– Я про варення, – спокiйно мовив Тарас Адамович. – Агрус вибагливий. Потрiбно обрати сорт, потiм дочекатися стиглостi.
– Перепрошую, – мовила дiвчина.
– О, все гаразд, – усмiхнувся чоловiк, i, не звертаючи уваги на те, що вона вже вiдкрила рота для наступноi реплiки, повiв далi: – Звiсно, я мiг би додати iнших ягiд, тодi агрус розкрив би свiй смак iнакше. Однак я – прихильник моносмакiв.
Дiвчина ковтнула чай, обережно поставила чашку на стiл i повiдомила:
– Вашу адресу дав менi Сильвестр Григорович Богач.
Подумки пообiцявши змусити Сильвестра Григоровича пошкодувати про вчинене – ото ще вигадав! – роздавати адреси шахових партнерiв усiляким дiвчиськам, Тарас Адамович зазначив:
– Сильвестр Григорович, до речi, навпаки – любить, коли у вареннi змiшуються рiзнi смаки. Однак варення – не борщ. Щоб воно вдалося, достатньо й одного виду ягiд. Що скажете?
– Мабуть, ви маете рацiю. Розумiете, я сьогоднi прийшла… Менi порадили… Сильвестр Григорович…
– Той ще порадник, скажу я вам.
– Моя сестра зникла, – раптом чiтко вимовила гостя. Вона не розплакалась i не влаштувала iстерики – цього найбiльше боявся колишнiй слiдчий. Сльози бентежать, створюють непотрiбний хаос. Вiн повiльно пiдсунув до неi наповнену смаколиком розетку i приречено зiтхнувши, порадив:
– Спробуйте розповiсти по черзi. Я вислухаю вас.
Ворона з сусiднього дерева скептично каркнула. Дiвчина вiдставила чашку й стиха промовила:
– Мене звуть Мирослава Томашевич. Ми iз сестрою вже пiвтора року живемо в Киевi, квартируемо в будинку по вул. Велика Пiдвальна, 34. Я навчаюсь на Вищих жiночих курсах.
Господар здивовано пiдняв догори брови.
– Юридичний факультет, – додала гостя. – Сестра – балерина в мiському театрi.
Вона на мить затнулась.
– І вона зникла?
– Так. Сильвестр Григорович сказав, що ви можете допомогти ii вiдшукати.
– Сильвестр Григорович – вигадник, – хитнув головою Тарас Адамович.
– Але ж… ви – слiдчий Галушко? Сильвестр Григорович сказав, що ви – найкращий.
– Якщо Сильвестр Григорович мав на увазi нашу з ним партiю в шахи, то тут я з ним не сперечатимусь.
Дiвчина мимоволi усмiхнулась, хоч усмiшка вийшла сумною.
– Вона виступала в невеликому пластичному етюдi в Інтимному театрi, я зайшла в гримерку пiсля виступу, однак ii там не було. Інша балерина сказала, що Вiра вийшла хвилину тому, я шукала ii, однак… – вона мiцно стисла пальцями фаянсову чашку. – Я не знайшла ii. Знала вже тодi – щось сталося. Шукала в театрi, розпитувала знайомих, потiм чекала ii вдома – Вiра не повернулась. Я…
– Як давно це було?
– Тиждень минув, – опустила очi.
Томашевич. Певно полька. Струнка, наче сама з балету. Але ж балерина… Балерина. Мосье Лефевр писав йому про росiйський балет в Парижi, вживаючи c’est magnifique[1 - С’est magnifique – це прекрасно (фр.).] мало не в кожному реченнi. Однак Тарас Адамович, говорячи про балерин, використав би iнше слово – frivole[2 - frivole – легковажний (фр.).]. Мадемуазель Томашевич зникла чи просто забула про час?
– Ви теж так думаете?
– Як?
– Як у полiцii. Що вона просто десь розважаеться?
Отже, вона вже ходила в полiцiю.
– Так, вже ходила. Майже вiдразу. Слiдчi сказали, що балерини… не зникають надовго.
– Вам запропонували почекати?
– Так. Але Вiра нiколи б не вчинила так зi мною. Вона не зникла б без попередження. Я знаю, щось сталося.
ЇЇ впевненiсть була цiлковитою. Чи це просто спроба виправдати сестру?
– Розумiете…
– Просто «Мiра».
– Розумiете, Мiро, я – не слiдчий. Вже давно.
– Сильвестр Григорович сказав, що колишнiх слiдчих не бувае, – впевнено проказала дiвчина.
Сильвестр Григорович уже набалакав на швидкий i болючий мат у три ходи в iхнiй партii. Вголос запитав:
– А Сильвестр Григорович…
– Чоловiк подруги нашоi матерi.
Отже, Марта. Дружина Сильвестра Григоровича могла змусити чоловiка до будь-якоi обiцянки. Як вiн одразу не здогадався! Марта нерiдко дiлилась iз ним рецептами консервованих томатiв, щебетала про цiни на цукор чи оповiдала мiськi плiтки, однак враження легкостi й поверховостi у розмовi з нею було оманливим. Марта керувала Сильвестром Григоровичем залiзною рукою. Але ж його шаховий партнер – з Фастова. Невже цiй тендiтнiй сестрi балерини не було до кого звернутися в Киевi?
Чай було випито. Дiвчина вiдставила чашку з одиноким листочком м’яти, що лишився на денцi. Інтимний театр – це щось на Хрещатику? Тарас Адамович не надто занурювався в богемне життя Киева. Зрiдка мiг провести вечiр в Оперi, однак останнiм часом надавав перевагу домашньому затишку, партii в шахи з далекими партнерами чи неквапнiй працi в саду. Тишу в садибi порушували хiба що дзвiнкi голоси сусiдських хлопчакiв, що злiталися на ласощi, – смакувати варення за новими рецептами.
Хлопчаки були суворими дегустаторами: аналiзували його пошуки, вловлювали найменшi вiдтiнки смакiв, давали поради, пересипаючи iх власними або вигаданими iсторiями й смiхом, а потiм так само швидко розлiталися, лишаючи господаря з новими iдеями для експериментiв. З ними було легко й весело. Вони не вимагали вiд нього розшукувати сестер-балерин. Не пронизували болiсним поглядом синiх очей. Не говорили тремтячим голосом «колишнiх слiдчих не бувае». Бувають. Мосье Лефевр – теж колишнiй слiдчий. C’est magnifique вiн писав не тiльки про балет чи мазагран, але й про свое рiшення пiти з полiцii.
Тарас Адамович стомлено прикрив очi, згадуючи свiй останнiй день на службi. Його вiтали, з ним прощалися. Подарували навiть iменний годинник, хоч гравер i припустився помилки, вигравiювавши замiсть «Галушко» – «Галушка». Тарас Адамович не образився, але годинника не носив, приховавши його глибоко в шухлядi.
Так само зачинився вiд метушливого Киева у своiй садибi-фортецi зусiбiч оточенiй надiйними яблуневими мурами. Облаштовував глибокий, викопаний ще дiдом льох, обробляв город та сад. Консервував томати навiть тодi, коли у вереснi 1911-го пролунав пострiл в оперному театрi – минув тiльки рiк, як слiдчий Галушко залишив службу. Театри… Ох, цi театри.
– Ви не допоможете менi, – не запитала – констатувала дiвчина.
Що тут скажеш?
– Колишнi слiдчi бувають, Мiро. Одного з них ви бачите.
Вона повiльно похитала головою.
