Айвенго
Walter Scott
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Вальтер Скотт (1771–1832), вiдомий британський письменник, основоположник жанру iсторичного роману. Майстер оповiдання, вiн наповнюе свiй свiт iдеями й мотивами, важливими в життi будь-якоi людини, а iсторичний фон допомагае йому загострити вiчнi питання: про любов i вiрнiсть, дружбу i зраду, честь i безчестя. Роман «Айвенго» ось уже двiстi рокiв – улюблена книга дiтей i дорослих. Це захоплююча розповiдь про благородного лицаря Айвенго та його кохану ледi Ровену, яким допомагае легендарний Робiн Гуд. Автор зображуе Англiю славетних часiв правлiння короля Рiчарда Левове Серце, де дiють вiдважнi героi й прекраснi дами. Добро, справедливiсть, честь i любов неодмiнно переможуть, а вiроломство та пiдступнiсть ворогiв буде покарано!
Вальтер Скотт
Айвенго
Бiблiотека свiтовоi лiтератури заснована у 2001 роцi
Walter Scott
IVANHOE
Перекладено за виданням:
Scott W. Ivanhoe. – London: Penguin Popular Classics, 1994
Переклад з англiйськоi Дарii Радiенко
Передмова i примiтки Н. Д. Бiлик
Редколегiя серii: Дмитро Наливайко (голова), Микола Жулинський, Іван Дзюба, Сергiй Кальченко, Наталiя Овчаренко, Галина Сиваченко, Тетяна Рязанцева, Андрiй Содомора, Юлiя Осадча, Оксана Пахльовська, Наталiя Торкут, Петро Рихло, Ростислав Радишевський
Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова
В оформленнi обкладинки використано картину Йоханнеса Герца (1855–1921) «Лицар Айвенго»
© Д. Радiенко, переклад ук раiн ською, 2008
© Н. Д. Бiлик, передмова i при мiт ки, 2008
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», мар ка серii, 2001
* * *
«Айвенго»
i змiна тематико-художньоi парадигми iсторичного роману Вальтера Скотта
Англомовний письменник Вальтер Скотт – шотландець за походженням; у Шотландii минуло його життя, на шотландському грунтi виникла й розвинулася його творчiсть. Завдяки поетичним творам, i особливо романам Скотта, цей гiрський край, його народ та iсторiя стали знайомими й близькими людям далеко за межами батькiвщини письменника. Тому в першiй половинi XIX столiття кожна европейська краiна чекала свого Вальтера Скотта, який прославить ii так, як Скотт прославив свою Шотландiю.
А що цей видатний письменник належить i до шотландськоi, i до англiйськоi лiтератур, адже писав вiн англiйською мовою, то у Великiй Британii це сприймаеться як звичне явище. У нас близька йому в цьому планi постать Миколи Гоголя, який народився й вирiс в Украiнi, чия творчiсть формувалася на грунтi украiнського життя, iсторii, культури; вiн став видатним росiйським письменником, залишаючись разом з тим письменником украiнським.
Народився Вальтер Скотт 15 серпня 1771 року в Единбурзi, давнiй столицi Шотландii. Його батько – спадковий баронет i вiдомий адвокат, мати – донька професора медицини, теж походила iз старовинного роду. Майбутнiй письменник одержав широку освiту, ще в дитинствi опанував кiлька мов – латину, французьку, iталiйську, а згодом i нiмецьку. Вчився вiн легко, багато читав, особливо захоплювався поезiею й iсторiею. Палка уява хлопця перетворювала сухi факти на яскравi картини, що легко запам’ятовуються; це робило навчання цiкавим i навiть захоплюючим. Так, за зiзнанням самого Скотта, вiн заглиблювався в iсторiю, i такою вона постане пiзнiше в його творах.
Для змiцнення здоров’я батьки часто виряджали сина в гори. Немовлям майбутнiй письменник перехворiв на полiомiелiт, через що накульгував усе життя; на щастя, iнших наслiдкiв ця недуга не лишила, i сучасники згадують його як людину, чия кремезна постать випромiнювала силу i здоров’я. Старовиннi замки, мальовничi руiни, легенди та повiр’я, що становлять екзотику старовини, – усе це з дитинства стае iстотним складником свiту Скотта.
Мандрiвки Шотландiею, аж до ii найвiддаленiших гiрських куточкiв, тривали й пiзнiше, коли Скотт, закiнчивши у 1792 роцi правничий факультет Единбурзького унiверситету, працюе адвокатом, а згодом – шерифом одного з округiв, що вимагало постiйних iнспекцiйних поiздок. Обов’язки шерифа вiн сумлiнно виконував до кiнця життя, навiть тодi, коли став всесвiтньо вiдомим письменником.
Та подорожував Скотт не лише рiдною землею, а й рiзними iсторичними епохами. Тогочасна Шотландiя була дуже специфiчною, можна навiть сказати – унiкальною, краiною. Як вiдомо з географii, вона подiляеться на Верховину, або Шотландiю гiрську, i Низовину, або Шотландiю рiвнинну. Цей подiл досить умовний, бо гiрська зона вiдрiзняеться вiд рiвнинноi лише висотою й стрiмкiстю гiр. Значно iстотнiшим було те, що в рiзних географiчних зонах краiни вiдмiнними були й уклад життя, й культура, й мова, й рiвень суспiльно-iсторичного розвитку.
На Верховинi, гiрському пасмi, яке перетинае острiв iз пiвденного заходу на пiвнiчний схiд, жили гели – шотландськi горяни. Жили вони родами, або кланами, спiльно володiли угiддями й у своему життi вiдзначалися патрiархальною простотою i зберiгали риси общинного ладу. iхня рiдна мова – гельська – належить до кельтських мов i вiд англiйськоi вiдрiзняеться не менше, нiж, скажiмо, наша, украiнська. У Низовинi, де невисокi гори й пагорби, мiж якими лежать придатнi для землеробства долини, здавна будувала замки, а пiзнiше засновувала маетки шотландська знать. Тут iще й на початку XIX столiття зберiгалися залишки феодального ладу. Але разом з тим рiвнинна Шотландiя швидко втягувалася в орбiту капiталiстичного розвитку, особливо великi мiста й тi ii територii, що межували з Англiею. Говорили тут шотландським дiалектом англiйськоi мови, яким зокрема писав i славетний народний поет Шотландii Роберт Бернс.
Отже, на невеликiй територii краiни ще в другiй половинi XVIII столiття iснували три рiзнi суспiльнi устроi, що протягом столiть европейськоi iсторii змiнювали один одного.
Вальтеру Скотту судилося жити на зламi XVIII–XIX столiть, у час докорiнноi змiни життевого ладу Європи. Це був перiод, коли iсторiя нiби прискорила свiй плин. Цiлi епохи, стиснутi у часi, пройшли перед очима одного поколiння, що стало свiдком зрушень, якi ранiше потребували б столiття. I розкрилося те, що губилося в розмiреному плинi часу: iсторiя – це рух, перехiд вiд одного етапу суспiльного буття до iншого, i кожний з них мае свiй змiст i свiй колорит. На цiй хвилi виникае загальний iнтерес до iсторii, задовольнити який i був покликаний iсторичний роман.
Тож невипадково саме шотландець Вальтер Скотт став творцем новочасного iсторичного роману, потреба в якому ставала все нагальнiшою в першiй половинi XIX столiття, в добу романтизму.
Але свою творчу дiяльнiсть Скотт розпочав не романами, до них пролягав довгий, майже двадцятилiтнiй, шлях. Розпочав вiн ii наприкiнцi XVIII столiття перекладами поеми Готфрiда-Августа Бюргера «Ленора» та iсторичноi драми Йоганна-Вольфганга Гете «Гец фон Берлiхiнген», що мали всеевропейський вiдгомiн. Інтерес Скотта до нiмецьких передромантикiв був настiльки великим, що вiн навiть вивчив нiмецьку мову, щоб краще познайомитися з iхнiми творами. Рiч у тому, що в нiмецькому передромантизмi активно осмислювався теоретично та художньо освоювався фольклор i вiдбувалося звернення до середньовiчноi старовини, а це збiгалося з творчими устремлiннями письменника-початкiвця. Першою ж публiкацiею Скотта, яка привернула до нього увагу, була тритомна фольклорна збiрка «Пiснi шотландського кордону» (1802–1803), поява якоi теж була для Скотта закономiрною. Мандруючи Шотландiею, вiн збирав народнi пiснi, зокрема iсторичнi, балади, перекази, легенди тощо. Цiй великiй за обсягом збiрцi притаманна тематична еднiсть. Це – саме пiснi шотландського кордону, де кордон – поняття не географiчне, a скорiше епiко-iсторичне; це – смуга землi, де Шотландiя вiками протистояла Англii, боронячи свою свободу, щось на зразок Дикого поля в украiнськiй iсторii та епiчнiй поезii. Вiд цiеi збiрки пряма дорога веде не тiльки до поетичноi творчостi Скотта, а й до його iсторичноi романiстики.
Для повноти уявлень про особистiсть i життя Скотта слiд ще сказати, що вiн збирав не тiльки духовнi скарби минулих часiв, а й пам’ятки матерiальноi культури. Ще в молодi роки вiн заклав основу славнозвiсноi колекцii старожитностей, яку потiм поповнював усе життя. Скотт був непересiчним знавцем iсторii й археологii, а також завзятим антикваром. Придбавши 1811 року дiлянку землi на березi Твiду, вiн побудував дiм у виглядi середньовiчного замку i перетворив його на справжнiй музей шотландськоi старовини. У своiх спогадах письменник розповiдае, що, коли вiн iз сiм’ею перебирався до Ебботсфорда, iхнiй багаж складався з 24 возiв, завантажених переважно рiзними старожитностями: рицарськими обладунками, зброею, давнiми предметами домашнього побуту та iн. В Ебботсфордi вiн прагнув по змозi дотримуватися середньовiчного стилю життя. Та разом з тим вiн прикуповував навколишнi земельнi дiлянки й налагодив на них прибуткове сiльське господарство. Таке поеднання закоханостi в Середньовiччя i пристосованостi до умов реального життя в буржуазному суспiльствi характерне для Скотта.
Пiсля «Пiсень шотландського кордону» Скотт звертаеться до поем на iсторичнi й фольклорно-легендарнi сюжети, якi домiнують у наступний перiод його творчостi (1804–1813). Цi поеми, чи принаймнi бiльшiсть iз них, мали величезний успiх у читачiв i вивели його в ряд провiдних поетiв раннього англiйського романтизму, таких як Вiльям Вордсворт, Семюел Колрiдж, Роберт Саутi. В них драматична фабула поеднуеться з мальовничими пейзажами й лiричними пiснями та вiдступами в стилi народних балад. Написанi першими «Пiсня останнього менестреля» (1805) та «Мармiон» (1808) вiдзначаються яскравим, навiть дещо декоративним, середньовiчним колоритом; не чужi iм i iррацiонально-мiстичнi мотиви, притаманнi ранньому англiйському романтизмовi. Гiрська гельська Шотландiя вперше з’являеться в поемi «Дiва озера» (1810), за визначенням автора, поемi «про кохання, магiю й вiйну, що зображае звичаi наших горян». Саме ця поема й зробила Скотта надзвичайно популярним; на гiрських дорогах до озера Лох-Кетрiн, мiсця дii поеми, з’явилися сотнi шанувальникiв твору; вони, до речi, пiдказали iдею туристського маршруту, який дiе i нинi. Але наступнi поеми Скотта вже не мали такого великого успiху: «Рокбi» (1813), де змальовано образ розчарованого благородного розбiйника, i «Володар островiв» (1815), де виведено легендарного нацiонального героя Роберта Брюса. Ім’я шотландського патрiота, який зазнав чотирьох поразок вiд англiйцiв, був вiдлучений вiд церкви й поставлений поза законом, але врештi-решт перемiг i став королем вiльноi Шотландii, буде фiгурувати i в романiстицi Скотта. Пiзнiше, вже наприкiнцi XIX столiття, образ Роберта Брюса зацiкавив Лесю Украiнку, i вона написала поему про шотландського нацiонального героя.
Уже в очах сучасникiв Скотта його поеми поступалися романiстицi. Але не варто на цiй пiдставi iх недооцiнювати, забуваючи про принципово важливу роль, яку вiдiграли вони у формуваннi iсторичноi поеми, що була дуже поширеною в лiтературi доби романтизму, зокрема в украiнськiй; згадаймо хоча б про те, яке значне мiсце iсторичнi поеми посiдають у творчостi Тараса Шевченка.
Вальтер Скотт писав понад тридцять рокiв. За цей час вiн створив 26 романiв, до яких слiд додати ще повiстi й оповiдання, дев’ять поем, кiлька балад, багато праць лiтературознавчого та iсторичного змiсту, зокрема «Життя Джона Драйдена» (1808), «Життя Наполеона Бонапарта» (1817), «Життеписи романiстiв» (1821–1824), «Смерть лорда Байрона» (1824), «Історiя Шотландii» (1831) та iншi. Вiн редагував зiбрання творiв Джонатана Свiфта i Данiеля Дефо, регулярно виступав з публiкацiями в перiодицi, був видавцем. На його творчому шляху чiтко вимальовуються два перiоди – поетичний та прозовий. I вiхою, що роздiлила iх, була поява у 1814 роцi першого роману Скотта «Уеверлi». Цей роман вiн почав писати ще 1805 року, але потiм вiдклав його на невизначений час, зосередившись на поемах та баладах. Роман вийшов анонiмно, що загалом було тодi звичним явищем. Можливо, Скотт, який тодi вже став знаменитим поетом, не хотiв ризикувати своею лiтературною репутацiею. Успiх роману перевершив усi сподiвання! Проте його автор не розкрив, як на те чекали, свого iнкогнiто. Наступнi романи Скотта аж до 1827 року видавалися як «твори автора “Уеверлi”», а за iхнiм творцем закрiпилося iм’я Великого Невiдомого. В iсторii европейськоi лiтератури це була чи не найбiльша мiстифiкацiя, за успiхом якоi Скотт ревно стежив. Проте вже в серединi 20-х рокiв стало ясно, що нiхто, крiм нього, не поеднуе в coб? всього того, що необхiдно для написання цих творiв, – знання iсторii i фольклору, високу ерудованiсть, любов до Шотландii, схильнiсть до жартiв та дотепних витiвок, обiзнанiсть iз життям рiзних суспiльних верств i, звичайно, лiтературний талант.
Надзвичайний успiх свого першого прозового твору практичний В. Скотт енергiйно пiдтримуе, публiкуючи щороку один, два або й три новi романи. Наступного 1815 року з’являеться друком «Гай Маннерiнг», 1816-го – «Антикварiй», «Чорний карлик» i «Пуритани» (так пропонують передавати назву твору «Old Mortal?ty» росiйськi перекладачi), 1817-го – «Роб Рой», 1818-го – «Единбурзька в’язниця», 1819-го – «Ламермурська наречена», «Легенда про Монтроза» i 1820-го – знову три: «Айвенго», «Монастир» i «Абат». Такiй продуктивностi певною мiрою сприяв притаманний письменниковi «iмпровiзацiйний» стиль творчостi, використання розроблених ранiше сюжетних ходiв, замальовок, перефразувань, топосiв тощо. Особливо цим позначенi його пiзнi романи, в них знаходимо немало повторень i штампiв.
Інтенсивнiсть творчоi працi письменника ще бiльше зростае в останнi роки життя, пiсля того, як 1825 року збанкрутувало видавництво, компаньйоном якого вiн був. Юридично Скотт мiг вiдмовитися вiд сплачування боргiв, але це суперечило його поняттям про честь. На плечi письменника звалилася величезна частина боргу в 130 тисяч фунтiв стерлiнгiв, яку вiн прагнув покрити лiтературними гонорарами. З-пiд його пера виходять не тiльки романи, а й iсторичнi працi, бiографii видатних осiб, критичнi статтi, дитячi книги тощо. Одного зi своiх героiв, Сезара Бiрото, О. Бальзак назвав «мучеником комерцiйноi чесностi», i це визначення можна перенести на В. Скотта. Непомiрна напруга пiдiрвала його мiцне здоров’я. Останнi два романи, «Небезпечний замок» i «Граф Роберт Паризький», вiн писав, будучи тяжко хворим. У 1832 роцi Вальтера Скотта не стало, що в рiзних краiнах було сприйнято як величезна втрата для европейськоi культури.
До iсторii лiтератури Вальтер Скотт увiйшов як творець iсторичного роману. Його твори мали яскраво виражений новаторський характер, були дiйсно новим i вагомим словом у лiтературi. Самому авторовi вони уявлялися як освоення лiтературою величезного материка iсторii. Цю думку подiляли його сучасники не лише на Британських островах, а й в усiй Європi.
Вони небезпiдставно вважали його творцем нового жанру. Наприклад, вiдомий росiйський критик В. Белiнський твердив, що Вальтер Скотт «створив iсторичний роман, який до нього не iснував». Це не зовсiм правильно: iсторичнi романи писали й до Скотта, i в значнiй кiлькостi. У Францii на початку ХІХ столiття виходила «Нова унiверсальна бiблiотека романiв», до якоi входила серiя «Історичнi романи», що нараховувала десятки томiв. Цi романи характеризуються поеднанням романного змiсту, що розумiвся лише як вимисел, i змiсту iсторичного, що розумiвся як розповiдь про iсторичнi подii та iсторичних дiячiв. Але цим романам бракувало органiчного поеднання цих двох змiстiв, вони розшаровуються в структурi творiв i з’еднуються лише зовнiшнiми фабульними зв’язками.
Важливо тут нагадати, що починаючи з античностi i до середини ХІХ столiття iсторiя вважалася не тiльки i не стiльки наукою, скiльки лiтературним прозовим жанром. ii зближали з епiкою, вбачаючи близькiсть у тому, що вони е розповiдними мистецтвами (невипадково у давнiх грекiв муза Клiо була iх спiльною покровителькою), а головну рiзницю – у тому, що, як визначив Арiстотель, iсторiя розповiдае про дiйснi подii i людей, а епiка – про те, чого реально не було, але могло бути за доцiльнiстю i вiрогiднiстю. Як зазначае вiдомий вчений Б. Реiзов, ця традицiя на початку ХІХ столiття ще лишалася в силi, «iсторiя – це все ще лiтература, жанр, близький до епосу й роману, недаремно Гомера вважають першим iсториком, а Геродота – Гомером iсторii».
Вальтер Скотт здiйснив органiчний синтез роману й iсторичноi прози, як ii тодi розумiли. У нього романний та iсторичний змiст не лише пов’язуються, а й взаемопроникаються, витворюючи цiлiсну й завершену жанрову структуру. В цьому синтезi, прагнення до якого проявлялися й ранiше, полягае чи не головна заслуга письменника перед лiтературою.
З попередникiв Скотта найближче до подiбного синтезу iсторii та лiтератури пiдiйшли автори англiйських iсторичних хронiк, i насамперед Шекспiр. Скотт спирався на його досвiд в усiх своiх творах, у тому числi i в «Айвенго», де особливо вiдчутнi паралелi з «Генрiхом IV». Подiбно до Шекспiра, Скотт робить учасниками iсторичних подiй представникiв усiх верств населення – вiд свинопаса, розбiйника i еврея-лихваря до вищих церковних чинiв, феодалiв i короля, вiн так само перемежовуе «високий» план, де дiють сильнi свiту цього, комiчними сценками й жартами, скажiмо, блазня Вамби чи веселого монаха Тука. При цьому вiн йде далi за драматургiв англiйського Ренесансу: iсторiю роблять не тiльки дiячi Історii – полководцi та королi, а всi, хто живе у цей час, тому «низовий» план романiст не вiдокремлюе вiд «високого» i задiюе персонажiв з дiаметрально протилежним суспiльним статусом в однiй i тiй самiй сценi: король бенкетуе з розбiйниками, а лицар рятуе еврея та його доньку (тодi як за часiв дii роману мiж ними iснувала величезна соцiальна прiрва). Врозрiз iз домiнуючою у попереднi вiки традицiею, Скотт перерозподiляе сфери дii серйозного i комiчного: вiдданий своему господаревi блазень Вамба постае в ореолi героя, а образ нащадка саксонських королiв, вайлуватого ненажери Етельстана мiстить комiчнi конотацii.
Далi за свого великого попередника Скотт iде й в iншому: за життя Шекспiра вважалося (ця думка зберiгалася ще довго), що рухаеться час, спричинюючи змiни в свiтi, проте люди залишаються незмiнними. Тому в Шекспiра, байдуже в якiй краiнi i в який iсторичний момент розiгруеться дiя, героi – англiйцi, сучасники драматурга. Моделювати мислення, внутрiшнiй свiт людей, якi жили в iншi епохи, письменники почнуть пiзнiше – на зламi ХVІІІ i ХІХ столiття, i принципова роль у цьому належатиме саме Вальтеру Скотту.
Та як конкретно створювався iсторичний роман, якi основнi складники й механiзми вищезазначеного синтезу? за часiв Скотта в Англii iнтенсивно розвивалися два основнi романнi рiзновиди – настiльки рiзнi, що англiйцi, на вiдмiну вiд нас, мають для них рiзнi назви. Це були novel i romance; перший зображав звичайних людей за звичайних обставин i, за вiдомим визначенням, був «епосом приватного життя». Вiн iшов вiд «лiтератури “факту”» – мемуарiв, звiтiв про подорожi, листiв i т. iн. – i був прив’язаний до емпiричноi дiйсностi. Другий будувався на фантазii, а вихiдним матерiалом для нього були, крiм iншого, лицарськi романи; його дiя вiдбувалася за обставин, далеких вiд буденностi: у старовинних замках, серед руiн i дикоi природи, в атмосферi мiстики i таемничостi. Названий «готичним» (або «романом жахiв»), вiн по-своему вiдбив захоплення старовиною, характерне для 2-i половини ХVІІІ столiття. Романiстика Скотта виникла на перехрестi iснуючих романiстичних традицiй i увiбрала досвiд обох романних рiзновидiв.
За вихiдну основу письменниковi послужив англiйський сiмейно-побутовий роман ХVІІІ столiття Г. Фiлдiнга, Т. Смоллетта, О. Голдсмiта та iнших, який досягнув високого рiвня у зображеннi життя, побуту, звичаiв, ментальностi рiзних прошаркiв тогочасного суспiльства. Тому не безперечною е звична точка зору, що у творчостi Скотта вiдбуваеться перехiд до реалiзму, розвинутого у творчостi романiстiв наступного поколiння – Дiккенса й Теккерея. Та безсумнiвним е те, що вiн збагатив роман ХІХ столiття вправним вiдтворенням «колориту часу» й впливу iсторii на суспiльне й iндивiдуальне буття.
Англiйськi реалiсти ХVІІІ столiття рельефно змальовували середовище й характери персонажiв, часто в комiчному, а то й у сатиричному висвiтленнi. Але це був свiт приватного життя приватних людей, до якого лише iнодi долiтали притлумленi вiдзвуки iсторичних подiй. Історiя протiкала десь поза цим свiтом, десь збоку або, точнiше, зверху, у «високих» сферах, не позначаючись на ньому. Вона була предметом iсторiографii, яка мала переважно наративний (розповiдний) або наративно-описовий характер.
Інша рiч Скотт: уже в першому циклi романiв, написаних на сюжети з недавнього минулого Шотландii, вiн прагнув показати, що приватне життя й iсторiя – не iзольованi свiти, що життя як особистостi, так i всього суспiльства пiдпорядковане iсторii, впливу ii закономiрностей та колiзiй. Цi романи, вiд «Уеверлi» до «Айвенго», називають «шотландським», або «уеверлiйським» циклом. В основних рисах у них була вироблена модель iсторичного роману, яка лягла в основу европейськоi iсторичноi романiстики першоi половини ХІХ столiття.
Як правило, будуються вони так: спочатку Скотт, у стилi романiстiв ХVIII столiття, малюе повсякденне життя в маетку джентрi (помiщика) чи в буржуазнiй родинi. Але далi в це розмiрене життя, занурене в побут, вторгаеться iсторiя, розiгруються iсторичнi подii, у вир яких, нерiдко всупереч його намiрам i бажанням, втягнуто головного героя, молодого дворянина чи буржуа, i це тягне за собою важливi змiни в його життi. Найвиразнiше ця схема проглядае в романi «Уеверлi», а також у «Пуританах», «Роб Роi» та деяких iнших. Розгортаючи твiр таким чином, Скотт що далi, то бiльше вiдходить вiд просвiтницького роману ХVІІІ столiття, звертаеться до ресурсiв любовно-авантюрного, пригодницького, готичного романiв.
