– Менi не допоможуть у полiцii.
– Я можу дати вам iмена слiдчих розшуковоi частини…
– Не треба, – гiрко кинула вона.
Краем ока вiн знову побачив ворону, що уважно спостерiгала за ними з дерева.
Дiвчина пiдвелася.
– Лист, – мовила вона i витягла iз сумочки паперовий прямокутник. Поклала на стiл. – Сильвестр Григорович просив вам передати.
– Дякую, – спокiйно мовив господар.
– Розумiете, – раптом сказала вона, – я зайшла в гримерку за кiлька хвилин пiсля того, як Вiра зiйшла зi сцени, однак там ii не було… – здавалося, що вона от-от заплаче, але дiвчина знову стрималась.
Надто багато запитань. Треба було б спершу вивчити примiщення театру, розпитати можливих свiдкiв, поговорити з балеринами. Усi вони frivole, але мають знати, з ким могла зустрiчатися Вiра Томашевич. У мiстi багато iноземцiв, бiженцiв, тих, що втекли вiд вiйни й приiхали розважитись у гостинний осiннiй Киiв. Мiсто, що пахне яблуками й дзеленчить трамваями навiть уночi: тодi вони возять поранених та вантажi для армii.
Тепер на столi два листи – незакiнченi партii. На подвiр’i – кошики з яблуками, над якими кружляе армiя ос. У повiтрi – павутиння й теплi сонячнi променi. У таку киiвську осiнь хочеться слухати романси зi старого грамофона на верандi й нарiзати фрукти тонкими скибками. Привести до ладу колекцiю листiвок – вiн зовсiм ii занехаяв у гарячий час збору врожаю.
Тарас Адамович узяв конверт зi столу i сказав:
– Почекайте.
Повернувся в будинок, щось швидко написав на аркушi паперу й винiс на веранду. Гостя сидiла так само, як вiн лишив ii: пряма спина, трохи нахилена вперед голова, напружене обличчя.
– Тримайте, – простягнув iй аркуш.
– Що це? – запитала вона тихо.
– Прiзвища слiдчих. Не колишнiх. Вони зараз працюють у розшуковiй частинi, це хорошi слiдчi.
Вона мовчки взяла папiрець, пiдвелася. Ковзнула поглядом по його обличчю, кивнула.
– Дякую, – сказала рiзко, нiби кинула образу. Розвернулась i завмерла на краечку веранди.
– Це хорошi слiдчi, – впевнено мовив вiн.
– Але не найкращi, – вiдповiла вона й рушила стежкою до виходу. Знов дзеленькнув трамвай, йому у вiдповiдь каркнула ворона, а потiм рипнула хвiртка. Сестра зниклоi балерини розтанула за парканом у теплому повiтрi пiсляполудневоi пори.
Тарас Адамович опустився в крiсло, акуратно розiтнув ножем конверт другого листа. Це не в його правилах – вiдкривати наступний лист, доки не прочитано попереднiй, але вiн чекав на пояснення вiд давнього друга. Сильвестр Григорович повинен був якось виправдати свiй необережний вчинок.
Розгорнув лист i остовпiв. У ту ж мить вiдчув жар у руцi, подивився на неi й зiгнав осу, що вкусила його. Знову подивився на аркуш. П’ять речень. Усього п’ять речень вiд того, хто зазвичай не мiг утриматися вiд багатослiвних послань! Привiтання. Прощання. А мiж ними – жодних виправдань чи вибачень.
Дорогий Тарасе Адамовичу, з болем у серцi вiдкладаю нашу партiю до кращих часiв. Розумiю, що зараз Ви не матимете часу вiдповiдати менi, адже займатиметесь складним розслiдуванням. Сподiваюсь, Ваш гострий розум допоможе розгадати таемницю, яка тривожить нашi серця, i зникла дiвчина повернеться додому, до сестри, яка любить ii та хвилюеться за неi.
Скреготнув зубами, вiдклав листа. Настрою братися за iнший – вiд войовничого француза не було. У такому станi наробить помилок, вiдправить суперниковi необережний хiд, який спричинить радiснi вигуки мосье Лефевра. C’est magnifique! – писатиме вiн у наступному листi, примушуючи суперника визнати поразку. Балерини не зникають надовго. Не варто турбуватись.
Тож, прихопивши на кухнi нiж, вiн повернувся до кошикiв з яблуками.
Etes-vous un lache?[3 - Еtes-vous un lache – ви боягуз? (фр.).] – нiби почув запитання вiд мосье Лефевра. Вiдiгнав думки як нав’язливих ос, узяв до рук яблуко.
Театри. Слiд було б iх заборонити. Надто багато клопоту. Постiйна метушня.
І розрiзав солодкий твердуватий плiд iдеально вигостреним лезом.
II. Продавець мертвих пацюкiв
Востанне вiн пiдiймався цими сходами майже п’ять рокiв тому. Здаеться, вони не стерлися й не постарiли нi на хвилину. А сам вiн стерся? Об чужi думки, прохання, пустi балачки? Повiльно долав сходинку за сходинкою, наче намагаючись зрозумiти, для чого це робить. Невже та синьоока сестра балерини винна?
Всерединi метушня, темно й пахне цвiллю. Вiн не любив цього напiвтемного архiтектурного монстра на Володимирськiй, високi стелi якого не рятували вiд вологостi. Йому завжди хотiлося повiдчиняти всi вiкна й дверi, аби свiжий вiтер винiс геть усю затхлiсть iз будiвлi, де розмiщувалася розшукова частина Киiвськоi мiськоi полiцii.
Вiн не попереджав про свiй вiзит, однак той, до кого йшов, раптово вирiс у дверях одного з кабiнетiв. Широко усмiхаючись гостю, промовив так, що слова вiдбилися вiд високоi стелi:
– Радий вiтати вас удома, Тарасе Адамовичу.
І вiдступив, пропускаючи колишнього слiдчого до кабiнету. Начальник розшуковоi частини Киiвськоi мiськоi полiцii титулярний радник Олександр Семенович Репойто-Дуб’яго був рокiв на десять молодший за свого гостя, який нещодавно перетнув позначку з написом «шiстдесят», однак виглядав його ровесником.
– Спочатку не повiрив своiм очам, Тарасе Адамовичу.
– Вашому зору, Олександре Семеновичу, не вiрити – грiх.
Господар кабiнету усмiхнувся.
– На слух теж не скаржуся, а менi ще iз сусiдньоi вулицi доповiли, що ви прямуете в нашому напрямку.
Вмовк, уважно подивився на гостя. З Репойто-Дуб’яго треба говорити одразу про справу, вiн нетерплячий. У шахах ця риса нерiдко надто дорого йому обходилась, але зараз вони грали не в шахи.
Не починати розмову першим, витримати павзу. Всього кiльканадцять секунд i господар кабiнету втомиться чекати – щось скаже. Навряд чи вiдверто запитае про мету вiзиту, однак, пiдкаже напрям, у якому можна вести бесiду.
Врештi невiдомо, чи приходила дiвчина до слiдчих. Може, вона викинула папiрець з прiзвищами, або балерина вже знайшлася. Тодi вiн повернувся б до саду й городу. Пив би каву в полуденну пору, перечитуючи вранiшню газету чи листи, сортував би листiвки чи нарiзав цибулю для нового експерименту – цибулевого конфiтюру. Надто багато справ, а балерина могла вже пурхати по сценi, повернувшись, як кажуть колеги зi Скотленд-Ярду, – з вiкенду – в супроводi чергового поцiновувача ii таланту.
Тарас Адамович знав, що за потреби мiстяни частiше звертаються до звичайноi мiськоi полiцii, оминаючи розшукову службу. Зв’язок слiдчих iз сутiнковим життям мiста, залучення до роботи агентiв та iнформаторiв з непевною репутацiею, спiвпраця з представниками кримiнального Киева – на все це добропоряднi кияни реагували несхвально, з острахом i осудом позираючи на вiкна третього поверху будiвлi на Володимирськiй, 15. Знав i про те, що тiльки розпач чи страх примушував нещасних долати три поверхи сходинок i сумбурно оповiдати про свое горе працiвникам розшуковоi частини.
У кабiнетi гiсть iз цiкавiстю роззирнувся: охайно, численнi стоси паперiв акуратно розкладенi по теках. Репойто-Дуб’яго – педант. Колись вiн був керiвником антропометричного кабiнету, що розмiщуеться поруч, за стiною. Головним слiдчим вiн став майже випадково, пiсля гучноi вiдставки попередника. Тарасу Адамовичу тодi дивом вдалося лишитися у звичному амплуа помiчника головного слiдчого. Високi чини вимагали його пiдвищення, здоровий глузд наказував пановi Галушку просити про вiдпочинок у вiдставцi. Довелося погодитися на компромiсне рiшення.
Що ж привело його на мiсце колишньоi служби, в епiцентр давнього життя, з його тривогами i радощами? Невже бажання впевнитися, що слiдчi серйозно вiзьмуться за справу Томашевич? Чого вiн взагалi переймаеться цiею iсторiею? Не тому ж, що давнiй друг вiдмовився догравати шахову партiю?
Головний слiдчий не витримав короткого мовчання.
– То як справи? З вигляду життя рака-самiтника пiшло тобi на користь.
– Так i е.
– Заздрю. По-доброму заздрю. У нас тут… – вiн картинно розвiв руками.
– Усе спокiйно, як на мене.
Спiврозмовник наморщив лоба.
