Потiм, прийшовши до тями, вiн спитав уже звичайним тоном:
– А чого волiе ваша милiсть вiд бiдного еврея о такiй раннiй порi?
– Я хотiв тобi сказати, – вiдповiв прочанин, – що, коли ти цiеi ж митi не пiдеш iз цього дому i не поiдеш звiдси якомога скорiше i якомога далi, тебе спiткае в дорозi велике лихо.
– Святий отче, – вигукнув Ісаак, – хто ж захоче напасти на такого нiкчемного злидаря, як я?
– Це ти маеш краще знати, – мовив прочанин, – але знай, що тамплiер, коли вчора ввечерi проходив через залу, заговорив до своiх невiльникiв сарацинською мовою, яку я розумiю, i звелiв iм сьогоднi вранцi простежити, куди поiде еврей, схопити його, коли вiн опиниться подалi вiд цього маетку, i вiдвести у замок Фiлiппа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.
Неможливо описати жах, що охопив еврея при цiй звiстцi; здавалося, сили покинули його в одну мить. Кожен м’яз, кожен нерв ослаб, руки безсило повисли, голова схилилася на груди, колiна пiдломилися, i вiн упав до нiг прочанина, наче пiдкорений невiдомою силою; то була вже не людина, схилена у благальнiй покорi, а тiло, з якого пiшло життя.
– Бог Авраама! – скрикнув вiн. Не пiдводячи сивоi голови, вiн склав своi зморщенi руки i здiйняв iх до неба. – О Мойсею[118 - Мойсей – бiблiйний пророк зi Старого завiту.]! О блаженний Аароне! Недарма менi наснився цей сон, недаремно мене мучило це видiння! Я вже вiдчуваю, як вони клiщами тягнуть з мене жили. Вiдчуваю, як ходять по всьому тiлi зазубренi колеса, мов тi гострi пили, борони i залiзнi сокири, якими катували жителiв Рабби i дiтей Амонових![119 - …гострi пили, борони i залiзнi сокири, якими катували жителiв Рабби… – Цар Давид, коли взяв мiсто амовитян Раббу, пiддав його жителiв жорстоким тортурам (Друга книга Пророка Самуiла, 11: 1).]
– Встань, Ісааку, i послухай, що я тобi скажу, – з жалем, проте трохи зневажливо мовив прочанин, дивлячись на його страждання. – Я розумiю твiй страх: принци i дворяни безжалiснi до твоiх одноплемiнникiв, коли хочуть витягти з них грошi. Та встань, я тебе навчу, як уникнути бiди. Йди з цього дому негайно, поки не прокинулися слуги, – вони мiцно сплять пiсля вчорашньоi пиятики. Я проведу тебе потаемною стежкою через лiс, який я знаю не гiрше вiд тутешнiх лiсничих. Я не покину тебе, поки не передам у руки якого-небудь барона або помiщика, що iде на турнiр; певно, ти знайдеш спосiб здобути його прихильнiсть.
Ледве в Ісаака з’явилася надiя на порятунок, вiн пiдвiв голову i, все ще стоячи на колiнах, вiдкинувши назад свое сиве волосся i розгладивши бороду, втупив проникливi чорнi очi у прочанина. У його поглядi читалися страх, надiя i пiдозра водночас. Але, почувши останнi слова прочанина, вiн знову вжахнувся, впав долiлиць i вигукнув:
– Я знайду спосiб, щоб здобути його прихильнiсть! Горе менi! Є лише один спосiб здобути прихильнiсть християнина, та як здобути ii бiдному еврею, якщо вiн розорений i бiдний, мов Лазар[120 - Лазар – злиденний прохач бiля ворiт багатiя (Євангелiе вiд Луки 16: 20–1).]? Заради Бога, юначе, не викривай мене! Заради нашого спiльного Небесного Отця, що створив нас усiх, евреiв i поган, синiв Ізраiлю i синiв Ізмаiла – не викривай мене!
Пiдозра знов пересилила в ньому всi iншi почуття, i вiн продовжував:
– Я не маю змоги винагородити християнського прочанина за доброту, навiть якщо вiн вимагатиме все до останнього пеннi!
З цими словами вiн благально схопився за плащ прочанина.
– Заспокойся, – мовив прочанин. – Навiть якби ти володiв усiма скарбами твого племенi, менi нема чого тебе кривдити. У цьому одязi я мушу дотримуватись обiтницi бiдностi, i якщо й порушу ii, то хiба що заради кольчуги i бойового коня. Втiм, не думай, що я нав’язую тобi свое товариство; якщо хочеш, можеш лишатися тут. Можливо, Седрiк Сакс зглянеться на тебе.
– Ох, нi! – вигукнув еврей. – Вiн не дозволить менi пристати до його почту. Саксонець i норман – обое зневажають бiдного еврея однаково. А самому проiхати через землi Фiлiппа де Мальвуазена чи Реджинальда Фрон де Бефа… Нi! Добросердий юначе, я поiду з тобою! Скорiше! Пiдперiзуймо стегна своi i бiжiмо! Ось твiй цiпок… Скорiше, не зволiкай!
– Я не зволiкаю, – сказав прочанин, поступаючись настирливостi свого супутника, – та спочатку менi треба знайти спосiб звiдси вибратись. Іди за мною!
Вiн пройшов до сусiдньоi комiрчини, де, як ми вже знаемо, спав Гурт.
– Вставай, Гурте, – сказав прочанин, – вставай хутчiй. Вiдiмкни хвiртку бiля задньоi брами i випусти нас звiдси.
Обов’язки Гурта, якими нехтують за наших часiв, в ту епоху були не менш поважаними у саксонськiй Англii, нiж обов’язки Евмея – в Ітацi[121 - Ітака – острiв в Іонiчному морi, царем якого був Одiссей.]. Гурт дещо образився, почувши вимогливий тон прочанина.
– Єврей iде з Ротервуда, – зверхньо мовив вiн, пiдвiвшись на одному лiктi i не рушаючи з мiсця, – а прочанин обрав його за компаньйона.
– А я гадав, – мовив Вамба, зазирнувши до кiмнати, – що еврей ушиеться звiдси з окостом шинки.
– Хай там як, – сказав Гурт, знов опускаючи голову на дерев’яну колоду, що правила йому за подушку, – i еврей, i прочанин можуть зачекати, поки вiдчинять головну браму. В нас так не заведено, щоб гостi вiд’iздили тайкома, та ще о такiй раннiй годинi.
– Хай там як, – владно мовив прочанин, – а я гадаю, що ти менi в цьому не вiдмовиш.
І, схилившись до пастуха, вiн прошепотiв йому щось на вухо по-саксонськи. Гурт вмить схопився на ноги, а прочанин, застережливо пiднявши палець, додав:
– Стережися, Гурте! Ти завжди був обачливим. Вiдiмкни хвiртку, чуеш? Все iнше скажу потiм.
Гурт з надзвичайною спритнiстю мотнувся виконувати наказ, а Вамба i еврей пiшли слiдом, дивуючись раптовiй змiнi у поведiнцi пастуха.
– Мiй мул! Де мiй мул? – скрикнув еврей, щойно вони вийшли з хвiртки.
– Приведи сюди мула, – сказав прочанин, – i вiзьми ще одного для мене, я поiду з евреем, поки ми не виберемося з цiеi мiсцини. Потiм я вiдправлю мула комусь iз почту Седрiка в Ешбi. А ти… – решту прочанин сказав Гуртовi на вухо.
– З радiстю все зроблю, – сказав Гурт i побiг виконувати доручення.
– Хотiв би я знати, – мовив Вамба, коли його приятель пiшов, – чого вчать вас, прочан, у Святiй землi.
– Читати молитви, дурню, – вiдповiв прочанин, – а ще спокутувати грiхи i умертвляти свою плоть постом i довгою молитвою.
– Та нi, мабуть, вас таки вчать чогось кращого, – сказав блазень. – Хiба можлива рiч, щоб каяття й молитви змусили Гурта комусь прислужитись, а за пiст i покуту вiн дав комусь мула! Думаю, ти мiг би так само розповiдати про покуту та молитви його чорному кнуру.
– Ох ти дурню! – мовив прочанин. – Одразу видно, що ти саксонський дурень – i бiльш нiчого.
– Це ти слушно кажеш, – вiдгукнувся блазень. – Якби я був норманом, як ти, менi б велося трохи краще, бо всi вважали б мене розумником.
У цю мить на протилежному березi рову з’явився Гурт з двома мулами. Мандрiвники перейшли рiв по вузькому пiдйомному мосту, ширина якого – у двi дошки – вiдповiдала розмiрам хвiртки i того вузького отвору, що вiв iз зовнiшньоi огорожi до лiсу.
Щойно вони переправилися на другий берег, як еврей пiдсунув пiд сiдло свого мула торбинку з просмоленого синього полотна, яку обережно витяг з-пiд хiтона, весь час примовляючи, що це «змiна бiлизни, тiльки змiна бiлизни, от i все». Потiм скочив у сiдло з такою спритнiстю, якоi годi було чекати вiд старого, i, не гаючись, став розправляти складки свого плаща. Прочанин сiв у сiдло не з таким поспiхом i на прощання простягнув Гуртовi руку, яку той поцiлував з надзвичайною пошаною. Пастух стояв, дивлячись услiд мандрiвникам, поки вони не зникли в гущавинi лiсу. Зрештою голос Вамби пробудив його вiд роздумiв.
– Знаеш, друже мiй Гурт, – сказав блазень, – сьогоднi ти на диво чемний i надмiру побожний. Шкода, що я не абат i не голоногий прочанин, а то б i менi перепало трохи твоеi люб’язностi. Та я, звiсно, схотiв би чогось бiльшого вiд поцiлунку.
– Ти мiркуеш розумно, Вамбо, – вiдповiв Гурт, – але ти судиш за зовнiшнiстю; втiм, i найрозумнiшi роблять так само… Гаразд, пiду я до стада.
З цими словами вiн повернувся до садиби, а блазень поплентав за ним.
Нашi мандрiвники поспiшали i iхали зi швидкiстю, що свiдчила про крайнiй переляк еврея: в його вiцi люди зазвичай не полюбляють швидкоi iзди. Прочанин, що скакав попереду, вочевидь добре знав усi лiсовi стежки i навмисне вибирав кружнi шляхи, тож пiдозрiливому евреевi не раз спадало на думку, чи не збираеться прочанин заманити його у пастку. Втiм, його побоювання були цiлком зрозумiлi, якщо взяти до уваги, що за тих часiв нi на землi, нi у водi, нi в повiтрi не було жодноi iстоти – хiба що, мабуть, окрiм летючих риб,[122 - …що за тих часiв нi на землi, нi у водi, нi в повiтрi не було жодноi iстоти – хiба що, мабуть, окрiм летючих риб… – алюзiя до «Історii Землi i живоi природи» (1776) Олiвера Голдсмiта.] – яка б зазнавала таких повсюдних, невпинних i жорстоких утискiв, як еврейське плем’я. За найменшою i нiчим не виправданою вимогою, за безглуздим i необгрунтованим звинуваченням iхня особа i власнiсть потерпали вiд гнiву можновладцiв. Нормани, саксонцi, датчани, британцi, хоч як би вони ворогували мiж собою, вiдчували спiльну ненависть до евреiв i вважали за свiй святий обов’язок пригноблювати iх, визискувати й грабувати.
Королi норманськоi династii i дворяни, якi брали з них приклад, пригнiчували цей народ з корисливих мiркувань. Всi знають оповiдь про те, як принц Джон, ув’язнивши багатого еврея в одному зi своiх замкiв, наказав щодня виривати в нього по одному зубу.[123 - …як принц Джон, ув’язнивши багатого еврея… наказав щодня виривати в нього по одному зубу. – Принц Джон (1167–1216), молодший брат Рiчарда Лев’яче Серце. Пiсля смертi Рiчарда – англiйський король (з 1199 р.); звався Безземельним, бо втратив бiльшу частину англiйських володiнь у Францii.Епiзод з вириванням зубiв мав мiсце у 1210 р.: принц Джон наказав тримати всiх евреiв Англii пiд арештом, доки вони не виплатять йому 66 000 марок (назва старовинноi англiйськоi монети), з них 10 000 вимагалося вiд брiстольськоi общини; голова цiеi общини i пiддався описаним тортурам.] Це тривало доти, поки нещасний iзраiльтянин не втратив половину зубiв, i лише тодi вiн погодився заплатити кругленьку суму, яку в нього вимагав принц. Грошi, що були в обiгу, зосереджувались головним чином у руках цього пригнiченого племенi[124 - Грошi, що були в обiгу, зосереджувались головним чином у руках цього пригнiченого племенi… – Церковний едикт забороняв християнам займатися лихварством, цим займалися евреi, тому в iхнiх руках сконцентрувалися значнi капiтали; iншi види суспiльноi дiяльностi евреям були забороненi.], i дворяни, щоб отримати цi грошi, за прикладом свого правителя без жодних вагань вдавалися до будь-яких засобiв переконання, включаючи тортури. Пасивна мужнiсть, породжена любов’ю до власностi, спонукала евреiв нехтувати цiею небезпекою, тим паче що вони могли отримати величезнi прибутки у такiй багатiй краiнi, як Англiя. Попри численнi перешкоди й особливу податкову палату, про яку ми вже згадували (вона називалася еврейським казначейством i була створена саме для того, щоб розоряти i пригноблювати евреiв), вони примножували своi статки i передавали iх з рук у руки за допомогою векселiв; цей комерцiйний винахiд належить евреям. Векселi також давали iм змогу переводити грошi з однiеi краiни в iншу; отже, коли в однiй краiнi евреям загрожували утиски i збитки, iхнi скарби зберiгалися за кордоном. Впертiсть i пожадливiсть, властивi евреям, певною мiрою допомагали iм опиратися фанатизму i тиранii тих, пiд чиею владою вони жили; цi якостi наче зростали вiдповiдно до гноблень, яких вони зазнавали.
Через багатства, нажитi торгiвлею, нерiдко вони потрапляли в небезпечне становище, проте тi багатства служили iм на користь, змiцнюючи iхнiй вплив i надаючи певний захист. Такими були умови iснування евреiв, i вони формували iхнiй характер: спостережливий, пiдозрiливий i боязкий, але водночас упертий, спритний i стiйкий у подоланнi труднощiв.
Мандрiвники довго пробиралися лiсовими стежками; нарештi прочанин порушив мовчання.
– Бачиш отой старий висохлий дуб? – спитав вiн. – Це межа володiнь Фрон де Бефа. Ми вже давно проiхали землi Мальвуазена. Тепер ти можеш не боятися погонi.
– Нехай розтрощаться колеса iхнiх колiсниць[125 - Нехай розтрощаться колеса iхнiх колiсниць… – Пiд час виходу евреiв з Єгипту Бог позбавив колiсницi египтян, якi iх переслiдували, колiс (Друга книга Мойсейова. Вихiд, 14: 25).], – сказав еврей, – подiбно до того, як вони розтрощилися в колiсниць фараонових! Та не покидай мене, добрий юначе. Згадай про лютого тамплiера i його сарацинських рабiв. Вони не зважать нi на межi, нi на садибу, нi на звання власника.
– Вiд цього мiсця нам не по дорозi. Людинi мого звання не личить iхати поруч з тобою довше, нiж цього вимагае необхiднiсть. І якоi допомоги ти чекаеш вiд мене, мирного прочанина, проти двох озброених язичникiв?
– Добрий юначе! – вигукнув еврей. – Ти можеш мене захистити, а я можу тобi вiддячити – не грошима, iх у мене немае, допоможе менi отець Авраам…
– Я вже сказав тобi, – перервав його прочанин, – що нi грошей, нi твоеi вiддяки менi не треба. Провести тебе я можу. Навiть можу захистити тебе, оскiльки вступитися за еврея перед сарацинами навряд чи заборонено християнину. А потiм я проведу тебе до мiсця, де ти зможеш знайти собi гiдних захисникiв. Ми вже неподалiк вiд Шефiлда. В цьому мiстi ти легко розшукаеш своiх одноплемiнникiв i знайдеш у них притулок.
– Нехай благословить тебе Іаков, добрий юначе! – мовив еврей. – У Шефiлдi я знайду притулок у мого родича Зарета, а потiм вiднайду якийсь спосiб проiхати далi.
– Гаразд, – сказав прочанин. – Отже, в Шефiлдi ми попрощаемось. За пiвгодини ми будемо там.
