Можливо, що цей юнак вже зиркав на мене, коли кропив обличчя святою водою, а можливо, з занепокоенням помiтив мене ще ранiше, бо тепер вiн несподiвано помчав геть до дверей. Склянi дверi зачинились. І коли я вiдразу ж слiдом вийшов за дверi, то вже не побачив його, бо там було кiлька вузьких вулиць i народу як дим iшло.
У наступнi днi вiн не з’являвся, а моя дiвчина прийшла. Вона була в чорнiй сукнi, обкладенiй по комiру прозорим мереживом, – пiд ним прозирав пiвмiсяць вирiзу сорочки, – з нижнього краю шовк спадав добре скроеним комiром. А що дiвчина прийшла, то я забув про того молодика i не цiкавився ним навiть тодi, коли вiн потiм знову регулярно був i молився своiм звичаем. Але вiн завжди проходив повз мене з великим поспiхом, вiдвернувши обличчя. Можливо, рiч тут у тому, що я завжди уявляв його собi тiльки в русi, i тому, навiть коли вiн стояв, менi здавалося, що вiн крадеться.
Якось я затримався у себе в кiмнатi. А проте ще пiшов-таки до церкви. Дiвчини я там уже не застав i хотiв пiти додому. Раптом я побачив, що цей юнак знову лежить тут. Тепер той старий випадок згадався менi й пробудив у менi цiкавiсть.
Я навшпиньки прослизнув до дверей, дав монету слiпому жебраковi, який там сидiв, i причаiвся поруч iз ним за вiдкритим дверним створом. Я просидiв там годину, скорчивши, можливо, лукаву фiзiономiю. Почувався я там добре i поклав приходити сюди частiше. Але в ходi другоi години я вирiшив, що безглуздо сидiти тут через цього богомiльника.
І все-таки я вже зi злiстю дозволив павукам повзати по своему вбраннi i третю годину, коли останнi вiдвiдувачi, голосно дихаючи, виходили з темряви церкви.
Тут вiн теж з’явився. Вiн iшов обережно, i ноги його спершу немов обмацували пiдлогу, перш нiж ступити на неi.
Я пiдвiвся, зробив великий i прямий крок i схопив хлопця за комiр.
– Добрий вечiр, – сказав я i, тримаючи його за комiр, зiштовхнув сходами вниз на освiтлену площу.
Коли ми спустилися, вiн сказав геть нетвердим голосом:
– Добрий вечiр, дорогий-дорогий пане, тiльки не гнiвайтесь на вашого покiрного слугу.
– Так, – сказав я, – я хочу дещо запитати у вас, пане, минулого разу ви дременули вiд мене, сьогоднi це вам навряд чи вдасться.
– Ви жалiсливi, пане, i вiдпустiть мене додому. Мене можна пожалiти, це щира правда.
– Нi, – закричав я пiд шум трамвая, що сунув попри нас, – я вас не вiдпущу! Якраз такi iсторii менi подобаються. Ви – щаслива знахiдка. Я можу привiтати себе.
Тодi вiн сказав:
– Ах, боже мiй, у вас швидке серце i голова мов якийсь виливанець. Ви називаете мене щасливою знахiдкою, як же ви, мабуть, щасливi! Адже мое нещастя – це нещастя хитке, нещастя, що хитаеться на вiстрi, i якщо доторкнутися до нього, воно впаде на запитувача. На добранiч, пане.
– Добре, – сказав я i схопив його за праву руку, – якщо ви не вiдповiсте менi, я зарепетую тут, на вулицi. І збiжаться всi продавчинi, якi зараз виходять з крамниць, i всi iхнi коханцi, якi з радiстю чекають iх, бо вони подумають, що впав якийсь кiнь, запряжений у дрожку, або сталося ще що-небудь таке. Тодi я покажу вас людям.
Тут вiн, плачучи, по черзi поцiлував обидвi моi руки.
– Я скажу вам те, що ви хочете дiзнатися, але краще, будь ласка, пройдемо онде в той провулок.
Я кивнув головою, i ми пiшли туди.
Але вiн не задовольнився темрявою провулка, де стримiли тiльки вiддаленi один вiд одного жовтi лiхтарi, а завiв мене в низький пiд’iзд якогось старого будинку пiд лiхтарик, який висiв перед дерев’яними сходами i з якого капало.
Там вiн церемонно взяв свiй носовичок i, розстеливши його на сходах, сказав:
– Сiдайте, дорогий пане, так вам буде зручнiше запитувати, я постою, так менi буде зручнiше вiдповiдати. Тiльки не мучте мене.
Я сiв i, пiднявши на нього примруженi очi, сказав:
– Ви справжнiсiнький божевiльний, ось ви хто! Як ви поводитеся в церквi! Як це смiшно i як неприемно присутнiм! Як можна перейматися побожнiстю, якщо доводиться дивитися на вас.
Вiн притулився до стiни, тiльки головою рухав вiльно.
– Не гнiвайтесь… навiщо вам сердитися через речi, якi не мають до вас вiдношення. Я серджуся, коли тримаюся неналежно, а коли хто-небудь iнший поводиться погано, я радiю. Не гнiвайтесь тому, якщо я скажу, що в тому i полягае мета моiх молитов, щоб люди дивилися на мене.
– Що ви кажете, – вигукнув я занадто голосно, як на низький прохiд, але побоявся притишити голос, – справдi, що ви говорите! Так, я здогадуюся, так, я здогадувався, вiдколи побачив вас, в якому станi ви перебуваете. У мене е досвiд, i я зовсiм не в жарт скажу вам, що це якась морська хвороба на сушi. Природа хвороби така, що ви забули справжнi iмена речей i тепер похапцем обсипали iх випадковими iменами. Тiльки б швидше, тiльки б швидше! Та щойно втiкши вiд них, ви знову забуваете iхнi назви. Тополя в полях, яку ви назвали «Вавилонська вежа», бо не знали, чи не хотiли знати, що це була тополя, знову гойдаеться безiменно, i ви називаете ii «П’яний Ной».
Я трохи знiяковiв, коли вiн сказав:
– Я радий, що не зрозумiв того, що ви сказали.
Хвилюючись, я забубонiв, як старий дяк:
– Тим, що ви цьому радi, ви показуете, що зрозумiли мене.
– Певна рiч, я це показав, шановний пане, а й ви говорили дивно.
Я поклав долонi на верхню сходинку, вiдкинувся назад i в цiй майже неприступнiй позi, яка служить борцям останнiм порятунком, сказав:
– Веселий у вас спосiб рятувати себе: ви припускаете, що й в iнших ваш стан.
Пiсля цього вiн посмiлiшав. Вiн склав руки, щоб надати еднiсть своему тiловi, i з легким внутрiшнiм опором сказав:
– Нi, я ж роблю так не з усiма, i з вами, наприклад, теж так не вчиню, бо не можу. Але я був би радий, якби мiг, адже тодi менi вже не потрiбна була б увага людей в церквi. Знаете, чому вона менi потрiбна?
Це питання загнало мене в глухий кут. Звичайно, я цього не знав i думаю, що й не хотiв знати. Я ж i сюди приходити не хотiв, сказав я собi тодi, але ця людина змусила мене слухати ii. Менi досить було тiльки похитати головою, щоб показати йому, що я не знав цього, але я не мiг i ворухнути головою.
Людина, що стояла передi мною, посмiхнулася. Потiм вона опустилася навколiшки i заговорила сонливим голосом:
– Нiколи не бувало такого часу, щоб завдяки самому собi я був переконаний в тому, що справдi бачу. Всi речi навколо я уявляю собi настiльки непевно, що менi завжди здаеться, нiби вони жили колись, а тепер iдуть у небуття. Завжди, дорогий пане, я вiдчуваю болiсне бажання побачити речi такими, якими вони, напевно, бачаться, перш нiж менi показатися. Вони тодi, напевно, прекраснi i спокiйнi. Так повинно бути, бо я часто чую, що люди говорять про них у цьому сенсi.
Що я мовчав i лише мимовiльними двиготами обличчя показував, як менi тяжко, вiн запитав:
– Ви не вiрите в те, що люди так говорять?
Я вважав за потрiбне кивнути головою, але не змiг.
– Справдi, ви в це не вiрите? Ах, послухайте, одного разу в дитинствi, розплющивши очi пiсля короткого пiсляобiднього сну, я, ще геть сонний, почув, як моя мати найприроднiшим тоном кричить униз з балкона: «Що ви робите, люба? Така спека!» Якась жiнка вiдповiла з саду:
«Я п’ю каву на лонi природи». Вона сказала це не задумавшись i не дуже чiтко, немов кожен мав цього очiкувати.
Я вирiшив, що менi задають питання. Тому я полiз у задню кишеню штанiв i вдав, нiби щось шукаю там. Але нiчого не шукав, я хотiв тiльки змiнити свiй вигляд, щоб показати свою участь у розмовi. При цьому я сказав, що цей випадок вельми цiкавий, i що я абсолютно не розумiю його. Я додав також, що не вiрю в його автентичнiсть, i що вiн, ймовiрно, вигаданий з якоюсь певною метою, яка менi невтямки. Потiм я заплющив очi, бо вони у мене болiли.
– О, це добре, що ви подiляете мою думку, i жодноi своекорисливостi не було в тому, що ви затримали мене, щоб сказати менi це.
Хiба не правда, чому я повинен соромитися або чому повиннi ми соромитися – того, що ходжу я не випроставшись i важко, не стукаю палицею об брукiвку i не зачiпаю одягу людей, якi голосно мене поминають. Чи маю я, навпаки, наполегливо скаржитися на те, що люди, як тiнi, зiщулившись, шмигають уздовж будинкiв, iнодi зникаючи в шибках вiтрин?
Якi днi я проводжу! Чому все побудовано так кепсько, що часом руйнуються високi будинки, а зовнiшньоi причини на те знайти неможливо. Я лажу потiм по купах щебеню i питаю кожного, кого зустрiну: «Як це могло статися? У нашому мiстi… Новий будинок… Сьогоднi це вже п’ятий… Подумайте тiльки». Тут менi нiхто не може вiдповiсти.
Часто падають люди на вулицi i залишаються мертвi лежати. Тодi крамарi вiдкривають своi завiшанi товарами дверi, швидко прослизають усередину, забирають мерця в якийсь будинок, потiм виходять, посмiхаючись ротом i очима, i кажуть: «Добрий день!.. Небо похмуре… Головнi хустки… йдуть добре… Атож, вiйна». Я шмигаю в цей будинок i, боязко пiднявши кiлька разiв руку iз зiгнутим пальцем, стукаю нарештi у вiконечко воротаря. «Дорогий, – кажу я привiтно, – до вас принесли покiйника. Покажiть менi його, прошу вас». І коли вiн хитае головою, наче вагаючись, я мовлю твердо:
«Дорогий. Я з таемноi полiцii. Покажiть менi мерця вмить». – «Мерця? – питае вiн тепер майже ображено. – Нi, у нас тут жодного мерця немае. Це пристойний будинок».
