– У вас холоднюща рука, губи покоiвки були теплiшi, авжеж.
Я тямуще кивнув головою. Благаючи Господа дати менi стiйкiсть, я сказав:
– Так, правда ваша, ми пiдемо додому, вже пiзно, а завтра вранцi менi йти на службу; уявiть собi, можна i там поспати, але це не годиться. Ви маете рацiю, пiдемо додому.
При цьому я подав йому руку, немов справу було остаточно вирiшено. Але вiн з посмiшкою пiдхопив мою манеру висловлюватися:
– Так, ви маете рацiю, таку нiч не можна проспати в лiжку. Уявiть собi, скiльки щасливих думок душиш ковдрою, коли спиш один у своему лiжку, i скiльки нещасних снiв зiгрiваеш нею.
І, радiючи з цього натхнення, вiн iз силою схопив мене за пiджак на грудях – вище вiн не дiставав – i з запалом трусонув мене; потiм заплющив очi i довiрливо сказав:
– Знаете, який ви? Ви смiшний.
При цьому вiн пiшов далi, а я пiшов за ним, не помiтивши того, бо мене цiкавила його думка.
Спершу мене це потiшило, бо як би показувало, що вiн прозирае в менi щось таке, чого в менi хоч i не було, але воно пiдносило мене в його очах тим, що вiн це прозирав. Таке ставлення мене щасливило. Я був радий, що не пiшов додому, i мiй знайомий набув для мене неабиякоi ваги, адже вiн надавав менi перед людьми цiннiсть, яку я отримував вiд нього без будь-яких моiх зусиль! Я дивився на мого знайомого ласкавими очима. Подумки я захищав його вiд небезпек, надто вiд суперникiв i ревнивцiв. Його життя стало менi дорожче за мое власне. Я вважав його обличчя за гарне, я був гордий його успiхом у жiночоi статi i долучався до поцiлункiв, якi вiн цього вечора отримав вiд двох дiвчат. О, цей вечiр був веселий! Завтра мiй знайомий говоритиме з панною Анною; спершу, звiсно, про речi звичайнi, а потiм вiн раптом скаже: «Вчора вночi я був руч об руч з однiею людиною, яку ти, мила Анна, напевно нiколи не зустрiчала. На вигляд вона – як це описати? – як розгойдана жердина, на яку трохи криво настромлена жовтошкiра i чорнява голова. Його тiло обвiшано безлiччю невеликих, яскравих, жовтуватих клаптикiв, якi вчора цiлком прикривали його, бо в тишi цiеi ночi гладко прилягали до нього. Вiн боязко йшов поруч зi мною. Ти, моя мила Аннерль, ти, що вмiе так добре цiлувати, ти, я знаю, трохи посмiялась i трохи злякалася б, а я, чия душа розлiтаеться по вiтру вiд кохання до тебе, я радiв його присутностi. Вiн, може, нещасний, i тому вiн мовчить, i все ж при ньому вiдчуваеш безперервне щасливе занепокоення. Адже вчора я був зламаний власним щастям, але я мало не забув про тебе. Менi здавалося, що з кожним подихом його запалих грудей пiдносилося тверде склепiння зоряного неба. Обрiй розчинився, i пiд палаючими хмарами вiдкрилися тi нескiнченнi далi, якi роблять нас щасливими… О небо, як я кохаю тебе, Аннерль, i твiй поцiлунок менi милiший за будь-якi далi. Бiльше не будемо говорити про нього, а кохатимемо одне одного».
Коли ми, повiльно крокуючи, вийшли потiм на набережну, я хоч i заздрив своему знайомому через поцiлунки, але i радiв, що передi мною, яким я йому видаюся, йому, ймовiрно, соромно.
Так думав я. Але моi думки тодi плуталися, бо Влтава i мiськi квартали на iншому березi були оповитi темрявою. Горiло, граючись iз задивленими очима, лише кiлька вогнiв.
Ми зупинилися бiля огорожi. Я вдягнув рукавички, бо вiд води вiяло холодом; потiм я не знати чому зiтхнув, як це хочеться зробити бiля рiчки вночi, i хотiв пiти далi. Але мiй знайомий дивився в воду i не ворушився. Потiм вiн пiдiйшов ще ближче до поручнiв, сперся лiктями на залiзо i поклав чоло на долонi.
