Стук у браму
Franz Kafka
Франц Кафка (1883–1924) – знаменитий австрiйський письменник, один з творцiв модерноi прози ХХ столiття, бiльшiсть творiв якого були опублiкованi вже пiсля смертi автора. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком його романи «Замок», «Процес», «Америка», а також «Листи до Мiлени. Лист батьковi». Оповiдання («Опис однiеi боротьби», «Нора», «Дослiдження одного пса» та iн.), що зiбранi в цьому виданнi, як i iншi твори Кафки, просякнутi абсурдом i страхом перед зовнiшнiм свiтом та вищим авторитетом i здатнi пробуджувати в читачевi почуття тривоги. Героi оповiдань – це люди, яких байдуже суспiльство вiдторгае, бо вони – iнакшi, а значить «хворi», тому iм немае мiсця серед звичайних людей. Вони мають пiти… На жаль, саме це в реальному життi вiдчував i сам Кафка.
Франц Кафка
Стук у браму
Franz Kafka
DER SCHLAG ANS HOFTOR
Переклад з нiмецькоi Ігоря Андрущенка
Художник-оформлювач Олена Гугалова-Мешкова
Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2019 роцi
© І. В. Андрущенко, переклад украiнською, 2020
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Опис однiеi боротьби
І, вбравшись, ходять люди
По рiнi ваги-переваги
Пiд небесами широченними оцими,
Якi сягають по далекi горбовини
Вiд пагорбiв удалинi помiтних.
I
Годинi о дванадцятiй деякi люди вже пiдвелися, вклонились, потиснули одне одному руки, сказали, що було дуже приемно, i вийшли через велику дверну пройму в передпокiй, аби вдягтися. Господиня стояла посеред кiмнати, рухливо кланяючись, а ii сукня лягала витонченими бганками.
Я сидiв за маленьким столиком – у нього були три витягнутi тонкi нiжки, – прикладаючись до третьоi чарчини «Бенедиктину» й одночасно оглядаючи свiй невеликий запас печива, яке я сам знайшов i наклав собi, бо воно мало тонкий смак.
Тут до мене пiдiйшов мiй новий знайомий i, трохи неуважно посмiхнувшись моему заняттю, сказав тремтячим голосом:
– Даруйте, що я пiдiйшов до вас. Але досi я сидiв один зi своею дiвчиною в сусiднiй кiмнатi. З пiв на одинадцяту, зовсiм не так довго. Вибачте, що я це говорю вам. Ми ж не знаемо один одного. Чи не правда, що ми зустрiлися на сходах i сказали один одному кiлька важливих слiв, а тепер я вже говорю вам про свою дiвчину, але ви вже менi – прошу вас – даруйте, щастя рветься з мене назовнi, я нiчого не мiг вдiяти. А що в мене немае iнших знайомих, яким я довiряю…
Так вiн говорив. А я засмучено подивився на нього – шматок-бо фруктового торта, який перебував у мене в ротi, був недобрий на смак – i сказав йому в його приемно спаленiле лице:
– Я радий, що здаюся вам гiдним довiри, але засмучений тим, що ви менi це розповiдаете. І ви самi – не були б ви такi схвильованi – вiдчули б, як це недоречно – розповiдати людинi, яка сидить на самотi i п’е горiлку, про кохану дiвчину.
Коли я це сказав, вiн раптом сiв, вiдкинувся й опустив руки. Потiм, зiгнувши в лiктях, притиснув iх до себе i досить гучним голосом заговорив наче до себе самого:
– Ми сидiли там самi-самiсiнькi… в кiмнатi… з Аннерль, i я цiлував ii… цiлував… ii… в губи… цiлував вухо… плечi.
Кiлька чоловiкiв, якi стояли поблизу i вирiшили, що точиться якась жвава розмова, позiхаючи, пiдiйшли до нас. Тому я встав i голосно сказав:
– Добре, якщо ви хочете, я пiду, хоча нерозумно йти зараз на Лаврiнову гору[1 - Мова про пагорб Петршин (нiмецька назва ii – Laurenziberg) у центральнiй частинi Праги, найвiдомiшу з празьких гiр.], адже погода ще холодна, а що випало трохи снiгу, то дороги слизькi, наче ковзанка. Але якщо ви хочете, я пiду з вами.
Спершу вiн здивовано подивився на мене i розкрив рота з широкими i червоними вологими губами. Але потiм, побачивши чоловiкiв, якi були вже близенько, засмiявся, встав i сказав:
– О, нiчого, холод на користь, наш одяг увесь просякнутий жаром i димом, та й я, напевно, п’яненький, хоча пив мало, атож, попрощаемося й пiдемо.
Ми пiдiйшли до господинi, i, коли вiн цiлував iй руку, вона сказала:
– Їй-бо, я рада, що сьогоднi у вас таке щасливе обличчя, зазвичай воно серйозне й тоскне.
Доброта цих слiв зворушила його, i вiн iще раз поцiлував iй руку; вона усмiхнулася.
У переднiй стояла покоiвка, ми побачили ii зараз уперше. Вона подала нам пальто i взяла потiм лiхтарик, щоб посвiтити нам на сходах. А гарна ж була дiвчина. Шия в неi була оголена i тiльки пiд пiдборiддям пов’язана чорною оксамитовою стрiчкою, а ii просторо вбране тiло грацiйно згиналося, коли вона спускалася перед нами по сходах, свiтячи лiхтариком. Їi щоки розчервонiлись, бо вона випила вина, а ii вуста були напiввiдкритi.
Внизу сходiв вона поставила лiхтарик на сходинку, похитуючись, пiшла до мого знайомого, обняла i поцiлувала його й затрималася в обiймах. Лише коли я вклав iй у руку монету, вона сонно вiдiрвалася вiд нього, повiльно вiдкрила маленькi дверi пiд’iзду i випустила нас у нiч.
Над порожньою, рiвномiрно освiтленою вулицею стояв великий мiсяць на трохи хмарному i через це ще ширшому небi. Лежав снiжок. Ноги на ходу ковзали, тому треба було робити маленькi кроки.
Щойно ми вийшли на вулицю, я помiтно пiдбадьорився. Я пустотливо задирав ноги, трiскотячи суглобами, викрикував на всю вулицю якесь iм’я, наче вiд мене за рогом зник приятель, пiдстрибуючи, кидав угору капелюх i хвалькувато пiдхоплював його.
А мiй знайомий незворушно йшов поруч. Голова його була опущена. І вiн нiчого не говорив.
Це здивувало мене, бо ж я очiкував, що радiсть його роздратуе, коли навколо нього не стане людей. Я принишкнув. Щойно я зiбрався схвально плеснути його по плечу, як мене охопив сором, i я нiяково вiдсмикнув руку. Що вона не була менi потрiбна, то я застромив ii в кишеню пальта.
Отже, ми йшли мовчки. Я стежив за звуками наших крокiв i не розумiв, що менi за ним не вгнатися. Це трохи хвилювало мене. Мiсяць був ясний, усе було видно чiтко. Там i сям хтось дивився у вiкно i розглядав нас.
Коли ми прийшли на вулицю Фердинанда, я помiтив, що мiй знайомий завiв якусь мелодiю; зовсiм тихо, але я почув. Я образився на це. Чому вiн зi мною не розмовляв? А якщо я йому не потрiбен, навiщо вiн порушив мiй спокiй. Я з досадою згадав про славнi ласощi, якi я через нього залишив на столику. Я згадав також про «Бенедиктин» i трохи повеселiшав, майже, можна сказати, запишався. Я взявся в боки i уявив, що гуляю самохiть. Я був у гостях, врятував вiд ганьби одного невдячного юнака i тепер гуляю пiд мiсяцем. Весь день на службi, ввечерi в гостях, уночi на вулицi i нiчого надмiру. Безмежно природний лад життя!
Однак мiй знайомий ще йшов ззаду, ба вiн навiть пришвидшив крок, помiтивши, що вiдстав вiд мене, i вдав, що це цiлком природно. А я подумав, чи не краще менi звернути в бiчну вулицю, бо ж не зобов’язаний я гуляти разом. Я можу пiти додому один, i нiхто не смiе затримувати мене. Запалю настiльну лампу в залiзному корпусi в себе в кiмнатi, сяду в свое крiсло, що стоiть на драному схiдному килимi… Коли я дiйшов цiеi думки, мене охопила слабкiсть, яка завжди бере мене, щойно подумаю про те, аби знову пiти в свое житло i знову на самотi проводити години серед помальованих стiн i на пiдлозi, яка, якщо дивитися на неi в люстро iз золотою рамою, що висить на заднiй стiнi, косо падае вниз. У мене втомилися ноги, i я вже готовий був у всякому разi пiти додому i лягти в лiжко, як раптом у мене виник сумнiв, чи треба, йдучи геть, прощатися зi своiм знайомим чи нi. Але я був занадто боязкий, щоб пiти не попрощавшись, i занадто слабкий, щоб попрощатися голосно, тож я знову зупинився, сперся на будинкову стiну, освiтлену мiсяцем, i почекав.
Мiй знайомий пiдiйшов бадьорим кроком i був, мабуть, певною мiрою стурбований. Вiн заметушився, заклiпав очима, розпростер руки, рiзко скинув голову в мiй бiк, бажаючи, здавалося, всiм цим показати, що здатен гiдно оцiнити жарт, який я утнув тут для його розваги. Я був безпорадний i тихо сказав:
– Сьогоднi веселий вечiр.
При цьому я видав вимучений смiшок. Вiн вiдказав:
– Так, а ви бачили, як i покоiвка поцiлувала мене?
Я не мiг говорити, бо в моему горлi було повно слiз, тому я спробував висурмити, наче поштовий рiжок, щоб не залишатися нiмим.
Вiн спершу заткнув вуха, потiм, люб’язно дякуючи, потиснув менi праву руку. Та, напевно, виявилася на дотик холодною, бо вiн одразу вiдпустив ii i сказав:
