Самостійна дама. Femme sole. 1419–1436

Ізабелла знала, що її брат Жан Дюнуа докладе усіх зусиль, щоб її повернути. Герцог Орлеанський у полоні, його молодший брат – також, їхня сестра Маргарита, графиня д’Етан – у далекій Бретані. Для Орлеанського дому надзвичайно важливо, аби хтось увесь час був при дворі; придворна дама королеви Йоланди – найкращий доповідач. Дюнуа – кмітливий придворний, він успадкував гострий розум батька та швидко навчився діяти при дворі як дипломат. Жан у фаворі у принца Шарля, він щось вигадає. Найбажаніші очікування Ізабелли підтруювала думка про те, що за шлюбом вона вже належить до родини Вандомів, а ті можуть мати геть інші плани. Так само, як і право видати її вдруге заміж, якщо це відповідатиме їхнім інтересам. А ще потрібен дозвіл короля, бо вона його племінниця. Дюнуа мусить найперше домовитись із Вандомами. Інакше сидіти їй у цих кам’яних стінах до скону.

Залишатися в абатстві Ізабелла не хотіла: спокійне розмірене життя перетворювало її на кам’яну статую, живий надгробок самій собі. Від тих безкінечних молитов, прогулянок із чотками у саду, і лише як пощастить – то перебирання старих фоліантів у монастирській бібліотеці. Тіло не знало ані втоми, ані виснаження, а тому від неї тікав сон. Вона крутилася у ліжку, вузькому, жорсткому, із лляною білизною, сіруватою та грубою. Бо думала лише про одного чоловіка, його приголомшливі світло-блакитні очі, хвилясте волосся до плечей та впевнені руки. А коли навіть і засинала, то Рауль де Вандом не давав їй спокою навіть уві сні. У тиші монастирської келії спогади про його обійми, цілунки та оксамитний голос ставали гострими та виснажливими. Та Ізабелла не вбачала небезпеки в тому, що вона геть втрачала голову та власну волю у присутності Вандома. «Коли я йому суджена, хіба ж він вчинить зі мною погано?» – думала Ізабелла.

А вона не мала ані найменшого сумніву, що Вандом її суджений. Їй так наснилося, а Ізабелла вірила своїм снам як ніхто. Не раз вона бачила уві сні, як бігла полем у чорній сукні, такій звичній для неї, а в руках – оберемок червоних маків. Вона біжить каштановою алеєю, підхопивши жалобну оксамитну спідницю, вітер висмикує світлі пасма з ретельно заплетених кіс, над замком стоїть передгрозова тиша. Квітів багато, дівочі пальці, призвичаєні хіба що до тонкого рукоділля, ледве втримують оберемок червоних маків. У дівочій ліжниці немає вази, Ізабелла марно озирається, шукаючи, куди поставити квіти, аж потім зауважує чоловіка біля віконця. Ані страху, ані подиву. Той чоловік манить її, як магніт голку. Він хапає її за руки й притягує до себе. Його руки широкі, теплі й трохи обвітрені, Ізабелла з тисячі пізнала б їхній дотик. Бо то були руки Рауля де Вандома, хай вона і не бачила обличчя. Потім він вибирав з оберемка найбільший мак й обривав пелюстку за пелюсткою, залишаючи зелену горошину серцевини, і перш ніж Ізабелла встигала бодай рота відкрити у подиві, він розчавлював ту серцевину самими пальцями, випускаючи дрібні, ще зелені зернятка на біло-блакитну підлогу.

– Тепер ви зрозуміли? Де маєте бути? І з ким? – шепотів він їй на вухо.

І від тих слів не було страшно, тривожно чи зле. Ізабелла була певна, що бути їй з Раулем де Вандомом. Хоч і намучиться від того. Але сон не підказав, коли це має статись і скільки часу чекати. А чекати мадам Ізабелла ніколи не вміла.

