Потiм пустили по кругу останнiй келих, i гостi, низько вклонившись господарю i ледi Ровенi, встали i розiйшлися по залi, а хазяi у супроводi найближчих слуг пiшли до своiх покоiв.
– Ти, брудна собако, – сказав тамплiер евреевi, проходячи повз нього, – ти що, теж збираешся на турнiр?
– Так, збираюся, – вiдповiв Ісаак, боязко вклоняючись, – якщо дозволить ваша вельмишановна милiсть.
– Атож, – сказав тамплiер, – ти йдеш туди, щоб своiм гендлярством висотати всi жили з дворян, а в жiнок i дiтей вициндрити грошi нiкчемними цяцьками? Ручуся, що твiй капшук напханий шекелями[115 - Шекель – грошова одиниця Ізраiлю.].
– Жодного шекеля, жоднiсiнького срiбного пеннi, анi гроша немае, клянуся богом Авраама[116 - Авраам – перший патрiарх i предок евреiв.]! – скрикнув еврей, сплеснувши руками. – Я йду просити допомоги у своiх товаришiв для сплати податку, який стягае з мене палата еврейського казначейства.[117 - …для сплати податку, який стягае з мене плата еврейского казначейства. – за Рiчарда І органiзовувалися комiтети з нагляду за фiнансовою дiяльнiстю евреiв. Королiвська влада захищала евреiв, проте брала за це податок. Так, Генрiх ІІ вiдбирав чверть iхнiх доходiв, завдяки чому фiнансував Хрестовий похiд 1187 р.] Нехай даруе менi удачу праотець Іаков. Я зовсiм збiднiв. Навiть оцей плащ, що на менi, позичив менi Рейбен з тадкастера.
Тамплiер у’iдливо посмiхнувся i кинув:
– Брешеш, клятий пройдисвiте!
З цими словами вiн вiдiйшов вiд еврея i, звертаючись до своiх мусульманських невiльникiв, проказав щось мовою, нiкому з присутнiх не вiдомою.
Бiдолашного старого дуже вразило, що войовничий чернець заговорив до нього, i вiн не насмiлювався пiдвести голову i випростатись доти, поки той не вiдiйшов на iнший кiнець зали. Коли еврей нарештi звiв голову й озирнувся, на обличчi в нього був написаний безмежний подив, мов у людини, яку заслiпила блискавка й оглушив грiм.
Невдовзi тамплiер i абат пiшли у вiдведенi для них спальнi. iх супроводжували дворецький i чашник. При кожному з них iшли двое слуг зi смолоскипами, а ще двое несли на тацях прохолоднi напоi; iншi вказували почту тамплiера та рештi гостей мiсця, де для них був приготований нiчлiг.
Роздiл VI
Як друг, я заслужу його довiру;
Удасться – добре, нi – бувай здоров i не тримай на мене зла.
«Венецiанський купець»
Коли прочанин у супроводi служника зi смолоскипом проходив заплутаними переходами цього величезного будинку, спорудженого без будь-якого плану, чашник наздогнав його i прошепотiв йому на вухо, що, коли вiн не мае нiчого проти кухля доброго меду, то в його кiмнатi вже зiбралося багато слуг, якi хотiли б послухати оповiдi про Святу землю, а особливо про лицаря Айвенго. Слiдом за чашником його прохання повторив Вамба, запевняючи, що одна склянка вина опiвночi варта трьох пiсля сигналу гасити вогнi. Не заперечуючи проти цього твердження, що пролунало з вуст такоi обiзнаноi людини, прочанин подякував обом за гостинне запрошення, але сказав, що дана ним обiтниця забороняе йому розмовляти на кухнi про те, чого не можна говорити за столом у господарiв.
– Оце так обiтниця! – мовив Вамба, звертаючись до чашника. – Слузi вона навряд чи пiдiйде.
– Я хотiв був дати йому кiмнату на горищi, – сказав чашник, роздратовано здвигнувши плечима, – та як вiн не хоче знатися з добрими християнами, нехай спить поруч з Ісааком. Енвольде, – продовжив вiн, обернувшись до слуги зi свiточем, – проведи прочанина до пiвденноi келii. Який привiт, така й вiдповiдь. На добранiч, сер прочанин.
– На добранiч, i нагороди вас Пресвята Дiва, – незворушно вiдповiв прочанин i рушив за своiм проводирем.
