Справа зниклої балерини

III. Інтимний театр

Втрапити до будинку, що його звели три роки тому на розі Тимофіївської та Маловолодимирської, було нескладно. До нього не такий вже й довгий шлях, можна й прогулятись. Однак, уже знімаючи звичний для роботи в саду бриль, який ховав від сонця добре помітну лисину, Тарас Адамович вирішив, що піша прогулянка забере надто багато часу. Та й зі зборами він уже забарився, тож, пригладивши довгі вуса, поспішив у будинок.

На годиннику була дев’ята ранку, коли колишній слідчий, вбраний у легкий костюм світлого кольору і хвацький, трохи прим’ятий капелюх, зачинив хвіртку, що в руках господаря рипнула майже лагідно, і попрямував до трамвайної зупинки.

Тринадцятий трамвай, привітно дзенькнувши, зупинився, і Тарас Адамович швидко піднявся у вагон. Він сів на вільне місце, поставивши біля ніг стару потерту валізку, з якою був нерозлучний усю свою непросту службу. Зранку вагався, чи варто діставати її з шафи, однак врешті вийняв, витер невидимий пил і, не відкриваючи, прихопив із собою.

Трамвай тягнув довге сталеве тіло вздовж знайомих вулиць, скверів, площ, раз у раз сповіщаючи неуважним пішоходам про своє наближення веселим дзенькотом. Тарас Адамович міркував. Розглядав пасажирів, знов занурювався в думки і спогади.

Навпроти – поважна пані в капелюшку. Поруч з нею – маленька дівчинка, схожа на кошеня. Темно-коричнева формена суконька, дві тугі коси, кирпатий ніс. Певно, та поважна пані – її бабуся. Суворість виказують у ній ідеально рівна спина й пенсне. Під холодним бабусиним поглядом, яким вона дивиться на онуку, дівчинка відразу випрямляється і завмирає в незручній позі. Тарас Адамович співчутливо усміхається й відвертається до вікна. Кілька хвилин споглядає дерева, що висаджені вздовж дороги, і знову переводить погляд у салон вагона.

Дівчинки й бабусі вже немає, на їхньому місці – чоловік у сірому плащі з палицею. Капелюх – на колінах, виголене обличчя, повні губи. Здається, дрімає, отже, зайняв це місце надовго. Тарас Адамович переводить погляд праворуч. Там біля вікна завмерла черниця. Темне вбрання внизу посіріло від пилу, певно, довго йшла пішки. В руках – торбинка.

Трамвай зупинився, сходинками легко піднявся чоловік. Колишній слідчий стрепенувся. Чимсь знайомим повіяло від легкої пружної ходи й вивірених рухів незнайомця в темному костюмі. Ні, примарилось. Глянув уважніше на обличчя – відігнав нав’язливі думки. Зовнішністю чоловік зовсім не нагадував Міхала Досковського, як здалося Тарасові Адамовичу на мить, коли стежив за його рухами. Невже тепер навіть одна згадка про нього не даватиме спокою? Дарма він ходив до розшукової частини. Дарма.

На Дмитрівській він остаточно виринув з потоку думок, звичним рухом підхопив валізку і вийшов з трамвая. До будинку зі скульптурою Мінерви лишалось кілька кварталів.

– А поруч – яр, де випробовують моделі літаків, – розповідав йому і всій ватазі друзів малий Івась, один з поціновувачів варення Тараса Адамовича. Отже, інтереси Івася солодощами не обмежувались.

– Ти звідки знаєш? – насмішкувато перепитав товариш, – там уже кілька років, як не випробовують.

– Брат казав… – ледь чутно прошепотів малий.

– Там юнкерська школа й поранені, – завважив інший хлопчак. Вони цілою зграєю осіли на подвір’ї Тараса Адамовича: допомагали чистити цибулю. Витираючи сльози однією рукою, смаглявий Павло авторитетно заявив:

– Ні, юнкерську школу перевели. Знов повернулись курсистки.

Київські жіночі курси й справді повернулися з евакуації в будівлю, яку звели спеціально для них. Скульптура Мінерви не надто пасувала юнкерській школі. Шпиталю теж, розмірковував Тарас Адамович, більше прийшлися б Панакея чи Ясо. Але в часи війни – не обирають.

Сферичний купол, плавні округлі лінії будівлі, темні спідниці й білі блузи курсисток у капелюшках. Осінь тепла, на перервах дівчата – на вулиці, не ховаються в авдиторіях. Поблизу сквер з фонтаном. Він прийшов сюди невипадково.

Міра Томашевич сказала худорлявому слідчому, якому бракувало вміння варити каву, що чекатиме на нього щоранку в сквері біля фонтана – в перерві між першою та другою лекціями. Тож якщо в пана Менчиця виникнуть додаткові запитання, йому нескладно буде її знайти.

– Що ж, чудово, – сказав Галушко молодому слідчому, – я зустрінусь з Мирославою Томашевич завтра зранку.

Тінь смутку лягла на обличчя пана Менчиця після цих слів. Певно, він уже мав додаткові запитання до сестри балерини.

Вона помітила його першою. Виринула з-за струменя води, відстукала підборами три кроки, зупинилась в очікуванні. Чи то, вийшовши з будівлі курсів, одразу завважила його згорблену постать із валізкою в руках, чи раптово натрапила оком на знайоме обличчя, яке незвично було бачити в цьому сквері.

– Доброго ранку, Тарасе Адамовичу.

– Доброго ранку, панно Томашевич, – і відразу зазначив, аби не витрачати час на зайві розпитування: – Я говорив з паном Менчицем.

Мирослава мовчала. Чекала. Сказати їй зараз те, що збирався, означало б узяти на себе велику відповідальність і купу клопоту на додачу. Тоді можна забути про спокійне розмірене консервування, можливо, він навіть пропустить період дозрівання останніх томатів, які зазвичай найсолодші. З цибулевим конфітюром уже виникли проблеми, про які зараз не хотілось думати. А ще він так і не прочитав листа від мосьє Лефевра, а от-от має прийти ще один – від гера Дитмара Боє з ельзаського Кольмара.

Гер Боє почав розігрувати дебют двох коней, Тарас Адамович мав намір перетворити його на дебют чотирьох коней. Це мала бути цікава партія. Аби-то балерина зникла, приміром, у січні чи лютому, коли сад та город давали йому перепочинок!

– Я візьмуся за вашу справу, – нарешті Тарас Адамович вголос вимовив те, над чим розмірковував весь час після першої зустрічі з Томашевич. І одразу подумав, що жоден з керівників розшукової частини не схвалив би його рішення почати приватне розслідування.

– У Російській імперії, на відміну від наших західних сусідів, це неприйнятно, – сказав би педантичний Репойто-Дуб’яго.

– Хіба що вам добре за це платитимуть, мій друже, – сказав би Спиридон Асланов, якого відправили у відставку через хабарництво.

– За наказом імператора закрили навіть довідкові бюро, бо їхня діяльність нагадувала розшукову. Державний розшук не має бажання конкурувати з приватним. Це може бути небезпечно й непросто, – завважив би Красовський, який дуже обережно співпрацював із кримінальним світом Києва.

– Може, вам просто повернутися на службу? – запитав би Рудий, який у відділі днював і ночував.

– Я візьмуся за вашу справу, – повторив Тарас Адамович, – однак тільки як приватна особа. Спробую з’ясувати, що сталося. Не можу нічого обіцяти…

– Я розумію. Дякую, – відповіла вона швидко. І знову повторила:

– Дякую.

Мало не пропалила його синім вологим поглядом, ледь торкнула рукою поля солом’яного капелюшка, що ховав від сонця корону з русявого волосся. Курсистки щебетливими зграйками потяглися до центрального входу в приміщення курсів.

– Вам час на лекцію? – запитав Галушко.

– Байдуже. Я поясню причину відсутності професорові. Я… Вам потрібні мої свідчення?

– Так. Саме тому я тут.

Усміхнулася. Жестом запропонувала присісти на лавку.

– З чого мені почати? – запитала, коли вони розмістились під розлогим ясенем. Тарас Адамович примостив валізку біля ноги, поклав капелюх на лавку. Міра відклала вбік невеликий ридикюль.

– Почніть із розповіді про себе і сестру. І згадайте все про той вечір.

Міра кивнула.

– Віра молодша за мене на два роки, їй дев’ятнадцять. Ми переїхали з Варшави, коли почалась війна. У Києві… тут я мала можливість вступити на курси, а Віра – займатися балетом. Наша тітка у Варшаві, відмовилась їхати з нами. Батько загинув на початку війни, мама – померла шість років тому. Залишили нам невеликі заощадження, це дало змогу винайняти кімнатку й заплатити за перший рік навчання на курсах. Віра займалась балетом у школі на Прорізній – їй дозволили відвідувати заняття безкоштовно. Аби заплатити за моє навчання наступного року, я влаштувалася гувернанткою, а Віра почала виступати в міському театрі. Здавалось, все налагодилося, за рік ми навіть винайняли всю квартиру. Виступів у Віри було багато, її постійно кудись запрошували. Того вечора вона повинна була виступати в Інтимному театрі.

Міра раптом замовкла, ніби їй не вистачило повітря. Відвела погляд, опанувала себе й повела далі:

– Більшу частину часу Віра проводила в оперному, однак невеличкі етюди та пластичні композиції могла танцювати й у інших місцях. Мені вони навіть більше подобались, в них була якась дивна легкість, майже невагомість, – дівчина замислилась. Тарас Адамович не квапив. За мить вона додала:

– Віра казала, що їй вони теж більше подобаються – можна експериментувати з рухами й костюмами. Я часто бачила виступи Віри. У театрі вона була однією з найкращих, дружина балетмейстера, пані Ніжинська, теж балерина, казала, що Віра буде примою.

– Розкажіть про театр, як ви сказали… Інтимний?

– Так. Часто думають, що там показують щось… – її обличчя взялося легким рум’янцем, однак Міра опанувала себе й спокійно проказала, – щось непристойне. Публіка очікує фарсу. Віра говорила, що засновники театру обрали таку назву, бо розраховували на особливу, інтимну атмосферу між глядачем та актором.

Тарас Адамович примружив око, згадавши, як його колишні колеги розповідали про цей театр. Просто тоді він не звернув уваги на їхні слова. Поліції квитки до театру надавали безкоштовно. Вищі поліційні чини мали сидіти не далі п’ятого ряду. Робилось це, в першу чергу, заради безпеки глядачів – принаймні кількість крадіжок скорочувалась. Один із помічників Тараса Адамовича радів, що побуває в Інтимному театрі, а наступного дня після спектаклю голосно обурювався. Зарікся туди ходити, зрідка з’являвся тільки в оперному.

– Що ж ти там побачив? – запитували слідчі під загальний регіт.

– Сходи й дізнаєшся! – огризався той.

Відтоді, хто б не пішов з їхнього відділу на спектакль Інтимного, ніколи не розповідав, що там побачив, навіть якщо це був звичайний водевіль чи вечір романсів. Регіт супроводжував традиційну репліку:

– Сходи й дізнаєшся!

Але це було давно, років із десять тому. Невже назву театру ніхто не змінив?

– Що було далі? – запитав Тарас Адамович.

– Я майже завжди бажаю сестрі вдалого виступу перед виходом на сцену. Тільки цього разу… я зайшла в гримерку, а Віри там не було. Інша балерина сказала, що Віру покликав знайомий. Я не здивувалась, сіла чекати, однак Віра не поверталась. Дівчина запропонувала мені спуститися в партер, бо я не встигну зайняти місце. Сказала, що до свого виступу Віра точно повернеться. Віра й справді встигла, я бачила, як вона танцювала. Однак, коли етюд завершився й глядачі виходили з зали, я затрималась біля дверей. Коли піднялась у гримерку, там була тільки та сама дівчина. Вона сказала, що за Вірою зайшов той самий знайомий, вона усміхнулась йому і вони вийшли.

– Вона описала вам знайомого?

– Cказала тільки, що то був високий бородатий пан у дорогому костюмі й капелюсі.

Тарас Адамович уважно подивився на Томашевич:

– Ви бачили когось схожого серед знайомих сестри?

– Риси не унікальні, – знизала плечима Міра. – У дорогих костюмах ходять майже всі Вірині знайомі, через одного мають бороди. Гадаю, капелюхи в них теж знайдуться, – сумно відповіла вона. – Тоді я не подумала розпитати докладніше. Я думала… думала, вона повернеться за хвилину.

– Однак вона не повернулась. Що ви робили потім?

Дівчина торкнула комірця, ніби хотіла поправити його. Знов опустила руку на лавку, зморщила лоба:

– Я чекала. Балерина зібрала свої речі й пішла. Я вийшла з нею, зрозуміла, що треба запитати ще в когось, хто міг бачити Віру. Вона порадила мені поговорити з художниками, що працювали над гримом і костюмами.

Тарас Адамович слухав і швидко щось занотовував. Міра здивовано подивилася на його руки. Він пояснив:

– Записую деякі деталі.

– Так, звичайно, – вона стомлено кивнула. – Просто я не помітила, коли ви дістали записник.

– А ви часом не помітили, куди саме Віра пішла зі сцени? – запитав він, не звертаючи уваги на її репліку. – В який бік?

– Ліворуч. Тобто ліворуч, якщо дивитись із боку актора на сцені. З того боку сходи відразу ведуть до гримерки.

– Скільки часу потрібно для того, аби потрапити в гримерку зі сцени?

– Менш як хвилину.

– А скільки часу витратили ви, аби дістатися туди з партеру?

– Хвилин десять. Довелось пропускати людей. Але я не поспішала, гадала, Віра чекає на мене, переодягається, змиває грим.

Тарас Адамович знову щось занотував. Підвів голову, запитав:

– Ви домовлялись з Вірою, що вона повинна вас чекати?

– Так, ми збирались піти в «Семадені», Віру хтось запрошував, вона просила мене скласти компанію.

– Чи не могла вона піти в «Семадені» без вас і чекати вже там?

– Навряд чи, вона б дочекалась мене в театрі. Однак я відвідала того вечора цю кав’ярню. Хотіла перевірити, на всяк випадок. Запитала в офіціанта, чи не було тут Віри. Він сказав, що запам’ятав би, якби вона була.

– Звідки така впевненість?

Міра помовчала, потім сказала:

– Він пам’ятав Віру, бо… Вона часто з’являлась у «Семадені».

– А ви?

– Кілька разів.

Тарас Адамович почухав скроню і знову щось занотував.

– То ви поговорили з художником?

– З ким?

– З художником, що робив костюм?

Міра закліпала очима.

– О! Так, вибачте. Я перескочила відразу на «Семадені».

– Це я вас заплутав, – спокійно сказав Тарас Адамович.

– Так, я з ним поспілкувалася. Прізвище, здається, Корчинський. Він сказав, що зустрів Віру за кулісами й провів до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що він чудовий.

– Це справді так?

– Не впевнена. Я не надто розуміюсь на мистецтві. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрічками. Але в танці… виглядало неймовірно.

Вона замислилась.

– Отже, він провів її до гримерки. Проте коли ви дістались туди, Віри вже не було.

– Так.

– І з того часу ви її більше не бачили?

– Так.

– Отже, художник та балерина, яку ви зустріли в гримерці, бачили вашу сестру останніми?

– Так. І ще – бородатий чоловік.

Тарас Адамович закрив записник.

– З ким ваша сестра повинна була зустрітися в «Семадені»?

– Я не знаю напевне.

– Вона ж мала вас хоч попередити.

Міра знітилась, потім сказала:

– Здається, це мали бути військові. Офіцери.

– Ви когось з них знаєте?

– Один із… шанувальників Віриного таланту – штабскапітан Сергій Назимов.

– Ви бачили його в «Семадені», коли розмовляли з офіціантом?

– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офіціанта і хотіла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Віру, сказав, що вона не прийшла. Я відповіла, що шукаю її.

– Ви розповіли в театрі про зникнення сестри?

Міра опустила очі.

– Так. Пані Ніжинська, здається, здивувалась і трохи розсердилась. Інші… Гадаю, їм байдуже. А деякі, можливо, навіть зраділи…