Справа зниклої балерини

IV. Сициліанський захист

Цього разу чистити цибулю він вирішив сам. Без зайвої метушні й поспіху. Обережно знімав лушпиння кольору молодого бурштину, складав у кошик. Сусідка просила не викидати – збиралася фарбувати льон. Їдкий запах розповзався подвір’ям, проникав в очі. Відчув, що починають пекти.

Проте не зважав на незручності, бо й чистити цибулю, й потім занурювати її у велику миску з водою було для Тараса Адамовича в радість. Цього разу треба все зробити акуратно й без поспіху, бо з першого разу цибулевий конфітюр не піддався. Чи то він думав не про варення, чи то його малі помічники занадто метушились. Хтозна.

Тому, ретельно вимивши руки, він заслужено винагородив себе приготуванням улюбленого напою.

Змолов каву, насипав у джезву, поставив у пісок. Першу чашку вип’є зараз, подумав, а другу – коли конфітюр вже буде готовий. Мосьє Лефевр, який надіслав йому рецепт, зазначив, що йому найбільше смакує конфітюр із сиром брі на підсмаженому хлібці.

До речі, його партнер непогано розігрував сициліанський захист і вже вибудував своїми чорними пішаками дракона. Потрібно якнайшвидше відкрити вертикаль для тури. Він якраз збирався це зробити, а також описати французу, яким на смак вийшов конфітюр. Звісно, надсилати лист доведеться спершу до Швеції. Вже звідти легка рука пана Ліама Нільсона, обов’язкового учасника їхньої шахової тріади від початку війни, спрямує послання Тараса Адамовича Галушка до Франції. Мосьє Лефевру тепер також доводиться надсилати кореспонденцію в такому ж порядку. На це він не стомлюється нарікати, щораз присвячуючи цій ситуації кілька рядків у черговому листі до київського друга.

У таку довгу дорогу варто відправляти описи і вивіреного ходу, і бездоганного конфітюру. Приготувати саме такий завадила банальна річ – перебір з цукром. Мабуть, малі шибеники вирішили додати більше. Цибуля мала б карамелізуватися, стати солодкою, з ноткою гіркуватості – тоді вона ідеально поєднується з сиром.

Якщо ж додати надто багато цукру, конфітюр перетвориться на смолу найдавніших дерев, що колись упала в холодні обійми праматерів всіх річок. Велику миску застиглого бурштину – ось що він отримав замість ніжного варення з цибулі. Щоправда, хлопчаки не засмутились: накололи собі бурштинових солодощів і розбіглись хто куди. Тарас Адамович махнув рукою і вирішив відкласти спробу на наступний день.

Зараз насолоджувався тишею і спокійною працею. Розмірений плин думок, акуратні кубики цибулі, що розсипаються з-під ножа. Він заздалегідь приготував яблучний оцет – потрібна одна столова ложка, не більше, цукор – головне не передати куті меду цього разу. Без меду, до речі, теж не обійтися, обрав липовий. Мед з власної пасіки йому зазвичай постачає Сильвестр Григорович. Згадавши давнього друга, зітхнув. Так і не відповів йому, а треба було б написати.

Поставив велику миску на вогонь, налив олії, додав нарізаної цибулі, ковтнув кави. Тепер – тільки помішувати. Цибуля має стати прозорою, як вуаль тендітної панночки. Потрібен час.

Хвіртка ображено хряснула від надто сильного удару, ворона каркнула і, змахнувши крилами, злетіла з гілки. Тарас Адамович поставив чашку з недопитою кавою на стіл. Навіть якщо пекельний пес Цербер зірвався з ланцюга й навідався до його двору, він спершу карамелізує цибулю, а вже потім дасть йому себе зжерти. Подивився в миску, де в олії шипіла і танула цибуля. Ще зарано. Цукор можна додати трохи згодом. А вже потім – постійно помішувати.

Почув кроки стежкою – певно, Цербер вирішив перевірити, чи є хто в будинку. Кроки наближались, цибуля прозорішала. Тарас Адамович зрозумів, що незнайомець зупинився біля веранди. Обережно додав оцту, потім – трохи цукру, знову помішав.

– Добрий день! – почув голосне привітання. Цербер виявився вихованим.

– Добрий день, – сказав у відповідь, – почувайтеся як удома, я зараз закінчу й вийду до вас.

Для того, щоби закінчити чаклувати над конфітюром, йому потрібно було з пів години, однак незнайомець не повідомив про свій візит, отож хай нарікає на себе. Підсипав ще цукру, помішав і – подобрішав. Зменшив вогонь, ще раз помішав, витер руки об бездоганно випрасуваний рушник і рушив на веранду.

Полуденне сонце не шкодувало своїх теплих променів ні для саду Тараса Адамовича, ні для веранди, де в улюбленому кріслі-гойдалці господаря зручно вмостився несподіваний візитер.

Елегантний, але якийсь розхристаний пан з тонкими рисами обличчя ніжився на сонці, заплющивши очі від задоволення. Сірий костюм, розстібнута в трохи зім’ятому комірі біла сорочка, яскраві жовті рукавички, кинуті ним на стіл. Господар посунув їх тацею, на якій стояв молочник, цукорниця та ще одна філіжанка, щоб підставити її ближче до гостя. Той різко розплющив очі, здригнувся, ніби відкинув залишки сну, змінив позу з розслабленої на напружену й ураз втратив левову частку своєї елегантності. Тепер перед Тарасом Адамовичем сидів здивований розхристаний дивак. На вигляд ровесник хлопчини з антропометричного кабінету.

– Прошу, – мовив господар.

– Д…дякую, – видушив з себе гість.

– Кава в джезві. Чи ви надаєте перевагу чаю?

Гість здивовано подивився на джезву.

– Ні, кава – божественний напій.

– Безперечно, – усміхнувся господар. – Я закінчу деякі справи й повернуся до вас за пів години, – сказав безапеляційно, перш, ніж гість встиг відрекомендуватися. І додав, вказуючи на протилежний краєчок столу: – Тут є кілька газет, сподіваюсь, ви зможете себе розважити.

– Не турбуйтесь про мене, – усміхнувся гість, повертаючи собі шарм елегантної легковажності.

Тарас Адамович не турбувався. Повернувся до вже прозорої цибулі, додав цукру. Знов помішав. Цибуля починала набирати позолоти. Тільки б не помилитися з цукром цього разу! Здається, розрахунки точні. Лишається тільки додати трохи меду й, чекаючи фіналу, помішувати. Коли маса набула яскравого бурштинового кольору, але лишилась м’якою, Тарас Адамович полегшено зітхнув. Звичним рухом поставив на вогонь пательню. Аби смакувати конфітюр, потрібен підсмажений хліб, краще – в клярі. Нарізав сир, виклав його на гарячі шматки хліба, зверху – конфітюр. Залив окропом трав’яний чай, додав м’яти. Із запарником в одній руці та тарілкою – в другій повернувся на веранду.

Декорації не змінились. Газети лежали на своєму місці, гість – у кріслі-гойдалці. Хіба що чашка зі слідами кави свідчила про те, що дивний пан, імені якого він поки не знав, рухався за його відсутності. Тарас Адамович поставив на стіл запарник і тарілку й повернувся по чайник та чашки. Гість повільно розплющив очі. Тарас Адамович поставив на стіл чашки, наповнив їх ароматним напоєм.

– Потрібна ваша думка, – звернувся він до гостя.

– З якого питання? – не зрозумів той.

– Скуштуйте, – підсунув до нього тарілку господар.

Гість недовірливо подивився на нього.

– А що це? – перепитав.

– Скуштуйте. І скажете мені своє враження, – не відступав господар.

Вибору в гостя не було, тож він приречено взяв до рук хліб і відкусив шматочок. Здивовано звів брови, підсунув до себе чашку з чаєм і вже з більшим ентузіазмом з’їв увесь шматок.

– Що скажете?

– Це щось неймовірне!

– D’accord![4] – відповів господар, уявляючи обличчя мосьє Лефевра, якому він описуватиме смак конфітюру.

Налив чаю й собі, відкусив шматочок хліба з конфітюром. З сиром і справді поєднується чудово. З цукром не помилився. Цибуля ніжно-солодка, сир трішки розплавився на теплому хлібці. Ідеальний варіант сніданку. Згадав про свого гостя, подивився на нього.

– Що ж, тепер можемо перейти до справи.

Той апетитно наминав черговий бутерброд, відкинувшись на спинку крісла-гойдалки. Знову витончено-елегантний, як Парис у Спарті.

– До справи? – як луна перепитав він у Тараса Адамовича. Потім, ніби прокинувшись, знов перетворився на розхристаного дивака:

– Тарасе Адамовичу! Ви повинні мені допомогти!

Початок не надто надихав. Тарас Адамович відсунув чашку, чекаючи пояснень.

– Я… О, я навіть не відрекомендувався, – прохопився він. – Олег Іраклійович Щербак.

Він встав, картинно схилив голову і кілька прядок волосся впало йому на лоба. Тарас Адамович підвівся своєю чергою, кивнув на знак привітання, простягнув руку:

– Моє ім’я ви знаєте, не бачу сенсу його повторювати. Прошу, сідайте.

– Дякую.

Гість повернувся в крісло, Тарас Адамович сів на стілець. Що ж принесло цього Олега Іраклійовича в його пенати?

– Я… розумієте, Тарасе Адамовичу. Я вчора бачив вас у сквері…поблизу Вищих жіночих курсів. Ви говорили з Мірою Томашевич.

Тарас Адамович не переривав, гість змінив позу, відкинув волосся з лоба, схопився за комірець, на секунду завмер у неприродній скособоченій позі й продовжив:

– Ви говорили з Мірою про її сестру, чи не так?

Тарас Адамович уважно вивчав його обличчя. Акуратно виголене обличчя, прямий тонкий ніс, скуйовджені пасма волосся. Хто цей дивний відвідувач. Чого він сюди прийшов?

– Я… певно, мені слід пояснити. Розумієте, я знаю. Я все знаю! – голосно повторив він, замовкнувши на пів слові. Тарас Адамович терпляче чекав. Гість вів далі:

– Я знаю, що Віра Томашевич зникла. І Мирослава… Напевне тому вона говорила з вами, ви ж – слідчий Галушко?

– Колишній слідчий.

– Байдуже! Але Міра просила вас про допомогу?

Не дочекавшись відповіді, промовив:

– Розумієте… це я, я винен у зникненні Віри! – і схилив голову на руки.

– Чому ви так вважаєте? – запитав господар будинку.

– Я знаю Віру Томашевич давно. З моменту її переїзду до Києва. Я – художник, працюю у власній майстерні й іноді – над декораціями в міському театрі. Я бачив Віру на сцені, вона прекрасна. Ви повинні, повинні знайти її!

Тарас Адамович ковтнув чаю. Знову подивився на свого співрозмовника, запитав:

– Чому ви вважаєте, що винні у зникненні дівчини?

– Я запросив її зустрітися в Шато де Флер біля розарію. Вона мала прийти туди після виступу в Інтимному театрі. Однак… Я не дочекався її. А потім, наступного дня я дізнався, що Віра зникла, – він звів на слідчого сірі печальні очі.

– О котрій мала б відбутися зустріч?

– О дев’ятій.

Виступ в Інтимному театрі – сьома вечора. Від Інтимного, що розташований на Хрещатику, 43 до міського парку розваг Шато де Флер – з пів години йти швидким кроком. Цікаво, чи швидко ходять балерини? Дівчина могла запізнитися.

– Я прочекав її до півночі.

Тарас Адамович здивовано звів брови.

– Вона не з’явилась. Що ви робили далі?

– Зранку я був у театрі, хотів зустріти її, спитати, що сталося, – пояснив художник. – Розумієте, я подумав, що вона… Що вона просто забула, чи її запросив хтось інший.

Тарас Адамович потер підборіддя, ще раз глянув на свого співрозмовника.

– Що вам сказали в театрі?

– Що Віра не прийшла на репетицію.

– Це вас збентежило?

Художник сумно подивився кудись повз господаря будинку. Ледь чутно прошепотів:

– Збентежило? Ні, зовсім ні, радше засмутило. Розумієте, я тоді не думав, що Віра зникла. Я подумав, що вона просто не прийшла. Знайшла собі цікавішу компанію. І… пропустила репетицію.

Цю думку палко підтримали б у поліції. Однак зараз вони були не в поліції.

– Що було потім?

Співрозмовник Галушка прикрив очі.

– Я намагався не думати про неї. Викинути з голови.

– Вдалося?

– Не дуже. У театрі почали ширитись чутки. Сестра Віри приходила до Броніслави, запитувала про Віру. Броніслава – дружина балетмейстера, Броніслава Ніжинська, – пояснив він і вів далі: – У театрі казали, що Віра зникла, поїхала за місто з офіцерами. Але сестра її шукала, отже… Отже, могло щось статися.

Галушко не переривав.

– Я… розумієте, я навіть хотів, щоб щось сталось. Зараз я ненавиджу себе через це, але тоді, тоді я хотів, щоб було якесь інше пояснення тому, що вона не прийшла того вечора в Шато де Флер. Тепер я боюся, боюся того, що щось могло трапитися по дорозі до парку. І боюся того, що вона взагалі не збиралась зустрічатися зі мною.

Він замовк у задумі. Відтак сказав:

– Балерини розповідали, що сестра Віри ходила в поліцію. Віра не повернулась, поповзли чутки про те, що Ніжинська поставить на її партії дублерок.

– Як відреагували на зникнення Віри в театрі?

– Зраділи. То ж зміїне кубло.

Тарас Адамович відставив чашку.

– Ви маєте якісь підозри? Куди могла зникнути Віра?

– Я не знаю, – він стенув плечима. – Вона раніше нікуди не зникала.

– Тобто таке з нею трапилось уперше?

– Так.

– Щодо офіцерів. Ви когось із них знаєте? Бачили разом із Вірою?

– Ні. І не хотів би бачити. Гадаю, балерини зможуть розказати про них. Або Мирослава.

– Ви добре знаєте сестру Віри?

– Бачились раз чи двічі.

Цього разу хвіртка рипнула ледь чутно, ніби вибачаючись, що відволікла співрозмовників від бесіди. Олег Іраклійович Щербак повернув голову в напрямку доріжки, що вела до веранди. Мирослава Томашевич, як і обіцяла, прийшла до Тараса Адамовича, коли полуденне сонце спинилось над будинком, що стояв у затінку яблуневого саду. Завмерла біля хвіртки, завваживши гостя. Потім рішуче попрямувала до веранди, зупинилася біля сходинок. Чоловіки підвелися.

– Добрий день, пане Галушко. О, – перевела погляд на його співрозмовника, – пане Щербак! Не сподівалась вас тут зустріти.

– Я вас теж, але радий нашій зустрічі, – відповів художник, знову перетворившись на Париса.

– Міро, прошу приєднатися до нашої розмови, – мовив господар. – Ми куштували цибулевий конфітюр, а також мій гість розповів дещо про вечір, коли зникла ваша сестра.

Міра здивовано подивилась на художника:

– О, я не знала, що… що ви щось знаєте…

Вона сіла навпроти Щербака.

– Розкажіть мені. Коли ви бачили Віру?

– Радше, коли не бачив, – сумно сказав художник. – Вона мала виступати в Інтимному, я запросив її зустрітися в Шато де Флер.

– Вона не казала мені, – здивувалась Віра.

Шарм елегантності відразу злетів з нього, риси обличчя стали різкими:

– А вона завжди вам говорить, з ким і коли має зустрітися?

Міра перехопила погляд Галушка й тремтячим голосом сказала Щербаку:

– Вибачте, просто… Того вечора Віра запрошувала мене на зустріч. Ми… Мали піти удвох в «Семадені». Там… на неї чекали.

Вона почервоніла. Щербак дивився на свої руки з довгими тонкими пальцями, що лежали на столі.

– Чекали, – як луна повторив він, а потім перепитав. – Назимов?

– Я… не впевнена. Але, так, можливо, Назимов.

Галушко зацікавлено спостерігав за співрозмовниками. Пошкодував, що не прихопив записник. Художник почав із захисту – звинувачував себе у зникненні дівчини, але сподівався, що це не так. Тепер перейшов до нападу – звинувачував суперника. Ідеальний сициліанський захист, войовничий за своєю природою. Цікаво, чи зможе мосьє Лефевр так швидко перейти від захисту до атаки?

– Отже, того вечора ви не бачили її? – запитала Міра.

– Ми домовились про зустріч напередодні, в театрі, – сумно відповів гість Тараса Адамовича. – А коли ви бачили її востаннє?

– Коли вона танцювала, – тихо відповіла Міра.

– Ви допоможете її знайти? – відволік Тараса Адамовича від роздумів Щербак.

Господар садиби відповів докладно:

– Я спробую розібратися в цій справі. Як приватна особа. Можливо, зможу знайти відповіді на запитання, які вас цікавлять. Водночас я маю певні зобов’язання і роботу, від якої не планую відволікатися.

– Але ж…

– Дівчина зникла. Я розумію. Ви вже допомогли нам, пане Щербак. Пізніше ми повернемось до розмови з вами, якщо ви не проти. Можливо, в мене виникнуть додаткові запитання чи випливуть нові деталі.

– Я допомагатиму вам у всьому! – палко пообіцяв художник.

– Ми будемо вдячні.

– Ми? – здивовано запитав Щербак.

– Так, панна Томашевич люб’язно погодилась допомагати мені в цій справі як секретар. Розслідування потребує акуратності.

Міра усміхнулася. Щербак насупився.

– Що ж, – сказав він, – ви також завжди можете звернутися по допомогу до мене.

– Дякую, – кивнув йому Тарас Адамович.

– Дякую, – луною повторила Міра.

Ворона з дерева каркнула, наче теж хотіла подякувати.

Тарас Адамович перевів погляд із дерева на свого гостя:

– До речі, Олеже Іраклійовичу, де ви взяли мою адресу?

Гість знітився й почервонів. Розповідати почав не відразу, павза затягувалась і ставала дедалі гнітючою. Міра вже відкрила рота, щоби розітнути тишу запитанням, але гість Тараса Адамовича почав говорити:

– Я… я хотів підійти до вас ще тоді, в парку. Познайомитися, запитати, чи можу чимось допомогти. Розумієте… – він старанно добирав слова. – Але до вас підійшла якась дівчина, ви розмовляли, я… вирішив не втручатися. Коли ви закінчили розмову, поплівся за вами. Я не стежив, ні. Зовсім не ховався, сподівався, що ви озирнетесь і запитаєте, чого я йду за вами. Я б усе розповів…

– І ви дійшли до моєї садиби?

– Я сів у трамвай услід за вами. Думав доїхати до вашої зупинки, вийти й познайомитися.

– Але не вийшли.

– Розумієте, я нервувався, не спав усю ніч. Я… заснув у трамваї.

Міра уважно слухала, звівши догори брови.

– Прокинувся, а вас вже не було на місці. Я схопився, кинувся до вікна. Мені пощастило – побачив, як ви рушили вулицею. Я поїхав далі у триклятому трамваї. Вирішив – це знак долі. Можливо, мені не варто було приходити до вас. Сьогодні… Я знов не спав, подумав, що спробую знайти ваш будинок. Якщо… якщо вдасться, отже це…

– Знак долі, – усміхнувся господар.

– Приїхав на ту саму зупинку, рушив туди, куди ви пішли вчора. Зустрів на вулиці хлопчака, сказав, що тут має бути будинок слідчого, він одразу показав.

Тарас Адамович подумки зітхнув. Треба буде провести бесіду з малими любителями варення. Роздавати його адресу незнайомцям – не найкраща ідея.

– І останнє запитання, пане Щербак, – після хвилинної павзи мовив господар.

– Так? – з готовністю відповів гість.

– Чи не могли б ви супроводжувати нас із панною Томашевич завтра до театру? Ви ж працюєте в оперному?

– Так… Так, звичайно, буду дуже радий. Ви хочете поговорити з балеринами?

– Так, це було б незайвим.

Міра сумно хитнула головою.

– Почуєте багато пліток…

– Можливо. Але це теж інформація.

Міра кивнула. Щербак схилив голову і, підхопивши капелюха, підвівся.

– Що ж, Тарасе Адамовичу, дякую, що вислухали мене. Зустрінемось завтра біля театру? О котрій?

– О котрій починаються репетиції? Який краще обрати час?

– Якщо зустрінемося десь о дванадцятій, можна буде поговорити з дівчатами за кавою.

Галушко кивнув. Олег Іраклійович Щербак попрощався й рушив до хвіртки, що рипнула, зачиняючись за ним.

– Міро, я сказав, що ми підемо до театру разом, але вам краще піти на лекції, – він відірвав руку від поверхні столу, аби обірвати протести дівчини.

– Ви не допоможете мені в театрі, радше завадите, бо балерини можуть не сказати всієї правди, якщо бачитимуть вас поруч.

Міра схилила голову на знак згоди.

– Однак ви будете надзвичайно корисною для справи в другій половині дня, коли ми конспектуватимемо мої роздуми та спостереження. І от саме про це я хочу поговорити зараз.

– Я… слухаю вас.

– Ви маєте папір і ручку?

– Так, звичайно.

– Тоді візьміть їх і пишіть, я диктуватиму.

Дівчина слухняно дістала письмове приладдя.

– «1916 год, 7 сентября. Мы, нижеподписавшиеся Галушко Тарас Адамович и Томашевич Мирослава…»

– Феликсовна…

Тарас Адамович кивнув. Дівчина писала швидко. Чоловік скосив погляд. Почерк акуратний. Продиктував далі:

– ...заключили настоящий договор в следующем: