Стук у браму

Та потім, коли дорога стала вислизати у мене з-під ніг і все, стомившись, як і я, почало зникати, я поквапився гарячково видертися на схил праворуч дороги, щоб ще вчасно прийти в високий, заплутаний сосновий ліс, де збирався проспати ніч. Треба було поспішати. Зірки вже темніли, і місяць недолужно тонув у небі, як у бурхливій воді. Гора була вже частиною ночі, дорога тривожно закінчувалася там, де я повернувся до схилу, а з глибини лісу чувся дедалі ближчий гуркіт падаючих стовбурів. Тепер я міг би відразу впасти в мох і заснути, але, боячись мурах, я, чіпляючись за стовбур ногами, виліз на дерево, яке теж уже хиталося без вітру, ліг на гілку, сперся головою на стовбур і квапливо заснув, а на тремтливому кінці гілки сиділа й хиталася білочка моєї примхи зі стрімким хвостом.

Річка була широка, і галасливі хвильки її були освітлені[3]. На іншому березі теж були луки, які переходили потім у чагарник, за яким ген-ген бовваніли світлі алеї плодових дерев, що йшли до зелених пагорбів.

Зрадівши цьому виду, я ліг і, затиснувши собі вуха через страх почути плач, подумав, що тут можу заспокоїтися. Адже тут порожньо і красиво. «Не потрібна велика мужність, щоб тут жити. Тут доведеться мучитися, як деінде, але при цьому не доведеться гарно рухатися. Це буде ні до чого. Бо тут тільки гори і велика річка, і я ще досить розумний, щоби вважати їх безживними. Так, спотикаючись на самоті на дедалі вищих лугових стежках, я буду не більше полишеним, аніж ця гора, хіба що почуватимуся полишеним. Але думаю, що і це минеться».

Так грав я зі своїм майбутнім життям і завзято намагався забути. При цьому я, мружачись, дивився на те небо, що вирізняється напрочуд щасливим забарвленням. Таким я вже давно не бачив його, це зворушило мене і нагадало мені окремі дні, коли я теж думав, що бачу його таким. Я забрав долоні від вух, розвів руки в різні боки і впав у трави.

Я почув, як далеко хтось тихо схлипує. Зірвався вітер, і з шурхотом злетіли купи сухого листя, яких я раніше не бачив. З плодових дерев шалено посипалися на землю незрілі плоди. З-поза якоїсь гори піднялися потворні хмари. Хвилі ріки скрипіли і поступалися назад од вітру.

Я швидко встав. У мене боліло серце, бо тепер мені здавалося неможливим вибратися з моїх знегод. Я вже хотів покинути цю місцевість, щоб повернутися у своє колишнє життя, як раптом мене пройняла думка: «Як чудово, що в наш час значних осіб іще переправляють через річки в такий непростий спосіб. Нічим іншим цього не пояснити, як тим, що це старий звичай». Я похитав головою, бо був здивований.

3. ТОВСТУН

а) Промова до місцевості

З кущів на інший берег вийшло четверо кремезних голих чоловіків, які несли на плечах дерев’яні ноші. На цих ношах по-східному сидів товстючий чоловік. Хоча його несли через кущі по бездоріжжю, він не розсовував колюче гілля, а спокійно розштовхував його своїм нерухомим тілом. Його складчасті маси жиру були розпластані так ретельно, що цілком покривали носилки і ще звисали з боків, як краї жовтуватого килима, однак нітрохи не заважали йому. У нього був нехитрий вираз обличчя людини, яка задумалась і не намагається приховати це. Часом він заплющував очі; коли він відкривав їх знову, підборіддя його кривилося.

– Ця місцевість заважає мені думати, – сказав він тихо, – через неї мої міркування гойдаються, наче ланцюгові мости під час божевільного перебігу. Вона гарна і тому хоче, щоб на неї дивилися.

Я заплющую очі і кажу: ти, зелена горо біля річки, ти, у якій проти води є перекотисте каміння, ти красива.

Але вона незадоволена, вона хоче, щоб я розплющив очі і дивився на неї.

А якщо я з заплющеними очима скажу: горо, я тебе не люблю, бо ти нагадуєш мені хмари, вечірні зорі і високе небо, а це речі, які змушують мене мало не плакати, бо їх не досягти тому, кого носять на маленьких ношах. А показуючи мені все це, ти, підступна горо, затуляєш мені даль, яка мене тішить, бо в прекрасній перспективі показує досяжне. Тому я не люблю тебе, горо біля води, ні, я не люблю тебе.

Але ця промова залишить її такою ж байдужою, як попередня, якщо я не говоритиму з розплющеними очима. Інакше вона не буде задоволена.

А хіба ми не повинні продовжувати її прихильність до нас, щоб узагалі зберегти її, ту, яка плекає таку химерну пристрасть до каші наших мізків? Вона обвалить на мене свої зубчасті тіні, вона мовчки виставить переді мною жахливо голі стіни, і мої носії спіткнуться об каміння на дорозі.

Але не тільки гора така пихата, така настирлива і така потім мстива, таке ж і все інше. Тому я повинен, округливши очі – о, їм боляче, – раз по раз повторювати:

«Так, горо, ти прекрасна, і мене тішать ліси на твоєму західному схилі… І тобою, квітко, я теж задоволений, і твій рожевий колір веселить мені душу… Ти, траво на луках, вже висока і потужна і даруєш прохолоду… І ти, дивовижний чагарнику, який штрикається так несподівано, що наші думки відразу розсіюються. А до тебе, річко, я маю таку велику симпатію, що дам пронести себе через твою пружну воду».

Голосно вимовивши десять разів цю хвалебну промову, що супроводжувалася смиренними рухами його тулуба, він опустив голову і, заплющивши очі, сказав:

– А тепер я прошу вас – горо, квітко, траво, чагарнику й річко, – дайте мені трохи місця, щоб я міг дихати.

Тут дійшло до хапливого пересування навколишніх гір, які посунулися за габу туману. Алеї хоч і залишилися на місці, сяк-так зберігаючи ширину дороги, але завчасно розпливлися: на небі перед сонцем стояла волога хмара з ледь просвічуваними краями, в тіні якої місцевість опускалась, а всі предмети втрачали свої прекрасні обриси.

Кроки носіїв долинули до мого берега, проте в темному чотирикутнику їхніх облич я нічого не міг розрізнити точніше. Я бачив тільки, як вони нахиляли голови убік і як згинали спини, бо ноша у них була незвичайна. Я злякався за них, помітивши, що вони втомилися. Тому я пильно стежив, коли вони ступили на траву берега, а потім ще рівним кроком пішли по мокрому піску, поки нарешті не занурилися в тонкі зарості очерету, де обидва задніх носії зігнулися ще нижче, щоб зберегти ноші в горизонтальному положенні. Я міцно зчепив пальці. Тепер, роблячи крок, вони мусили високо піднімати ноги, а відтак їхні тіла блищали від поту в прохолодному повітрі цього мінливого дня.

Товстун сидів спокійно, поклавши руки на стегна; довгі стебла очерету били його, розпрямляючись за передніми носіями.

Рухи носіїв ставали все менш рівномірними у міру того, як вони наближалися до води. Часом ноші гойдалися, наче вони вже на хвилях. Калюжки в очеретах потрібно було перестрибувати або обходити, бо вони могли виявитися глибокими. Одного разу піднялися з криком дикі качки і круто влетіли в хмару. Тут я побачив у короткій гримасі обличчя товстуна; воно було геть неспокійне. Я встав і незграбними стрибками помчав кам’янистим схилом, який відділяв мене від води. Я не звертав уваги на те, що це було небезпечно, думаючи тільки про те, щоб допомогти товстунові, коли його слуги не здолають більше його нести. Біг я так нерозважливо, що не зміг зупинитися внизу біля води і, трохи пробігши по хлюпкій воді, зупинився лише там, де вода була вже мені по коліно.

А на тому березі слуги, згинаючись, дійшли з ношами до води і, утримуючись за допомогою однієї руки над неспокійною водою, підпирали ноші чотирма волохатими руками, так що було видно незвично підняті м’язи.

Вода підступила спершу до підборідь, потім піднялася до ротів, голови носіїв позакидались, і ноші впали на плечі. Вода захлюпувала вже перенісся, а вони все ще не припиняли зусиль, хоча не дісталися і до середини річки. Тут на голови передніх упала невисока хвиля, і всі четверо мовчки потонули, захоплюючи за собою ноші своїми ручиськами. Вода стрімко ринула слідом.

Тут із країв великої хмари пробилося низьке світло вечірнього сонця, воно осяяло пагорби й гори на обрії, тоді як ріка і місцевість під хмарою були висвітлені неясно.

Товстун поволі повернувся в бік течії, і його понесло вниз по річці, наче ідола з якогось світлого дерева, який виявився непотрібним і тому полетів у річку. Він плив по відбивку хмари. Довгасті хмари тягнули його, а маленькі, згорбившись, штовхали, що викликало значне хвилювання, яке було помітно навіть по сплесках води біля моїх колін і біля надбережних каменів.

Я швидко видерся знову вгору по схилу, щоб супроводжувати товстуна на дорозі, бо ж справді любив його. І, можливо, я зможу що-небудь дізнатися щодо небезпеки цього на вигляд безпечного краю. Так я вийшов на смугу піску, до вузькості якої треба було ще звикнути, руки в кишенях, повернувши обличчя до річки під прямим кутом, так що підборіддя майже лежало у мене на плечі.

На надбережних наметнях сиділи ніжні ластівки.

Товстун сказав:

– Дорогий пане на березі, не намагайтеся врятувати мене. Це помста води і вітру; я пропав. Так, це помста, адже як часто ми – я і мій друг прочанин – нападали на ці речі, коли співав наш клинок, виблискували кимвали, чудово сяяли труби і спалахували зірниці литавр.

Маленька чайка, розпростерши крильця, пролетіла через його живіт, але швидкість її не зменшилася.

Товстун правив далі:

б) Початок розмови з богомільником

– Був час, коли я день у день ходив в одну церкву, бо дівчина, в яку я був закоханий, вечорами клячала там, молячись, по півгодини, і тоді я міг без перешкод дивитися на неї.

Коли одного разу ця дівчина не прийшла і я невдоволено дивився на тих, хто молиться, мою увагу притягнув до себе один юнак, який простягнувся на підлозі всім своїм худим тілом. Час від часу він, напружуючи всі сили, підносив голову і, зітхнувши кидав її на притиснуті до каменів руки.

У церкві було лише кілька старих жінок, які часто схиляли і повертали свої закутані голівки, щоб поглянути на того, хто молиться. Ця увага, здавалося, ущасливлювала його, бо перед кожним своїм нападом побожності він перевіряв очима, чи багато людей на нього дивиться.

Я визнав це за непристойність і вирішив заговорити з ним, коли він піде з церкви, і випитати у нього, чому він молиться таким чином. Так, я був роздратований, бо ж не прийшла моя дівчина.

Але лише за годину він підвівся, ревно перехрестився і рвучко рушив до хрестильниці. Я став на його шляху між кропильницею і дверима, знаючи, що не пропущу його без пояснень. Я скривив рот, як роблю завжди для підготовки, коли рішуче маю намір поговорити. Я виставив уперед праву ногу і сперся на неї, а ліву недбало поставив на носок; це теж додає мені твердості.

Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоєнням помітив мене ще раніше, бо тепер він несподівано помчав геть до дверей. Скляні двері зачинились. І коли я відразу ж слідом вийшов за двері, то вже не побачив його, бо там було кілька вузьких вулиць і народу як дим ішло.

У наступні дні він не з’являвся, а моя дівчина прийшла. Вона була в чорній сукні, обкладеній по коміру прозорим мереживом, – під ним прозирав півмісяць вирізу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроєним коміром. А що дівчина прийшла, то я забув про того молодика і не цікавився ним навіть тоді, коли він потім знову регулярно був і молився своїм звичаєм. Але він завжди проходив повз мене з великим поспіхом, відвернувши обличчя. Можливо, річ тут у тому, що я завжди уявляв його собі тільки в русі, і тому, навіть коли він стояв, мені здавалося, що він крадеться.

Якось я затримався у себе в кімнаті. А проте ще пішов-таки до церкви. Дівчини я там уже не застав і хотів піти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався мені й пробудив у мені цікавість.

Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету сліпому жебракові, який там сидів, і причаївся поруч із ним за відкритим дверним створом. Я просидів там годину, скорчивши, можливо, лукаву фізіономію. Почувався я там добре і поклав приходити сюди частіше. Але в ході другої години я вирішив, що безглуздо сидіти тут через цього богомільника.

І все-таки я вже зі злістю дозволив павукам повзати по своєму вбранні і третю годину, коли останні відвідувачі, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.

Тут він теж з’явився. Він ішов обережно, і ноги його спершу немов обмацували підлогу, перш ніж ступити на неї.

Я підвівся, зробив великий і прямий крок і схопив хлопця за комір.

– Добрий вечір, – сказав я і, тримаючи його за комір, зіштовхнув сходами вниз на освітлену площу.

Коли ми спустилися, він сказав геть нетвердим голосом:

– Добрий вечір, дорогий-дорогий пане, тільки не гнівайтесь на вашого покірного слугу.

– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули від мене, сьогодні це вам навряд чи вдасться.

– Ви жалісливі, пане, і відпустіть мене додому. Мене можна пожаліти, це щира правда.

– Ні, – закричав я під шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не відпущу! Якраз такі історії мені подобаються. Ви – щаслива знахідка. Я можу привітати себе.

Тоді він сказав:

– Ах, боже мій, у вас швидке серце і голова мов якийсь виливанець. Ви називаєте мене щасливою знахідкою, як же ви, мабуть, щасливі! Адже моє нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитається на вістрі, і якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добраніч, пане.

– Добре, – сказав я і схопив його за праву руку, – якщо ви не відповісте мені, я зарепетую тут, на вулиці. І збіжаться всі продавчині, які зараз виходять з крамниць, і всі їхні коханці, які з радістю чекають їх, бо вони подумають, що впав якийсь кінь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тоді я покажу вас людям.

Тут він, плачучи, по черзі поцілував обидві мої руки.

– Я скажу вам те, що ви хочете дізнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.

Я кивнув головою, і ми пішли туди.

Але він не задовольнився темрявою провулка, де стриміли тільки віддалені один від одного жовті ліхтарі, а завів мене в низький під’їзд якогось старого будинку під ліхтарик, який висів перед дерев’яними сходами і з якого капало.

Там він церемонно взяв свій носовичок і, розстеливши його на сходах, сказав:

– Сідайте, дорогий пане, так вам буде зручніше запитувати, я постою, так мені буде зручніше відповідати. Тільки не мучте мене.

Я сів і, піднявши на нього примружені очі, сказав:

– Ви справжнісінький божевільний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церкві! Як це смішно і як неприємно присутнім! Як можна перейматися побожністю, якщо доводиться дивитися на вас.

Він притулився до стіни, тільки головою рухав вільно.

– Не гнівайтесь… навіщо вам сердитися через речі, які не мають до вас відношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь інший поводиться погано, я радію. Не гнівайтесь тому, якщо я скажу, що в тому і полягає мета моїх молитов, щоб люди дивилися на мене.

– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохід, але побоявся притишити голос, – справді, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, відколи побачив вас, в якому стані ви перебуваєте. У мене є досвід, і я зовсім не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на суші. Природа хвороби така, що ви забули справжні імена речей і тепер похапцем обсипали їх випадковими іменами. Тільки б швидше, тільки б швидше! Та щойно втікши від них, ви знову забуваєте їхні назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотіли знати, що це була тополя, знову гойдається безіменно, і ви називаєте її «П’яний Ной».

Я трохи зніяковів, коли він сказав:

– Я радий, що не зрозумів того, що ви сказали.

Хвилюючись, я забубонів, як старий дяк:

– Тим, що ви цьому раді, ви показуєте, що зрозуміли мене.

– Певна річ, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.

Я поклав долоні на верхню сходинку, відкинувся назад і в цій майже неприступній позі, яка служить борцям останнім порятунком, сказав:

– Веселий у вас спосіб рятувати себе: ви припускаєте, що й в інших ваш стан.

Після цього він посмілішав. Він склав руки, щоб надати єдність своєму тілові, і з легким внутрішнім опором сказав:

– Ні, я ж роблю так не з усіма, і з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби міг, адже тоді мені вже не потрібна була б увага людей в церкві. Знаєте, чому вона мені потрібна?

Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав і думаю, що й не хотів знати. Я ж і сюди приходити не хотів, сказав я собі тоді, але ця людина змусила мене слухати її. Мені досить було тільки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не міг і ворухнути головою.

Людина, що стояла переді мною, посміхнулася. Потім вона опустилася навколішки і заговорила сонливим голосом:

– Ніколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собі я був переконаний в тому, що справді бачу. Всі речі навколо я уявляю собі настільки непевно, що мені завжди здається, ніби вони жили колись, а тепер ідуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я відчуваю болісне бажання побачити речі такими, якими вони, напевно, бачаться, перш ніж мені показатися. Вони тоді, напевно, прекрасні і спокійні. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсі.

Що я мовчав і лише мимовільними двиготами обличчя показував, як мені тяжко, він запитав:

– Ви не вірите в те, що люди так говорять?

Я вважав за потрібне кивнути головою, але не зміг.

– Справді, ви в це не вірите? Ах, послухайте, одного разу в дитинстві, розплющивши очі після короткого післяобіднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднішим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жінка відповіла з саду:

«Я п’ю каву на лоні природи». Вона сказала це не задумавшись і не дуже чітко, немов кожен мав цього очікувати.

Я вирішив, що мені задають питання. Тому я поліз у задню кишеню штанів і вдав, ніби щось шукаю там. Але нічого не шукав, я хотів тільки змінити свій вигляд, щоб показати свою участь у розмові. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цікавий, і що я абсолютно не розумію його. Я додав також, що не вірю в його автентичність, і що він, ймовірно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка мені невтямки. Потім я заплющив очі, бо вони у мене боліли.

– О, це добре, що ви поділяєте мою думку, і жодної своєкорисливості не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати мені це.

Хіба не правда, чому я повинен соромитися або чому повинні ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись і важко, не стукаю палицею об бруківку і не зачіпаю одягу людей, які голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тіні, зіщулившись, шмигають уздовж будинків, іноді зникаючи в шибках вітрин?

Які дні я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високі будинки, а зовнішньої причини на те знайти неможливо. Я лажу потім по купах щебеню і питаю кожного, кого зустріну: «Як це могло статися? У нашому місті… Новий будинок… Сьогодні це вже п’ятий… Подумайте тільки». Тут мені ніхто не може відповісти.

Часто падають люди на вулиці і залишаються мертві лежати. Тоді крамарі відкривають свої завішані товарами двері, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потім виходять, посміхаючись ротом і очима, і кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головні хустки… йдуть добре… Атож, війна». Я шмигаю в цей будинок і, боязко піднявши кілька разів руку із зігнутим пальцем, стукаю нарешті у віконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привітно, – до вас принесли покійника. Покажіть мені його, прошу вас». І коли він хитає головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:

«Дорогий. Я з таємної поліції. Покажіть мені мерця вмить». – «Мерця? – питає він тепер майже ображено. – Ні, у нас тут жодного мерця немає. Це пристойний будинок».

Я прощаюся і йду.

А потім, коли мені потрібно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкість цієї авантюри мене бентежить; і я часто думаю про себе: «Якщо такі великі площі будують тільки через бундючність, чому б не будувати і кам’яні перила, які б вели через площу? Сьогодні дме південно-західний вітер. Повітря на площі хиляється. Баштовий шпиль ратуші описує маленькі кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усі шибки дзвенять, а стовпи ліхтарів гнуться, як бамбук. Плащ святої Марії на колоні надимається, і бурхливе повітря хоче зірвати його. Невже ніхто цього не бачить? Панове й дами, яким слід було б іти по камінню, пливуть по повітрю. Коли від вітру спирає подих, вони зупиняються, перекидаються кількома словами і кланяються на знак вітання, а коли вітер здіймається знову, вони не можуть чинити опір йому і всі одночасно піднімають ноги. Хоч їм і доводиться притримувати свої капелюхи, очі їхні дивляться весело, немов погода стоїть лагідна. Тільки мені страшно». Протестуючи проти такого порозуміння зі мною, я сказав:

– Історію, яку ви раніше розповіли мені про свою матір і жінку в саду, мені геть не видається цікавою. Я не тільки чув і спостерігав безліч подібних історій, у деяких я навіть брав участь. Це ж річ звичайнісінька. Думаєте, коли б я був на балконі, я не міг би сказати того ж, а з саду відповісти так само? Найпростіший випадок!

Коли я сказав це, він здався дуже щасливим. Він сказав, що я гарно вбраний і йому дуже подобається моя краватка. І яка у мене ніжна шкіра! І що зізнання стають особливо зрозумілі, коли їх спростовують.

в) Історія богомільника

Потім він сів поруч зі мною, бо я злякався, я поступився йому місцем, схиливши голову вбік. Проте від мене не вислизнуло, що і він сидів у якомусь замішанні, весь час намагався триматися на невеликій відстані від мене і говорив на превелику силу:

– Які дні я проводжу! Вчора ввечері я був у гостях. Я тільки вклонився при газовому світлі панночці зі словами:

«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тільки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собі, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скіпиця[4] теж трохи розширилася.

Тому я сів і сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок між своїми фразами: «Бо взимку живеться багато простіше, легше триматися як слід, не треба так напружуватися через свої слова. Правда ж, мила панянко? Сподіваюся, я маю рацію у цьому питанні». При цьому права моя нога завдавала мені багато неприємностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсім розпалася на частини, і лише поступово, шляхом стискань і цілеспрямованих зсувів, я більш-менш довів її до ладу.

Тут я почув, як дівчина, яка зі співчуття теж сіла, тихо каже:

– Ні, ви мені зовсім не імпонуєте, бо…

– Стривайте, – сказав я задоволено і з надією, – ви не повинні, мила панянко, витрачати і п’яти хвилин на те, щоб говорити зі мною. Їжте між словами, прошу вас.

Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чаші, піднесеної бронзовим янголятком, потримав його в повітрі, потім поклав на тарілочку з синьою облямівкою і не без витонченості подав дівчині.

– Ви зовсім не імпонуєте мені, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозуміле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаєте мене «мила панянко» – я думаю, ви тільки тому уникаєте правди, що вона для вас занадто важка.

Боже, тут я збудився!

– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маєте рацію! Мила панянко, зрозумійте, це величезна радість, коли раптом з’ясовується, що ти такою мірою зрозумілий, хоча зовсім не прагнув до того.

– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирізані з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, і коли ви ходите, повинні шелестіти. Тому не варто хвилюватися через ваші манери або ваші думки, ви ж повинні згинатися від протягу, який зараз якраз провіває кімнату.

– Я цього не розумію. Ось тут у кімнаті стоять там і сям різні люди. Вони охоплюють руками спинки стільців, або туляться до піаніно, або повільно підносять до губ келих, або боязко йдуть у сусідню кімнату, і коли заб’ються в темряві правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед відчиненим вікном: «Онде Венера, вечірня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут є якийсь зв’язок, я не розумію його. Але я навіть не знаю, чи є тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усіх цих людей, які, згідно з такою для себе неясністю, поводяться так по-різному, так навіть смішно, здається, я один гідний того, щоб почути про себе щось зовсім ясне. А щоб це було до того ж наповнене приємністю, ви говорите це глузливо, так що помічаєш ще щось, як крізь великі стіни вигорілого всередині будинку. Для погляду тут майже немає перешкод, удень крізь великі діри вікон бачиш хмари неба, а вночі зірки… Що, якщо я на знак подяки за це повідаю вам, що коли-небудь усі люди, які хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирізаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помітили, – і при ходьбі вони шелестітимуть. Вони будуть не інакшими, ніж тепер, але вигляд у них буде такий. Навіть у вас, мила…