Тисячу разів за дні життя в монастирі Ізабелла була сповнена жалю та гіркоти, на які шляхетна дама взагалі не мала права. Змалечку Бланш дю Пон, її доглядальниця, навчала Ізабеллу чеснот дівчини шляхетного походження: бути побожною, люб’язною, уважною та лагідною. Читати часословець, вчити напам’ять молитви, гаптувати, шити шовком, дбати про порядок у замку та наглядати за слугами. Дотримуватись заповітів церкви, коритися волі родини, слухати більше, ніж говорити, й ніколи не сперечатись із старшими, знатнішими чи, крий Боже, з чоловіками! Робити те, що накажуть. Мовчки. Вона так і чинила, та хіба від того зазнала щастя? Її брати з радістю знайдуть їй доброго чоловіка, тільки не надто перейматимуться, чи він їй до серця. Небагато від неї треба: покори, побожності та плідності. У шляхетної дами немає ані часу, ані намірів іти за своїми бажаннями, їй і бажань не слід мати, окрім догоджати чоловікові та служити інтересам родини. Ізабеллі завжди ставили у приклад її зведену сестру Маргариту. Ось де справжня принцеса королівської крові: добре вихована, чемна, освічена та благочестива. Від найменших переживань, як і годиться принцесі, Маргарита геть втрачала сон та апетит, ставала блідою, безсилою та збайдужілою, а від того ще покірнішою. Ідеальна дама! На відміну від неї, Ізабелла рідко втрачала смак до їжі, новин двору та розваг. Від найменшого тиску вона, попри удавану зовнішню сумирність, миттю всередині відчувала гострий спротив чужій волі, що змушувало її або різко відповідати, або втікати.

Годувальниця не раз розповідала Ізабеллі, як її мати, безсила, бліда, беззвучно плакала на своєму породільному ліжку, коли й цю дитину від неї назавжди забрали, щоби віддати на виховання герцогині Орлеанській. Проте випросила в герцога іншої долі для доньки: посаг та заміжжя.

– Якщо це вас втішить, моя мила… – погодився принц, цілуючи коханці руки. – Зрештою, замком більше, замком менше…

Юна пишнотіла годувальниця, що ледве спромоглася заспокоїти немовля, на хвильку прийшла до тями від криків дитини, хвилеподібного гарячого лоскоту в грудях та легкого запаморочення в голові. Вона запам’ятала слова герцога на все життя. Відтоді Ізабеллу мати ніколи не бачила. Більше того – ніхто не знав достеменно, хто мати Ізабелли. Домашні герцогів Орлеанських вважали, що Марієтта д’Ангієн, що Ізабелла та Жан, попри зовнішню несхожість, рідні. Годувальниця дівчинки, Бланш дю Пон, теж не знала, ані до чийого дому її запросили, ані імені дами у породільному покої. Та й сам герцог Орлеанський, який кілька разів відвідав її за три дні, не називав її на ім’я. Єдине, що годувальниця пам’ятала, це те, що дама була дуже вродлива та весь час плакала. Новонароджену, як і Жана три роки тому, привезли до покійної герцогині разом із годувальницею, невеличкою свитою та трьома скринями дитячого посагу. Зазвичай шляхетні чоловіки не надто переймалися почуттями своїх дружин, привозячи бастардів на виховання до свого дому. Зазвичай на байстрюків просто не зважали, не опікуючись нічим, окрім одягу та місця за столом, інколи робили їхнє життя нестерпним. Герцогиня Орлеанська була жінкою добросердною: вона не робила різниці у ставленні чи вихованні між дітьми свого чоловіка. Бастард Жан ділив ліжницю із молодшим сином герцогині, а мала Ізабелла – із її дочкою Маргаритою. Одяг їм шили однаковий, навчали ті самі вчителі, за столом вони сиділи відповідно до віку. Хіба що на урочистих зібраннях, де діти мали носити свій герб на одязі, позашлюбні діти герцога Орлеанського мали геральдичну мітку: синьо-золотий герб було перекреслено справа наліво срібною плашкою, себто що народжені вони не у законному шлюбі. Звичай та гарні манери диктували Ізабеллі триматися завжди на три кроки позаду Маргарити. Проте відтоді, як вона себе пам’ятала, і до того дня, коли принцеса Орлеанська залишила родину, аби заручитися із братом герцога Бретонського, усюди, окрім церкви та королівського двору, вони ходили, тримаючись за руки. Усі орлеанські принци було плодом союзу близьких родичів: герцог доводився герцогині кузеном, батько герцога та мати герцогині були рідними братом та сестрою. Тому разом зі шляхетністю отримали у спадок кволість, слабке здоров’я та схильність до меланхолії. Натомість бастарди герцога були міцними, галасливими та невгамовними. Після смерті батька радники герцога спробували відправити Бастарда Орлеанського до монастиря, та почет туди навіть не доїхав, бо Жан утік дорогою, сам повернувся до Блуа та впав на коліна перед старшим братом, благаючи дозволити йому залишитися із родиною та бути солдатом. Коли постало питання щодо церковної долі Ізабелли, її годувальниця переповіла те, що покійний герцог обіцяв своїй коханці посаг для дочки. І молодий герцог Орлеанський почав шукати зведеній сестрі нареченого.

Від народження Ізабелла мала ваду: одна ніжка трохи коротша за другу. Саме тому її мати ридала, бо думала, що не вмовить герцога забути про абатство Фонтенвро та дати доньці посаг. Проте герцог, що у шлюбі мав лише двох доньок, старша з яких померла немовлям, вважав, що від заміжжя більше користі для родини. Із часом Ізабелла навчилася ходити так звільна і стала така вправна у танцях, що здавалось, ніби вона не йде по землі, а ковзає по льоду чи танцює. Вдачу ж Ізабелла мала вибухову, як ії брат, до того ж, попри юні літа, невластиві жіноцтву амбіції. Тому і герцог, і граф де Вертю хотіли видати її заміж якнайшвидше, коли вже того хотів батько.

Жінки рідко наважувалися йти наперекір волі родини чи опікунів. Зазвичай те коштувало їм втрати репутації. Щойно свавільна кузина герцога Бургундського, Жаклін Баварська, почала діяти на власний розсуд та покинула чоловіка, як одразу ж почалися плітки, що вона геть не чеснотна жінка. Ізабелла добре знала, що брати радше сховають її у монастирі назавжди, ніж приймуть бодай найменший ризик для честі родини. І Вандомам вона, як кістка в горлі: вдова без дитини, віддати її заміж – лише витратитись на посаг.

«Коли б я була вільна чинити так, як хочу… – думала Ізабелла, – я б повернулася до двору королеви чи бодай до Ла-Ферте, де була б сама собі господинею». Навіть сільське життя у провінційному маленькому замку серед сусідів-сеньйорів, що вихованням мало відрізнялися від своїх віланів, видавалось їй кращим за кам’яний колодязь монастиря. Будь-яке життя поза абатством принаймні дарувало ймовірність зустрітись із Вандомом. Із непоборною впертістю Ізабелла воліла не перейматись тим, що Вандом – одружений чоловік, її дівер, навіть думати про нього гріх. Бо брат чоловіка – це твій брат, а зв’язок із ним – кровозмішання та гріх. Незважаючи на заручини три роки тому, на усі ті цілунки та присяги. «Він розлучиться. Навіть королі розлучалися, – марно тішила себе Ізабелла: – монсеньйор мені присягнув, що він – мій. А я – його. Хіба можу я сумніватися в його словах?» Церква дозволяла розлучення лише у разі незреалізованості, відсутності тілесної консумації, навіть подружня зрада та відсутність дітей не були достатніми причинами для розірвання шлюбу. Чи варто сподіватись, що за півтора року після вінчання Рауль жодного разу не мав спільного ложа із дружиною? У глибині душі Ізабелла розуміла, що такий плин подій малоймовірний, та це було єдине можливе виправдовування її марень про Вандома, тому вона чіплялася за нього як потопельник за соломинку.

Ще коли був живий Анрі де Вандом, а Ізабелла була фрейліною при дворі королеви, геть не тямлячи себе від закоханості й не маючи сил опанувати власні почуття, бо щодня змушена була зустрічатись із Раулем на зібраннях двору, вона пішла до міської відьми. Тієї самої, яку не можна було відвідувати дамам королеви під страхом бути відісланою з двору додому.

– Чого ж ви хочете? – хитрувато усміхнулась відьма, уважно роздивляючись даму в масці.

Така тонка, така тендітна, – років п’ятнадцять, не більше, сукня темно-синя з червоним опояском та манжетами. Напевно, фрейліна королеви…

– Приворотного зілля? Чи плід струїти?

– Приворотного зілля…

– Навіщо вам, такій молодій та гарній приворотне зілля? Чоловіки, мабуть, божеволіють, коли ви проходите поруч… Хіба у вас обличчя зіпсоване віспою?

– Я хочу, щоб він хотів лише мене, щоб на інших жінок навіть не глянув. Щоб тільки мене шукав. І щоб спокою йому без мене не було… А від самого погляду на дружину вивертало шлунок.

– То, може, простіше дружину струїти?

Очі Ізабелли заперечливо блиснули.

– Чи маєте якусь річ, що йому належить?

Ізабелла простягла срібний медальйон, щоб, як релікварій, ховав пасмо темного волосся. Відьма хитнула головою, вихопила зі схованки вміст та спалила у глиняному горщику. Потім довго щось розглядала на дні, піднісши тонку свічку.

– Приворотне зілля тут не зарадить. Він і так себе втратив у коханні до вас. Коли хочете, щоб не було йому спокою з іншою, то візьміть шмат тканини з вашої нижньої сорочки, що торкається тіла, та шматок його сорочки. Зшийте ті два клапті один до одного проти ночі у повню. Одночасно двома нитками в одній голці – червоною та синьою. Червона – кохання, синя – вірність. Потім три дні та три ночі носіть при собі. Біля серця, якщо хочете кохання куртуазного, або на лоні, якщо хочете кохання плотського. Коли в ті дні піде кров, то це навіть краще. На четвертий день спаліть це на свічці з білого воску з церковних недогарків. Я дам. Так само кохання опалить його. І не буде йому ані перепочинку, ані спокою, поки він із вами не буде. А душі ваші і так навіки поєднані.

За божевільні гроші викупивши в замкової пралі сорочку Рауля, Ізабелла зробила все так, як навчила відьма. Годі й казати, що амулет Ізабелла носила на лоні. Хтозна, як то подіяло на Вандома, а їй самій від того спокою не було. «Як же так? – думала Ізабелла. – Я в цьому монастирі майже рік, і кожної хвилини думаю лише про нього… А він навіть не намагався передати мені звісточку. Він же знає, де я. І листи від родини дозволено… Невже та бліда немічна Луїза припала йому до смаку?»

Коли до Фонтенвро прибув посланець із листом від королеви Йоланди, Ізабелла із властивим їй нетерпінням уже вирішила, що її залишать в обителі до скону, та з усіх сил намагалася змиритись. А коли отримала наказ повернутись до Шинона, так бігла до настоятельки, що геть втратила подих та спершу і двох слів не могла зв’язати. Старезна абатиса, мадам Бланш, розсміялася беззубим ротом щиро та лагідно, як бабця – до онучки, й мовила, піднявши вказівного пальця, як Жан Хреститель на церковних фресках:

– У вас стільки жаги до життя, дитино моя, що ховати все це в Божому домі – марна справа. Їдьте з Богом! А коли вирішите, що час уже бути ближче до Господа нашого, – повертайтесь… Усі ми колись прагнемо бути ближчими до Бога…

Довкола дормеза розтікся зеленню та квітами луарський травень, Ізабелла не могла всидіти на подушках. Вона висунулася у віконце, торкалася руками віття дерев і весь час посміхалася так, наче за кам’яними мурами Фонтенвро було геть інше сонце, квіти та весна. Ця щира усміхненість зовсім не відповідала її вдовиному чорно-білому однострою, в якому вона майже рік прожила в монастирі. Її дорога до королівського двору означала, що вона знову отримає шанс бути щасливою! І вона його не проґавить. Чого б це їй не коштувало…

Спершу Ізабелла, хай як вона квапилась знову опинитись при дворі, мусила проїхати довгим та незручним шляхом із Фонтенвро не у Шинон, що був поруч, а до Ла Шапель-Вандомуаз, розташований недалеко від міста її брата, Блуа. Рауль де Вандом наказав їй прибути, аби принести омаж за Ла-Ферте та Шато-Мілон. Ізабеллі ще жодного разу не доводилося приносити присягу на вірність. Капелан Ла Шапель-Вандомуаз, що зустрів її перед замком, розповів, чого від неї очікують.

У парадній залі замку було повно дрібних провінційних дворян, омаж належало віддавати в присутності свідків. Ізабелла випросталась, задерла носа та своєю дивною ходою, наче ковзала по льоду, підійшла до крісла сеньйора. На ній досі було вдовине вбрання, чорна оксамитна сукня й біле укривало, що робило її надзвичайно тендітною та підкреслювало витонченість та білість рук у довгих рукавах. Попри вдовин однострій, вона досі виглядала тонкою юною дівчиною, яка мала би у цю пору року вбиратись у зелене та рожеве. Вона зробила ще кілька кроків так, наче йшла у танку, й опустилась на одне коліно. Рауль де Вандом, вбраний у темно-червоний оксамит, яскравий, як полум’я, на темному тлі своїх васалів та бляклої дружини, дав знак капелану. Той розкрив грубе Євангеліє, прикрашене лазурово-золотими мініатюрами, й поклав Вандому на коліна. Рауль простягнув обидві руки до Ізабелли, запрошуючи її. А коли вона, як велів звичай, вклала свої згорнуті тремтливі долоні в його, то мусила подивитися Вандому у вічі. Приголомшена шалом у його світло-блакитних очах, відразу ж відвела погляд.

– Чи бажаєте ви, мадам, відтепер стати моєю людиною безумовно?

– Я бажаю цього, монсеньйоре.

Вона впевнено повторила фуа – присягу на вірність, за капеланом, що стояв справа за нею та шепотів на самісіньке вухо слова клятви. Руки її, міцно стиснуті Раулем, зробились неслухняними й тремтіли, а серце виривалось із грудей від хвилювання.

Рауль де Вандом передав Ізабеллі перстень та рукавичку, що мали символізувати ті землі, за які приносився омаж.

– А тепер, мадам, дайте мені поцілунок вірності.

Ізабелла поцілувала праву руку Вандома. Традиція зобов’язувала сеньйора повернути поцілунок васалу на знак взаємної вірності та довіри. Рауль встав зі свого крісла під балдахіном із синіми вандомівськими левами, подав руку Ізабеллі, допомагаючи підвестися, та повернув поцілунок у той спосіб, що не був у звичаї із дамами з міркувань пристойності – у вуста. І в тому поцілунку не було нічого, що нагадувало б про поважність церемонії, взаємну вірність чи довіру. Це був поцілунок чоловіка, який понад усе бажав її як жінку. Потім він нахилився до її вуха та прошепотів:

– Залиштесь на цю ніч у Шапель-Вандомуаз, мадам…

Вона ледь помітно хитнула головою й так само тихо відповіла:

– Я не смію, монсеньйоре, – королева чекає на мене в Шиноні.

Вандом аж язиком цокнув від розчарування і провів її спраглим, повним жаги поглядом. Як би він не сподівався, що все скінчилося, він досі хоче цю жінку. Та ні, він хоче її втричі сильніше! Ізабелла схилилась у реверансі та поквапилась залишити залу. Ноги її підгинались, у очах замелькотіли метелики. Ізабелла почувалася ланню, яку загнав мисливець, а вона встигла в останню мить вирватись, проте цілковито усвідомлювала, що це ненадовго. Більше того: вона була певна, що сама хоче нарешті бути упійманою.

Вона їхала до Шинона, вже не помічаючи лагідності луарської весни, свіжих запахів молодої трави та терпких квітів. Перед очима стояв лише Рауль де Вандом, у темно-червоному оксамиті, у розквіті своїх дев’ятнадцяти років, що діяв на неї, як чиста отрута. «Хіба може таке бути, що Бог дав у моєму житті цього чоловіка та таку слабкість перед ним, аби я себе згубила?» – думала Ізабелла та відразу ж відкидала цю застережливу думку, як непотріб. Молодий Вандом здавався їй досконалим. Безперечно, він був дуже привабливим чоловіком, легковажні дами при дворі дофіна ладні очі одна одній повидряпувати за його прихильність. Ізабелла добре пам’ятала його джурою зі свити дофіна: ще тонким, худорлявим, із темним хвилястим волоссям до пліч та замріяним поглядом світло-блакитних очей, напрочуд чистих, як у дитини. Тепер молодий Вандом, що від своєї посвяти в лицарі після битви при Боже рік провів у облогах та штурмах, вже мало скидався на куртуазного придворного. Він і виглядав зараз приголомшливо інакше: темне волосся дуже коротко підстрижене, як у солдата, від чого обличчя раптом здалося широким, вольовим, від природи світла шкіра пойнялася засмагою, а погляд круглих голубих очей став різким, упевненим, якому жінки нездатні чинити опір узагалі. От і вона не може…

Королева Йоланда навіть не озирнулася до Ізабелли, котра після трьох обов’язкових реверансів завмерла, схиливши коліно та опустивши голову. Вона продовжувала щось писати.

– Розважте дофіна, моя люба, – нарешті озвалась її величність, рукою даючи дозвіл підвестись і навіть не удостоївши гостю поглядом.

Розважити? В якому сенсі? Досі усміхнене обличчя Ізабелли зробилося сіро-білим, як крила нічного метелика. Від самої згадки про ковзкі холодні руки принца її почало нудити.

– Мій син слабкий, я мушу знайти досить вродливу та розумну жінку, яка зробить із нього справжнього короля. Щоб витягла із нього усі страхи та сумніви. Тож позбавтеся свого вдовиного плаття й потрапте у ліжко дофіна якомога швидше.

Неймовірно! Королева без жодних церемоній наказує їй стати коханкою чоловіка своєї доньки?

– Але ж, ваша величносте, коли все ж таки правда, що мій батько був коханцем королеви Ізабо, до якого жахливого гріху ви мене прирікаєте? – прошепотіла Ізабелла побілілими вустами.

Йоланда нарешті відвела погляд від столу із паперами та подивилась на Ізабеллу. Її дуже бліді, голубі, гострі очі раптом примружились вивчаючи. Що ж, дрібка розуму, окрім латини, в її голівці є.

– А ви розумієте, моя люба, чому найвродливіші дами Франції перебувають при дворі дофіна, а найчеснотніші – у Буржі в колі моєї доньки? Ті дами, які хочуть бути при молодому веселому дворі, мають щось зробити для блага королівства. А найперше мені потрібно тримати тих усіх молодих гарячих йолопів, батьки яких загинули при Азенкурі, тут, біля дофіна. Нехай тримати хоч спідницями дам. Коли так боїтеся гріха із дофіном, тоді доручаю вам П’єра де Брезе.

– Ваша величносте!

– Що знову? – королева роздратовано звела дуже світлі тонкі брови, вона геть не звикла до заперечень.

– Я… я геть не тямлю у… – зашарівшись, дуже тихо сказала Ізабелла.

– То навчіться якомога швидше, моя мила. При цьому дворі подібна нетямущість буде лише заважати. Якщо хочете до двору моєї доньки, то повертайтеся в Бурж. Там спокійно й лагідно, як у монастирі. Чоловіки, молодші за п’ятдесят років, там разів три на рік бувають, і то на великі свята.

– Ваша величносте! – зойкнула бідолашна Ізабелла, вона ніколи в житті не чула нічого більш зухвалого.

Королева, не соромлячись та не вагаючись, назвала ціну її повернення: лягти в те ліжко, в яке накажуть. Із посмішкою. Спершу це викликало природну відразу: раптову, сильну, до задухи. «Я мушу сказати моєму братові Жану… Чи моєму сеньйору… Краще вже повернутись до Фонтенвро», – думала мадам де Вандом, сльози завмерли на її очах, вона кусала губи, щоб не розридатися просто в коридорі. Покійний граф де Вертю їй наказав ніколи не чинити проти честі та родинних інтересів. А королева хоче, аби вона стала шльондрою! На мить сердешна Ізабелла зупинилась біля вікна: внизу в саду, в зеленому лабіринті, вона побачила, як цілуються закохані. Здалеку вона не впізнала ані даму, ані шевалье, вони марно намагалися розійтись, проте знову повертались до поцілунків, тримаючи одне одного за руки. На дамі була яскрава атласна зелена сукня із рожевим підкладом, які зазвичай шиють для травневих прогулянок. Ізабелла задивилась на неї із заздрістю: на даму, колір її сукні, вже неможливий і недоступний для неї як удовиці, на рудоволосого невгамовного шевалье, що цілував їй руки, притягаючи до себе все дужче, геть не дбаючи про те, що він стоїть на колінах у світло-голубих шозах на молодій весняній траві… «Мені п’ятнадцять років, мій чоловік помер… Я втратила того, кого кохатиму завжди… Я нікому не потрібна… Невже я мушу решту життя провести в монастирі, не знаючи ані кохання, ані упадання, ані тих поцілунків на руках? У чорній сукні? А коли мені суджено прожити ще п’ятдесят років? Отак?» – подумала Ізабелла, відчуваючи в тілі напружений спротив кожній своїй думці. Вона різко, впевнено розвернулася й пішла назад до покоїв придворних дам королеви.

Ізабелла не чула ані музики, ані співу, кров стукала в скронях, перед очима блимало, серце калаталося, як божевільна пташка у маленькій клітці. Того вечора був маскарад, усім дамам королеви пошили однакові сукні з темно-рожевого оксамиту та маски з білим пір’ям. Якщо не вдивлятись, то важко було відрізнити фрейлін одну від одної. Проте Рауль, наче мисливський сокіл, вгадав безпомилково. Він ніколи не міг би пояснити, як – він просто знав… Ледь заграли музики, він підійшов до Ізабелли та вклонився, подаючи руку. Вона упізнала б його за самим доторком руки – теплої, трохи обвітреної та впевненої. І, звісно, не помилилася, побачивши його круглі світло-блакитні очі в розрізах маски з синього оксамиту.

– Тепер ви не зможете мені відмовити, мадам, – із посмішкою сказав Вандом та жартома додав: – Коли ви в масці і я у масці – ми просто чоловік та жінка. Жодних умовностей…

– Монсеньйоре… – майже щасливо посміхнулась Ізабелла, схиляючись у реверансі.

Вона не помічала ані поглядів зацікавлених придворних, ані подиву уважної королеви Йоланди, що прекрасно розуміла, хто саме з її дам під тою маскою з білим пір’ям, ані спантеличеного виразу обличчя недалекої дофіни Марі, що недбало хрумала смажені горішки в солодкій помадці.

Рауль вів Ізабеллу у танку першою парою. Здається, вона недостатньо елегантно схилилася та занадто поквапилася підвестися, аби швидше покласти свою раптово тремтливу руку на його розкриту долоню. Це танок, а вона геть не чує музики. Вона взагалі нічого не чує. Ті придворні, що не танцювали, а стояли під стінами бенкетної зали, лише шепотіли щось своїми отруйними язиками. Королева щось проказала на вухо мадам де Гокур, котра схилилась до її величності. Мадам Ізабелла! Побожна вдовиця Анрі де Вандома… Ледве рік минув після смерті її чоловіка, що славетно загинув від поранень, отриманих при Боже… На третій день при дворі, змінивши вдовине вбрання на маскарадний костюм, танцює басданцу? Із власним діверем? Ще й одруженим? Недаремно церква весь час прагне заборонити танці. Хіба ж не гріх торкатися одне одного так? Спочатку самими кінчиками пальців, потім долонями, потім ледь стиснувши руку. Хто ж танцює зі своєю дружиною та чоловіком? Королева Йоланда раптом злегка посміхнулась: то й нехай собі спить із молодим Вандомом. Допоки…