сам собі дивувався, що не може насититися Ізабеллою. Він змалку був при дворі, а тут завжди повно дам, що шукають пригод, кохання чи розваг. Ізабелла нічого не просила, нічого не вимагала. Жодних обіцянок, жодних зізнань у вічному коханні, жодних присяг. Рауль кожного разу дивувався її витримці: як байдуже вона поводиться на людях, жодного разу не дорікнула йому за надмірну люб’язність із іншими дамами.

Їхнє ліжко схоже на поле бою, кожну мить, що їх зводить разом, вони п’ють жадібно, одним ковтком. «Я – ваш, а ви – моя…» Коли на хвильку заснувши перед світанком, вони прокидаються на геть зім’ятій постелі, геть без сил, простирадло мокре, укривало десь на підлозі, Ізабелла замерзла, та поки до напівсмерті втомлений Рауль отямиться й спробує її зігріти, вона якимось дивом навпомацки приводить вбрання до ладу та зникає. Аби на ранковій службі в церкві вже бути бездоганно вбраною придворною дамою, із привітною посмішкою та холодним поглядом, що викликає у молодого Вандома лише приголомшливе захоплення та нестримне бажання схопити її, стиснути руки, вкрасти квапливий цілунок, аби те тонке біле обличчя втратило байдужий вираз. Як важко йому після безсонної ночі думати на месі про щось інше, ніж про червоне нижнє плаття Ізабелли, з якого він виривав шнурівку, про її м’яке біле тіло, дуже покірне в його обіймах, чуйне та охоче до його бажань, про те, як вона шепоче на вухо коханцю, вже геть не маючи подиху, що належатиме йому завжди.

– А коли у мене буде дитя, монсеньйоре? – якось запитала вона непевно, так наче боялась його розгнівати.

Від самої думки, що вона може завагітніти, Ізабеллі ставало страшно. Так страшно, що вона втрачала задоволення в його обіймах. Рауль нахмурився, дужче пристис її до себе, цілуючи волосся.

– Не треба нам зараз із вами дитини, мадам… Я потурбуюся про це…

Ізабелла і гадки не мала, що він має на увазі. Дами в монастирі, особливо ті, що жили в обителі без постригу з волі родини, нерідко обмінювались досвідом, як запобігти небажаній вагітності: морські губки з оцтом, відвари селери та малинового листя, навіть радили звернутися до перевіреної знахарки, що жила під Туром. Казали, коли чоловік досвідчений та обережний, він знає, що робити, аби не сталося дитини. Рауль сам на себе розсердився, що геть не подумав про це. Він так хотів Ізабеллу, що забув про обережність, яку мав би виказати дбайливий уважний коханець. «А коли й буде дитина, відвезу її до Маршенуара та буду із нею скільки зможу. Хто посміє мені заборонити?». Його кохання до Ізабелли було первісно тілесним, зрощеним на бажанні, пристрасті та образі ідеальної придворної дами, що він сам собі вигадав. Спершу він не зауважував ані її характеру, ані амбіцій, ані волі. Та й як йому все те побачити, коли Ізабелла така лагідна? Коли від неї жодного разу він не почув ані відмови, ані заперечень, ані слова роздратування? Цілковита відданість, повна покірність, збентенження, радість від його присутності, доторків, обіймів та цілунків. Попри усвідомлення власної привабливості, попри усі любовні перемоги, що йому приписували при дворі, для Вандома насправді нестерпною була сама думка, що котрась дама може відштовхнути його чи покинути, тож він нерідко розривав стосунки сам, полишаючи спантеличену ображену жінку, яка до останнього була певна, що їхній роман тільки-но розпочався.

Король Англії помирав у муках, проте стримував стогони та крики, наче був певен, що їх чують його вороги та радіють із того. Звична солдатська хвороба, підчеплена ще в облозі Мо, спершу здавалася дрібницею. Його величність мав достатньо впертості та гонору, аби не дозволяти недузі впливати на хід воєнних дій. Проте на початку серпня на шляху з Конь-сюр-Луар король Англії із прикрістю та роздратуванням мав визнати, що не зможе далі їхати верхи. Те, що він дозволив слугам перенести його на руках у ношах на очах у брата, племінників та свити, було для короля невимовною ганьбою. Він ніколи раніше не виказував прилюдно тілесної слабкості. Він був настільки нещадним до свого тіла та духу, що рано чи пізно вони мали б його зрадити. Зрадити у найнезручніший момент, напередодні повної перемоги, коли Франція майже впала на коліна та ладна була скоритися.

Уже в червоних оксамитних ношах король Англії, лежачи на подушках, дозволив собі відпружити м’язи спини, що неймовірним зусиллям волі тримало його в сідельнику останні дні. Він мусив визнати, що почувається кепсько, сил майже немає, в голові паморочиться, а перед очима сіро-сріблясті плями. Він мусив бути чесним із собою – це кінець. Коли королівський почет річкою прибув до Венсенського замку під Парижем, його величність вже цілковито скорився думці про неминучу швидку смерть.

Проте хвороба мордувала його висохле, раптово схудле тіло ще майже два тижні. Король був при тямі, він заборонив королеві Катрін наближатись до його покоїв. Чи то через страх зараження, чи то через цілковиту нестерпність їхніх стосунків. Жінка, яку він упокорив у шлюбну ніч, жінка, що принесла йому в посаг ціле королівство та дала спадкоємця. Жінка, яка мовчки піднімала сорочку та розсовувала ноги, спопеляючи його мовчазною ненавистю, зціпивши зуби та відвернувши погляд. Жінка, яка зараз, мабуть, рахує хвилини до того, як він сконає. Ні, він не хоче її тут, зараз, у своїй невимовній слабкості тіла, адже вона знала лише його силу.

Його відданий брат, Джон Бедфорд, увесь час був поруч. Король віддавав накази, підписував грамоти ще впевненою рукою, роздратовано роздавав стусани надто повільним джурам, диктував заповіт та встигав наставляти двох своїх племінників.

З дня на день король слабшав, рідина геть не трималась в його тілі, від постійних кривавих випорожнень у покої тримався важкий дух поля бою – крові та споротих животів. Король помирав так, як прирікав помирати інших. Якийсь французький слуга недоречно зауважив, що така смерть – кара Божа за гріхи. Сердегу повісили та ще живому випустили кишки. Челядь має тримати язика за зубами.

– Мій брат, Джон Бедфорд, має бути регентом тут, у Франції. Та лордом-протектором, поки мій син не увійде у літа. – Королеві кожне слово давалося важко, так наче він мав виплюнути з горла щось колюче та шорстке. – Мій брат, Гемфрі Глостер, має бути регентом Англії, проте коритися волі Бедфорда як старшого… «та розсудливішого», – додав він подумки. – Бофор, Екзетер, Варвік, Бедфорд – мають бути наставниками мого сина. Він має знати, що він англієць за кров’ю та вихованням…

Герцог Бедфорд схилив голову на знак згоди. Вже зараз, навіть коли його старший брат ще живий, Бедфорд фізично відчув відповідальність та вагу влади. Вона кам’яною брилою тисла на його плечі, прорізала глибокими зморшками його високе чоло, стискала до скрипу його зуби. Він мав до брата єдине прохання. Та зараз було набагато важливіше, аби Генрі встиг віддати усі розпорядження та висловити свою волю. Важливіше для Англії.

– І я наказую усім присутнім… – навіть перед лицем смерті король не навчився просити, лише віддавати накази. – Наказую вам усім присягнути мені…

Голос його тремтів, від того здавався страшним, мало не потойбічним. Усі, хто стояв у тому малесенькому, геть просякнутому духом крові та нечистот покої, впали на коліна.

– Присягніть, що вестимете війну доти, поки останній француз не скориться угоді в Труа… До останнього…

«Присягаю, присягаю, присягаю…» Король із якимось незрозумілим задоволенням обвів поглядом опущені голови своїх підданих. Так, він помирає, – із цим нічого не вдіяти, та його праведна справа житиме, його син носитиме подвійну корону.

– Джоне… – покликав він брата, від надміру зусиль голос його зраджував.

– Ваша величносте… – Бедфорд підійшов та опустився на коліно впритул до вузького ліжка.

– Тримайся за союз із бургундцями до останнього. Нам не здолати Францію та Бургундію разом. Нам можна перемогти, тільки підтримуючи їхню ворожнечу. Одружися із сестрою герцога Бургундського.

– Так, ваша величносте.

– Орлеанський… Герцог Орлеанський має залишатись ув’язненим в Англії. Чимало людей вважають, що він має набагато більше прав на престол, ніж принц, що ховається за Луарою. Зрозумів?

– Так.

– Глостер… Недалекий та дурноголовий. Та він наш брат, наша кров. Будь розсудливим. Тримай королеву Катрін під наглядом, я не маю до неї довіри. Пильнуй, щоб вона не напхала французьких дурниць та легковажностей у голову мого сина. На тобі – мій син та бастард Кларенса…

Король замовк, вирівнюючи подих, збираючи сили. Його обвітрені губи аж посіріли. Для Бедфорда авторитет і сила старшого брата завжди були безапеляційними, отож його передсмертна безпорадність була нестерпною. Останні слова про бастарда їхнього брата Кларенса ляпасом нагадали герцогу, що він сам хотів просити його величність. Проте власне прохання здалося йому егоїстичним та дрібним у порівнянні із долею його країни, що лишиться із королем-немовлям. Він не має права красти час останніх наказів короля на власні прохання.

