Я прощаюся i йду.
А потiм, коли менi потрiбно перетнути велику площу, я все забуваю. Важкiсть цiеi авантюри мене бентежить; i я часто думаю про себе: «Якщо такi великi площi будують тiльки через бундючнiсть, чому б не будувати i кам’янi перила, якi б вели через площу? Сьогоднi дме пiвденно-захiдний вiтер. Повiтря на площi хиляеться. Баштовий шпиль ратушi описуе маленькi кола. Чому не вгамують цю штовханину? Що це за гармидер такий! Усi шибки дзвенять, а стовпи лiхтарiв гнуться, як бамбук. Плащ святоi Марii на колонi надимаеться, i бурхливе повiтря хоче зiрвати його. Невже нiхто цього не бачить? Панове й дами, яким слiд було б iти по камiнню, пливуть по повiтрю. Коли вiд вiтру спирае подих, вони зупиняються, перекидаються кiлькома словами i кланяються на знак вiтання, а коли вiтер здiймаеться знову, вони не можуть чинити опiр йому i всi одночасно пiднiмають ноги. Хоч iм i доводиться притримувати своi капелюхи, очi iхнi дивляться весело, немов погода стоiть лагiдна. Тiльки менi страшно». Протестуючи проти такого порозумiння зi мною, я сказав:
– Історiю, яку ви ранiше розповiли менi про свою матiр i жiнку в саду, менi геть не видаеться цiкавою. Я не тiльки чув i спостерiгав безлiч подiбних iсторiй, у деяких я навiть брав участь. Це ж рiч звичайнiсiнька. Думаете, коли б я був на балконi, я не мiг би сказати того ж, а з саду вiдповiсти так само? Найпростiший випадок!
Коли я сказав це, вiн здався дуже щасливим. Вiн сказав, що я гарно вбраний i йому дуже подобаеться моя краватка. І яка у мене нiжна шкiра! І що зiзнання стають особливо зрозумiлi, коли iх спростовують.
в) Історiя богомiльника
Потiм вiн сiв поруч зi мною, бо я злякався, я поступився йому мiсцем, схиливши голову вбiк. Проте вiд мене не вислизнуло, що i вiн сидiв у якомусь замiшаннi, весь час намагався триматися на невеликiй вiдстанi вiд мене i говорив на превелику силу:
– Якi днi я проводжу! Вчора ввечерi я був у гостях. Я тiльки вклонився при газовому свiтлi панночцi зi словами:
«Їй-бо, я радий, що кладеться вже на зиму», – тiльки я вклонився з цими словами, як раптом, на превеликий жаль собi, зауважив, що вибив праве стегно. Та й скiпиця[4 - Колiнна чашка.] теж трохи розширилася.
Тому я сiв i сказав – адже я завжди намагаюся зберегти зв’язок мiж своiми фразами: «Бо взимку живеться багато простiше, легше триматися як слiд, не треба так напружуватися через своi слова. Правда ж, мила панянко? Сподiваюся, я маю рацiю у цьому питаннi». При цьому права моя нога завдавала менi багато неприемностей. Бо спершу здавалося, що вона зовсiм розпалася на частини, i лише поступово, шляхом стискань i цiлеспрямованих зсувiв, я бiльш-менш довiв ii до ладу.
Тут я почув, як дiвчина, яка зi спiвчуття теж сiла, тихо каже:
– Нi, ви менi зовсiм не iмпонуете, бо…
– Стривайте, – сказав я задоволено i з надiею, – ви не повиннi, мила панянко, витрачати i п’яти хвилин на те, щоб говорити зi мною. Їжте мiж словами, прошу вас.
Я простягнув руку, взяв пишне гроно винограду, що звисало з чашi, пiднесеноi бронзовим янголятком, потримав його в повiтрi, потiм поклав на тарiлочку з синьою облямiвкою i не без витонченостi подав дiвчинi.
– Ви зовсiм не iмпонуете менi, – сказала вона, – все, що ви говорите, нудне й незрозумiле, але лише тому не слушне. Я думаю, пане, – чому ви весь час називаете мене «мила панянко» – я думаю, ви тiльки тому уникаете правди, що вона для вас занадто важка.
Боже, тут я збудився!
– Так, панночко, панянко, – мало не закричав я, – як ви маете рацiю! Мила панянко, зрозумiйте, це величезна радiсть, коли раптом з’ясовуеться, що ти такою мiрою зрозумiлий, хоча зовсiм не прагнув до того.
– Правда занадто важка для вас, пане, адже який у вас вид! Ви на всю свою довжину вирiзанi з цигаркового паперу, з жовтого цигаркового паперу, сильветкою, i коли ви ходите, повиннi шелестiти. Тому не варто хвилюватися через вашi манери або вашi думки, ви ж повиннi згинатися вiд протягу, який зараз якраз провiвае кiмнату.
– Я цього не розумiю. Ось тут у кiмнатi стоять там i сям рiзнi люди. Вони охоплюють руками спинки стiльцiв, або туляться до пiанiно, або повiльно пiдносять до губ келих, або боязко йдуть у сусiдню кiмнату, i коли заб’ються в темрявi правим плечем об шафу, думають, дихаючи перед вiдчиненим вiкном: «Онде Венера, вечiрня зоря. А я тут в гостях. Якщо тут е якийсь зв’язок, я не розумiю його. Але я навiть не знаю, чи е тут зв’язок». І бачите, мила панянко, з усiх цих людей, якi, згiдно з такою для себе неяснiстю, поводяться так по-рiзному, так навiть смiшно, здаеться, я один гiдний того, щоб почути про себе щось зовсiм ясне. А щоб це було до того ж наповнене приемнiстю, ви говорите це глузливо, так що помiчаеш ще щось, як крiзь великi стiни вигорiлого всерединi будинку. Для погляду тут майже немае перешкод, удень крiзь великi дiри вiкон бачиш хмари неба, а вночi зiрки… Що, якщо я на знак подяки за це повiдаю вам, що коли-небудь усi люди, якi хочуть жити, будуть на вигляд такими ж, як я; отакими силуетами, вирiзаними з жовтого цигаркового паперу, – як ви помiтили, – i при ходьбi вони шелестiтимуть. Вони будуть не iнакшими, нiж тепер, але вигляд у них буде такий. Навiть у вас, мила…
Тут я помiтив, що дiвчина вже не сидить поруч зi мною. Пiшла вона, мабуть, пiсля своiх останнiх слiв, бо тепер вона стояла далеко вiд мене бiля вiкна в оточеннi трьох юнакiв, якi, смiючись, щось говорили з високих бiлих комiрцiв.
Потiм я залюбки випив келих вина i пiшов до пiанiста, який в повнiй самотi грав саме, киваючи головою, якусь сумну п’есу. Я обережно схилився до його вуха, щоб вiн тiльки не злякався, i тихо сказав пiд мелодiю п’еси:
– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене, бо я збираюся бути щасливим.
Що вiн не слухав мене, то я постояв деякий час, збентежений, а потiм, притлумлюючи свою сором’язливiсть, взявся ходити вiд одного гостя до iншого i ненароком казав:
– Сьогоднi я гратиму на пiанiно. Так.
Усi, здавалося, знали, що я не вмiю грати, але люб’язно смiялися з приводу цього приемного вторгнення в iхнi розмови. Але геть уважнi стали вони лише тодi, коли я дуже голосно сказав пiанiсту:
– Будьте такi ласкавi, вельмишановний пане, пустiть тепер пограти мене. Я, розумiете, маю намiр бути щасливим. Йдеться про якийсь трiумф.
Пiанiст хоч i прислухався, але не покинув своеi коричневоi лавочки, так, здавалося, i не розумiв мене. Вiн зiтхнув i закрив обличчя своiми довгими пальцями.
Я вже поспiвчував йому i хотiв було пiдбадьорити його, щоб вiн продовжив гру, коли пiдiйшла господиня з групою гостей.
– Це смiшна затiя, – сказали вони i голосно засмiялися, наче я хотiв зробити щось протиприродне.
Дiвчина теж пiдiйшла, презирливо глянула на мене i сказала:
– Будь ласка, панi, дозвольте йому пограти. Вiн, можливо, хоче якось розважити нас. Це похвально. Будь ласка, панi.
Усi голосно зрадiли, явно, як i я, вважаючи, що це говориться iронiчно. Тiльки пiанiст мовчав. Вiн сидiв з опущеною головою i водив указiвним пальцем лiвоi руки по дереву ослiнчика, немов малюючи на пiску. Я затремтiв i, щоб приховати це, застромив руки в кишенi штанiв, i говорити чiтко я не мiг, бо все мое обличчя готове було заплакати. Тому я повинен був вибирати слова так, щоб думка, що я готовий заплакати, здалася слухачам смiшною.
– Панi, – сказав я, – я повинен зараз пограти, бо…
Забувши причину, я раптово сiв за пiанiно. Тут я знову зрозумiв свое становище. Пiанiст встав i делiкатно переступив через ослiнчик, бо я загородив йому дорогу.
– Погасiть, будь ласка, свiтло, я можу грати тiльки в темрявi.
Я випростався.
Тут два пани взялися за ослiнчик i понесли мене геть вiд пiанiно до обiднього столу, насвистуючи якусь пiсеньку i трохи хитаючи мене.
Усi дивилися схвально, а панночка сказала:
– Бачите, панi, вiн непогано зiграв. Я це знала. А ви так боялися.
Я зрозумiв i подякував поклоном, який у мене вийшов нiвроку.
Менi налили лимонаду, i якась панянка з червоними губами поiла мене зi склянки. Господиня подала менi на срiбнiй тарiлцi печиво зi збитих бiлкiв, i якась дiвчина в бiлiсiнькiй сукнi сунула менi його в рот; пишна панянка з копицею свiтлого волосся тримала надi мною гроно винограду, i менi треба було тiльки вiдривати ягоди, а вона в цей час дивилася менi в заведенi вгору очi.
Що всi так добре поводилися зi мною, мене здивувало, що вони одностайно заходилися мене утримувати, коли я знову кинувся до пiанiно.
– Досить уже, – сказав господар, якого я доти не помiчав. Вiн вийшов i вiдразу повернувся з жахливим цилiндром i мiдно-коричневим пальто в квiточках. – Ось вашi речi.
Це були, правда, не моi речi, але менi не хотiлося обтяжувати його знову. Господар сам одягнув на мене пальто, яке припало до мiри, щiльно приставши до мого худого тiла. Якась дама з добрим обличчям, поступово нахиляючись, застебнула на менi пальто вiд верху до низу.
– Отже, прощайте, – сказала господиня, – i приходьте незабаром знову. Ви завжди бажаний гiсть, ви це знаете.
Тут уся громада вклонилася, немов так належало. Я теж спробував поклонитися, але мое пальто було занадто тiсне. Тому я взяв капелюх i, ймовiрно, занадто нiяково вийшов за дверi.
Але коли я кроком вийшов з пiд’iзду, на мене налетiли небо з мiсяцем, зiрками i великим склепiнням i Кiльцева площа з ратушею, Марiiнською[5 - Марiiнська чи Марiанська колона на Старомеськiй площi в Празi – це статуя на честь Дiви Марii (вона i височiла на колонi). Пам’ятник був поставлений 1650 року за наказом iмператора Фердинанда III на знак подяки за звiльнення вiд шведськоi армii 1648 року. 1918 року колону зруйнували.] колоною i церквою.
Я спокiйно вийшов з тiнi на мiсячне свiтло, розстебнув пальто i нагрiвся, потiм, пiднявши руки, змусив замовкнути свист ночi i поринув у думки.
«З чого це вам удавати, нiби ви справдi iснуете? Ви хочете мене запевнити, що насправдi не iснуе мене, того, який смiшно стоiть на зеленiй брукiвцi? Але вже пройшло багато часу, вiдколи ти, небо, таки iснуеш, а тебе, Кiльцева площо, насправдi нiколи не було.
Певно, у вас досi е перевага надi мною, але тiльки тодi, коли я вас залишаю в спокоi.
Слава богу, мiсяцю, ти вже не мiсяць, але, може, це недбалiсть iз мого боку, що я все ще називаю мiсяцем тебе, мiсяць лише на прiзвисько. Чому ти вже не так зарозумiлий, коли я називаю тебе «паперовий лiхтар дивного кольору»? І чому ти майже вiдступаеш, коли я називаю тебе «Марiiнською колоною», i я вже не впiзнаю твоеi загрозливоi пози, Марiiнська колоно, коли називаю тебе «Мiсяць, який свiтить жовтим свiтлом»?