Це здалося менi дурним. Я змерз i пiдняв комiр пальта. Мiй знайомий випростався i перехилився через перила тулубом, який тримався тепер на його напружених руках. Я засоромлено поквапився заговорити, щоб придушити позiхання:
– Правда ж, дивно, що саме тiльки нiч здатна цiлком накрити нас спогадами? Зараз, наприклад, менi пригадуеться ось що. Одного разу я сидiв на лавцi на березi рiчки в незручнiй позi. Поклавши голову на руку, що лежала на дерев’янiй спинцi лавки, я дивився на туманнi гори iншого берега i чув нiжну скрипку, на якiй хтось грав у прибережному готелi. По обох берегах снувалися потяги, пускаючи блискучий дим.
Так говорив я, гарячково намагаючись уявити за словами якiсь любовнi iсторii з цiкавими становищами; не завадило б i трохи грубостi, рiшучостi, насильства.
Але не встиг я вимовити першi слова, як мiй знайомий байдуже i лише здивувавшись, що я досi тут, – так менi здалось – обернувся до мене i сказав:
– Знаете, так завжди бувае. Коли я сьогоднi спускався по сходах, щоб ще прогулятися ввечерi, перш нiж пiти в гостi, я здивувався тому, як телiпалися моi червонi руки в бiлих чохлах, i тому, що телiпалися вони неабияк жваво. Тут я став чекати пригоди. Так завжди бувае.
Останне вiн кинув уже на ходу, ненароком, як маленьке спостереження. Мене ж це вельми зворушило, i я засмутився, що, можливо, йому неприемна моя довготелеса фiгура, поруч з якою вiн цiлком мiг здатися занадто маленьким. І ця обставина, хоча надворi стояла нiч i ми майже нiкого не зустрiчали, мучила мене так сильно, що я зiгнув спину аж так, що моi руки на ходу торкалися колiн. Але щоб мiй знайомий не помiтив мого намiру, я мiняв свою поставу дуже поступово, з великою обережнiстю i намагався вiдвернути вiд себе його увагу зауваженнями про дерева на Стрiлецькому островi i про те, як у рiчцi вiдбиваються лiхтарi на мостi. Але вiн раптом рiзко повернувся обличчям до мене i поблажливо сказав:
– Чому ви так ходите? Ви ж геть згорбилися i заввишки стали майже з мене.
Що вiн сказав це люб’язно, то я вiдповiв:
– Це можливо. Але менi ця поза приемна. Я слабенький, знаете, i менi бувае занадто важко триматися прямо. Це не дрiбниця, я дуже довго…
Вiн сказав дещо недовiрливо:
– Та це просто примха. Ранiше ж ви, по-моему, йшли, випроставшись на весь зрiст, та й в гостях ви трималися непогано. Ви ж навiть танцювали – чи нi? Нi? Але йшли ви гордо, i це ви, звичайно, можете i зараз.
Я вiдповiв наполегливо i з заперечувальним жестом:
– Так, так, я йшов гордо. Але ви недооцiнюете мене. Я знаю, що таке хорошi манери, i тому йду згорбившись.
Але це не здалося йому простим, в сум’яттi вiд свого щастя вiн не зрозумiв зв’язок моiх слiв i докинув тiльки:
– Ну, як знаете, – i подивився на годинник Мельниковоi вежi, який показував майже першу годину.
Я ж сказав подумки: «Яка безсердечна ця людина! Яка прикметна й явна його байдужiсть до моiх смиренних слiв! Вона щаслива, ось у чому бiда, i така властивiсть щасливих – вважати за природне все, що вiдбуваеться навколо них. Їхне щастя встановлюе в усьому чудовий зв’язок. І якби я стрибнув зараз у воду або якби почав перед ним корчитися в судомах на брукiвцi пiд цiею аркою, то все одно б я мирно вписався в його щастя. Так, якби йому втовкмачити – щасливi такi небезпечнi, це безсумнiвно, – вiн убив би мене як зарiзяка. Це не пiдлягае сумнiву, i, що я боягузливий, то я вiд жаху навiть не наважився б закричати… О боже!»
Я в страху озирнувся. Удалинi перед кав’ярнею з прямокутними чорними вiкнами по брукiвцi ковзав полiцист. Його шабля трохи заважала йому, вiн узяв ii в руку, i тепер справа пiшла значно краще. А вже почувши здалеку, що вiн слабо скрикуе, я остаточно переконався, що вiн мене не врятував би, коли моему знайомому схотiлося б випустити з мене дух.
Зате тепер я знав, що менi робити, бо якраз перед страшними подiями мене охоплюе велика рiшучiсть. Менi слiд було втекти. Це було дуже легко. Тепер, бiля повороту лiворуч до Карлового моста, я мiг шмигнути направо в Карпову вулицю. Вона була з закутками, там було багато темних пiдворiть i пивничок, наразi ще вiдкритих; менi не слiд було впадати у вiдчай.
Коли ми вийшли з-пiд арки в кiнцi набережноi, я з пiднятими руками побiг у цю вулицю; але достоту, добiгши до маленьких дверей церкви, впав, бо там була сходинка, яку я не помiтив. Гупнувся добряче. Найближчий лiхтар був далеко, я лежав у темрявi. З пивницi навпроти вийшла товстуха з закуреним лiхтариком – подивитися, що трапилося на вулицi. Фортепiанна гра змовкла, i якийсь чоловiк розкрив прочиненi дверi нарозтвiр. Вiн чудово харкнув на сходинку i, лоскочучи товстуху мiж грудей, сказав, що те, що сталося, у всякому разi не мае значення. Потiм вони повернулись, i дверi знову зачинилися.
Спробувавши встати, я знову впав. «Ожеледь», – мовив я i вiдчув бiль у колiнi. Але все ж мене тiшило, що люди з пивницi мене не побачили, i тому менi здалося, що найзручнiше пролежати тут до схiд сонця.
Мiй знайомий дiйшов один, напевно, до моста, не помiтивши мого зникнення, бо до мене вiн прийшов не вiдразу. Я не бачив, щоб вiн був здивований, коли спiвчутливо схилився до мене i погладив мене м’якою рукою. Вiн провiв по моiх вилицях вгору i вниз, а потiм поклав два товстих пальцi на мiй низький лоб.
– Ви забилися, так? Ожеледь, треба бути обережним… У вас болить голова? Нi? Так-то.
Вiн говорив спiвуче, немов розповiдав iсторiю, до того ж дуже приемну iсторiю про далезний бiль у чиемусь колiнi. Вiн i руками рухав, а й не думав пiднiмати мене. Я пiдпер собi голову правою рукою – лiкоть лежав на брукiвцi – i забубонiв, як старий дяк, щоб не забути це:
– Не знаю, власне, навiщо я побiг праворуч. Але я побачив, як пiд аркадами цiеi церкви – не знаю, як вона зветься, о, будь ласка, даруйте – бiгае кiшка, маленька кiшечка, i шерсть у неi була свiтла. Тому я помiтив ii… О нi, рiч не в цьому, даруйте, але досить важко цiлий день володiти собою. Для того ми i спимо, щоб змогтися для цiеi працi, а якщо ми не спимо, то з нами нерiдко трапляються безглуздi речi, але було б неввiчливо з боку наших супутникiв голосно цьому дивуватися.
Мiй знайомий, тримаючи руки в кишенях, подивився на порожнiй мiст, на Конгрегацiйну церкву[2 - Мова про Храм Святого Франциска Ассизького або Храм Святого Франциска Серафимського – празький католицький орденський i парафiяльний костел на площi Хрестоносцiв в iсторичному районi Старе Мiсто.], потiм – на небо, пiд той час ясне. Що вiн не слухав мене, то злякано сказав:
– Ну, чому ж ви не говорите, дорогий? Вам зле?.. Ну, чому ж ви, власне, не встаете?.. Адже тут холодно, ви застудитесь, а потiм ми ж збиралися на Лаврiнову гору.
– Звичайно, – мовив я, – вибачте, – i пiдвiвся самостiйно, вiдчуваючи, проте, сильний бiль. Я хитався i мимоволi вперся поглядом у статую Карла Четвертого, щоб дiзнатися, де я перебуваю. Але мiсячне свiтло було невправне i Карла Четвертого теж зворухнуло. Я здивувався, i моi ступнi значно змiцнiли через страх, що Карл Четвертий впаде, якщо я не приберу заспокiйливоi пози. Згодом мое зусилля виявилося марним, бо Карл Четвертий таки впав, якраз коли менi подумалося, що мене кохае дiвчина у гарнiй бiлiй сукнi.
Я б’юся марно i багато пропускаю. Яка це щаслива була думка щодо дiвчини!.. І як це мило було з боку мiсяця, що вiн висвiтлював i мене, а я через скромнiсть хотiв стати пiд склепiння вежi бiля мосту, зрозумiвши, що це просто природно, щоб мiсяць освiтлював усе. Тому я з радiстю розпросторив руки, щоб повнiстю насолодитися мiсяцем… Тут менi згадалися вiршi:
Я скакав через вулицi,
Тупаючи у повiтрi,
Наче п’яний бiгун, —
i менi зробилося легко, коли я, вдаючи з допомогою млявих рук плавальнi рухи, безболiсно й легко посунув уперед. Моiй головi було спокiйно в прохолодному повiтрi, а кохання дiвчини в бiлому сумно захоплювало мене, бо менi здавалося, нiби я пливу геть вiд закоханоi, а також вiд туманних гiр ii краю… І я згадав, що одного разу зненавидiв одного щасливого знайомого, який i зараз, можливо, йшов поруч зi мною, i потiшився, що моя пам’ять така гарна, що в нiй зберiгаються навiть такi другоряднi речi. Адже у пам’ятi навантаження велике. Раптом у голову полiзли назви всiеi сили-силенноi зiрок, хоча я нiколи не вчив iх. Так, це були цiкавi назви, важко запам’ятовуванi, але я знав усi i дуже точно. Високо пiднявши вказiвний палець, я голосно викрикував назву кожноi… Але я недовго називав зiрки, бо менi треба було плисти далi, якщо я не хотiв зануритися занадто глибоко. Але щоб менi потiм не сказали, що плисти над брукiвкою може кожен i про це не варто розповiдати, я, налягши на ноги, пiднявся над поручнями i кружляв уплин бiля кожноi статуi святого, яку зустрiчав на шляху… Бiля п’ятоi, саме коли я впевненими помахами затримався над брукiвкою, мiй знайомий схопив мою руку. Тепер я знову стояв на брукiвцi i вiдчував бiль у колiнi. Я вже забув назви зiрок, а щодо милоi дiвчини пам’ятав тiльки, що на нiй була бiла сукня, але нiяк не мiг згадати, якi пiдстави були у мене вiрити в ii кохання. У менi пiднялася велика i цiлком обгрунтована злiсть на свою пам’ять i страх, що я втрачу цю дiвчину. І я заходився напружено i безперервно повторювати «бiла сукня, бiла сукня», щоб хоча б за допомогою однiеi цiеi ознаки зберегти ii для себе. Але це не допомогло. Мiй знайомий чимраз ближче пiдступав до мене зi своiми промовами, i тiеi митi, коли я почав розумiти його слова, щось бiле витончено перехопилося перилами мосту, пронеслося через мостову вежу i стрибнуло в темну вулицю.
– Я завжди любив, – сказав мiй знайомий, вказуючи на статую святоi Людмили, – руки цього янгола, лiворуч. Їхня тонкiсть безмежна, i пальцi тремтять, напружившись. Але вiд сьогоднiшнього вечора цi руки менi байдужi, можна сказати, бо я цiлував руки.
Тут вiн обiйняв мене, поцiлував мiй одяг i притулився головою до мого тулуба.
Я сказав:
– Так, так. Я вам вiрю. Я не сумнiваюся, – i при цьому щипав своiми пальцями, коли вiн вiдпускав iх, його литки. Але вiн цього не вiдчував. Тодi я сказав собi: «Чому ти йдеш з цiею людиною? Ти ii не любиш i ненавистi до нього теж не плекаеш, бо щастя полягае тiльки в дiвчинi, i навiть точно невiдомо, що вона вбираеться в бiлу сукню. Значить, ця людина тобi байдужа… повтори: байдужа. Але вона й безпечна, як з’ясувалося. Тому йди з ним далi на Лаврiнову гору, бо ти вже на шляху туди прекрасноi ночi, але не заважай йому говорити i розважайся по-своему, цим – скажи це тихо – ти захистиш себе найкраще».
II
Забави, або доказ того, що жити не можна
1. ЇЗДА ВЕРХИ
