Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Як справжній Валуа, дофін успадкував згубну кров та скаженість бажань. Проте дами, що припали до вподоби його високості, можуть просити лише коштовні подарунки та землі, до впливу на справи державні їх не допускають. Після Великодня в квітні принц одружився із Марі Анжуйською. Та на свою доньку королева Йоланда не покладала великих надій – для впливу на принца потрібна жінка мудріша та вродливіша. Жінка, яка здатна на дещо більше, ніж увесь час виказувати покору та вимушено сипати лестощами, себто жінка, яка може вселити впевненість у власних силах у його ніжне серце. Більших сподівань, аніж народження законних спадкоємців, на побожну принцесу Марі не покладають. Владу політичну при дворі дофіна мають лише ті, хто з дитинства був із принцом та залишився у найбільших випробуваннях, – Тангі дю Шатель, Жан Луве, Робер де Масон, Гійом д’Авогур, П’єр де Жіак – старі арманьяки та анжуйці з оточення королеви Йоланди. Або ж молоде покоління сеньйорів, чиї батьки та старші брати загинули чи були полонені під Азенкуром, – Жан де Дюнуа та Рауль де Вандом. З дофіном і молодший брат герцога Бретонського, Рішар д’Етан, вірний королівським лілеям, попри політичні маневри старшого брата. Незважаючи на войовничість найближчих радників, дофін із часів угоди в Труа виказує мало рішучості та прагнення вести війну. А дії його капітанів часто-густо розрізнені, неузгоджені та відчайдушні. Інколи це приносить результат, інколи – лише втрати. Англійців таке ведення війни скоріше дратує, як дії нормандських рутьєрів, вони так само безжально карають на горло тих, хто потратив до їхніх рук.

Двір дофіна за звичкою продовжував витрачати величезні кошти: сукня придворної дами могла коштувати тижневого утримання чималого гарнізону, а дорогоцінне каміння на поясі фаворита короля – цілої воєнної кампанії. Борги принца зростали з кожним днем, а в скарбниці гуляв вітер. Війна – дороге задоволення, а війна на два фронти схожа на фінансове самогубство. Усе при дворі дихає брехнею, діряві кишені старанно прикривають золотим гаптуванням, родинні замки перезакладаються знов і знов, аби здивувати придворних новим убранням, приголомшливими розвагами, вишуканою їжею чи витонченим вином. Королівський радник Жан Луве, що відповідав за збирання податків у Провансі, мовчки фінансує божевілля двору. Звичайно, право збирати податки завжди означало швидке збагачення. Тому він, людина геть не шляхетного походження, проте працьовита та вірна, видав свою старшу дочку Жанну за сіра де Жуаєза, а молодшу Марі, – за Орлеанського Бастарда – Дюнуа.

Весело мандрує двір із Шинона до Тура, з Іссудена до Буржа, з Меюна до Амбуаза, лише б не переривати цю яскраву, як фейєрверк, низку гулянь, тільки б не зіпсували настрій новини з війни. Важко уявити цим розрядженим в оксамит і шовк, легковажним, як метелики, сеньйорам, що поруч дзвенять не турнірні мечі і нагородою переможцеві буде не браслет дами. Не зрозуміти їм, що таке облога і яке воно, горе переможеного. Як байдуже вони гарцюють, полюючи по житніх ланах, коли пів-Франції помирає від голоду. Та хіба не для них квітнуть у Ланже троянди?

Воєнні події з серпня минулого року дофіна не радували, не надихали: англійці та бургундці сплюндрували чимало замків у самому серці Франції, кілька разів загрожуючи таким вірним принцу твердиням, як Дре, Вандом, Орлеан. Принц Шарль, замість того щоб подивитись у вічі ворогу й тверезо оцінити ситуацію, що склалася, на королівській раді, намагався знайти бодай швидкоплинне забуття у залицяннях до старшої із сестер Луве – Жанни де Жуаєз. Прекрасної Луветки. Вона, хоч геть не вписувалась у світловолосий, світлоокий канон визнаної придворної красуні, вражала жвавістю погляду та граційністю рухів. Легковажна, як і будь-яка придворна дама, що їх так ретельно збирала королева Йоланда, своєю примхливою вдачею вона була схожа на чарівну фею. Тканини на її сукні привозили з Гента, Венеції чи Константинополя, а плащі підбивали хутром, так ніби вона знатна дама, а не дочка голови суду. Рукавички для мадам Жуаєз вишивали шовком найкращі гаптувальниці Франції, а її коштовності були гідні королеви. І нема для мадам де Жуаєз кращої нагороди, ніж прийти на бал у сукні з італійського смарагдового саєту[9] з білячим хутром на комірі, щоб усі дами повмирали від заздрощів, а кавалери – від захвату. Вона ладна полювати вранці разом із королівською свитою, вдень молитися в церкві, ввечері невтомно танцювати на маскараді чи прогулюватися верхи. Дофіну марно й шукати кращої подруги для розваг!

Королева Йоланда сама підкладала жінок у ліжко свого зятя, шукаючи інструменти впливу. Спершу, за кілька днів після весілля, королева наказала одній зі своїх дам навчити принца мистецтва кохання, бо дочка якось пожалілася, що ледве витримує те, що в них відбувається у ліжку.

Принц Шарль сидів на маленькій лавці з червоною оксамитовою подушкою. Перед ним у високому кріслі сиділа мадам де Жуаєз. Він увесь час цілував її маленьку руку, тріпотливу, як пташка. Їхні стосунки були на тому етапі, коли дама мусила озвучувати сумніви, як їй наказав батько, підвищуючи ставки за власну ніжність, а принц – виказувати настирливість.

Заінтригована галасом надворі, Жанна грайливо вивільнила руку, підвелася з крісла так граційно, наче починала танок, і, підійшовши до вікна, стала навшпиньки, щоб краще бачити. Шарль теж підійшов до вікна, проте не зводив спраглого погляду з того місця, де високий зелений оксамитовий комір відкривав білу, як сніг, шию.

– Що ж там таке, моя мила? – ласкаво запитав дофін.

У нього був дуже приємний низький голос, особливо коли принц спілкувався з тими людьми, яких знав достатньо довго чи добре.

– До замку хтось приїхав, ваша високосте. Не пізнаю вершника. Мабуть, вас знову турбуватимуть цими нудними справами…

– Мадам, нема такої справи, яка б завадила нам танцювати ввечері на балу.

Мадам де Жуаєз ласкаво посміхнулася, пустивши бісики очима. Вона майстерно роздмухувала пристрать у чоловіках. Безперечно, дофін заплатить найвищу ціну за її обійми. У подібних стосунках жінка завжди ризикує незрівнянно більше, ніж чоловік: людський поговір, гнів чоловіка, ймовірність отримати позашлюбне дитя…

Цієї миті до кімнати вбіг паж у біло-червоно-зеленій лівреї дофіна.

– Ваша високосте, пробачте мені… – почав було він, впавши на одне коліно та опустивши голову. Він зніяковів від присутності мадам де Жуаєз у приватному кабінеті його високості, куди був доступ лише для радників та королеви Йоланди.

Шарль насупився, його товсті губи скривились та затремтіли від недоброго передчуття:

– Що сталося, д’Арве?

– Рауль де Вандом просить вашу величність прийняти його…

– Вандом? Хіба ж він не під Шуазі? Я хочу бачити його негайно!

Дофін сів у крісло під високим блакитним балдахіном, а мадам де Жуаєз без прямого наказу не наважилася вийти, так і залишившись біля вікна. Аж завмерла, погляд – на підлозі, руки зчеплені. Безперечно, жінці тут не місце. Вона це шкірою відчула…

Сірий, як привид, Рауль зайшов і напружено впав на одне коліно. Вигляд він мав кепський: три дні верхи без перепочинку, у тому одязі, що його полонили. Брудний, як чорт, у голові паморочиться від голоду, спраги та втрати крові, на руках – синці від мотузок, на обличчі – запалені рани.

– Вандоме! – скрикнув дофін. Він ніяк не очікував побачити товариша своїх розваг у такому вигляді, наче він щойно прискакав із поля бою.

При дворі молодий Вандом мав репутацію чепуруна, що опікується своїм зовнішнім виглядом, дбає про вбрання та поєднання кольорів. З’явитися перед очима його високості у такому жахливому вигляді без істотної причини – таке було годі й уявити!

– Ваша високосте, я привіз кепські новини. Пробачте мені… Три дні тому герцог Бедфорд узяв штурмом ваш славетний замок Шуазі.

– Що?! – з обличчя дофіна зникли усі сліди любовного нетерпіння, з яким він щойно цілував руки мадам де Жуаєз.

Шарль майже вистрибнув з крісла й схопив Вандома за плечі, змушуючи підвестися. Аж тут принц зауважив, що сорочка Рауля червона від крові, і він ледве тримається на ногах.

– Увесь гарнізон англійці повісили на стінах, утікачів утопили у замковому рові…

– Повісили маркіза де Гаре, дворянина? Ви певні?

– То все відбулося на моїх очах, ваша високосте. Потім Шуазі віддали на розграбунок та спалили. Мені ж наказано передати вам слова короля Англії: «Так буде з кожним французьким замком, що насмілиться чинити спротив».

– Як вам вдалося врятуватись?

– Я здався лорду Монтгомері, ваша високосте, і він дав слово зберегти моє життя, бо ми схрестили зброю під час останнього штурму. До Різдва я маю сплатити викуп або ж прибути до Парижа на волю лорда Монтгомері.

– Я вдячний Пресвятій Діві за ваш порятунок! І цьому надто чеснотному, як на англійця, лорду! Але вас поранено, я негайно накажу моєму лікарю, метру Садару, оглянути вас.

– Ваша високосте, мої рани стерпні. Я був би надзвичайно вдячний за великий келих гіпокраса та ліжко. Я хочу завтра бути в Ла Шапель-Вандомуаз.

– Але ж це непроста дорога для пораненого!

Рауль лише вклонився у відповідь. Виходячи, він майже зіштовхнувся у дверях із королевою Йоландою, яка мала звичку заходити у кабінет зятя без супроводу пажа чи попередньої доповіді. Упізнавши її величність, Вандом через силу вклонився, проте через різке запаморочення мусив зіпертися рукою об стіну. Королева навіть й оком не повела.

Помітивши зніяковілу мадам де Жуаєз, королева ледь помітним порухом пальця у чорній рукавичці наказала їй забиратися геть. Зніяковіла Жанна, схилившись у низькому реверансі, поквапилась зникнути, вона аж ніяк не хотіла мати стосунок до справ політичних, воєнних чи державних.

– Мадам, моя матінко, – звернувся до королеви дофін, коли вони лишились наодинці. – Англійці захопили Шуазі й стратили весь гарнізон.

– Сумні новини сьогодні, ваша високосте. А я йшла вам повідомити, що вчора бургундці взяли Сен-Дізьє. Я щойно отримала звістку з двору королеви Ізабо.

– У вас досі є вірні люди при дворі моєї матері, мадам?

– Так, і, сподіваюсь, надалі будуть. Так само як і при особах герцогів Бургундського та Бретонського.

– Як довго не було у нас великої перемоги… Від Великодня минулого року. Відтоді, як наше славне лицарство розгромило годемів під Боже, коли конетабль Бюшан надіслав мені штандарт цього безбожника Кларенса… А з літа так і не відбили Сен-Рік’є та Пон-де-Ремі у клятих бургундців. Як тут не сумніватися в тому, що наше діло праве?

– Мій сину, закликаю вас ніколи не висловлювати ці сумніви вголос. Ваші прихильники потребують вашої впевненості та твердості. Ви – син короля Франції, вашого батька. Ви не мусите вклонятися англійцю. Ви не мусите вклонятися бургундцю. Це ви – їхній сюзерен.

Дофін стиснув кулаки й підійшов до вікна, над містом висіли важкі грозові хмари. Королева злегка хитнула головою: скільки ж зусиль треба докласти, аби цей дітвак став справжнім володарем і спромігся вести військо у бій? Чи стане в неї сил та часу? Вона має придумати, як тримати при дворі усіх прихильників дофіна, молодих шибайголів, чиї батьки загинули під Азенкуром, а усіх знатних дам та багатих спадкоємиць зробити придворними своєї доньки, майбутньої королеви.

Наче стверджуючи її величність у цих роздумах, Орлеанський Бастард, Жан де Дюнуа, запитав, чи не потребуватиме її високість дофіна Марі побожної придворної дами. Адже його сестра, мадам Ізабелла, після того як втратила від поранень при Боже свого чоловіка, Анрі де Вандома, вже рік перебуває в анжуйському абатстві Фонтенвро. Безперечно, зведену сестру герцога Орлеанського та графині д’Етан краще тримати в полі зору. Попри те, що мадам Ізабелла вже була при дворі більше року, її величність не встигла скласти думки про її чесноти, характер чи вроду. Королева Йоланда не мала звички заважати побожній дамі оплакувати свою втрату, навіть задля політичної потреби. Тому вона наказала Дюнуа повернути сестру до двору, якщо Вандоми не заперечуватимуть, і вона сама того хоче.

Рауль де Вандом спішився не без зусиль. Він погарячкував, не давши собі відпочинку більше однієї ночі при дворі. Яке щастя, що він уже вдома! Три дні божевільних перегонів потребували концентрації сил, уваги та впертості. Поранення здалося дріб’язком, проте через недбальство в порізі на плечі почалося запалення, шкіра довкола сильно почервоніла, пов’язка, яку зробив особистий лікар його високості, не врятувала від подальшого натирання кольчугою.

Його дружина, мадам Луїза, іще тонша й менша у чорній сукні, схилилась у реверансі, не насмілюючись ані підвестись без наказу чоловіка, ані підвести погляд.

– Мали б наказати винести мені вина, мадам, – сухо зауважив Рауль, роздратований більше власним самопочуттям та слабкістю, ніж нетямковитістю дружини.

Луїза ледве не розридалася від розпачу: вона ж так готувалася, її покійна свекруха майже рік навчала її бути турботливою дружиною. Вона прошепотіла нікому не потрібні вибачення та наказала служницям готувати ванну й накривати стіл.

– Замініть постіль та відкрийте вашу ліжницю, мадам, – підказала вихователька.

– Але ж монсеньйора поранено. Може, він захоче провести ніч на самоті? – непевно заперечила Луїза.

– То вже йому вирішувати, мадам.

Попри те, що вони одружилися півтора року тому, шлюб було консумовано недавно, жодного задоволення в тому занятті юна мадам де Вандом не бачила. А тому Луїза до смерті боялася кожного візиту чоловіка додому. Їй ще не виповнилося чотирнадцяти, проте її виховательки, свекруха та лікар покійної графині, порадившись, дійшли висновку, що вона вже може народжувати. Луїза досі була тендітним тонким підлітком, в якому ледь вгадувалась майбутня жінка. Для Рауля, що звик до витончених та освічених дам та шляхетних дівчат при дворі, дружина здавалася сільською простачкою, позбавленою смаку. Вона не витрачала жодних зусиль на вибір вбрання. Не переймалася вибором кольорів, які б їй пасували. Коли вони не йшли до церкви чи не приймали гостей, юна мадам де Вандом зазвичай віддавала перевагу простим темним сукням, що більше пасували б городянці. Коли ж треба було йти до меси, Луїза надягала на себе всі коштовності зі своєї скриньки, геть не замислюючись, чи потрібен такий надмір у прикрасах. А після смерті свекрухи Луїза отримала майже усі її коштовності, проте вже не було кому зауважити їх недоцільність. Тем для розмов у подружжя також було небагато: дружина рідко відкривала щось, окрім часословця чи псалтиря, чоловік, що здобув куртуазне виховання разом із дофіном, не знав, про що із нею говорити. Зазвичай після відвідин чоловіка Луїза кілька днів ридала, зачинившись у себе в покоях, та після його від’їзду знову поверталася до тих речей, які бодай якось її розраджували: шиття, облаштування квітників та прогулянки верхи. Інколи вона ловила себе на думці, що якби Рауль затримувався трохи довше, можливо, вони б віднаходили інші теми для розмов, окрім справ у замку та звітів старости чи коменданта. Вона старанно й вправно вигаптовувала шовком комір та манжети його сорочок дрібним квітковим узором, ручна робота приносила їй заспокоєння. Вона сама пошила ще дюжину широких сорочок із грубого сіруватого льону, що потрібно було вдягати під панцир. Проте Рауль не помічав її турботливості.

Коли молодий Вандом залишав замок, Луїза була певна, що він повернеться не раніше, ніж за кілька тижнів, тому без страху заходила до його ліжниці, оздобленої синім оксамитом та темно-коричневими дубовими панелями із вирізьбленими вандомівськими левами, маючи напоготові пояснення, що перевіряє, чи все там до ладу, та власноруч розкладала ті безкінечні сорочки по скринях у переміш з мішечками сушеної прованської лаванди. У покоях чоловіка Луїза шукала відгадки на запитання: що за людина Рауль де Вандом, оскільки він не мав жодного бажання розповісти щось дружині чи довго із нею розмовляти. Коли була жива стара графиня, вона також мало могла розповісти про свого сина та його звички: Рауль із шести років виховувався із дофіном, спочатку в Сен-Поль, потім в Анжері. Мати й сама мала слабке уявлення про його характер, бажання, потреби. Відповіді Луїзі доведеться шукати самотужки. А можливо, він геть не потребує від неї нічого, окрім слухняності, порядку в оселі та синів? Луїза мала перед очима геть інший приклад шлюбу: її батьки були настільки близькі, що ніколи не розлучались, якщо тільки не йшлося про військовий похід. Батько завжди обіймав та цілував мати в губи, коли їхав чи повертався. Вона ніколи не чула, щоб сеньйор де Русі підвищував голос чи привселюдно виказував дружині своє невдоволення чи роздратування. За столом завжди знаходилося багато тем для розмов, Луїза не пам’ятала, щоб бодай раз у замку її батьків за столом панувала така важка гнітюча тиша, як у них із Раулем за обідом чи вечерею. А ще жодного разу вона не чула, аби батько дорікав матері за те, що вона народила йому сімох доньок. Так, Бог дав їм іще п’ятьох синів, яких забрав до року. Проте це був обопільний біль.

Луїза мовчки торкалася синього покривала із червоними вигаптуваними квітами маків по кутках, розправляючи найдрібніші складки, які не помітила покоївка. Зберігати ідеальний порядок у ліжниці чоловіка давало їй внутрішнє задоволення. Потім перекладала стосик книжок за пюпітром біля вікна: юна мадам де Вандом знала, що її духівник не схвалив би такого читання: філософські й богословські трактати занадто складні для неї, а книжки на кшталт «Роману про Троянду» – занадто легковажні. Вона колись чула, що у цій книзі забагато сороміцьких символів, навіть Троянда символізує не садову квітку, як вона спершу подумала, а жіночі принади. Навіть від самої думки про це їй ставало огидно, як тоді, коли вона випадково побачила Рауля у стайні Ла Ша- пель із якоюсь із дівчат, що допомагали кастелянші давати лад білизні в замку. Дівчина так стогнала й кричала, обіймаючи ногами голі сідниці її чоловіка, що Луїзі спершу важко було дійти висновку, чи то їй так боляче, чи все ж таки до вподоби. Вони борсались, перевертались, кусали та дряпали одне одного, затуляли одне одному роти, щоб приглушити крики, та робили все те, що, за словами її виховательки, церква прямо забороняла робити чоловікові та жінці. Луїза ще могла б зрозуміти, що ті огидні речі можуть подобатися чоловікам, та яке від того задоволення жінці? Юна мадам де Вандом знала, що мала б негайно вийти та вдати, що ніколи нічого подібного не бачила. Та вона аж скам’яніла й не могла навіть заплющити очей. Те, що вона змушена була спостерігати, геть не схоже було на те, що відбувалося у її подружній ліжниці. Щоразу, коли надвечір тільки відчинялись гостроверхі дверцята із вирізьбленими двома хортами, що стояли на задніх лапах, між ліжницями подружжя, Луїза вже подумки починала молитись, щоби те швидше закінчилося. Їй було боляче, огидно та соромно. Сам Рауль ставився до цих шлюбних злягань як до неуникного, але малоприємного обов’язку. Він ніколи не залишався у ліжку дружини на ніч. Що швидше – то краще. З того, яким тоном він дякував дружині та бажав доброї ночі, зачиняючи за собою дверцята, Луїза завжди робила висновок, що геть не догодила йому своєю покірністю. Він ніколи не наказував їй повторити бодай щось із того, що із задоволеними стогонами виробляла та дівчина у стайні. Тепер та хвойда важко пересувалась, високий білий фартух геть не приховував її вагітності, хоч у присутності мадам де Вандом дівчина ніяковіла, червоніла й не знала куди себе подіти. Та челядь Ла Шапель уже вголос, не соромлячись, казала, що молодий Вандом отримає бастарда швидше, ніж законного сина. І Рауля такий стан речей зовсім не бентежив.

Луїза знала, що її обов’язок дружини – допомогти чоловікові прийняти ванну та зробити перев’язку. Рауль без сил впав у вистелену лляним простирадлом ванну, вода миттю забруднилася, змиваючи сліди штурму Шуазі та триденної дороги. Луїза намагалася легко намилити чоловіка, аби не зачепити рани та не навернути його мимохіть до наміру відвідати ліжницю дружини того ж вечора. Та Вандом так утомився, що майже засинав. У теплій воді, та ще від кубку червоного вина, що подала дружина, він аж носом куняв. Луїза квапливо вилила на нього ще кілька глечиків чистої води, змиваючи мило, тоді подала чисте простирадло. Рауль вийшов із ванни, полишаючи по собі мокрий слід, і впав у ліжко на живіт.

Луїза покликала лікаря старої графині. Та поки той обробляв рани та робив перев’язки, молодий Вандом заснув, незважаючи ані на буркотіння лікаря, незадоволеного станом запалення, ані на перелякані зойки дружини, ані на трьох балакучих служниць, що почали відрами вичерпувати брудну воду з ванни. Коли зрештою лікар закінчив перев’язки й у покої запанував міцний запах ароматичних олій, Луїза вкрила чоловіка важкою теплою ковдрою. Від самого вигляду його пружних голих, дуже білих сідниць вона мимоволі згадувала побачене у замковій стайні, а ще великий, обтягнутий білим фартухом живіт дівчини. Та коли вона згадала, що у тому пишному розквітлому тілі – дитя її чоловіка, Луїзі ставало надзвичайно гірко та прикро. Так наче її обікрали…

Рауль проспав майже добу, завдяки сну та спокою він почувався набагато краще. А лікар, знову оглянувши його та обробивши рани, був напевно задоволений побаченим. До хворого повернувся апетит, що лікар беззаперечно вважав добрим знаком. Незважаючи на те, що була середа та звичайний піст, Рауль з’їв цілого смаженого кролика, печеню з оленятини та кілька перепелячих яєць. Лікар стояв на тому, що до повного одужання постувати не варто, тому Луїза наказала стільничому готувати для господаря звичні м’ясні страви.

– Коли ви маєте намір повернутися до двору, монсеньйоре? – наважилась запитати мадам де Вандом, вона все думала про сорочки, які потрібно витягти із скринь для білизни.

– За два тижні. Наша невістка, мадам Ізабелла, повернеться з монастиря, королева знову хоче бачити її серед своїх дам. Я мушу бути в Шиноні.

Яке пояснення! У Луїзи не вистачить розуму чи хитрощів, аби щось випитувати далі. Він сам собі задоволено посміхнувся.

– Мадам Ізабелла? Бідолашна… Може, вона хотіла б залишитись у Божому домі назавжди, щоб оплакувати свою втрату?

– Хотіла? Зробить, як їй накажуть, мадам. Жінка має виконувати волю своєї родини.

– Звісно, монсеньйоре, ви маєте рацію, у жінок геть немає вибору.

– Ви думаєте, мадам, що у чоловіків він є? – саркастично озвався Рауль, намагаючись знайти неболісну амплітуду руху плечового суглоба. – Або солдат, або чернець. Третього немає. І пощастило, коли тобі подобається бути тим, ким ти є. Та у будь-якому разі це обов’язки, яких не уникнути.

– Але ж вам подобається, монсеньйоре? – тихо запитала Луїза, відвівши погляд від п’ялець. – Бути тим, ким ви є…

Проте Рауль не відповів. І не через неуважність чи грубість. Він подумав: який же він дурний, що не наказав Ізабеллі повернутися набагато раніше. Хто міг би йому заборонити? Батько у полоні, мати померла, його старші брати – також. Він глава родини. У нього вся влада, ніхто б не завадив. Нехай Ізабелла повертається до кола придворних дам, а потім він покличе її до Шапель-Вандомуаз, аби дати омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. І тільки від цієї думки гіркота, що труїла кров уже довгий час, полишила його. Гіркота та жаль, бо його життя минає не так, як він хоче, змушений вчиняти проти власної волі.

Триста сорок днів. Триста сорок невимовно довгих днів та триста сорок неможливих ночей. Ізабелла рахувала кожну з них, перебираючи зусібіч, як ребристі намистини на чотках. Кожен день в абатстві Фонтенвро для неї, що вже призвичаїлася до світського життя молодої дами при дворі, був однаковісіньким, заповненим молитвами, месами, прісною їжею у трапезній із довгими дубовими столами. Кожен день починався з того, що на білу сорочку грубого льону вона вдягала сіру вовняну сукню, чорну верхню з вдовиного однострою та біле вдовине укривало. Ледве стримувала розпачливі сльози, коли згадувала м’який синій оксамит із червоними брокатними манжетами та поясом – вбрання фрейлін королеви. А її нижня червлена сукня! Коли Ізабеллі вдавалося піддивитися на себе у слюду віконця – то виглядала вона, на її думку, так само убого, як і черниці абатства. Люстерок в абатстві не водилося, навіть шляхетні дами, що жили тут, не маючи намірів приймати постриг, та послушниці не були вільні тримати при собі усілякі грішні речі: прикраси, парфуми, дзеркальця, яскравий одяг та високі рогаті світські головні убори.

Ізабелла мала відбути перший рік вдовування саме у цьому славетному королівському абатстві, Вандоми заплатили за це чималі гроші. А вже цього практичний розум жінки прийняти не міг. Коли вони вже так переймалися її побожністю, в Анжу та Орлеані повно і простіших монастирів. А для впевненості, що молода вдова не наробить дурниць, які можуть зашкодити родинній честі Вандомів, вони могли просто замкнути її у якомусь своєму замку під наглядом тітоньок, приживалок та охорони.

Коли минуло триста днів, Ізабелла аж шкірою відчула загрозу. У неї звідси лише два шляхи: або родина накаже їй повернутися до двору, або залишать її тут на віки вічні сохнути у монастирських стінах. Вона бачила найстарших черниць абатства: тоненьких, вкритих павутинням зморщок та коричневими плямами, жінок, які провели все життя в обителі, які не знали нічого іншого, окрім келії, молитов та жіночої спільноти. Найбільше Ізабеллу дивувало, що розповідали вони про це з неймовірною гордістю, що жодним чином не пасувало до смирення, про яке невтомно проповідувала абатиса, мадам Бланш.