У невеликому, освiтленому грубим залiзним лiхтарем передпокоi, звiдки виходили в рiзнi боки кiлька дверей, iх зупинила служниця ледi Ровени, яка владним тоном мовила, що ii хазяйка бажае поговорити з прочанином, i, взявши свiточ з рук Енвольда та наказавши йому дочекатись ii повернення, жестом запросила прочанина слiдувати за нею. Певно, прочанин вважав нечемним вiдмовитись вiд цього запрошення, як вiдмовився вiд попереднього; у всякому разi, вiн пiдкорився без жодних заперечень, хоча, здавалося, такий наказ його здивував.
Вузький коридор i сходи, складенi з товстих дубових колод, привели його до кiмнати Ровени; груба розкiш цiеi кiмнати свiдчила про пошану господаря дому до ii хазяйки. Усi стiни були завiшенi гобеленами, на яких строкатим шовком та золотими i срiбними нитками були вишитi рiзнi сцени псових i соколиних ловiв. Постiль пiд пурпуровим балдахiном була застелена розкiшно вишитим покривалом. На стiльцях лежали яскравi подушки; перед одним стiльцем, вищим вiд усiх iнших, стояла лавочка iз слоновоi кiстки, прикрашена рiзьбленням. Кiмнату освiтлювали чотири вощанi свiточi у срiбних пiдсвiчниках.
Проте сучасним красуням не слiд було б заздрити розкошi, в якiй жила саксонська принцеса. Стiни кiмнати були так погано проконопаченi, з такими шпаринами, що розкiшнi гобелени трiпотiли вiд нiчного вiтру. Щось на зразок благеньких ширм прикривало свiточi вiд протягу, але полум’я лопотiло пiд поривами вiтру, мов розгорнутий стяг полководця. Звичайно, умеблювання кiмнати було багатим i навiть вишуканим; але комфорту в ньому не було, а позаяк за тих часiв не було й уявлення про комфорт, то його вiдсутнiсть не впадала в око.
Три служницi, стоячи за спиною в Ровени, укладали на нiч ii волосся. Сама Ровена сидiла на високому стiльцi, схожому на трон. Уся ii зовнiшнiсть i манери були такими, що здавалося, нiби вона народжена владарювати. Прочанин одразу ж визнав це, схиливши перед нею колiна.
– Пiдведися, мандрiвнику, – привiтно мовила Ровена, – захисник вiдсутнiх заслуговуе на люб’язний прийом з боку кожного, хто любить iстину i шануе мужнiсть.
Потiм, звернувшись до свого почту, вона сказала:
– Вiдiйдiть усi, окрiм Ельгiти. Я бажаю поговорити зi святим прочанином.
Служницi вiдiйшли в iнший бiк кiмнати i, вмостившись на вузькiй лавi пiд самою стiною, сидiли нерухомо й безмовно, наче статуi, хоча могли б залюбки гомонiти, не заважаючи розмовi своеi хазяйки з прочанином.
Ледi Ровена хвилю помовчала, нiби не знаючи, з чого почати, i мовила:
– Прочанине, сьогоднi ввечерi ви назвали одне iм’я. Я маю на увазi, – вела вона далi, зробивши над собою зусилля, – iм’я Айвенго; за законами природи i кровних уз це iм’я мало б зустрiти бiльш привiтний вiдгук у цьому домi; але з примхи долi склалося так, що, хоч у багатьох затрiпотiло серце при звуку цього iменi, лише я наважуюся спитати вас, де i за яких обставин ви залишили того, про кого згадали. Ми чули, що вiн затримався у Палестинi через хворобу i що пiсля того, як звiдти пiшло англiйське вiйсько, вiн зазнав утискiв з боку французькоi партii; а нам вiдомо, що до цiеi партii належать i тамплiери.
– Я небагато знаю про лицаря Айвенго, – знiчено вiдповiв прочанин, – але хотiв би знати бiльше, якщо вам небайдужа його доля. Здаеться, йому пощастило уникнути переслiдувань у Палестинi, i вiн збирався повернутись до Англii. Певно, ви, ледi, знаете краще за мене, чи е в нього тут надiя на щастя.
Ледi Ровена тяжко зiтхнула i спитала, чи не знае прочанин, коли саме слiд чекати повернення лицаря Айвенго на батькiвщину i чи не загрожуе йому небезпека дорогою.
Прочанин не мiг нiчого сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого питання ледi Ровени, вiн запевнив ii, що подорож може бути цiлком безпечною, якщо iхати через Венецiю i Геную, а звiдти – через Францiю i Англiю.
– Айвенго, – сказав вiн, – так добре знае мову та звичаi французiв, що в цiй дорозi йому нiщо не загрожуе.
– Дай Боже, – мовила ледi Ровена, – щоб вiн доiхав благополучно i змiг взяти участь у майбутньому турнiрi, де всi лицарi змагатимуться у воiнському мистецтвi. Якщо приз здобуде Етельстан Конiнгсбурзький, Айвенго може почути лихi звiстки, коли повернеться до Англii. Скажiть менi, прочанине, яким вiн був, коли ви бачили його востанне? Чи не зменшила недуга його тiлеснi сили й красу?
– Вiн схуд i засмаг вiдтодi, як прибув до Палестини з острова Кiпр у почтi Рiчарда Лев’яче Серце. Менi здавалося, що на його лицi – печать глибокого смутку. Але я не пiдходив до нього, бо я з ним не знайомий.
– Боюся, те, що вiн побачить у рiднiй краiнi, – мовила Ровена, – не розвiе його смутку… Дякую тобi, добрий прочанине, за звiстки про друга мого дитинства. Дiвчата, – звернулася вона до служниць, – подайте цьому святому чоловiковi вечiрнього келиха. Йому час спочивати, i я не можу затримувати його довше.
Одна iз служниць принесла срiбний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася вустами, пiсля чого його подали прочаниновi. Вiн низько вклонився i вiдсьорбнув трохи вина.
– Прийми цей дарунок, друже, – продовжувала ледi Ровена, подавши йому золоту монету. – Це на знак моеi поваги до твоiх тяжких випробувань i до святих мiсць, якi ти вiдвiдав.
Прочанин прийняв подарунок, ще раз низько вклонився i вийшов услiд за Ельгiтою.
У передпокоi його чекав слуга Енвольд. Узявши свiточа з рук служницi, Енвольд квапливо i без зайвих церемонiй провiв гостя до примурку, де було кiлька комор, що служили спальнями для нижчоi челядi i гостей простого звання.
– Де спить еврей? – спитав прочанин.
– Ця брудна собака проведе нiч поруч з вашою превелебнiстю, – вiдповiв Енвольд. – Святий Дунстане, ото доведеться вiдмивати пiсля нього комору, щоб у нiй мiг ночувати християнин!
– А де спить Гурт, свинопас? – поцiкавився прочанин.
– Гурт, – вiдповiв слуга, – спить у тiй коморi, що вiд вас праворуч, а еврей – лiворуч; тримайтеся подалi вiд цього невiрного. Вам вiдвели б кращий покiй, якби ви погодилися на прохання Освальда.
– Пусте, менi i тут буде добре, – сказав прочанин.
Мовивши це, вiн увiйшов до своеi комори i, взявши свiточа з рук слуги, подякував йому та побажав на добранiч. Зачинивши за собою дверi келii, вiн встромив смолоскип у дерев’яний пiдсвiчник i оглянув свою спальню, все умеблювання якоi становили грубий дерев’яний стiлець i плаский дерев’яний короб, набитий чистою соломою, поверх якоi були постеленi двi чи три овечi шкури. Ця споруда замiняла лiжко.
Прочанин загасив свiточ, не роздягаючись витягся на цьому вбогому лiжку i заснув – чи то принаймнi лежав нерухомо доти, поки перший промiнь сонця не впав у мале гратчасте вiконце, крiзь яке до келii проникали свiтло i повiтря. Тодi вiн встав, проказав ранковi молитви, обтрусив на собi одяг i, обережно вiдхиливши дверi, пройшов до еврея.
Ісаак забувся тривожним сном на лiжку, цiлком подiбному до того, на якому провiв нiч прочанин. Увесь знятий увечерi одяг вiн поклав на себе або пiд себе, щоб його не поцупили вночi. Обличчя еврея було змученим i неспокiйним; руки судомно сiпалися, нiби боронячись вiд страшноi примари; вiн щось бурмотiв i вигукував еврейською мовою, а час вiд часу промовляв цiлi фрази мiсцевою говiркою. З-помiж них можна було розчути такi слова: «Заради бога Авраама, згляньтесь над нещасним старим! Я бiдний, у мене немае грошей, можете закувати мене в кайдани, розтяти на шматки, та я не в силi виконати ваше бажання».
Прочанин не став чекати, поки Ісаак прокинеться, i торкнув його кiнцем свого цiпка. Цей дотик, певно, змiшався у свiдомостi сплячого з його моторошним сном: вiн схопився з мiсця, волосся в нього пiднялося сторч, колючий погляд чорних очей, сповнений дикого страху та подиву, втупився у прочанина, пальцi вп’ялися в одяг, наче кiгтi яструба.
– Не бiйся мене, Ісааку, – сказав прочанин, – я прийшов до тебе як друг.
– Нагороди вас бог Ізраiлю, – промимрив еврей, трохи отямившись. – Менi примарилося… Та будь благословенний праотець Авраам, то був лише сон.