Перед смертю всі рівні, король Англії помирав так само, як і його солдати в таборі – від дизентерії. Король розплющив свої світлі очі, вуста ледь рухались, дуже виснажене обличчя зробилось землисто-сірим, і король уже не міг вимовити ані слова. Він прикусив губу, щоб стримати стогін…

Бедфорд вийшов із покою лише на світанку наступного дня, після того, як його брата причастили, соборували, після того, як він сам закрив йому очі та прослухав заупокійну месу. Усі присутні залишились на колінах, читаючи заупокійні молитви, допоки тіло короля не забрали бальзамувальники. Бедфорд розумів: усе, що далі відбуватиметься із тілом його брата, не матиме жодного значення для спасіння його душі, проте буде символом для багатьох людей, хто вірив у права англійця на корону Франції. Тому герцог наказав вчинити із тілом, як було у звичаї із королями на війні. Висохле, зневоднене тіло розчленували, виварили у великому казані, щоб відділити плоть від кісток. Кістяк поклали у труну, а поруч у свинцевому посуді забальзамували рештки. Королівське тіло чекав довгий шлях додому, до англійських берегів. Проте спершу герцог Бедфорд мав намір вчинити символічне поховання: труну покійного короля поставили в соборі Сен-Дені, місці одвічного упокоєння французьких монархів. Як знак того, що Генрі Ланкастер, король Англії, був законним королем Франції. І тому його син, дитина восьми місяців, так само є законним королем.

Уже три дні благословенний король Франції хворів на лихоманку. Два місяці тому у Венсені помер його зять, англійський король-завойовник від такої ж дивної лихоманки та непристойної хвороби, полишивши свого сина-немовля спадкоємцем обох королівств. Смерть батька зробила маленького принца Генрі з ласки Божої королем Англії, а смерть діда зробить королем Франції.

У Сен-Поль моторошно, тихо та холодно. Коло ліжка короля лише декілька найвірніших людей. Немає ані його дружини, ані дітей. Брата вбито, сестри померли, а племінники у полоні. Гострота свідомості та думок раптово повернулися до божевільного короля саме на ложі смерті, коли віднялася мова та сили бодай підняти руку.

Як страшно помирати одному! Бідолашний король Франції вдивляється вицвілими голубими очима в обличчя присутніх. Жалість! Лише жалість в їхніх очах. Аж раптом він згадав щирий смуток своєї невістки, герцогині Орлеанської. Як давно це було! Як квапливо зникли з пам’яті рідні обличчя! Сиві спогади вертаються до короля, каламутять слабку свідомість. Згадуються чомусь лише смерті. Спочатку принц Шарль, його первісток, що прожив лише три місяці. Ізабо й справді тоді страждала. Через півтора року вона народила дочку Жанну, хворобливу й слабку. Знову маленька труна, вкрита гаптованим золотими лілеями синім брокатом. Жанна чи вже другий Шарль? Потім помер ще один син, ледве народившись. Його охрестили Філіппом – так хотів його брат… І ще одне поховання: сірий сніг мішався з дощем, порубане тіло герцога Орлеанського поховали в Селестинському монастирі. Король не хотів чути, король не хотів дивитись. А за рік померла герцогиня Орлеанська, чи не єдина людина, що дарувала йому заспокоєння своєю щирістю. Спогади слабшали, наче крізь туман, Шарль чув, що від пологів померла його дочка Ізабелла, а від лихоманки помер дофін Луї… Потім з глибини лився терпкуватий голос Ізабо – сконав їхній син Жан[11]… Знов тихо. Раптом спалахують хрести, у вогні горять люди – король кричить, але беззвучно, лише трохи підводиться з ліжка з відкритим німим ротом, божевільним порожнім поглядом. Перед його очима невідомо чому і як блимають чорні домовини, червона кров на бруківці та страшне біле небо з воронням. Шарль замружився… Знову тихо. Обережно розплющив очі – коло ліжка нікого немає. Чиясь моторошна хода…

– Ваша величносте! – чується ясний, до болю знайомий голос.

– Мій брате! – Шарль марно намагається підвестися з ліжка, сльози котяться градом із його вже безбарвних очей.

Він тут не сам. Коло ліжка стоять усі: брат, невістка, діти, сестри, малі й дорослі – усі мерці, лише простягають до нього свої холодні білі-білі руки й шепочуть:

– Ваша величносте! Брате! Татусю! Кузене!

Король не боїться. Він марно намагається випростати руки до брата, на зморщеному обличчі проступають сльози.

– Я йду… Я вже йду…

На мить його викривлене стражданням обличчя осяяла якась глибока радість, він іще раз відкрив очі, обвів вицвілим поглядом сирі кам’яні стіни і помер. Він так і не дізнався, що бастард його брата, його племінник Жан Дюнуа, двічі приходив до смертного ложа, вбраний до невпізнанності у свиті королівського лікаря. І що вже надвечір того просяклого дощем жовтневого дня Дюнуа, ризикуючи власним життям, заганяючи коней, помчав до Пуатьє, аби сповістити принцові Шарлю, що його величність помер, і немає тепер у Франції іншого короля, окрім нього.

…Щоб заспокоїти сумління, англійський регент Бедфорд щедрою рукою сипав милостиню, а поховання короля Шарля було сповнене таких розкошів, яких він не знав останні десять років життя. Труну з тілом нещасного монарха відвезли до королівської усипальниці в абатстві Сен-Дені. І всі ці дні: відспівування, жалобних ходів, похорону – королівську труну супроводжував величезний натовп французів із довгими білими свічками у руках. Дворяни, буржуа, селяни – усі ридали за благословенним королем. І не було жодного близького родича короля, яких злигодні долі кинули у полон, обійми смерті чи до прибічників дофіна Шарля.

Бедфорд хижо примружував свої пташині сіро-зелені очі: Франції вже не існувало. У французів залишалось жалюгідне Буржське королівство та слабкий принц, сповнений сумнівів.

Після того як Дюнуа розповів про останні дні його величності в порожньому палаці Сен-Поль, новий король Шарль впав у справжню істерику. Він знав, що мав вийти до придворних, що зібрались у залі Палацу правосуддя в Пуатьє. Та він занадто добре пам’ятав, що в тій залі було встановлено дві статуї: батька-короля, що позбавив його спадку, та матері-королеви, що своєю поведінкою збезчестила його, навіки поселивши в його полохливому серці сумніви. І Шарлю здавалось, що вони аж свердлять його своїми кам’яними очима. Чи справді він має право на французьку корону? Не годину і не дві він змусив придворних чекати. Його тещі, королеви Йоланди, не було поруч, вона повернулась у Бурж до дочки, тож ніхто не міг розважливим мудрим словом заспокоїти принца.

Коли ж нарешті Шарль з’явися в залі правосуддя, Тангі дю Шатель, зневажаючи етикет, закричав:

– Король помер! Хай живе король Шарль! Сьомий цього імені, якого нам дав Бог!

– Хай живе король! – тричі повторили всі присутні, впавши на коліна.

Двір повертався до Шинона, королева Йоланда, отримавши звістку про смерть старого короля, поквапилась назустріч двору свого зятя. Нарешті вона мала добру звістку для нього: молода королева Марі при надії. Хіба ж не добрий знак?

Ізабелла бачила рідного брата вперше за півроку. Проте різкий роздратований погляд Дюнуа зупинив її щирий намір кинутись йому на шию.

– Жане, – жалісно озвалася Ізабелла, вже зрозумівши, що зараз добряче отримає на горіхи.

– Мадам, я лише три дні при дворі, та вже вдосталь наслухався огидних пліток.

– Жане… – зойкнула Ізабелла, на її чорних із золотавими смужками очах затремтіли сльози.

– Що ви собі думаєте, мадам, моя сестро? Ваша поведінка ганьбить честь родини! Вас представили до двору, аби дбати про родинні інтереси, а не крутити романи. Найпростіше, найшвидше – це зруйнувати репутацію жінки, а назад уже вороття немає. Жоден шляхетний чоловік не захоче вас узяти заміж, а у нас немає великого посагу, аби він закрив очі на поговір! Я хочу, щоб ви негайно припинили будь-які стосунки з молодим Вандомом!

– Я кохаю його, – крізь зуби відказала Ізабелла із впертістю, яка Дюнуа була добре відома.

– Кохання – завелика розкіш для дами вашого походження, мадам. Ваші почуття нікого не обходять. Ви з тринадцяти років при дворі, мали би навчитись опановувати себе та усвідомлювати свій обов’язок. Родина рано чи пізно обере вам нового чоловіка, а я хотів би бачити від вас ту ж покірність, яку виказала наша сестра Маргарита, коли поїхала до Бретані. І наш брат, герцог Орлеанський, я впевнений, хотів би.

Від згадки про Маргариту Ізабелла вже не змогла стримати плачу. Відтоді, як її зведена сестра десятилітньою дівчинкою, і сльозини не зронивши, поїхала до володінь герцога Бретонського, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою. Дюнуа, як і кожен вояк, у глибині душі ніяковів від жіночих сліз. Голос його стенувся, і він продовжував значно м’якше: