– А ви?
– Кiлька разiв.
Тарас Адамович почухав скроню i знову щось занотував.
– То ви поговорили з художником?
– З ким?
– З художником, що робив костюм?
Мiра заклiпала очима.
– О! Так, вибачте. Я перескочила вiдразу на «Семаденi».
– Це я вас заплутав, – спокiйно сказав Тарас Адамович.
– Так, я з ним поспiлкувалася. Прiзвище, здаеться, Корчинський. Вiн сказав, що зустрiв Вiру за кулiсами й провiв до гримерки. Вона дякувала йому за костюм, говорила, що вiн чудовий.
– Це справдi так?
– Не впевнена. Я не надто розумiюсь на мистецтвi. Костюм був… трохи волохатий. Не звичайна балетна пачка, трико з якимись стрiчками. Але в танцi… виглядало неймовiрно.
Вона замислилась.
– Отже, вiн провiв ii до гримерки. Проте коли ви дiстались туди, Вiри вже не було.
– Так.
– І з того часу ви ii бiльше не бачили?
– Так.
– Отже, художник та балерина, яку ви зустрiли в гримерцi, бачили вашу сестру останнiми?
– Так. І ще – бородатий чоловiк.
Тарас Адамович закрив записник.
– З ким ваша сестра повинна була зустрiтися в «Семаденi»?
– Я не знаю напевне.
– Вона ж мала вас хоч попередити.
Мiра знiтилась, потiм сказала:
– Здаеться, це мали бути вiйськовi. Офiцери.
– Ви когось з них знаете?
– Один iз… шанувальникiв Вiриного таланту – штабскапiтан Сергiй Назимов.
– Ви бачили його в «Семаденi», коли розмовляли з офiцiантом?
– Так. Я зайшла усього на хвилинку, швидко роззирнулась, вислухала офiцiанта i хотiла йти. Назимов зупинив мене, запитав про Вiру, сказав, що вона не прийшла. Я вiдповiла, що шукаю ii.
– Ви розповiли в театрi про зникнення сестри?
Мiра опустила очi.
– Так. Панi Нiжинська, здаеться, здивувалась i трохи розсердилась. Іншi… Гадаю, iм байдуже. А деякi, можливо, навiть зрадiли…
Вiн спiвчутливо подивився на дiвчину.
Сквер знову заповнили дiвчата у свiтлих блузах i капелюшках. Певно, лекцiя скiнчилась. Мiра сидiла на лавцi, обережно перебираючи пальчиками застiбку ридикюля. Тарас Адамович глибоко вдихнув. Гарний сквер, плюскiт води заспокоюе. Курсистки щебечуть про щось одна однiй. Деякi – зовсiм юнi, легковажнi, наче метелики, розгортають книжки, переповiдають плiтки. Є й iншi – в довгих вузьких спiдницях, з високими зачiсками й у пенсне. Певно, вже стали асистентками професорiв чи готуються до ролi суворих гувернанток. А тут, бiля нього на лавцi сидить дiвчина в капелюшку й думки ii не про вчительську кар’еру, лекцii чи залицяльникiв.
– Мiро, – звернувся вiн до неi, – я спробую знайти вашу сестру. Зiзнаюсь, що менi було б простiше зробити це, якби я ще служив у полiцii. Як приватна особа… я зроблю все можливе.
Вона вiдповiла несподiвано:
– Я… Я можу вам допомогти? Хоч якось?
Спершу хотiв вiдповiсти категоричною вiдмовою. Потiм подумав i сказав:
– Хiба що як секретар. Розслiдування… потребуе акуратностi.
Мiра з готовнiстю кивнула.
– Вам варто повертатися. Не думаю, що ваш професор пробачить вам пропуск ще однiеi лекцii.
Мiра усмiхнулась:
– Це зараз хвилюе мене найменше.
– І все-таки. Вам варто повернутись.
Вона подивилась йому в очi i сказала:
– Дякую.
Грацiйно пiдвелась, узяла ридикюль.
– Коли я можу почати роботу?
– Що?
– Секретарем, – без усмiшки сказала вона.
